(і) Астерія

відчай зливається з часом і домом, і тобою, і каменем чи горою і реченнями, що вже теж стали моїми. і я штовхаю слова щоразу сунучи кару Адамову і пускаю порухи може, вони ще зростуть, і сюди, може, дійде вітер південного ґу. тоді за обітницею доведеться мовчати, а потім благати стати лавровим кущем. я стоятиму поруч, з губами із меду й кори, поки побіля буде дзвеніти бджолине ехо у вухах людини з рогами білого оленя і лише зайвої осені усе не почуте добре згорить язиками і ніколи не згасне у мови. я поговорю ще з деревом тут допоки язики не злижуть цей ліс, та коли на ньому зросте насінина, я буду далі тримати обітниці

1. Сьогодні — шукати серед Парнасу і не знайти нікого, бо всі сестри оспівані покликаним. Навіть якщо майстерно відрізняти лірику від епіки і знати, що жодної другої частини Поетики не було, жодна з 9 не проковтне й не обере моє тіло, щоб жити. 2. Кажуть, на горі дійсно ближче до Бога. Аби його небачити неочима треба небути. Більше ніколи не думати, чи вистачить місця — ось, що означає небути. 3. Принаймні насїх небагато. Щоб було має небути. Мені це вже говорили у 2. Так довго немає. Може, й не стане вже ніколи. За третьою версією — можна просто вчасно осліпнути. 4. А ще можна лишитися назавжди й не спускатися, але тягнуть голову, а з нею ногируки — і треба повзти починаючи наввипередки здирати лице з підборіддя. Бо ж в Комедії вміють грати ляльками, але обережно, аби плющовий вінок раптово не згнив. 5. Насправді вони тримають за нитки завжди. Музи літають вгорі, але мають довжелезні руки. 6. Я приходитиму сюди, коли будуть перевʼязувати нитки вузлами, а ще коли буде маритися, що то мʼязи. 7. Небути у підніжжі страшно, але можна небути на камені близькому до неба і вищому за місто. Існують певні правила: немає значення з ким і важливо, щоб ні з ким, а ще треба танцювати по колу. Тому я теж повертатимусь. 8. Вгорі можна чути. Серед каміння і людей, переважно парних кількостей. Коли доведеться знову зійти вниз, у підніжжі будуть товкти обличчям у землю. 9. Хай товчуть. Родимки осідатимуть на небі. Люди їх зʼєднають палицею і будуть писати, що видиме не бачене, але завтра зійде сонце — і мене народить десята. 10.

хтось сьогодні голосно плакав вночі. кричав, що лише на горі можна побачити Бога, сьогодні у підніжжі комусь в руки дали вогонь і просили тримати поки не згасне і не лишиться кістка в руці астеріони теж плачуть як добре, що вони мають мене, та не знають гір. я дозволяю кидати в себе вогонь. — Хто випустив тебе? їм добре, що вони мають мене бо там де швидко темніє не видно нікого

здавалося, у хатах з короваями зростається павутиння в дірках у стрісі. десь наді мною спадав очерет на голову і лоскотав волосся, а я не чула — чуже. перший колосок бив мʼяке тімʼя, ручки тягнулися й розпорошували сітки павучищ. здається, стерня розростається над обличчям, все ближче і ближче я суну — не йде. завжди здаватиметься, що калачі розірвані навпіл — пережитки дорослості, карикатури дитинства. Весілля. Співають пташки з тіста

вирости в мені листям зранку хай лоскоче стінки утроби виростеш? вирости з мене дерево всередину стеблами в корі виховуєш? виховуй кленовий тераріум із зеленими стінами може в мені стає мало місця для бруньок і я тріскаюсь як ліщина я репаю я розколюю я клацаю я клекочу вивертаєш? виверни те дерево назовні корою у стеблах може й тобі вистачить місця у розколених шкарлупах вистачить? вистачає

коріння дивлісу — моя карта фантому, де повно інсталяцій. я торкаюся тієї мапи рукою тварини і віднаходжу Сивілу, запитую про гостроту плечей твоїх. ми ковзаємо колючими волокнами, і вона говорить про зрубані кінці плечей твоїх. я закриваю ними вуха у фантомному житті на мапі дивдерева. серцеві промені нависають на очі — бачиться скляна крихта кольорового бісеру, і ти відразу шукаєш вихід з моїми вухами на плечах твоїх. у безмовності народжую тіні, вони говорять тишею і гукають нас відображенням у бездонному цебрі на плечах твоїх. лише в тій глухоті у вовків стають небезпечними ікла — і я вже тулюся до псів. ти досі збираєш кольорові камінчики на плечах своїх. Сивіла обіцяла життя, дванадцята виклала крихтами вихід (плечей твоїх буття).

я не публікувала сюди прозові штучки, але й ніколи не казала, що не буду цього робити. не шукайте в я Софію Надточій, бо вона каже, що її там не було. Тим більше я (не та, що я) довго гралася з ґендером оповідача, але вона знову отримала пальму першості. поки я є, читайте мій інстаґрамний пост. Alles Gute!

між деревом і вогнем чути тоненький дзвін. передзвоном нас було чути тільки їм і нам було наказано стояти поблизу аркад, і нам було даровано єдину стежку, і нам лише пророчене таке: загребіть руками агатовий діл, просіяний ситом темного дна, і залишаться кольорові фрески на руках, що їх ліплять на стіни під співи. … Маріє, глянь вгору там сьогодні говорять про нас. чуєш? послухай, дзвони не припинялись вгорі, дзвони походили знизу, жердинки бʼються об нас.

беру руками Венери мідь, пальцями вимальовую лінії: обірвані, відірвані від пальців. мідні обриси оприявнюються лише в теплих блідих руках. зливка фарбується в жовтий на сонячній перині. від мізинців залишаються білі плями літа — рукам слід бути мокрими й гарячими, стінам слід бути рівними й щільними. слід симетрично окреслює полотно міді і я нігтями виписую очі, сходами спускаючись до шиї. у неділю зранку сирий зліпок липне — лишаю його на перекладині до Мілосу. поруч Валтасар серпом гори жне. йому й належить липень відтепер.

якій квітці лежати коло тіла, а якому стеблі проростати у ньому, де оточене все дубовим деревом. бути єдиним живим серед задубілого. за тим дубом ховаються білі лот(г)оси — тепер вони чиїсь нові очі і ось-ось стануть кольору каміння. на пальцях проростають кленові листочки, що добре втримають артеріями клинки арт-зброї. стеблам проростати в зелені й землі, їм там стрічати води, тримаючи канделябри, їм там стрічати й людей й людей й людей

повзати, дряпаючи коліна насінням маку, вбирати у шкіру теплі візерунки і малювати у них любов, де стимули імпульсів, оточені гострим епітелієм так різко врізаються у нові проростки тулитися до ніг вухом і слухати слова, вдихати запах соку рослин пропитими ними рецепторами. тоді стає гаряче нам, ніби пекло повільно заходить у нутрощі, тоді нам біжиться ховатися у нетрах Сихему і там вдається тримати міцно шматки мовчання, окутувати казан знову чорним насінням, нехай би проросло. відривати малюнки на колінах від землі і вбирати ними новий, свіжий мак малюнок перебивається, колір змінюється, змішується зміщується змʼякшується змучується врешті трафарет більше не виконує своїх установ, коли доповзаєш до усіяного поля ніби нам тепер багато дрібного уїдливого низу, ніби його було менше - нині жодних перспектив, експозицій, світлотіней, пропорцій на колінах

Channel photo updated

світ ловив, ну а далі знаєте

неметафоричні нудотні записки (не) сумашедшої. маю, що сказати. місяць чотирьох країн, тисяч вулиць, мільйонів людей і врешті мене. Повернулась додому, сіла біля вікна і хвилин 15, а може й 20, може взагалі було й 5 хвилин як я дивилася на маленьку пляму на стіні у себе на кухні. ото й спіймала себе на думці про важливість нас: любити себе одною, вгомонити себе одною, сміятися із собою одною, любити когось (навіть якщо одною). виявляється, за кордонами країн воно відчувається страшне як інакше, ти вже ніби не просто шукаєш власний дзен або намагаєшся зрозуміти, хто ти взагалі такий. поза межами (і я не про голову) відчувається абсолютна й іноді страшна віддаленість від світу —намалюйте собі в голові епізод з фільму Trainspotting. Десь вже у кінці фінальної фази моїх блукань наздогнало усвідомлення того, що ця моторошна відокремленість кожного з нас від натовпу є завжди: і на Подолі, і у Каштані на Золотих, і на Оболонській набережній, і у Чехії, бодай, і вдома, але відчувається вона вже в екстремальних поєдинках і розмовах із власним Тайлером, коли себе ще й треба якось витримати. таке дає можливість любити людей навколо, просто чужих і ще більше рідних. словом, не побачення із собою, а випробування себе, не попмузика, а рок. людство все ж таки — хороша ідея, до біса страшна, але така шалено добра ідея. висновок такий: ріжте апельсин обережно, щоб не ляпало на стіни, бо потім сядете на кухні і почнете розтікатися мислію по древу.

наполегливо агітую!

🗣 Розіграш трьох фотосесій за донат на командний збір «Тиловики Азову» Анастасія Костенко, випускниця НаУКМА, проводить розіграш трьох фотосесій за донати, щоб допомогти закрити збір для озброєння Бригади НГУ «АЗОВ» в рамках ініціативи «Тиловики Азову». Ціль: 50 000, наразі зібрано 15 000. Реквізити: Монобанка Карта: 5375 4112 0702 5680 #Можливості_КТ

Bible.