Готський Ѣртаул ♞

⚡️Відкриваємо збір на автівку ВКЗ (бронемашина/тачанка «Ѣртаул») Ціль: 5.000€ / 250.000₴ Посилання на Банку Номер картки Банки: 4874 1000 3212 4821 PayPal: Nenavystgroup@proton.me BTC: bc1qnnmphajvl3z9gv7zn96mjkr3nm4x5vgajm70fj ETH: 0x99f80bc09D4aE46aB1160C951aCbf1b247081A01 XMR (Solana): FTciGmwQQv4WHmbGwRst4V9989AJ4nvvRMzbHyvp9Vgj

Шанування та підкреслення важливості Києва литовською шляхтою Казали тежъ ихъ милость, слуги а рады вашое милости, [...]слухи певныи приходять, же царь Турецкій сти взялъ порозумѣнье съ царемъ Перекопскимъ, хотячи люди свои зъ дѣлы послати подъ замки вашое милости тамъ украйный, азвлаща подъ Кіевъ, хотячи того славного а знаменитого замку вашое милости Кіева добывати; а чогожъ пане Боже рачи вховати, абы ся въ руки непріятелскіи мѣлъ достати тотъ замокъ вашое милости Кіевъ, который есть какъ ворота всего панства вашое милости [...] А про то потребно есть, абы тотъ замокъ вашое милости Кіевъ, который же тыми часы въ бронѣ и въ потребѣ замковой есть велми недостаточонъ, людми, и оборонами, и живностьми, и иншими потребами тыхъ часовъ потребныхъ былъ опатронъ, которое жъ осмотрѣнье не може ся стать достаточнѣ въ небытности вашое милости. АЗР — Т.ІІ — С. 173-174

⚡️ ЗВІТ ЗІ ЗБОРУ Станичники, камеради та шановне піратство! Дякуємо кожному, хто долучився до збору на потреби тактичної групи, і особисто — камраду Мартину Нагадуємо, що кожний карбованець, який потрапив до нас, виконує одну спільну мету: 🔳Ліквідація ворога на землях України 🔳Знищення Росії 🔳Відвоювання нині окупованої Козакії Бійці Вільно-Козачого Руху повинні мати якісне спорядження та професійно виконувати свої обов'язки ТГр «Ненавість»

Третій армійський корпус вітає командира Андрія Білецького з Днем народження! Дванадцять років тому він став одним із тих, хто без вагань узяв на себе відповідальність за захист країни, і пройшов шлях від добровольця до генерала. Змінювалися масштаби війни, зростали підрозділи, поставали нові виклики. Незмінним залишалося головне — прагнення справжньої української перемоги! Третій армійський корпус щиро зичить командиру сил, здоровʼя та успіху в усіх починаннях. Нехай попереду буде ще багато перемог — на полі бою і для всієї України. Многая літа, командире! Третій армійський корпус | Instagram | Facebook | YouTube | Threads | ab3.army | TikTok | Підтримати 🇺🇦

Периодически мелькают в сети настроения от т.н. «нацистов-зрадо*бов», которые стыдливо называют себя «правыми, что выступают за мир». Кем бы не были эти «сторонники мира и защитники будущего генофонда расы» (о каком генофонде идёт речь, если у подавляющего числа т.н. «праваков» нет ни семей, ни детей?), их идеи неприемлемы для любого уважающего себя мужчины Если вы против войны, против борьбы, ваши идеи мне противны, кем бы вы ни были. Вы не за мир, а за капитуляцию — давайте называть вещи своими именами

Шанування Вітовта козацтвом Також ціна те, що Вітовт у цьому документі фігурував лише у прикордонних передстепових поселеннях, які фактично знаходилися на місці колишньої Пороської лінії Беручи до уваги той факт, що саме в цьому регіоні й саме з числа військових служб (від кінця XV ст. панцерних, путніх, посольських, ординських, ясачних) почало формуватися українське козацтво, також не дивно, що явні запоріжці з часом перейняли традицію виводити свої права від Вітовта. Причому ця традиція виявилася досить сталою і тривала аж до XVIII ст. Так, відповідно до документа, виявленого Т. Чудово у відділенні рукописів бібліотеки Музею князів Чарторійських у Кракові, маємо повідомлення про те, що «згідно з оригінальною інструкцією гетьмана Петра Дорошенка та Війська Запорізького до польського короля Михайла Корибута за 1670 р., вимагалося повернути стародавні «...Вольності Війська Запорізького, згідно з правами та привілеями великих князів литовських від Гедиміна, Ольгерда, Вітольда, Свидригайла й інших, а королів їхньої милості польських Казимира, Яна Ольбрахта, Олександра, Жигмунта Першого, Жигмунта Августа, Стефана, Жигмунта Третього, Владислава та нещодавнього короля його милості Яна Казимира, у скарбниці військовому, які були». Ці привілейні вселенські королі Русі, великих литовських князів і польських королів для Війська Запорозького були пов'язані з польським гетьманом Павлом Тетерею в 1665 році, де знаходяться його ніні». У 1705 році, коли відбувалося розмежування кордонів між Російською державою та Османською імперією, козаки показували неподалік Очаків камінь, на якому було написано ім'я Вітовта. І самі вони говорили, що «від короля Вітулта туркам границя по Буг, старий Очаків, а водою конем поки копає дістає». По східних кордонах, які козацтво вважало своїми, подібних згадок у джерелах, поки не маємо. Проте цікаво подивитися на східні кордони Великого князівства Литовського та руських князівств за часів правління Вітовта та інших Гедиміновичів, особливо Вітовтового правнука – Семена Олельковича. На сході вони вийшли по р. Самар до її вершин і далі на Сіверський Донець. Традицію цього сполучення продовжило й козацтво, адже між Слобідсько-козацьким військом та Військом Запорізьким також пройшли цими, вже добре протореними, напрямками. Тут слід визначити, що порівняння сучасності та минулого – справді приємна дискусія. Окреме питання загального вектора політичної активності Вітовта. З одного боку, він охоплював усіх сусідів. Проте вся велика єврейська імперія на сході (для XIV-XV ст. це була Золота Орда) ніколи не залишалася без уваги з боку литовського правителя. Адже лише країна такого типу може не загрожувати повному краху для європейських сусідів. При цьому еволюційна політика Вітовта за відношенням до Орди демонструвала, що відкрите протистояння, навіть якщо перші успіхи, не можуть дати позитивного результату. Велика країна, що простягнулася від Європи до Азії та мала сировинну економіку, здатна жертвувати населеними пунктами й мобілізовувати нові військові ресурси, нехай і не так якісно озброєні, ніж європейські. Проте саме сировинний аспект робив імперію вразливою щодо європейської країни, у цьому випадку Великого князівства Литовського. Адже економічна модель останнього базувалася лише частково на сировині, але й багато у чому на ринку вже готових товарів. Також треба враховувати європейський світ із його потужним ринком. І, як наслідок, саме в Литовської держави впродовж тривалого протистояння виявлялося значно більше ресурсів для утримання війська, фортець, наявності сучасного озброєння й, головне, ведення активної дипломатичної роботи серед ординської верхівки. Джерело: Східне Пограниччя Європи: Український фронтир у добу пізнього середньовіччя С. 86-88

Андрій Дудка (позивний Дудаєв) – другий командир штурмової групи РДК, засновник і командир 1-го штурмового взводу в РДК, слобідський козак, нащадок козаків охтирського козацького черкаського полку. Після смерті Шайби став новим командиром штурмової групи РДК, зробивши з неї повноцінний взвод, в рамках якого було створено й окрему козацьку штурмову групу Вільно-Козачого Загону. Брав участь в обох рейдах до Білгородської області. Професіонал своєї справи, досвідчений штурмовик та людина честі, для якої поняття «команда», а також злагодженість роботи військового механізму, дисципліна на полі бою, активне застосування отриманого на практиці досвіду та обговорення його під час «розбору польотів» — не порожні слова. Командир, який чітко розумів потреби своїх підлеглих і забезпечував підвищення якості підготовки та обмундирування особового складу. Він не був байдужим до проблем штурмовиків, заступався за своїх бійців, за що його всі поважали та любили. Загинув у березні 2024 року, від рук ворога. Честь!

Кроў струменем ліецца, немчура пабегла Нашы колюць, рэжуць, б’юць, волю зброі даўшы

До дня народження славного гетьмана Гунагарду І Петро Конашевич гетьманив на славу, Його рицарство знають усюди по праву. Запорозькеє військо — належить вважати — Для вітчизни потрібне, пора це вже знати. Україна тим військом себе захищає [...] Бо все те, що на славу гетьманську писалось Конашевичу, вам це також прикладалось. Не особою гетьман, а військом є славний, Також гетьманом — військо, і доказ то явний. Що є гетьман без війська чи військо без нього? Ні, не важать нічого одне без одного. [...] Діла рицарського скрізь пильно стережучи, Досягнув, що військо те в гетьмани обрало, Мужньо з ним воно татар, турків розбивало. Він за гетьманства свого взяв був місто Кафу — Цісар турський там зазнав немалого страху! Чотирнадцять тисяч він ворога розбив, Одні каторги а палив, іншії топив.

ᚼ Даніла Мазнік (за званїяй Шайба) — Пірьвой камандер аѳензівнай каманди РАК, пріроднъй казак, жильской Сальскіх стѣпох Войскі Данской. З речюшкъѵ кунакоѵ дъ аднакровнікаѵ, Шайба бѷл ніразмична суязън з Донъм и данскімі къзакамі, сказивал чюйству служиѵчіни да сваєй самой Дѣдоѵщини — Прісуду! Бѷл у пачяла Расейскъва Ахочіва Корпусу, ачютімшись ѣво паходнꙏм камандерꙏм; Шайба стал буттам дꙏ ѳахтꙏрам, чо сабіл вихаду гульбішнай браччіни, а тахтась сꙏстроїл грубуя дꙏ магутнуя каманду. Вѣрьшил бѷлічним наступам на сѣло Новая Тъвалжанка на Білгородщині, иде узял пірьвовъ пъланєнъва в гісторїи таштаменту. Згіб там жи, 3-х Жароѵ, в бѷтнасть наступу на уторнуя гуту душмана, з менту ентій трагедїи задамнела 3 лета дъ 1 месіс. Кабъ нѣ бѷло ні у каво илюзій, Даніла тяміл, чо иставанная злость сѣдіть в Маскову, а ѣртаулам барьби супірічь ентай злості есь Україна, сама ента стала карѣнной матівацїяй пайті ваювать — баротца з ентій наместїяй бъльшавізми, маскоѵскай бізидейнъстїю и той хтонїю, чо нілитальна гінѣруїть ентай народ. Штуби ентая барьба бѷла атямліннай дъ идїалагічна акашиннай, кабъ пастанавітѣлі нашивꙏ народу тямілі, за чо вані стражаютца и есть казакейци, какіѣ павінни влаживъть аднꙏатечіствіннікаѵ дъ аднаплеміннікаѵ на вернай и вумний разклад: къзакам нѣ па шляху ні з акімі Мужикамі, ні аковꙏ «харошивꙏ Мужика» несть. Ми ценім сѣрдовуя и яствіннуя ветру нашивꙏ аднаплемінніка, и грѣптім, дабъ паміть аб нєм жила на Прісуді, бо интуїтівна вон баролсі за те жѣ весчі, чо и ми. Честь!!

🇺🇦 1 липня — День спецпідрозділів воєнної розвідки України Київщина. Маріуполь. Харківщина. Чорне море. Запорізький напрямок. Сумщина. Це лише частина бойового шляху воїнів спеціальних підрозділів воєнної розвідки. Кожна успішна операція — це професіоналізм, холодний розрахунок, витримка і готовність діяти там, де вирішується доля бою. Честь воїнам спеціальних підрозділів ГУР МО України. Слава Україні! ГУР в інших соціальних мережах:  🔹Facebook 🔹YouTube 🔹 Viber  🔹Instagram 🔹Twitter  🔹 Threads  🔹 WhatsApp🔹 Telegram Bot 🔹 TikTok

ᚼ Мы помним своих Героев — неважно, простых ли соплеменников, вставших на верную сторону, из числа ли активистов Ертаульного движения (т.е. ВКО), либо из дружеских нам организаций и подразделений (как группа NORD и движение северных этноактивистов) Казаки, посмертно удостоенные Героя Украины: 🇺🇦 Леонид Бутусин 🇺🇦 Роман Бутусин Казаки РДК: 🇺🇦 Шайба 🇺🇦 Дудаев Казакийцы-самостийники ВКО: 🌟 Терен 🌟 Вольф 🌟 Крюгер 🌟 Эней Камрад, что не был частью ВКО, но высказывал поддержку казачьему движению и был готов присоединиться к нам в будущем: 🗡 Шов Братья и камрады из группы NORD: 🌲 Хабара 🌲 Ямал Честь!

В момент, когда NORD полностью сепарировался от РДК, нашим коллективом было принято решение не комментировать эту тему, в расчёте на наличие у руководства РДК принципов. Однако же, лидер РДК решил попытаться очернить репутацию нашего коллектива и наших товарищей из числа казаков. Слова Дениса Капустина для любого мыслящего человека уже самодискредитация – с первых слов он показывает суть как своих личных воззрений, так и идеологии своего объединения – русский имперский шовинизм, с которым казаки, карелы (а, вместе с ними, и автохтонные народы Севера и Поволжья) называются выдуманными объединениями. Возникает вопрос – а в чём позиция Капустина отличается от кремлёвской и что в руководстве РДК говорят об украинцах не на интервью, а за закрытыми дверями? Над ответом вы можете поразмыслить сами. Далее, Капустин обвиняет северных и казачьих добровольцев в неблагодарности. Это очень частый тезис внутри РДК. По какой-то причине, руководство подразделения считает, что личный состав должен быть безмерно благодарен ему за полученную возможность сражаться и умереть за свои идеалы, попутно увеличивая политический капитал данных лиц. Однако же, рядовые бойцы не только должны платить психическим, физическим здоровьем и, наконец, жизнью, но ещё и думать «правильно», не занимаясь «чепухой» в своей попытке бороться за интересы «выдуманных национальных объединений», поскольку русские верны своим политическим практикам вне зависимости от флага и не терпят никакого инакомыслия, устанавливая полное единоначалие и единственно правильную «линию партии». После, Капустин обвиняет в трусости людей, каждый из которых был или остаётся фронтовым солдатом, прошёл операции в пехоте. Многие из числа карельских и казачьих активистов отдали свою жизнь, сражаясь за независимость Украины, в то время, как «White Rex» раздавал интервью в Киеве в образе Дарта Вейдера. О каких интригах со стороны этноактивистов и, тем паче, о какой доброте со стороны Капустина идёт речь, для нас так же остаётся неясным. В заключение хотелось бы отметить, что у лидера РДК нет возможности закрывать то, что он не открывал и что никогда ему не принадлежало. У нас есть много того, что мы могли бы высказать, но мы воздерживались от этого ранее, ограничимся так же и в этот раз ответом на неуместный комментарий лидера РДК.

Особливе місце княжого прошарку в ієрархічній будівлі суспільства, зокрема спадкове право князів на винятковість, сприймала як належне не тільки українська рядова шляхта, але й королівська влада. Приміром, 1646 року, відповідаючи на претензії московських послів, що князь Ярема Вишневецький, мовляв, порушує російський кордон, який тягнувся тоді роменськими лісами (а Ромни належали Вишневецьким), Владислав IV, як переказують, іронічно докинув: «Князь Ярема має більше прав на Москву, ніж московський цар на Ромни». Тож не випадково, що королівську корону вряди-годи «приміряли» до найпомітніших представників української князівської групи. Приміром, Стефан Баторій, схиляючись перед організаційними й військовими здібностями брацлавського воєводи Януша Збаразького, говорив: «Якби польська вольність шукала королів удома, а не на чужині, Януш був би гідним королівської корони». По смерті Баторія одним із можливих претендентів на польський престол уважали Костянтина Острозького. Енрико Спанокйо, секретар варшавського нунція Альберто Болоньєті, підкреслював, що на боці князя дві переваги: по-перше, він є найзаможнішою людиною держави, по-друге, його шанують як чоловіка розумного й достойного (щоправда, як завважує Спанокйо, на заваді стоїть те, що князь Острозький «русин і вождь схизматиків»). [...]Гадаю, до явищ цього логічного ряду слід долучити й гіперболізовану героїзацію окремих постатей княжого походження. Думою про Байду відгукнулася пісенна традиція на бурхливе, сповнене пригод життя Дмитра Вишневецького. Козацького отамана-князя Богдана Ружинського, якого возвеличив у «Паноші» Бартош Папроцький («терплячи голод і нужду, стоїть він, мов мужній лев, і жадає лише кривавої бесіди з невірними»), було ще раз вшановано у прекрасній народній пісні «Ой Богдане, Богдане, запорозький гетьмане! / Ой чого ж ти ходиш в чорнім оксамиті?». Мужня загибель у ту рецькій неволі невгамовного вояка Самійла Корецького не тільки спричинила літературно-панегіричний струмінь, але й лишила слід в усній селянській традиції. Типовий зразок такої селянської легенди наводить Петро Вікторовський з архіву Корецького монастиря на підставі її запису нібито з уст княжого хлопця-джури: «І привели басурмани його на площу Стамбула, і на ногах його були диби з дерева, і вкопали стовпи в п'яти карабелях висоти, і зробили нагорі перекладину, прив'язали шнура і до нього гака, тяжкости 5 кіп грошів мідних, повісили його за власне ребро... а опісля взяв люльку і курив її, висячи, і відійшов з землі бусурманської в царствіє вічності». Не менш колоритну легенду записав у Ружині Тимко Падура про Кирика Ружинського, «молодця і гуляку», та його вірних «панів молодців», що здобували «за морем» наречену для князя. З огляду на сказане, стають зрозумілішими особливі функції, відведені князям у тогочасному руському суспільстві. Ось, наприклад, як оцінює ситуацію людина збоку, вихована за межами литовсько-руської політичної спільноти. Папський легат Пізо, характеризуючи князя Костянтина Острозького, писав 1514 року в листі до папи: «У себе вдома він благочестивіший за Нуму, а відвагою не поступиться Ромулу. Єдине, чого йому бракує до інших дарів духа і видатних чеснот, це те, що він схизматик, і якби його вдалося навернути до лона святої матері-церкви, то за ним потяглося б безконечне число люду, настільки багато серед своїх важить його ім'я й авторитет». Джерело: Українська шляхта з кінця XIV - до середини XVII століття. Волинь і Центральна Україна С. 77-82

https://telegra.ph/Knyazyuvannya-Kor%D1%96atovich%D1%96v-na-Pod%D1%96ll%D1%96-06-22

Володіння князів Наримутовичів на Сіверщині Гілку сіверських Наримунтовичів започаткував Патрикій, один з синів Наримунта Гедиміновича, який отримав в уділ князівство Стародубське. Про це свідчить відомий Любецький синодик черніговосіверських князів, де серед поминальних записів з іменами осіб XIV ст. міститься такий: «Кн(я)зя Патрикія Давидовича Стародубскаго, пріемшаго агг(е)лскій образъ, и кн(я)гиню его Елену, с(ы)на ихъ кн(я)зя Иоанна». [...] У літописах Патрикій Наримунтович згадується лише у зв’язку з його діяльністю на півночі, в Новгороді Великому, де у 1330х рр. якийсь час князював і його батько. Вперше він з’явився там у 1383 р., був прийнятий з почестями та отримав у «кормління» Орєхов, Корельський та половину Копор’я. У наступному 1384 р. замість цих міст, через скарги населення на зловживання князя, Патрикію було надано Русу та Ладогу. Потім згадується у Новгороді зимою 1386/87 р., під час походу на місто вел. князя Дмитра Московського, внаслідок якого новгородці були змушені до покори та прийняли московських намісників. Очевидно, після цього Патрикій мусив повернутися до Литовської держави. [...] Хто ж саме був першим удільним володарем Стародуба у складі Литовської держави? На думку Р. В. Зотова, – Патрикій Наримунтович, який, «вірогідно, отримав (Стародуб) від Ольгерда при підкоренні останньому Сіверської землі, в другій половині XIV ст. Цим містом він володів, звичайно, до своєї появи у Новгородській землі». Й. Пузина вважав, що у 1372 р. Стародуб, разом з Брянськом, було надано Дмитру Ольгердовичу Старшому, який володів ними до свого виїзду в Москву у 1379 р. Патрикій же Наримунтович отримав місто вже після по вернення з Новгорода в 1388 р., за угодою з королем Владиславом Ягайлом. Ф. Шабульдо також дотримується думки, що у 1370х рр. Стародуб входив до складу Сіверського князівства Дмитра Ольгердовича. Однак створення Стародубського уділу Патрикія Наримунтовича, виокремленого з колишніх володінь Дмитра, дослідник відносить до 1380 р., незабаром після виїзду Ольгердовича до Москви. Нарешті можна згадати про оригінальну версію С. Кучинського, за якою Ольгерд, оволодівши Сіверщиною, надав Стародуб і Трубчевськ своєму найстаршому сину Андрію Полоцькому. Саме в цьому дослідник вбачає причину, чому саме Андрій Ольгердович, який після смерті батька виїхав на службу до Москви, поруч з Володимиром Андрійовичем, двоюрідним братом вел. князя Дмитра Івановича, очолив московський похід на Трубчевськ і Стародуб у 1379 р. (причому ця дата виправляється на 1380 р.). За думкою Кучинського – тому, що метою цього походу було повернення Андрію його колишніх сіверських володінь. Крім того, вважає дослідник, на користь версії про приналежність Стародуба Андрію Ольгердовичу свідчить повідомлення т. зв. Хроніки Биховця про те, що другою дружиною Вітовта була Марія, дочка князя Андрія Лукомського та Стародубського. Але ж добре відомо, яка велика кількість грубих помилок властива цьому пізньому джерелу, особливо для подій XIV ст. (чого вартий, наприклад, лише перелік синів Ольгерда та Кейстута). Що стосується Наримунтовичів, то Кучинський відносить надання їм Стародуба до періоду між 1380 та 1388 рр. Таким чином, щодо дати початку правління Патрикія Наримунтовича в Стародубі найвірогіднішими є три варіанти. 1) Період між 1372 та 1375 рр. 2) 1380 р., якщо припустити, що до цього Стародуб належав Дмитру Ольгердовичу. 3) 1387/88 р., після від’їзду Патрикія з Новгорода. Якому з цих варіантів можна було б віддати перевагу, сказати ми не беремося. Зазначимо лише, що Наримунтович приїхав до Новгорода незабаром після остаточної перемоги вел. князя Ягайла над своїм дядьком Кейстутом (1382 р.); чи не означало б це, що Патрикій підтримував сторону Кейстута, внаслідок чого і втратив свої володіння та змушений був покинути межі Литовської держави (подібно до його сина Вітовта)? Джерело: «Сіверські князі Наримунтовичі» С.Келембет