ПРАВА ІСТОРІЯ

🪄🪄🪄🪄🪄🪄🪄🪄 ПАПКА НОВОЇ ЄВРОПИ 🪄🪄🪄🪄🪄🪄🪄🪄 ⚡️ Наступає момент, коли правда стає необхідністю. Ми зібрали ресурси, що пропонують альтернативу сучасному ідеологічному мейнстриму. 🛡 Інформаційне об'єднання Нової Європи - це простір, де традиція та національна думка зустрічаються з актуальним порядком денним. ☀️ У підбірці ви знайдете все: від глибоких філософських досліджень та жорсткої політичної аналітики до соціальної сатири та нішевого гумору. Повний спектр поглядів для тих, хто шукає чесний образ майбутнього, не забуваючи про минуле. 🪄🪄🪄🪄🪄🪄🪄🪄 ✨ ПРИЄДНАТИСЯ ✨ 🪄🪄🪄🪄🪄🪄🪄🪄

«Народ, що не знає своєї історії, є народом сліпців.» – Олександр Довженко📓 ПРАВА ІСТОРІЯ

Агов! Підписаний на «Custodes Nationis» але досі не є членом нашого руху?! Час виправляти це прямо зараз! Ми шукаємо: – Писарів; – Дизайнерів; – Піар-менеджерів; – Ідеологів; – Інших майстрів своєї улюбленої справи. Будь собою в наших рядах! Займайся тим, що полюбляєш, з користю для своїх! Для звʼязку – @PravyAdmin CUSTODES NATIONIS | БУСТ | ЧАТ

🇺🇦ЧОМУ У 2014-МУ НАЦІОНАЛІСТИ НЕ ПРОЙШЛИ ДО ПАРЛАМЕНТУ? Майдан — країна тільки оговтується після болючих ран, завданих «Беркутом», та починає готуватися до виборів у парламент. Тоді ж разом із цим починається нова тенденція в українській політиці, а саме — праві ідеї і більш радикальні рішення стосовно мови, української культури, історії та курсу в міжнародній політиці. Такі партії, як «Правий сектор» та ВО «Свобода», активно готуються до виборів, пропонуючи свої ідеї щодо розвитку українського правого руху. Але все змінилось. Разом із цим такі партії, як Блок Петра Порошенка, «Народний фронт», «Самопоміч», вже почали висувати такі самі тези, як і праві партії, хоча, якщо розібратися, то Блок Порошенка — це правоцентристи-консерватори, «Народний фронт» — так само правоцентристи, з того, що можна побачити у відкритих джерелах. Але чим вони відрізняються від наших вищезгаданих націоналістичних партій? Насправді вони нічого нового і не запропонували, а просто пішли за тим самим принципом, до чого закликали націоналісти ще давно, а саме: українська мова, розвиток армії, поширення культури та вшанування власної історії. Якщо ж казати про НАТО та ЄС, то не всі націоналістичні партії підтримували вступ до цих організацій. Частина націоналістичних сил ставилася скептично як до вступу в ЄС, так і до вступу в НАТО, а інші взагалі хотіли побудувати союз, альтернативний ЄС і НАТО, як, наприклад, Міжморʼя (Intermarium). Так само можемо побачити, що, на жаль, не всі українці на той час були готові до радикальних змін. Люди жили у комфортній зоні та майже не намагалися з неї виходити. Ми не відкидаємо ту частину суспільства, яка ще тоді зрозуміла, що Росія — справжній ворог, який завжди був та нікуди не зникав, але ж залишилася ще інша частина суспільства, яка до кінця вважала Росію «старшим братом» та пригадувала, на їхню думку, файні часи СРСР. Але 2022-й усе змінив. Зараз, після повномасштабного вторгнення, можна побачити велику зміну тенденцій та ідеології у суспільстві. Все більше людей починають більше читати про історію, розумітися на ідеології, вивчати книжки авторів нашої ідеології, і це супер. Вони відкрили очі на все, що відбувається, та більше не можуть сперечатися з тезами, які казали націоналісти у 2014 році та навіть раніше. Через світову пропаганду та цензуру націоналізму наша нація, навпаки, стає більш правою та розвиває ідеологію, і ми щиро впевнені, що з кожним днем ще більше людей буде оговтуватися від цих неоліберальних, неомарксистських кайданів та буде просувати нашу ідею разом з нами! Ідея нації — проти деградації!🇺🇦 🔻Якщо вам сподобався цей пост, не забудьте залишити реакцію та написати власну думку у коментарях! CUSTODES NATIONIS | БУСТ | ЧАТ ПРАВА ІСТОРІЯ

🔱АТЕНТАТ НА ПЄРАЦЬКОГО: ОРГАНІЗАЦІЙНА ДІЯЛЬНІСТЬ МИКОЛИ ЛЕБЕДЯ 15 червня 1934 року у Варшаві міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького було вбито пострілом у потилицю. Це був найгучніший політичний атентат в історії Організації Українських Націоналістів. В громадській свідомості ця акція зазвичай асоціюється з виконавцем Григорієм Мацейком («Ґонтою») або зі Степаном Бандерою, який здійснював загальне політичне керівництво Крайовою Екзекутивою. Проте ключовим архітектором і безпосереднім керівником операції був Микола Лебедь («Марка», «Максим»). Контекст і мотиви Броніслав Пєрацький відповідав за східну політику II Речі Посполитої та очолював жорстку лінію щодо українців: Керував акціями «пацифікації» 1930 року (масові погроми, арешти та закриття українських установ). Запроваджував політику полонізації та тиску на українське шкільництво й церкву. Рішення про атентат стало відповіддю на державний терор проти українського населення та демонстрацією того, що ОУН здатна діяти в самому центрі польської столиці. Роль Миколи Лебедя: від розвідки до дії Лебедь прибув до Варшави під чужим ім’ям за кілька місяців до замаху. Його завдання вимагало високого рівня конспірації та логістики: 1. Розвідка та спостереження: Лебедь особисто вивчив графік пересувань Пєрацького, маршрут його кортежу та щоденні візити до «Товариського клубу» на вулиці Фоксаль. 2. Координація групи: Організував зв'язок між членами варшавської групи ОУН, забезпечив законспіровані квартири та коридори для зв'язку. 3. Підготовка виконання: Провів інструктаж Григорія Мацейка і розробив план втечі виконавця після пострілу. Наслідки та судовий процес Після успішного виконання атентату Лебедю вдалося залишити Польщу через Данциг до Німеччини. Проте німецька гестапо, дотримуючись угоди про ненапад із Польщею, затримала його і видала варшавській поліції. На Варшавському процесі (1935–1936) Микола Лебедь проявив себе, відмовляючись відповідати польською мовою і перетворивши лаву підсудних на трибуну для викриття політики польської окупації. Його засудили до страти, яку згодом замінили на довічне ув'язнення (він звільнився у вересні 1939 року під час краху польської держави). Замах на Пєрацького довів, що ОУН 1930-х років — це не просто підпільний рух, а дисциплінована розвідувально-оперативна структура. А Микола Лебедь зарекомендував себе як один із найздібніших організаторів українського спеціального підпілля, що пізніше дозволило йому очолити Службу безпеки ОУН (СБ ОУН) та дипломатичне крило УГВР. ПРАВА ІСТОРІЯ

🪄🪄🪄🪄🪄🪄🪄🪄 ПАПКА НОВОЇ ЄВРОПИ 🪄🪄🪄🪄🪄🪄🪄🪄 ⚡️ Наступає момент, коли правда стає необхідністю. Ми зібрали ресурси, що пропонують альтернативу сучасному ідеологічному мейнстриму. 🛡 Інформаційне об'єднання Нової Європи - це простір, де традиція та національна думка зустрічаються з актуальним порядком денним. ☀️ У підбірці ви знайдете все: від глибоких філософських досліджень та жорсткої політичної аналітики до соціальної сатири та нішевого гумору. Повний спектр поглядів для тих, хто шукає чесний образ майбутнього, не забуваючи про минуле. 🪄🪄🪄🪄🪄🪄🪄🪄 ✨ ПРИЄДНАТИСЯ ✨ 🪄🪄🪄🪄🪄🪄🪄🪄

❤️ОФІЦІЙНА ЗАЯВА ВІД CUSTODES NATIONIS! Дорогі брати та сестри, ми довго думали, чи виставляти нам цей пост, чи ні, у зв’язку з подіями, які відбулися пару днів тому, і ми офіційно заявляємо наступне. Після ретельного аналізу подій та розмов з військовими ми виступаємо проти відставки Михайла Федорова з посади Міністра оборони України. За багато років наша держава, може, вперше отримала таку чесну та принципову людину, яка хоч і за короткий час, але все ж таки трішки змінила цю несправедливу корупційну систему, яка роками була в МО. Він боровся проти корупції та людей, які сповільнювали процес реформ. Він проводив тендери та звільняв усіх, хто, окрім грошей, нічого не робив на своїх місцях. І що він отримав у відповідь? А у відповідь він отримав звільнення, бо дозволив собі забагато того, чого, на жаль, не можна робити у наш час. Його рейтинг та довіра до нього почали стрімко зростати, і ми вважаємо, що це також могло стати однією з причин такого рішення. Можливо, у владі побачили у Федорові нового потенційного політичного конкурента, популярність якого продовжувала зростати. Також Федоров неодноразово наголошував на проблемах у роботі Олександра Сирського. Сам Федоров після звільнення підтвердив конфлікт із головнокомандувачем та заявив, що замість того, щоб відкрито говорити про проблеми, Сирський вдавався до інтриг та маніпуляцій, а ініціативи Міністерства оборони блокувалися. Наявність конфлікту між ними підтвердив і сам Президент України Володимир Зеленський. «Совок переміг дрон» — саме таку картонку можна було побачити на мітингах. Люди не стримали себе. Майже по всій Україні почалися мирні протести щодо дій Зеленського. Тисячі людей вийшли показати свою принципову позицію: Федоров має залишитись, а Сирського треба гнати. Наш канал щиро дякує Михайлу Федорову за коротку, але дуже плідну роботу, і маємо надію, що все ж таки пан Президент почує народ та зробить правильний вибір. Поверне Федорова, а Сирського звільнить! Якщо ж взяти всіх військових, з якими ми проводили діалог, то всі в один голос сказали, що на місце Олександра Сирського треба однозначно ставити Михайла Драпатого, і ми з ними повністю згодні. Наш народ завжди виборює своє та не стане слухати нікого. Якщо нам щось не подобається, ми не станемо терпіти та вийдемо і будемо відстоювати свою позицію, тому що ми — українці! 🔻Напишіть вашу думку, чи варто повернути Федорова, чи ні, у коментарях! CUSTODES NATIONIS | БУСТ | ЧАТ

КНИГА «ХОЛОДНИЙ ЯР» Ю. ГОРЛІС-ГОРСЬКИЙ (День сьомий в межах проєкту Тижня інформаційних постів). Роман Юрія Горліс-Горського «Холодний яр»є яскравим прикладом ідеалізації української державності, де любов до Батьківщини вимагає максимальної самопожертви, а також кристалізує дух борця, який не йде на компроміси з ворогом. Проте документ не можна назвати мемуарами. Для українських націоналістів книга давно стала посібником та зразком поділу на своїх та чужих. Автор жорстко і безкомпромісно змальовує сутність російського більшовизму як абсолютного зла, що прагне знищити українську ідентичність. Більшовики та чекісти змальовані як окупанти, грабіжники та чужинці за культурою й духом. Українські комуністи – «малороси» трактуються як найгірша категорія – національні зрадники. Співпраця з ворогом змивається лише кров'ю, тому описана страта полонених чекістів та комісарів у Холодному Яру не викликає в героїв моральних вагань. Натомість Горліс-Горський виводить новий тип українця – безкомпромісного, вольового, позбавленого комплексів меншовартості чи «хуторянства», себто психотип «Людини Чону» (Чорношличника). Книга чітко критикує демократичний, ліберальний уряд УНР, зокрема, Грушевського, Винниченка за пацифізм, що призвів до катастрофи. Замість цього «Холодний Яр» пропонує мілітарну диктатуру. Усе цивільне населення (від старих до дітей) інтегроване в систему оборони. Жінки виконують роль зв'язкових та розвідниць, селяни – забезпечують провіантом і конями. Націоналістичний світогляд у книзі проявляється через гасло повстанців «Волі або смерті», де вибір стоїть чітко: здобути незалежність або з честю загинути. Василь Чучупак, Ларіон Загородній та інші тримають владу не через бюрократичні мандати, а через особистий авторитет і залізну волю. Це чистий прояв націоналістичного принципу вождизму. Твір демонструє, як харизматичні провідники здатні підняти на збройну боротьбу цілі села, що відповідає націоналістичному постулату про роль еліти та вождя. В книзі також яскраво виражена схильність до релігійно-сакрального виміру боротьби. Націоналізм у «Холодному Яру» тримається на містицизмі, де Мотронинський монастир є духовним Генеральним штабом. Зокрема в творі описано освячення зброї (Ритуал, який повертає вояка до часів Гайдамаччини. Ніж чи кріс стають сакральними інструментами відновлення справедливості) та культ полеглих героїв (поховання повстанців відбуваються з найвищими військовими почестями. Смерть за Націю трактується як перехід у вічність і здобуття безсмертя, що згодом лягло в основу Декалогу українського націоналіста). Християнство в книзі виступає як войовнича, а не смиренна релігія. Твір несе в собі справжні історії вояків та особливості тамтешнього мілітарного життя, а тому став настільною книгою для покоління українських повстанців середини XX століття (зокрема вояків УПА) і залишається орієнтиром для сучасних патріотичних рухів, втілюючи гасло «Україна для українців». ПРАВА ІСТОРІЯ

МОВНА НЕЗЛАМНІСТЬ ЯК ФЕНОМЕН УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ. (День шостий в межах проєкту Тижня інформаційних постів). Російський імперіалізм у всіх його історичних іпостасях – царській, радянській, путінській завжди чітко усвідомлював, що української нації не буде без її мови та культури. Лінгвоцид для них був системною стратегією ведення боротьби проти українства. Згадаймо усі спроби зупинити національне відродження: Валуєвський циркуляр 1863 року постав на етапі переходу національного відродження від етнографічного до політичного. Російська імперія, злякана польським повстанням та активністю українських громад, нанесла удар по релігійній та навчальній літературі для народу. «Никакого особенного малороссийского языка не было, нет и быть не может» – зазначав міністр Валуєв. Тотальна заборона українського культурного простору прийшла через 13 років, у 1863 році, коли було видано Емський указ. Олександр II спробував повністю витіснити українську мову з публічного поля: під заборону потрапили друк книг, сценічні вистави, ввезення літератури з-за кордону і навіть переклади світової класики. Мета була очевидною – загнати українську мову у глухий кут «селянського наріччя», позбавити її інтелектуальної та модерної перспективи. Найогиднішою та найпідступнішою фазою лінгвоциду стала вже радянська русифікація. Почавшись після штучного згортання «українізації» у 1930-х роках, вона супроводжувалася фізичним винищенням носіїв мови під час «Розстріляного відродження» і Голодомору. Радянський режим штучно зближував українську лексику з російською, вилучав питомі українські слова зі словників, маргіналізував мову в науці, космонавтиці, армії та державному управлінні. Українську мову таврували як «неперспективну» та «націоналістичну», а російську насаджували як єдино правильну. Попри століття тиску, українська мова вижила. Це історичне диво зумовлене глибинним вкоріненням у селянську стихію, чином Еліти та, звичайно, органічним опором шістдесятників та ОУН-УПА. Це важко заперечити, адже коли міста піддавалися асиміляції – українське село залишалося невичерпним джерелом автентичного слова. Селянин тримався за мову так само міцно, як за землю. Вона була вплетена в побут, обрядовість, козацький міф та родинну пам'ять. Коли імперія закривала школи, українська інтелігенція створювала шедеври. Поети та письменники України підняли «заборонену» мову на таку художню та філософську висоту, що заперечувати її існування стало неможливо. Вони довели, що українська мова здатна артикулювати найскладніші смисли світового рівня. А вже у ХХ столітті боротьба за мову остаточно мілітаризувалася. У підпіллі ОУН друкувалися тисячі листівок та журналів українською мовою. У радянських таборах шістдесятники Стус, Чорновіл, Світличний та інші йшли на смерть і каторгу за право говорити і писати рідним словом. Мова стала символом збройного та інтелектуального опору. У вогні сучасної війни українська мова стала безпомилковим інструментом безпеки. Людина, яка свідомо обирає українську мову, незалежно від свого регіону, декларує свою приналежність до Великої Нації, повагу до предків та готовність захищати свій дім. Мовна незламність українців – це по правді унікальний прецедент у світовій історії. Ми не просто зберегли мову; ми вибороли її в окопах, на ешафотах і в підпіллі ПРАВА ІСТОРІЯ

ВНУТРІШНІЙ ВОРОГ НАЦІЇ – МАЛОРОСІЙСТВО (День п'ятий в межах проєкту Тижня інформаційних постів). Майже весь вік український народ спіткає одна й та сама хвороба бездержавності, один комплекс меншовартості – малоросійство. «Малороси», себто, жертви цієї хвороби, наділені переконаннями, що все українське є «селянським», «немодним» або «вторинним», прагненням орієнтуватись на "старшого брата" чи на "високу культуру" метрополії. І це створює внутрішній саботаж – несвідоме чи свідоме гальмування державотворення через віру у власну нездатність до управління. У публіцистиці Євгена Маланюка, який присвятив цьому явищу ціле дослідження, малоросійство розглядається як національна деформація, що здатна зруйнувати державу зсередини. Адже суспільство з комплексом меншовартості не здатне генерувати національні ідеї. Воно завжди шукає «дозволу» або визнання ззовні, замість того, щоб створювати власні авторитети. Поки людина соромиться своєї мови або культури, вона стає сприятливим ґрунтом для чужої пропаганди, що в умовах війни є прямим шляхом до зникнення нації. Малорос часто декларує патріотизм, але в побуті продовжує споживати та підтримувати ворожий чи чужий культурний продукт, бо вважає його «якіснішим». Українська меншовартість породила культ страждання замість культу сили. Націю століттями привчали плакати над своєю долею: козаків розігнали, Голодомор знищив, мову заборонили; замість того, щоб аналізувати помилки та діяти жорстко. Малорос боїться бути радикальним у захисті своїх інтересів. Він озирається на реакцію «світу» або навіть самого агресора «аби не спровокувати». Це паралізує волю до безкомпромісної відсічі. Кожен український прорив до свободи гальмувався внутрішнім малоросом: - У 1654 році замість розбудови союзу рівних, частина еліти штовхнула Україну під протекторат Москви Березневими статтями, переплутавши військовий союз із кабалою. - 1917-1920 роки навчили, що лідери УНР вірили в «демократичну Росію» і до останнього зволікали зі створенням регулярної армії. Результат – окупація та Голодомор. - Та і протягом 1991-2022 років тривали лиш три тривожних десятиліття, коли країна намагалася всидіти на двох стільцях, розмінюючи ядерну зброю, флот та стратегічні підприємства на дешевий газ та ілюзію безпеки. Подолання комплексу меншовартості вимагає цілеспрямованої роботи на рівні культури, освіти, виховання та самосвідомості кожного українця. Нація має позбавитись від міфів, які десятиліттями насаджувала імперія, свідомо обирати український продукт, підтримувати національного виробника та митця і, звичайно, плекати повагу до своїх героїв, традицій та здобутків, відкидати нав'язане почуття провини або «вторинності». Вічна проблема не зникне сама по собі. Зовнішнього ворога можна вибити за кордон, але якщо не випалити малоросійство всередині суспільства, історія знову піде на коло кривавих репресій та втрати державності. ПРАВА ІСТОРІЯ

УКРАЇНСЬКА ПОВСТАНСЬКА АРМІЯ ПРОТИ ДВОХ ІМПЕРІЙ. (День четвертий в межах проєкту Тижня інформаційних постів) Боротьба Української повстанської армії (УПА) у 1940-х –1950-х роках є одним із найяскравіших прикладів асиметричної війни у XX столітті. На піку своєї могутності армія налічувала від 30 до 100 тисяч бійців. Вона одночасно протистояла двом найпотужнішим тоталітарним машинам того часу – нацистській Німеччині та Радянському Союзу. УПА не могла вести класичну фронтову війну через колосальну перевагу ворогів у живій силі, артилерії, авіації та бронетехніці. Тому було застосовано стратегію «малої війни». Коли лінія фронту покотилася на захід і Радянський Союз повернув контроль над Західною Україною, УПА перейшла у глибоке підпілля. Головним інструментом виживання стали схрони. • Тактика асиметричної війни. - Армія діяла невеликими підрозділами (чотами та сотнями). Вони завдавали блискавичних ударів і миттєво відступали в лісові масиви. - Повстанці приймали бій лише за умов власної тактичної переваги або під час засідок - Основними цілями були залізничні колії, мости, лінії зв'язку, склади зі зброєю та продовольством, тобто – інфраструктура. - Ліквідація німецьких комендатур, радянських сільрад, голів колгоспів та агентів спецслужб для паралічу окупаційної влади. -Завдяки розгалуженій мережі ОУН(Б) повстанці отримували від селян їжу, одяг, розвіддані та медичну допомогу. • Створення та еволюція схронів. - Їх будували під хатами, у криницях, на цвинтарях, у густих лісах та на схилах гір. - Землю після викопування виносили у мішках і викидали в річки, щоб свіжий ґрунт не помітили з повітря. Вхід закривали дерном, живими кущами або вмонтовували в підлогу печей. - Схрони мали приховані вентиляційні канали (часто виведені через дупла дерев або пеньки), колодязі з водою, автономне освітлення та радіоприймачі. - Існували крихітні криївки для 1-2 зв'язкових, а також величезні шпиталі, друкарні та штаби (наприклад, бункер головнокомандувача Романа Шухевича). - Кожен схрон мав систему замінування. Якщо вихід затискав ворог, підпільники підривали себе, щоб не потрапити в полон живими. • Антипартизанські операції супротивників. Протидія з боку Третього Райху: - Спалення сіл, які підтримували повстанців. - Масштабні зачистки лісових масивів (наприклад, на Волині під керівництвом генерала фон дем Баха). - Створення «смуг відчуження» вздовж залізниць, де вирубували ліси, щоб унеможливити засідки. Протидія з боку СРСР: - Для пошуку схронів застосовували спеціальних псів та газ «Тайфун» (сльозогінний або усипляючий), який закачували через вентиляцію. - Депортації (Операція «Захід», 1947). Виселення понад 76 тисяч родичів повстанців та «куркулів» до Сибіру. - Спецагенти МДБ, переодягнені в повстанців, чинили звірства проти цивільних, щоб дискредитувати УПА та підірвати довіру селян, що називалось «лже-загони». - «Велика блокада» 1946р. Розміщення гарнізонів НКВС майже у кожному селі Західної України, що позбавило УПА зв'язку з населенням та постачання їжі взимку. Підбиваючи підсумки варти зазначити, що УПА програла у військовому плані через повну ізоляцію, відсутність зовнішньої підтримки та тотальний терор радянської влади. Однак з погляду партизанської тактики, спротив тривав аномально довго – понад 10 років проти наддержави з ядерною зброєю. ПРАВА ІСТОРІЯ

МЕТОДИ БОРОТЬБИ У ПІДПІЛЛІ. ПСИХОЛОГІЯ ДИВЕРСІЙ. (День третій в межах проєкту Тижня інформаційних постів) Коли українське підпілля стикалося з переважними силами радянських окупантів та хвилями цивільних колоністів, воно застосовувало зброю, проти якої сила війська була безсилою, – контрольовану паніку. Будь-яка тоталітарна система має вразливість – вона тримається на інформаційній блокаді та цензурі. Радянські солдати та прислані колоністи перебували в стані постійного інформаційного голоду. Вони не довіряли офіційним газетам, але панічно боялися невідомого. Психологічна диверсія підпілля базувалася на трьох тригерах: - Колективна параноя. - Дефіцит правди. - Ефект ізоляції. Інструкції Головного Осередку Пропаганди ОУН В архівах ЦДАВО (Центральний державний архів вищих органів влади та управління України) та Галузевому архіві СБУ збереглися детальні методички Референтури пропаганди. Питанням інформаційних диверсій присвячено окремі розділи в інструкціях з «деморалізації запілля ворога». У документі «Вказівки для пропагандистів» та директиви «Як вести антирежимну пропаганду» (середина 1940-х років) вказано, що підпільникам на місцях заборонялося поширювати чутки без узгодження з надрайонним референтом пропаганди. Кожна «чутка» розроблялася за правилом «інформаційного напівфабрикату». В інструкціях ОУН чітко розписано метод «Летючого шепоту». Боївці або зв’язковому наказувалося прийти на базар у райцентрі, «забути» там заздалегідь підготовлений аркуш або запустити фразу в черзі за гасом, після чого негайно покинути локацію. Повторювати ту саму чутку в тому самому місці суворо заборонялося, щоб уникнути арешту. Підпілля розробляло специфічні наративи під конкретну цільову аудиторію. Солдатів залякували невидимою силою підпільників. Поширювалися чутки, що місцева кринична вода викликає повільну смерть через кілька тижнів, або що партизани мають нову хімічну зброю. Результат: солдати боялися їсти місцеві продукти, пити воду і втрачали сон, що призводило до хронічного стресу та неврозів. Про те, що чутки реально працювали, найкраще свідчать внутрішні документи самого ворога. Коли радянська влада у 1944-1946 роках почала масову мобілізацію західноукраїнського населення до Червоної армії, підпілля відповіло тотальною інформаційною атакою. Звіти начальників Обласних управлінь НКВС/НКДБ (Львівської, Станіславської, Тернопільської областей) на ім’я наркома внутрішніх справ УРСР Рясного містять інформацію, що у 1944 році підпілля пустило чутку, що всіх мобілізованих галичан радянська влада везе не на фронт, а «одразу в Сибір на каторгу», а по дорозі ешелони будуть підірвані самими чекістами, щоб «позбутися ненадійного елементу». Згідно з радянськими архівами, на Тернопільщині та Станіславщині (івано-Франківщина) рівень неявки на призовні пункти у деяких районах сягав від 50% до 70%. Тисячі мобілізованих втекли до лісу. МДБ було змушене видавати спеціальні закриті циркуляри: «О противодействии антисоветским слухам среди призывников», оскільки офіційні спростування у пресі лише посилювали паніку. Як наслідок: командири починали підозрювати власних солдатів у зраді, військові частини витрачали колосальні ресурси на перевірку міфічних загроз, морально зламані бійці, накручені історіями про «неминучу та страшну смерть у цих лісах», просто зникали зі зброєю в руках, намагаючись урятуватися втечею. Якби повстанська «Чутка» не мала колосального впливу на населення та радянський апарат, сталінська спецслужба не розгортала б масштабні й дорогі операції «легендованого підпілля» для дискредитації ОУН. Це була системна війна спецслужб, де інформаційний запуск прораховувався так само ретельно, як і бойовий рейд. Тож війна – не лише про зброю, але й про психологічний вплив та аналіз страху людини. ПРАВА ІСТОРІЯ

Вітаємо, друзі, що ж настав момент, коли спільно з колегами ми зібрали папку по багатьом тематикам, таких як: — Актуальні світові новини — Історичний та просто цікавий контент — Підбірки з знищенням москалів і техніки І багато чого цікавого — будемо раді всім! Папка: База Нації

Вечером 30 серпня 1941 року в Житомирі біля будинку окружної поліції Микола Сціборський та його соратник Омелян Сеник були розстріляні в спину. Сеник загинув на місці, Сціборський помер за кілька годин у лікарні від отриманих ран. Убивцю – Кузія – застрелив на місці випадковий український поліцейський, тому дізнатися замовника не вдалося. Хто стояв за вбивством? Історики досі ведуть дискусії. ОУН(м) звинуватила в атентаті бандерівців. ОУН(б) категорично це заперечувала, вказуючи на провокацію НКВС або німецького Гестапо, яким ліквідація поміркованих лідерів ОУН допомагала розпалити внутрішню війну в українському русі та полегшити контроль над окупованими територіями. Миколу Сціборського поховали на подвір’ї Преображенського собору в Житомирі за участі тисяч містян. Його смерть знекровила аналітичний центр ОУН мельниківців на самому початку Другої світової війни. ПРАВА ІСТОРІЯ

Микола Сціборський. Автор "Націократії" та його бачення сильної Української Держави: від підпілля до державного будівництва. (День другий в межах проєкту Тижня інформаційних постів). Микола Сціборський народився 28 березня 1897 року в Житомирі у родині військового дворянина. Виховання в дусі військових традицій визначило його першу професію. Одразу після закінчення Першої Житомирської гімназії у 1915 році він вступив на службу до Російської імператорської армії. Закінчив школу прапорщиків, воював на фронті, командував ротою та отримав звання штабс-капітана. Був двічі поранений, отруєний газами під час хімічної атаки та нагороджений чотирма бойовими орденами, включаючи Орден Святої Анни та Святого Станіслава з мечами. Після Лютневої революції 1917 року Сціборський став на бік відродження України. Він брав активну участь в українізації військових частин. Зі створенням Української Народної Республіки перейшов до лав її армії. Служив у Генеральному штабі, отримав звання підполковника Армії УНР. Пережив усі етапи визвольних змагань: бої проти більшовиків, військ Денікіна та польських підрозділів. Листопад 1920 року став трагедією: Армія УНР зазнала поразки і відступила за річку Збруч. Сціборський опинився в польських таборах для інтернованих (Каліш). У 1924 році він переїхав до Чехословаччини, яка тоді була інтелектуальним центром української еміграції. Сціборський вступив до Української Господарської Академії в Подєбрадах. У 1929 році він закінчив інженерно-економічний факультет і здобув диплом інженера-економіста. Ця освіта заклала прагматичний, системний фундамент під його подальші політичні теорії. Не задоволений пасивністю старої наддніпрянської еміграції, Сціборський у 1925 році став співзасновником Легії Українських Націоналістів, а згодом – її головою. Він активно виступав за об'єднання всіх націоналістичних сил в одну структуру. У січні-лютому 1929 року у Відні відбувся Перший Великий Збір (Конгрес) українських націоналістів. Сціборський був одним із його головних організаторів. Разом із полковником Євгеном Коновальцем він заснував Організацію Українських Націоналістів та зайняв посаду заступника Голови Проводу ОУН, очолив Політичну референтуру, ставши офіційним ідеологом руху. У 1930-х роках Сціборський жив у Франції, Австрії та Швейцарії, керуючи дипломатичними та видавничими проєктами ОУН. Він видавав журнал «Розбудова Нації», писав сотні аналітичних статей. У 1935 році у Парижі виходить його головна теоретична праця – «Націократія». Сціборський намагався дати українському підпіллю чітку відповідь: що робити наступного дня після того, як революція переможе і окупантів буде вигнано. Він відкидав сліпе копіювання італійського фашизму чи німецького нацизму, наголошуючи на унікальному шляху України. Вбивство радянським агентом Євгена Коновальця в Роттердамі підірвало єдність ОУН. Почалося внутрішнє протистояння між старшим поколінням емігрантів та молодою крайовою виконавчою структурою в Галичині. Новий голова ОУН Андрій Мельник доручив Сціборському розробити юридичне підґрунтя майбутньої держави. У вересні 1939 року Сціборський підготував «Нарис проєкту Основного Закону (Конституції) Української Держави», де детально прописав синдикальний устрій влади. Коли спроби примирити дві фракції провалилися, ОУН розкололася на ОУН(м) під проводом Мельника та ОУН(б) під проводом Бандери. Сціборський залишився найближчим соратником і правою рукою Андрія Мельника. Його гостро критикували бандерівці за нібито надмірний консерватизм. З початком німецько-радянської війни у червні 1941 року ОУН почала формування Похідних груп для відновлення української влади на звільнених від більшовиків територіях. Сціборський, попри небезпеку, очолив одну з таких груп, що рухалася на Житомирщину та Київщину. У серпні 1941 року він повернувся до рідного Житомира. Окупаційна німецька адміністрація ставилася до націоналістів із підозрою, а радянське підпілля та конкуренти з бандерівського крила вели власну гру.

Так, наприклад, росіяни після бійні в Батурині у 1708 році вирішили не хоронити загиблих і залишили по собі місто, всіяне тілами. Ну а своїх побратимів козаки, ясна річ, хоронили з почестями в будь-яких умовах. Якщо смерть наздоганяла воїна під час битви, запорожці могли його поховати без труни, накривши в могилі спеціальною тканиною – червоною китайкою. Супроводжувався цей процес траурним залпом, який був вкрай важливим поховальним ритуалом для козаків та й загалом по світу. Крім того, українських воїнів переважно хоронили разом з їхньою зброєю як-от із шаблею чи пікою та іншим військовим спорядженням. Могилу ж козака можна було розпізнати через її висоту. Це теж є давнім та поширеним по світу атрибутом поховання воїнів. Висока могила ставала повноцінним меморіалом та символом вшанування всіх козаків, полеглих на полі бою. Водночас козацькі цвинтарі можна було побачити не лише на Січі. Декілька таких некрополів археологи віднайшли на території Причорноморʼя. Кожен із цих цвинтарів був усіяний плитами з петрогліфами, унікальними скульптурами та різноманітними камʼяними хрестами – грецькими, трипелюстковими, округлими, «променястими», багатоярусними та багатьма іншими. Втім, попри численні ритуали козацьких поховань та шану, з якою українських воїнів завжди проводжали побратими, сьогодні більшість козацьких могил занедбані або ж взагалі зруйновані. Ще в другій половині 19 століття дослідники виявили, що на кладовищі Камʼянської Січі збереглось лише чотири камʼяних хрести. А нині по всій Україні – лише одиниці. Багато поховальних ритуалів, котрі ми бачимо сьогодні, залишились нам у спадок ще з часів козацтва. Наприклад, традиція ставати на коліна перед похоронною процесію – мовчазний і водночас промовистий жест на знак шани перед загиблим воїном. Труну загиблого воїна обовʼязково мають накрити прапором України. Перед самим похованням лунає салютний постріл, а сурмач виконує мелодію «Шана» для віддання почестей. Наприкінці державний прапор передають родині загиблого на знак памʼяті. Зрештою у 2021 році Верховна Рада ухвалила закон про військовий поховальний ритуал, який включає організацію проведення прощання, транспортування та поховання загиблих під час боротьби за суверенітет та територіальну цілісність України. Слава воїнам, загиблим за честь української державності! ПРАВА ІСТОРІЯ

⚔️ТРАДИЦІЯ ВОЇНСЬКОГО ПОМИНАННЯ В УКРАЇНСЬКІЙ КУЛЬТУРІ (День перший в межах проєкту Тижня інформаційних постів) Традиція вшанування полеглих є найміцнішим фундаментом української національної стійкості. Вона бере початок від прадавніх язичницьких тризн і трансформувалась у козацьку епоху, перетворюючи біль від втрати на священний обов’язок, помсту ворогу та невмирущу пам’ять, яка зшивала націю після будь-яких поразок. З сивої давнини саме поховання є одним із знакових обрядів нашого народу. Під час переходу від язичництва до християнства багато особливостей ритуалу розмилось в двох релігіях, проте зберегли суть: атрибутика обряду поховання була не просто притаманною до якогось з вірувань, а залежала напряму від статусу воїна. Ще до появи Русі основним варіаціями поховального звичаю були жертвоприношення та спалення. Варто зазначити, що, за традицією вогню піддавались і всі нажитки воїна, а не лише його тіло. Це були майно, коні, прикраси і, подекуди, дружина. Також, зустрічались випадки, коли замість труни наші предки надавали перевагу човнам. Людину клали в човен, спалювали разом з нажитками і засипали місце курганами. Дослідники кажуть, що словʼяни у такий спосіб хоронили зокрема представників князівського роду, а запозичили цей обряд, ймовірно, у скандинавів. Адже саме скандинавська традиція несе в собі сутність палаючого драккару як погосту для воїна. Традиція захоронення в землю прийшла до нас, як вважається, з трипільської культури. Це підтверджується поширеним культом землі в ті часи. Традиції, що відомі нам донині прийшли саме з давнини. Як то незмінна частина поховання – поминки, які раніше називали тризною, теж побутував ще з часів язичників як жертовний обід на могилі померлого. Проводили ж цей обряд під час усіх поминальних свят, повʼязаних з язичницькими духами. Це й ритуал омивання померлого водою, що є продовженням язичницького культу води, і запалювання свічок, що є символом культу вогню, і використання рушників чи полотен для спуску домовини в землю, які теж були свого роду «провідниками» до іншого світу. З ХVI по XVIII століття більшість українців жили маленькими селами, тож смерть воїна ставала горем для всієї громади. Традицій та ритуалів у козаків було чимало. Зокрема, вважали, що потойбічне життя є продовженням теперішнього, а отже, козаків відправляли в останню путь із різними атрибутами – горщиком із кашею, пляшкою горілки тощо. Також було заведено класти померлим монету, якою, згідно з віруваннями, ті мали розплатитись за місце у потойбіччі. Крім того, у поховальних обрядах посідала місце й побутова магія. Якщо людина довго помирала, з її хати знімали дах, щоб нарешті звільнити душу, а місце, де стояла домовина, згодом посипали житом. Саму хату обовʼязково замикали, а ворота завʼязували червоним поясом чи рушником. Також для поховання люди звертались до священнослужителя, що обов'язково мав дати пораду щодо подальшої процесії. Після завершення служби у церкві домовину переносили на цвинтар, а сотенна адміністрація надавала почесний караул із кількох озброєних козаків та сотенну корогву. Попереду всієї процесії несли великі свічки та хрест. Першим обовʼязково мав іти священник, а вже за ним була домовина, за якою вишикувались родичі. Заможну козацьку старшину переважно ховали в церквах їхніх маєтків, у склепах поруч чи в монастирях, якими вони опікувались. Так, прямо в підлозі церкви могли викопати могилу, яку зверху накривали камʼяною плитою з орнаментами та написами, згадуючи всі посади та перемоги полеглого. І якщо здебільшого на могилах ставили просто деревʼяний хрест, то на могилах козацької старшини – обовʼязково камінний. Проте далеко не завжди знаходилась можливість похоронити вдома козака, що загинув на полі бою. Тому серед військових навіть було заведено хоронити як своїх загиблих, так і ворогів — це негласне зобовʼязання лягало на плечі переможців битви. Подекуди такі поховання навіть супроводжувались відомим і нині атрибутом прощання з військовими – салютом. Але цей обовʼязок виконували не завжди й не всі.

У відповідь на це Джордж Буш пообіцяв Україні підтримку «на шляху інтеграції в європейські і євроатлантичні структури». 5-а окрема механізована бригада, укомплектована на добровільній основі, склала, близько 1700 військовослужбовців і увійшла в підпорядкування багатонаціональної дивізії "Центр-Південь" На початку точно не було відомо, чим в Іраку займатимуться українські військовослужбовці, за попередніми даними вони мали стежити за нафтовими родовищами, але, як висновок, вони активно приймали участь у бойових діях та до березня 2005 загинули 18 солдатів і офіцерів з українського контингенту, понад 40 отримали поранення. В міру наближення президентських виборів спалахували нові вимоги вивести українське військо з Іраку, проте Кучма вважав, що Україна має виконати повністю свої зобов'язання у цій місії. Надалі, оскільки втрати зростали, про необхідність виведення військ почали говорити вже всі політичні лідери України – і Віктор Ющенко, і Віктор Янукович, і Леонід Кучма. Рада безпеки України, обговоривши проблему, підтримав цю думку. «Я вважаю, що Україна свою історичну місію виконала, з самого початку взявши участь в антитерористичній операції у складі коаліційних сил», – наголосив міністр Оборони Олександр Кузьмук у вересні 2004, точно давши зрозуміти, що рішення про вивід військ - остаточне. Українські військовослужбовці виконували завдання в наступних населених пунктах: Аль-Кут, Ас-Сувайра, пункт переходу Арафат (форт Бадра) ірано-іракський кордон, Вавилон, Багдад. Перед передислокацією в Ірак в 2003 група офіцерів штабу дивізії брала участь у спільних навчаннях багатонаціональних сил в Польщі, м.Щецін. Передбачаючи виведення українських військ, США запропонували Україні зберегти свою присутність в Іраку в інших формах – українські військові могли б продовжити роботу в Іраку в якості військових радників і спостерігачів, що й було здійснено в 2006 році. «Рішення України вивести війська з Іраку не позначиться на відносинах Києва і Вашингтона … Ми вдячні Україні за її участь в іракській операції. У той час як далеко не всі країни виявили таке бажання, Україна приєдналася до тих держав, які забезпечують стабільність в Іраку», - заявила Держсекретар США Кондоліза Райс. 15 березня 2005 почався поетапне виведення українського контингенту. Двома рейсами військово-транспортного літака Іл-76 до Миколаєва прибула перша група з майже 140 чоловік, які несли службу в механізованій роті 72-го батальйону поблизу міста Ес-Сувейра. Бойову техніку відправлять по морю через Кувейт. Протягом літа-осені 2005 року в іракській провінції Васіт, у зоні відповідальності українського контингенту багатонаціональної дивізії “Центр-Південь”, залишалося ще близько 800 українських військових. 27 грудня 2005 Ірак покинули останні українські миротворці. ◽Висновок війни. Результатом конфлікту стала перемога Штатів та Великої Британії, повалення режиму Хуссейна. В Іраку було сформовано новий уряд, але країна залишається в стані політичної нестабільності та конфліктів. Війна завдала значних економічних збитків Іраку та іншим країнам регіону, загострила антиамериканські погляди. Насильство продовжує потрясати дестабілізовану країну. У квітні 2013 року з’явилося терористичне угрупування ІДІЛ, що захопило частину Іраку та Сирії, тож і надалі в Іраку продовжує зростати тероризм. За умовами партнерства між США та Іраком, сьогодні на території країни дислокується 2500 американських військових.  CUSTODES NATIONIS БІЛИЙ ЩИТ ПРАВА ІСТОРІЯ

ІРАК – ПЕРША ВІЙНА У ПЕРСЬКІЙ ЗАТОЦІ. УКРАЇНСЬКИЙ КОНТИНГЕНТ В ІРАКУ. 1 Розділ: Як багатьом відомо, у 2003 році в Іраку під проводом США, Великої Британії та за залученням країн-союзників розпочалась військова операція, основною метою якої стало повалення уряду Саддама Хуссейна. ◽Передумови та причини. Проти кого та за що боролись коаліційні сили? З 1979 по 2003 рік Ірак очолював диктатор, голова Арабської Соціалістичної Басської партії Саддам Хуссейн. Офіційні представники США відверто заявляли про те, що тодішній 5 президент Іраку має тісний зв'язок з терористичним рухом, зокрема, з організацією "Аль-Каїда". Також одним з заявлених позовів стало зберіганні на території країни зброї масового ураження, які Саддам Хуссейн мав ліквідувати вже як за 12 років до моменту операції. Як і тоді в ООН, так і зараз все ще йдуть деякі суперечки з приводу причин дій США, зокрема, деякі ліві представники говорять, що це була просто гонка за нафтою. Але все ж збірною причиною початку військових дій став режим президента Іраку, як схильний до тероризму, небезпечний та потребуючий правок. Рішення Сполучених Штатів та Великої Британії підтримали 45 держав світу, проте не всі могли застосувати сили, оскільки коаліційні сили не отримали офіційний дозвіл ООН і, по суті, інтервенція була не легітимною. 17 березня президент Джордж Буш заявив, що Саддам Хусейн має залишити Ірак протягом двох діб. Після того, як цей термін минув, ввечері 19 березня 2003 року Буш оголосив про початок вторгнення.  Використовуючи концепцію "шок і трепет", тобто, показ домінуючого стрижню перед ворогом, військові сили Великої Британії та Сполучених Штатів Америки увірвалися до Іраку. ◽Перебіг подій. Доки військовослужбовці Штатів рухались на захід та північ серед пустелю, – військові Великої Британії наступали в межиріччі Тигру та Єфрату. Але обидві сторони так чи інакше своїми діями брали Багдад. За три тижні збройні сили майже повністю контролювали державу, захопивши столицю Іраку. Тоді ж і прийшов кінець правлінню партії "Баас", на чолі з капітулюючим Саддамом Хусейном. Весь квітень добірні підрозділи піхотинців займали залишені ворожі міста. І вже 1 травня президент Сполучених Штатів Америки Джордж Буш підбив підсумок "вирішальній війні, тобто як її називав Офіційний Багдад:  «Харб аль Хавасим». Таким чином була завершена перша фаза війни, тобто активні бої, і почата окупація Іраку. Тоді, за підсумками діяльності команди для пошуку іракської зброї були знайдені снаряди з хімічною начинкою, проте в невеликій кількості, згодом це назвали найпровальнішою розвідувальною операцією. Протягом всього періоду від закінчення первинної фази до завершення протистояння на території Іраку спалахували повстанські сили, з якими боролись Штати, відбувався пошук доказів терористичного режиму та вилов тих самих іракських терористів. У 2008 році новообраний президент США Барак Обама заявив про майбутнє виведення військового контингенту з Іраку. В грудні 2011 року американські війська покинули країну. 2 Розділ: Майже всю силу після вторгнення зайняли військові Сполучених Штатів та Великої Британії, проте ще близько тридцяти держав виділили військові контингенти. Серед цих держав були: Польща, Грузія, Україна, Італія, Естонія, Австралія, Південна Корея, Нідерланди, Іспанія. На думку деяких очевидців Україна мала свої власні цілі щодо прийняття участі у конфлікті. Зокрема такою неофіційною ціллю був вихід президента Леоніда Кучми з міжнародної політичної ізоляції, в яку він потрапив після серії гучних політичних скандалів. Починаючи зі справи вбивства Георгія Гонгадзе та закінчуючи скандалом  з  продажем Іраку радіолокаційних систем «Кольчуга». Тож, коли Джордж Буш закликав світові держави до "становлення демократичного устрою в Іраку", Леонід Кучма запропонував відправити до Іраку українські війська. Певне, тоді Верховна рада, навіть партія «Наша Україна» мали надію на політичну вигоду від цього рішення. 7 серпня 2003 розпочалася відправка українських миротворців з Києва і Миколаєва в Ірак і Кувейт.