Український реванш

Трипільські біноклі - це біноклеподібні посудини у вигляді двох циліндрів з поставленими на них угорі та внизу конічними чи напівсферичними чашами, з наскрізними отворами або без них. Таку назву для незвичайних посудин понад сто років тому придумав Вікентій Хвойка, і з того часу ніхто не запропонував кращого варіанту. Більшість таких біноклеподібних виробів не має дна, тому щось налити чи покласти в них не вдасться, хоча бувають і посудини без наскрізних отворів. Крім біноклів (подвійних посудин) відомі знахідки „моноклів“ та „триноклів“. На сьогодні, трипільські біноклі зберігаються у фондах Львівського історичного музею: шість з Тернопільщини (одна з Бучача, дві з Більча Золотого, одна із Заліщик, дві з Голіградів), три з Івано-Франківщини (дві з Назвиська, одна з Городниці). Чотири посудини виставлені в експозиції Відділу Археології Львівського історичного музею. Пояснень, що могли означати трипільські біноклі, яке їх призначення, небагато. Наведемо найпопулярніші припущення: - «біноклі» застосовували для обряду «напування землі», тобто через ці посудини поливали землю на багатий врожай. - «бінокль» насправді був ритуальним барабаном — потрібно лиш натягнути на нього шкуру. - ці посудини могли використовувати для спостереження за місяцем. Український реванш

Чи замислювалися ви коли-небудь над тим, Що Земля, по якій ми ходимо, насправді впливає на нас?! Як формує наші звички, Наше Життя, Наше Відчуття Свободи. Одна справа — вирости на безкрайніх просторах, де вітер віє від горизонту до горизонту, і зовсім інша — у гірській ущелині, де небо видно лише смужкою між скелями. Ми вбираємо землю, як вбираємо мову. Вона стає частиною нашого погляду на Світ. Наші предки знали це: Вони розмовляли з місцем, у якому жили, просили дозволу побудувати оселю, дякували за врожай, залишали дари біля коренів дерев. Для них земля була не просто ресурсом, а живою істотою з характером, пам’яттю та душею. Цей зв’язок передавався з покоління в покоління, Доки ми не розучилися його відчувати. Ці Думки глибоко відгукуються, адже ландшафт і земля навколо справді закладають фундаментальний код нашого світосприйняття. Простір, у якому зростає людина, непомітно формує її внутрішній масштаб, темп життя та відчуття меж. ​Безкрайній степ чи поле вчать дивитися далеко за горизонт і дарують відчуття нічим не обмеженої волі, тоді як гори чи ліси привчають до уважності, внутрішньої зосередженості й поваги до кожної деталі навколишнього світу. Людина дійсно «проростає» у те місце, де живе, і його ритми стають її власними внутрішніми ритмами. ​Наші предки відчували цей сакральний зв'язок не через теорію, а через щоденну працю та спостереження. Земля для них була не просто ґрунтом чи ресурсом, а партнером у Життєвому Діалозі — живою живильною силою, з якою треба жити в ладі, повазі та гармонії. Людина не відокремлена від природи, вона сама є її продовженням, де кожне дерево, птаха чи листок проростають прямо крізь тіло та дух. ​Хоча сучасний світ часто намагається розірвати цю нитку, той давній зв'язок нікуди не зникає остаточно. Він прокидається щоразу, коли ми торкаємося землі долонями, відчуваємо подих вітру чи дивимося, як із маленького зерна зароджується Нове Життя. Український реванш

☯️ Український «Інь-Ян», який на 4000 років старший за китайський Цей прадавній трипільський орнамент віком понад п'ять тисяч років є потужним солярним знаком, який символізує безперервний рух Всесвіту. Візуально схожий на символ «Інь-Ян», цей візерунок уособлює динаміку «біжучого сонця» у його щоденному та річному коловороті від сходу до заходу. При цьому в самому Китаї цей графічний символ у звичному для нас вигляді сформувався значно пізніше — лише у Х–XI століттях нашої ери. Як гадаєте, цей символ в Китаї сформувався самостійно чи його просто скопіювали у наших предків? Український реванш

Колись давно, здається це була осінь 1994 року, ми з молодими українськими політиками сиділи в якомусь барі у Портленді США і говорили про історію України і росію. Я тоді їм говорив приблизно таке: У нас зараз останній шанс зберегтись українцями і вижити, як нація. Якщо ми не втримаємо незалежність росія нас усіх просто знищить. Адже всі попередні рази, коли у неї не вистачало сил, знищити українців, українську мову, українці все одно відновлювались і боролись за незалежність. Тепер вона такої помилки не допустить. Якщо нас захопить знову, винищать усіх." Хтось слухав це досить уважно і насторожено, хтось посміхався. Нинішні події підтверджують цю тезу. Пошукав в інтернеті цитати плешивого на ці теми. «Говорить о русских как о некоренном народе — это не просто нелепо и глупо, это противоречит истории... Русские всегда составляли основу этих территорий, это титульная нация, фактически одна из основных системных частей населения» Відтак українцям він не залишає місця на українській землі. Це слід розуміти і не мати ілюзій, що нібито росія "відповідає" ударами по Одесі чи Києві за удари по російським складам. Вони не відповідають, вони напали на нас відповідно до ідеології їхнього вождя і природній чаяній глубінного русского народа. Тому гасло "перемога або смерть" є не політичним гаслом, а реальністю життя. Шкода, що так розвивається історія. Але може виникнути питання, а чому росія не знищила українців раніше? Не було такої у них сили, вони в ті часи ще не перетравили маси інших народів і тому не мали єдинорусского тилу і не мали такої фобії до інших народів, як зараз і не було остаточного "расчєловєчєнія" українців, якого їм таки вдалось досягнути. Тому в нас вибір дуже вузький. Ми маємо перемогти. Український реванш

ТРИПІЛЬСЬКІ МЕГАПОЛІСИ НЕ МАЛИ СОБІ РІВНИХ У СВІТІ Трипілля – найдавніша, найдовша і найбільша за щільністю населення цивілізація. Її міста існували за тисячі років до Шумеру та Єгипту. Відкриті старожитності археолог Вікентій Хвойка назвав трипільською - за місцем перших та найчисельніших знахідок. З часом, пам’ятки трипільської цивілізації були ним відкриті й досліджені на території сучасних Черкаської, Вінницької, Хмельницької та інших областей. Науковий світ ознайомився з безцінними експонатами з Трипілля на виставці Міжнародного антропологічного товариства у Парижі. Історик-дослідник Сергій Наливайко, автор книги «Етнічна історія Давньої України»: Трипільську цивілізацію можна безпомилково впізнати на території близько 200 тисяч квадратних кілометрів (із них 190 тисяч в Україні). Міста чітко сплановані, нараховували десятки тисяч мешканців і не мали рівних у тогочасному світі. Дослідник високого фаху М. Відейко упевнено стверджує: «Так, ми маємо справу з цивілізацією, археологічні джерела є лише віддзеркалення минулих подій, причому досить фрагментарних…». У дослідженнях історика Сергія Наливайка знаходимо відомості про те, що в трипільських мегаполісах, що не мали собі рівних у світі мешкало до 25 тисяч населення. За різними підрахунками у Майданецькому полісі проживало від 20 до 40 тисяч. Археологам усього світу відома назва Тальянки - селища на Уманщині, де трипільське поселення займало 470 гектарів (в чотири рази більше за Вавилон — археолог Владислав Чабанюк) і було найбільшим з усіх трипільських міст і найбільшим у світі населеним пунктом доби енеоліту. Навіть у наступні епохи мало міст досягали таких вражаючих розмірів. Трипільські мегаполіси площею перевершували не лише сучасні їм поселення, а й міста стародавніх Греції й Риму. Тальянківське поселення археологи в усіх подробицях побачили лише за допомогою геомагнітної зйомки: аеро- й земле магнітні дослідження показали в його чотирьох еліпсах сліди 2 700 будівель. Археологи виявили (К.Зіньківський) у житлах трипільців кілька поверхів. На перекриття між ними використовували дерево, обмазуючи його глиною. Перший поверх був господарський, а другий - житловий, і мав одну, дві чи три кімнати з круглими віконцями. Були й кімнати з розмальованими печами - домашні вівтарі. Із середини й зовні будинки обмазувалися замісом із глини й полови, а потім білилися й фарбувалися, а також розписувалися складним геометричним орнаментом. Для розпису трипільці використовували ті ж самі кольори, що й для кераміки - білий, червоний, рудий. Відповідно, вхід до житла чи поріг також орнаментували, що слугувало оберегом від проникнення злих, ворожих сил. Особливостями жител були хрестовидні й інші вівтарі перед вогнищами для справляння релігійних обрядів і ритуалів. Вівтар також фарбували червоним кольором і прокреслювали орнамент космічного змісту. Тож, якщо б ми могли зайти у трипільську хату, то праворуч побачили б піч, ліворуч - лаву з посудом, на самому видному місці - вівтар. Двоповерхові будинки трипільців мали напівпідвальний поверх, де розміщувалися майстерні. Були у трипільців окремі сушилки для зерна, комори, льохи. Подібні будівлі, за визначенням Л.П.Корнієнка та археолога М.Ю.Відейка, ще й до тепер трапляються у глухих селах України та Молдови. Науковці підрахували, що населення у всьому трипільському ареалі сягало щонайменше мільйона. У 2012 році в селі Небелівка на Кировоградщині на теріторії Трипільського протоміста україно британська експедиція під керівництвом археолога Михайла Відейко розкопала 6 тисячолітній храм. Автор макетів реконструкції трипільського храму Володимир Перегінець: "Це найдавніший і найбільший храм в Європі. Піраміди і Єгипітські храми появилися значно пізніше". Археолог Кільського університету Йоганнес Мюллер: «Коли я почав досліджувати трипільські стоянки у 2012 році, то ніколи не думав, що назву їх містами. У міста є концепція і тут планування можна перевірити з самого початку. Поселення досягли площі до 320 гектарів і вони не в Месопотамії – а в Україні. Величезні поселення площею понад 100 гектарів можна знайти лише в Україні. При погляді згори поселення круглі або овальні. Будинки охайно вишикувані концентричними кільцями, розбитими через рівні проміжки широкими коридорами. Середина — незабудований простір. Очевидно поселення тут планувалося, ділянки розмічались і поступово забудовувались. Це перші заплановані міста людства». Український реванш

Його ім’я майже зникло з підручників. Але саме він одним із перших показав Москві, що її можна перемагати Задовго до Конотопа. Задовго до Полтави. Задовго до сучасної війни. Уявіть XVI століття. На сході стрімко зростає Московське царство. Воно поглинає сусідні землі, будує нові фортеці й мріє про ще більші завоювання. Більшість володарів Європи сприймають Москву як небезпечного, але майже непереможного сусіда. Та є людина, яка думає інакше. Його звали Роман Сангушко. Він походив зі стародавнього князівського роду Сангушків — однієї з найвпливовіших руських династій, чиї володіння лежали на Волині. Сангушки виводили свій родовід від князів Гедиміновичів, а їхній рід століттями був пов’язаний із землями сучасної України. Роман міг прожити спокійне життя багатого князя. Натомість обрав війну. І дуже швидко стало зрозуміло, що перед сучасниками — не просто хоробрий воїн, а полководець виняткового таланту. У 1564 році біля річки Ула його військо зустріло московську армію. Сили були нерівними. Та завдяки швидким маневрам і вдалому командуванню московське військо зазнало нищівної поразки. Для Москви це був один із найболючіших ударів у Лівонській війні. Перемога зробила ім’я Сангушка відомим далеко за межами Русі та Литви. Невдовзі він став польним гетьманом Великого князівства Литовського — одним із найвищих військових керівників держави. Але найцікавіше сталося потім. Замість чекати нового вторгнення, Сангушко сам повів військо на територію Московського царства. Його кіннота проходила десятки кілометрів за день, раптово з’являлася там, де її не чекали, брала укріплення, знищувала запаси, змушувала ворога відступати. Сучасники писали, що московські воєводи боялися навіть чуток про його наближення. Його кампанії стали прикладом того, як швидкість, дисципліна й талант можуть переважити чисельну перевагу противника. При цьому Сангушко був не лише воїном. Він керував Брацлавським воєводством, захищав південні кордони від татарських набігів, брав участь у найважливіших державних рішеннях свого часу й до кінця життя залишався православним. Сьогодні про нього говорять набагато рідше, ніж про Костянтина Острозького чи Івана Виговського. Та історія пам’ятає інше. Ще понад 450 років тому руський князь із Волині довів, що московську армію можна не лише стримувати. Її можна перемагати. І, можливо, настав час повернути ім’я Романа Сангушка туди, де йому належить бути, — серед найвидатніших українських полководців ранньомодерної доби. Український реванш

«Щоб хоч один міністр загинув разом зі своїми вояками в обороні ідеї самостійності України» Це були не красиві слова. Михайло Білінський справді пішов у майже безнадійний похід — і залишився зі своїми бійцями до останнього. Сьогодні минає 143 роки від дня народження Михайла Білінського (1883–1921) — одного з найяскравіших діячів Української Народної Республіки, організатора українського флоту, міністра й воїна. Він народився на Черкащині у священницькій родині, здобув блискучу освіту і знав арабську, вірменську, перську, турецьку, татарську та грузинську мови. Служив на Балтійському й Чорноморському флотах, але після революції залишив російську службу та повернувся в Україну. У грудні 1918 року Михайло Білінський очолив Міністерство морських справ УНР. Під його керівництвом готували закони про флот, морське міністерство, гардемаринську школу та організацію українських військово-морських сил. Саме за його наказом кораблі, що будувалися в Миколаєві, отримали українські назви: «Соборна Україна», «Гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний», «Гетьман Богдан Хмельницький», «Гетьман Петро Дорошенко», «Тарас Шевченко» та «Дніпро». Коли УНР втратила вихід до моря, міністр не залишився в кабінеті. Він узявся формувати дивізію морської піхоти, основою якої став 1-й Гуцульський полк, і разом із нею воював проти більшовицьких та білогвардійських військ. Згодом Михайла безпідставно заарештували у справі Петра Болбочана. На знак протесту він оголосив голодування. Через місяць його звільнили, не знайшовши жодних доказів вини. Петлюра запропонував йому підвищення — за спогадами, навіть звання контр-адмірала. Білінський відмовився. Пізніше він працював міністром внутрішніх справ, виконував обов’язки міністра фінансів і долучився до підготовки проєкту Конституції УНР із 158 статей. У листопаді 1921 року Михайло вирушив у Другий Зимовий похід — останню спробу Армії УНР підняти повстання проти більшовицької окупації. 12 листопада його поранили в бою за переправу через Тетерів, але він не залишив строю. Через 5 днів біля села Малі Міньки українські вояки потрапили в оточення. Михайло Білінський відбивався до останнього й не здався в полон. Йому було 38 років. Уночі селяни таємно поховали його за цвинтарем. Могила згодом загубилася, а саме село після катастрофи на ЧАЕС виселили. Ім’я Михайла Білінського сьогодні носить 36-та окрема бригада морської піхоти. Так людина, яка колись створювала українську морську піхоту майже з нуля, повернулася в стрій уже в назві бойової бригади сучасної України. Український реванш

Герць придумали запорізькі козаки ..В українській мові є таке слово – «герць». Ні російською, ні якоюсь іншою мовою це слово в принципі не перекладається. Іменник з таким значенням є тільки у нас. Цей факт дуже багато говорить про українців загалом і про нашу історію зокрема. Герць — це щось подібне до коктейлю з розвідки боєм і масового самогубства: змішати, але не збовтувати. Герць придумали запорізькі козаки, і вони були єдиними, хто його використав у війні. Герць - це нахабна смерть в людській історії. Або — якщо Слава, Талан, Удача, Калі та Богородиця залишаться тобою задоволені — найкращий момент у житті українського воїна. Перед початком бою, коли війська вже вишикувались, кілька козаків групувалися і йшли вперед, у бік супротивника, прямо в зону досяжності кулі. Там, під кулями та гарматними ядрами, вони зупинялися. Починався герць, танець зі смертю. Козаки знущалися з ворога. Вони сміялися, кричали, вигукували образливі фрази, пританцьовували під кулями, намагаючись вивести супротивника з себе. Нерідко це вдавалося, і розлючені московити чи поляки, чи турки, чи татари зривалися зі своїх позицій, ламаючи ряди, аби стерти, заткнути, знищити нахабних українських виродків. І наривалися на шалений вогонь козацьких мушкетів. А якщо командувач противників таки стримував свої війська, завдання герця все одно було виконано. Козаки, що регочуть, знущаються, веселяться під градом куль, що вмирають, але не припиняють смертельного танцю, здавались ворогам напівбогами або напівдемонами. Кривавий танець приносив свої плоди. Із герцю поверталися не всі. Завжди не всі, але завжди зі славою. Часто ніхто не повертався. Але герць не припинявся. Нині стародавній страшний герць знову повернувся. Вся Україна стоїть віч-на-віч із ворогом, обличчям до нього. Ззаду не вірні товариші, і не стрій мушкетів, а незрозуміло хто, які часто не мають навіть сміливості назвати себе нашими союзниками — хоча розуміють, що їхня черга наступна. Але ми танцюємо. І знущаємось з ворога. І кричимо йому «До зустрічі на руїнах Кремля, суки!..». Старий добрий український герць. Тільки у нас є це слово. Тільки ми завжди веселимось, дивлячись у прірву, чекаючи, що безодня усміхнеться нам у відповідь, коли зрозуміє, що ми кличемо її на танець. Український реванш

Календарем, що його описав Ілар Хоругин у Велесовій Книзі (ІХ ст.), користувалися наші Пращури з трипільських часів. Вони також знали, що Земля кругла і обертається навколо Сонця «…Розчаруємо також тих, хто думає, що науку астрономію вигадали греки. Ні, її засновниками були наші Пращури, бо ім’я Астр/Астрей, яке лежить в основі назви науки – це батько Борея, одного з праотців нашого роду – бореїв, борусів. І підтверджує це не тільки Астр, а й чимало зображень на посуді, якими наші гончарі (волхви) передавали свої знання із космогонії. Й було це задовго до того, як появилися греки. Вікіпедія пише, що астрономія успішно розвивалась у Стародавньому Вавилоні, Єгипті, Китаї та Індії. Оратти (Трипілля), Скитії – Борії чи Ніперборії вона не згадує. Однак пильно розглянемо ось цей круглий (якщо дивитися зверху) або еліпсовидний (якщо дивитися збоку) глек. Знайдено його в Хмельницькій області, наразі знаходиться у музейному комплексі “Рай слав’янський” (с. Шепилове Кропивниччина). Артефакту не менше п’яти тисяч років. Уважно вивчивши малюнки на виробі, можемо з великою вірогідністю стверджувати, що цей унікальний кулястий глечик є нічим іншим як відображенням планети Земля і річного календаря, що був для наших предків і їх релігійною системою: “Коло, що творить Божу силу” [54, д. 1]. На крисах горловини бачимо п’ять стрілок, що вказують напрямок, за яким рухається Земля. Нижче, навколо горловини на темній смузі зображено подібні стрілки, але в парній кількості. Вони також направлені в той самий бік. І їх – увага! – 31. Тобто, стільки скільки днів у місяці. Чому парні? Бо автор цього посуду і малюнка вочевидь розділяв добу на день і ніч. Ще нижче кулю перетинає подвійна хвиляста смуга, що вказує не тільки на збільшення й зменшення світлового дня, зміну пір року і доби, а й на подвійність тлумачення зображень над нею та під нею. Стовпчиків (вертикальних подвійних ліній) у хвилі шість. Три тих, що зверху над нею, вказують на божества, які опікуються трьома частинами року – за Велесовою Книгою це Хорс, Влес і Стриб. А разом з тими, що під нею, то саме стільки божеств (шість) підвладні Хорсу, Влесу і Стрибу: “а ще поза ними – Вишень, Леле, Літиць, Радогощ, Календо, Кришень”, які своєю чергою опікувалися безпосередньо місяцями року…» Український реванш

Насправді пророчою являється картина італійського митця Ораціо Джентілескі "ЩАСЛИВЕ СУСПІЛЬСТВО, ЯКЕ ПЕРЕМОГЛО НЕЩАСТЯ" Картину створено у 1624-1625 роках і зараз вона перебуває у колекції Лувра. На картині молода дівчина, одягнена в синьо-жовтий плащ, в правій руці ТРИМАЄ КОРОНИ ПЕРЕМОЖЕНИХ НЕЮ ЦАРІВ-ЗАВОЙОВНИКІВ, ЯКІ НАСМІЛИЛИСЯ ЗАЗІХАТИ НА ЇЇ СВОБОДУ. Чи бачив майбутнє художник Джентілескі? Чи він інтуїтивно обрав саме те сполучення кольорів, яке найкраще виражає ідею Свободи? Невипадково ці кольори Свободи є кольорами українського Прапору! Україна – Високо Духовна Неня, Мати білої раси нашої цивілізації. Все йде по Колу. Велика Богиня Матір повертається і Перемагає. Випадковостей не існує. Ось мабуть тому, в лівій руці дівчини – жезл, дуже схожий на Триглав – оберіг Незалежної України. Український реванш

Restore Ukraine Український реванш

Це, безперечно, фотографія року тепер. Український реванш

Велика Богиня Мати споконвічно оберігає святу Українську Землю – прадавню Аратту/Оратту і наш сонячний РІД ОРІЇВ/АРІЇВ ОРІЇ. ОРАТТА. ОРАНТА. Ще за трипільської доби в Україні був поширений культ Великої Богині Матері. Велика Богиня Мати з ПІДНЯТИМИ ВГОРУ РУКАМИ, як під час моління, за християнських часів стала прообразом Божої Матері Оранти, яку ми бачимо в соборі Софії Київської. Протягом століть Божа Матір Оранта в Софійському соборі вважалася київською святинею і ГОЛОВНОЮ ЗАХИСНИЦЕЮ НАШОЇ ЗЕМЛІ. "…Заступництво Богоматері вважалося більш надійним, ніж фортечні стіни і в піснях вона називається "царства непорушною стіною"... Ярослав Мудрий теж віддав заступництву Богородиці місто Київ", – пише путівник 1917 року. Зображений у центральній апсиді Софійського собору мозаїчний образ Пречистої Діви, прозвали "Непорушною стіною" за те, що вона жодного разу не впала! Немає у Києві іншого такого місця! Тільки заходячи до Софійського собору, ти одним кроком переступаєш одразу через тисячоліття і бачиш те саме дивне мозаїчне оздоблення стін, яке бачив колись і сам князь Ярослав Мудрий – і за десять століть "Непорушна стіна" не здригнулася, пережила всіх — від нащадка Чингісхана до Постишева! Не була зруйновано і тоді, коли в XIII столітті хан Батий знищив більшу частину Києва, включаючи Десятинну церкву та Золоті ворота. Не похитнувшись, зазнала перебудови собору. Навіть тоді, коли 1918 року Києв штурмували війська Михайла Муравйова і до святої Софії потрапило близько тринадцяти снарядів — "Непорушна" встояла. Лише заступництвом Великої Богині Матері можна пояснити чудовий порятунок древньої Софії у фатальні 30-ті роки, коли її найближчий сусід і ровесник Михайлівський монастир був безбожно зруйнований більшовиками разом із трьома десятками київських храмів. Нині наша "Непорушна стіна" у Софійському соборі – найдавніша східнослов'янська святиня і те, що вона збереглася для нас у первозданному вигляді – Диво саме по собі! Звідси, можливо, і пішла легенда: і Київ, і сама наша країна стоятиме доти, доки стоїть "Непорушна стіна". Непохитна, незламна "Непорушна стіна" отримала свою назву ще й тому, що навколо неї чорною мозаїкою по золоту викладено напис на давньогрецькій: ὁ Θεὸς ἐν μέσῳ αὐτῆς καὶ οὐ σαλευθήσεται· βοηθήσει αὐτῇ ὁ Θεὸς τὸ πρὸς πρωΐ πρωΐ. — Бог посреди ея и не подвижется: поможет ея Бог утро заутра." "Бог посеред неї" (Святої Софії, Києва України) і "не зрушиться з місця", тобто буде там завжди! Адже так написано на стінах стародавньої Софії: "допоможе їй БОГ, коли РАНОК НАСТАНЕ". Ранок Сварога настав, згідно космічних циклів Кола Сварога, в 2012 році. Як визначено, так і буде! Український реванш

Український реванш

🌀 У Петербурзі людям кажуть: сидіть удома. В Україні людям кажуть: тікайте з дому в укриття. І в цьому — вся різниця. Бо вони прекрасно знають: Україна не б’є по житлових будинках. Не полює на спальні райони. Не запускає дрони, щоб убивати родини у квартирах. Тому російська влада може сказати своїм громадянам: залишайтеся вдома. А нам під час їхніх атак треба шукати укриття. Бо вони б’ють саме туди, де люди живуть. По будинках. По під’їздах. По лікарнях. По містах, які сплять. Оце і є проста різниця між війною по військових цілях і терором проти цивільних. ОТЖЕ Коли Петербургу кажуть “не виходьте з дому”, це не лише інструкція безпеки. Це мовчазне визнання: вони знають, що Україна не воює їхніми методами. Український реванш

7. Тверді гроші. Знеструмити друкарський верстат Якщо ви забрали у центру податки, але залишили йому друкарський верстат — ви програли. Інфляція — це податок на бідність, який у вас витягують з кишені без вашої згоди. Вводимо жорстку заборону на дефіцит бюджету. Держава витрачає тільки те, що зібрала. Ніякої монополії Нацбанку на платіжні засоби. Люди мають право вести розрахунки в тому, чому довіряють — у золоті, твердій валюті або крипті. Якщо держава випускає сміття, люди йдуть в інші гроші. Верстат має бути знищений як явище. 8. Школа без міністерства. Ваучери замість урівнялівки Хто контролює школи, той контролює майбутнє. Якщо програму для ваших дітей пише чиновник, через двадцять років ваші діти добровільно проголосують за диктатуру. Міністерство освіти відправляється на смітник історії. Ніяких єдиних стандартів. Гроші платників податків ідуть не директорам шкіл, а видаються батькам у вигляді освітніх ваучерів. Ви самі вирішуєте, куди віднести цей ваучер — у приватну школу, релігійну, кооперативну або навчати вдома. Школи конкурують за ваші гроші. Неефективні закриваються. 9. Капіталізм для дорослих. Заборона на порятунок бізнесу Олігархи народжуються в ліжку з державою. Вводимо повну, конституційну заборону на будь-яке субсидування приватного бізнесу з бюджету. Ніяких пільг для «стратегічних інвесторів», ніяких дотацій. Правило «Too big to fail» — брехня. Якщо гігантський банк, завод або холдинг обісрався і збанкрутував — він повинен померти. Його майно розпродається з молотка дрібним конкурентам. Ринок — це не тільки право на прибуток, це право здохнути, якщо ти неефективний. Держава не рятує нікого. Це не програма партії. І вже точно не обіцянка раю. Це просто каркас, правила гри, за яких у вас з'являється шанс побудувати щось своє. Шанс не бути пограбованим ні бандитом у підворітті, ні чиновником у кабінеті. Без цього фундаменту все інше — порожня балаканина і перестановка ліжок у борделі. Український реванш

Час міняти правила, а не рила біля корита: Дев'ять опор нашої Республіки Я можу ще рік писати пости про те, як глибоко прогнив цей пострадянський Левіафан. Але в якийсь момент від цього нескінченного розбору польотів починає нудити. Скаржитися на систему без спроби запропонувати альтернативу — це розписатися у власній безпорадності. Час переходити від діагнозів до рецептів. Одразу попереджаю: скиглення про «у нас менталітет не той» не приймається. Менталітет — це не генетика. Це похідна від правил гри. Міняємо правила — перепрошивається нація. Ось дев'ять стовпів справжньої Республіки. 1. Податки залишаються вдома. Центр на голодному пайку Основні податки — прибутковий, з продажу, на землю — залишаються у вашій громаді. Ви їх заробляєте, ви й вирішуєте, куди витрачати. Столиця отримує суворо обумовлену частку на базові функції, на кшталт армії. Принцип вбивається намертво: центр більше не розподіляє ваші гроші в обмін на політичну лояльність. Хочете нові дороги, сквери та круту лікарню — скидаєтеся і будуєте. Не хочете — живете по коліно в багнюці. Свобода — це коли ти сам платиш за свої забаганки, а не випрошуєш їх у столичного чиновника. 2. Шерифа обираєте ви. Він боїться вас, а не міністра Ніякого централізованого МВС. Поліція підпорядковується громаді. Шерифа ви обираєте прямим голосуванням. Якщо він краде, лінується або кришує місцевий кримінал — ви викидаєте його на наступних виборах. Так, він може виявитися козлом. Але це ваш козел, і ви розберетеся з ним швидше, ніж із призначеним зі столиці полковником, якому начхати на ваш район. Центру залишаємо компактне Федеральне Бюро — нехай ловить серійних убивць і стежить, щоб шериф не порушував конституцію. Вертикаль влади зламана. 3. Суд присяжних. Саджатимете ви, а не мантія Професійний суддя відтепер — просто ведучий церемонії, який стежить за процедурою. Питання винуватості у всіх серйозних справах вирішують випадково обрані сусіди. Не тому, що вони розумніші за юристів. А тому, що дванадцять випадкових людей не можна купити або залякати гуртом. Суд рівних — це єдиний спосіб не сісти у в'язницю тільки за те, що ти перейшов дорогу начальнику райвідділу або місцевому прокурору. Присяжні — це бетонна стіна між людиною і Левіафаном. 4. Зброя. Народ і є армія Вільне носіння зброї для будь-якого адекватного повнолітнього без кримінального минулого. Не заради полювання на качечок. А для того, щоб центр завжди пам'ятав: усередині країни його поліція та армія — це меншість. Ваш дім — ваша фортеця. Хтось заліз до вас у вікно — отримав кулю. Ніякої судової демагогії про «перевищення меж необхідної оборони». Ціна свободи — ввічливість. Озброєні люди до біса ввічливі один з одним. 5. Голий центр. Влада як милостиня Ми не пишемо зараз список повноважень центру, це питання дискусійне. У фундамент заливається принцип: усе, що прямо не дозволено центру народом — категорично заборонено. Захотів столичний кабінет ввести новий податок, створити черговий департамент або проявити нову «турботу про громадян» — нехай іде на референдум і доводить, навіщо це потрібно. За замовчуванням центр ходить голим і босим. Його влада — не його власність. Це ваша милостиня. 6. Земля тому, хто оре. Смерть латифундіям Ніяких агрохолдингів на півмільйона гектарів і володіння ріллею тими, хто бачить її тільки в екселівських таблицях з офшору. Межу концентрації обговоримо, але принцип жорсткий: земля належить тому, хто на ній живе. Поки земля розпорошена між сотнями тисяч зубастих, заможних фермерів, вас неможливо вишикувати в колону і погнати на завод за миску баланди. Земельний барон — це завжди маленький царьок, який скуповує місцеву владу. Нам не потрібні царьки.