Я з України

Це не Україна "бандеризується", це Польща фашизується. Поляки змавпували "бандеризм" з російського реваншизму та рашизму, але наповнили його власним українофобським змістом. Спершу поляки використовували цей пейоратив у вузькому історичному контексті Волинської трагедії. Після того, як переважна більшість польських політиків та суспільства прийняли цей концепт за національний консенсус (їм для цього знадобилось 10 років пропаганди від "Права та справедливість", а сьогодні вже усього польського політикуму) він вийшов за вузькі історичні рамки та почав використовуватись у політичному дискурсі як форма шельмування України та усього українського. З цього ксенофобного мислення ростуть ноги наростаючих фактів нападів та образ українців у Польщі кількох останніх років (це зовнішній вияв цього мислення). Таким чином сформувався українофобний культ #волинобєсія, який тепер охоплює усі сфери політичного та суспільного життя Польщі. Завершальним етапом стане впровадження цього мислення у правове поле шляхом прийняття законодаства та запровадження кримінальної / адміністративної відповідальності за так званий "бандеризм". Таким чином буде завершено шлях формування українофобії як офіційної політики Польщі та толерування "волинобєсія" як нову суспільну норму у Польщі. І цей шлях Польща умудрилась пройти значно швидше, аніж путінська росія за 20 років. "Бандеризм" у польській політиці дедалі менше залишається поняттям винятково з історії польсько-українського конфлікту і дедалі частіше стає словом, яким частина польського політичного класу описує вже сучасну Україну. Поняття "бандеризм" рухається від політичної периферії до центру, від радикальної риторики до виборчих кампаній, від них до президентського словника, а далі до спроб перенести це поняття у правову площину. Тарас Радь - політолог

Коли у 1998 році ми переїхали до Києва, тут взагалі не було жодного гіпермаркета. Ми добре це запам'ятали, бо в москві, звідки ми приїхали, гіпермаркети вже були. А тут - ні. І ніхто не голодував. Логістичних центрів теж не було, але у крамницях продуктів не бракувало. Овочі купували на базарах, а старорежимні "Промтовари" якось справлялися без маркетплейсів. А ще були відключення світла віялом, тоді ми й купили свій перший генератор. Так що не варто переоцінювати загрозу знищення логістики. Звісно, багато чим нам із вами доведеться пожертвувати, але порівняно з тим, чим жертвують наші захисники на передовій, навіть найгірший розклад здається не таким уже й поганим. Крім того, ми знаємо, за що терпимо, а це додає завзяття. Згадується Києв весни 2022-го у напівоточенні - якось ми тоді дали собі ради, то чому у 2027-му не дамо? Тому сподіваємося на краще та готуємося до гіршого. І потім, не такі ми вже й балувані. Той, хто пережив СРСР, перестройку, Чорнобиль, талони, купони, кравчучки, картаті сумки, бандитів, ментів, митників, польські базари та заробітчанство, навряд чи вміє здаватися. Брати Капранови.

10-річний хлопчик сидить на самоті в порожній читальній залі. Він читає життєписи Александра Македонського та Юлія Цезаря. За вікном ніч. На стіні над ним карта Європи, а на ній – тінь майбутнього імператора. Маленький кадет ще не знає, ким він стане. Але його доля вже написана. Вчора у нього був день народження. Ілюстрація французького художника Жака Марі Гастона Онфруа де Бревілля, яку він зробив для видання «Бонапарт» 1908 року.

Історія кохання на війні..

"Корупція в Україні: найближче владне оточення Зеленського стає проблемою для Європи" Та не для Європи. А для нас. Німецьке видання Berliner Zeitung пище, що канцлер Німеччини Фрідріх Мерц і президентка Європейської комісії Урсула фон дер Ляєн уже не приховують роздратування корупцією Зеленського, який відмовляється робити реформи. ЗМІ пише, що International Crisis Group у своєму останньому звіті про Україну також нарікає на «зростаюче розчарування в країнах ЄС повільним прогресом реформ у Києві». Німецька преса пише: • про Єрмака і його кримінальну справу щодо привласнення 10 млн дол, • про заставу заплачену за нього дружками - в тому числі з наглядових рад енергетичних компаній (натяк, що вони досі підконтрольні корупціонерам), • про Міндіча і що він старий дружок Зе, • про Dynasty, • про таємничого, так і невстановленого, "Вову", але газета пояснює, що це ім'я "Володимир". • ну і про розкрадання чинушками Зеленського грошей навіть на оборону, які нам дають іноземці. І це все перед майбутніми виборами в Німеччині, де праві дружки путіна майже обганяють Мерца. Я вам скажу, як наступило розчарування американців в необхідності присутності в Іраку: до цього привел ненажерлива іракська влада, яка розкрадала американське фінансування. І корупційні скандали просто поступово вбили підтримку з боку громадян США ідеї підтримки "демократичного Іраку". І вони пішли. Видання Berliner Zeitung в кінці запитує: — Скільки мільярдів, наданих Україні та її воєнним зусиллям західними, зокрема німецькими, платниками податків, зникло в корупційному болоті Києва? ----- Ось це робить зараз з нами Зеленський. Він підриває довіру до нас з боку ЄС. Європа - останній наш союзник. Зеленський перетворився із просто тягаря на ногах України, який щось там корчить із себе полководця, у стратегічну ЗАГРОЗУ нашій національній безпеці. На довгому відрізку підтримка "єдності" з цією ОЗУ виявилася більш небезпечною за wypierdolenie цієї потвори з Банкової. Я не знаю, як легітимно прибрати цю баригу і його дружків без президентських виборів. Він виборів не допустить. Але й сам він корупцію не поборе. Бо він і є ця корупція. Та якщо корупція не буде поборена, то він нас поступово зжере. Ми всі загинемо, а він просто сяде на літак і потім запише нам відос: "ми всі тут!" - тепер уже із Монако. Джон Сміт.

А коли ти не бачиш слона, тоді твій однокласник – жертва, а ти – моральний герой, який кинув виклик свавіллю влади: «А що Україна, а що війна? А війну має припинити влада – як тільки всі депутати підуть на фронт, все відразу і припиниться». Так ось що хочеться сказати насамкінець про слона. Ви можете його не бачити – а він є. Є і нікуди не дінеться з нашої кімнати, поки ми його не доконаємо. І ні, президент України не має жодних можливостей домовитися про припинення війни – і ніколи не мав. І ні, президент Сполучених Штатів не має можливостей домовитися про припинення війни – і до війни з Іраном не мав, а тепер і поготів. І так, потрібно вдосконалювати ефективність влади, боротися з корупцією та зловживаннями – бо це допоможе нам швидше зупинити війну. Але, здається, під ефективністю всі можуть мати на увазі різне. Скажімо, ефективна мобілізація без корупції та зловживань, коли про громадян влада думає як про воїнів, а не про виборців – це просто значно масштабніша мобілізація з ротаціями і переміщеннями не мільйона, а мільйонів військових різного віку і, вибачаюсь, статі, а не припинення мобілізації (принаймні до початку війн роботів, які нам теж доведеться побачити і пережити у, можливо, зруйнованих містах Європи). Тобто очікування виправлення помилок можуть не збігатися з реальним результатом для кожного. Як і тоді, у 2019 році. У нашої країни за останні 35 років було чимало проблем. В українського народу за сторіччя його існування – ще більше. Але ніколи ще питання не стояло так гостро й очевидно: бути – чи зникнути, залишитися лише сотнею сторінок у підручниках з етнографії. Як людина, предки якої тисячоріччями жили без держави і знаходили себе тільки на сторінках Книги, я жодному народу не побажаю такої долі. І водночас я завжди знатиму, що народ, який перестає помічати першопричини своїх бід, може бути приреченим на поразку і забуття. Віталій Портніков.

Вибух емоцій співачки Олі Полякової та несподівана суспільна реакція на звинувачення артистки на адресу власної країни, яку тепер сама Полякова та прихильники її позиції сприймають як справжній концтабір, можна було б списати на образу або просто нагадати про демократію і свободу слова – зрештою, може й непогано, що у нас люди можуть спокійно розповідати про концтабір і готуватися до гастролей, а не відправлятися на гастролі на Крайню Північ, як у країні, що на нас напала. Але мене в цій ситуації цікавить саме країна, що на нас напала. Тому що якраз про неї Оля Полякова намагалася не згадувати – так, ніби головні проблеми сьогодення не пов’язані саме з цим нападом. Про те, що відбулося з українським суспільством, із державним управлінням, із кадровою політикою, зі свободою слова, я сам говорю з 2019 року, а не з 2026-го. Та чому з 2019-го? З 2010-го. Та чому з 2010-го? З 1994-го. На Українському телебаченні закривали мої програми, а не Полякової. Відеокамери перед останнім Майданом встановлювали в моїй квартирі у Києві, а не у спальні Полякової. Підслуховувальний пристрій на самому початку війни знайшли в моїй квартирі у Львові, а не у квартирі Полякової. Це мій телеканал у перші дні війни вигнали з ефіру – так, з екранів телевізорів по всій країні зникло моє обличчя, а не обличчя Полякової. Я знаю про тиск влади, цькування і погрози набагато краще за всіх представників нашого шоу-бізнесу, разом узятих. Але на відміну від багатьох з цих персонажів, я бачу слона в кімнаті. Я бачу Росію. Я точно знаю, що якби не було російської агресії, питань до поведінки артиста на фестивалі за участю людей із суперечливими репутаціями точно не виникало б. Я точно знаю, що якби не було агресії Росії, не було б питання мобілізації і не було б зловживань у армійських корпусах. І не було б корупції на війні, якби не було самої війни. І я прекрасно усвідомлюю, що посилення ефективності влади (а я чотири з половиною роки поспіль розповідаю буквально хрестоматійні рецепти, як це зробити) допоможе зменшити негативний вплив багатьох рішень, але не зможе розв’язати всіх проблем. Бо головна наша проблема насправді – це не ефективність влади, загострена суспільна реакція чи навіть корупція. Головна наша проблема – це війна. Бо саме від результату війни залежить, чи залишиться Україна на політичній мапі світу і чи залишаться українці на своїй землі. Незважаючи на всі оптимістичні припущення і заяви на кшталт «Росія вже точно програла», це досі відкриті питання. І це має усвідомлювати кожний, хто дивиться в майбутнє – і країни, і своє власне. Добро обов’язково перемагає зло тільки у казках. У житті перемагають ефективність і реалізм. Коли люди починають не звертати уваги на слона у кімнаті, вони подорожують у минуле – тобто в 2019 рік. Тоді, нагадаю, про війну також намагалися не згадувати, майбутній президент закінчив її просто у своїй голові, а його прихильники були щиро впевнені в тому, що конфлікт на Донбасі продовжується тільки тому, що в цьому зацікавлена влада, яка наживається на війні. Якщо ви передивитесь знамениті дебати на стадіоні, то побачите, що головний їхній зміст з боку претендента – саме неготовність помічати слона. Здавалося б, перші чотири з половиною роки великої війни мали продемонструвати, наскільки помилковим було уявлення українського суспільства про війну і мир – але ж ні! Повернення у 2019 рік вже почалося, тільки тепер у ролі Порошенка виявився вже сам Зеленський. А чому? А тому, що так жити набагато комфортніше. «Втома від війни» – це насамперед бажання жити так, ніби війни немає. І ще це прекрасна можливість не просто підмінити справедливість несправедливістю, а й говорити самому собі, що ця несправедливість справедливістю і є. Бо коли ти бачиш слона, то принаймні розумієш, що ситуація, в якій твій однокласник на війні, а ти в тіні, – несправедливість по відношенню навіть не до держави, ні, а до того самого однокласника. Ні, від цього ти, ймовірно, не ухвалиш жодних нових рішень, але сам даєш своєму вибору адекватну моральну оцінку.

Кожен раз, коли захочете залізти в помиральну яму, згадайте, як легко і швидко впав совєцький союз – НАДДЕРЖАВА в прямому значенні цього слова, яка виробляла всю свою зброю САМА і була експортером не тільки нафти, а ще й технологій та виробництва для десятків країн соціалістичного лагеря. То була не путінська карикатура на велич, а справжня велич, підтверджена замкнутим циклом виробництва і найбільшим ядерним арсеналом в історії людства. Совєцького союзу боялися, бо він виглядав непереможним із своєю сучасною на той час зброєю і тотальним контролем, КГБ, слухняним, майже 300 млн населенням. І він впав за кілька днів. ВПАВ! Без війни, без бою, просто впав, бо був горою з гімна і палок. росія – не совєцький союз. росія – це погана китайська копія скажених совєцьких дідів в каракулевих шапках. Вони тусувались на мавзолеї Леніна і вони реально могли стерти Америку на попіл. Сучасне керівництво росії схоже на тих скажених упоротих дідів, як гей-клуб схожий на арену гладіаторів. Сьогодні палає найбільший склад Вайлдберіз в Подольську і там, тільки в одному місці, горить близько ДВОХ МІЛЬЯРДІВ доларів. росія вразлива. росія не може захистити себе. Збройні Сили України стоять там, де не зміг би встояти ніхто. Все що треба зараз від цивільних – зберігати віру, надію, здоровий глузд і допомагати своїй армії. Ми можемо перемогти у цій страшній війні і ми #переможемо Сергій Марченко.

Почув на серйозному заході з безпілотних систем від доволі фахових людей в цій галузі фразу: "Що навіть така відстала в технологіях країна, як Іран, змогла зробити доволі вдалий "Шахед", точно без й...й раши не обійшлось". І тоді просто вирішив трохи почитати про це, і сказати, що був здивований, не сказати нічого.: наприклад: БпЛА "Mohajer" (مهاجر — «Мандрівник»), його еволюція особливо цікава: приблизно за 40 років!!! шлях від примітивного розвідника з фотокамерою до далекобійного розвідувально-ударного БпАК. Для порівняння, в могутній СРСР нічого подібного не було, роль таких технологій в масованому знищенні бронетехники в майбутньому тоді не розгледіли. Ставка робилась на все велетенське типу Ту-141 з таким самим фотоапаратом, як на "Mohajer" (теж чорно-білий з плівкою) але зате реактивний і для дальніх польотів. Mohajer-1 - 1985 рік !!!! з'явився під час ірано-іракської війни. Ірану був потрібен дешевий спосіб бачити позиції іракських військ без ризику для пілотованої авіації. Це був досить простий, але дуже ефективний апарат для свого часу із телекамерою, що передавало чорнобіле відео на наземну станцію, чорно-білий плівковий фотоапарат і значна частина ранньої розвідки ґрунтувалася на фотографуванні з подальшим аналізом зображень і !!! можна було ставити до 6-ти перероблених ПГ-7 і дистанційно бомбардувати ворога з повітря. Це дуже крутий апарат для свого часу і зроблений повністю в Ірані, ми ж дійшли до цього лише 2014, а ефективно бомбардувати почали з 2022 і більша частина технологій і запчастин не з України. Іран почав отримувати власний бойовий досвід застосування БпЛА в далекому 1985 році і не зупинявся ці всі роки. Mohajer-2 і Mohajer-3- 1990-ті удосконалили управління, спостереження та експлуатаційні характеристики. не створювати постійно новий БпЛА з нуля → модернізувати перевірену конструкцію → запускати серію → накопичувати досвід → створювати наступну версію. В нас досі з цим проблеми (за рядом винятків) Mohajer-4 — початок 2000-х Зросли дальність і тривалість польоту, покращилася оптико-електронна апаратура. Замість концепції «літаючої фотокамери» формується постійний повітряний засіб спостереження - ISR у реальному часі. Mohajer-6 — друга половина 2010-х ISR + Strike, отримав оптико-електронну станцію та можливість застосовувати керовані боєприпаси сімейства Qaem. повний цикл: виявив → ідентифікував → супроводив → уразив → проконтролював результат. Такого БпЛА Україна не має досі Mohajer-10 — 2023 р Значно більший за Mohajer-6, дальність до 2 000 км, тривалість до 24 годин, максимальне корисне навантаження близько 300 кг. В Україні навіть немає таких в проекті Історія Mohajer — хороший приклад того, як країна з обмеженим доступом до західних технологій за кілька десятиліть еволюційно вибудувала власну школу БпАК. А є ще - Ababil, Yasir, Shahed, Kaman, Fotros, Karrar, Kian і це в основному сімейства БпЛА і різні школи, які не лише роблять самі дрони, але й покращують підготовку, тактику застосування, збір досвіду і т.д. і це вже десятиріччя за підтримки держави. І багато комплектуючих, які виготовляють саме в Ірані. Мусимо просто визнати (без оцінки наскільки погано це для нас), що іранська школа БпЛА багаторічна і глибока, значно старша за українську. А от російської школи ніякої немає, це вироблені по ліцензії Ізраїля або Ірана копії з китайських запчастин, втім за допомогою Ірана вони отримують досить непогані зразки, при тому, що насправді сучасні, але дорогі комплекси Іран раші не передавав. Ворога не можна недоцінювати, треба знати про нього адекватну правду і саме тоді можливо з ним боротися ефективно, а не бовтатись в приємній брехні або незнанні. Слава Україні!

Як інструктору з військового лідерства для тих, хто тримає фронт з 2022го, а подекуди й з 2014го, мені бракувало лише теорії. Ми завжди розбирали практичні кейси. Це був діалог, часто доволі емоційний. Цікаво було спостерігати за реакцією слухачів на того чи іншого військового лідера або відомий підрозділ: бувало в аудиторії створювався цілісний сукупний образ, бувало - вистачало лише на "портрет". Ще цікавішою була їх аргументація, підкріплена власним бойовим досвідом на різних ділянках фронту. До уваги бралися деталі бойової взаємодії, особистий контакт, інформаційні та іміджеві кроки деяких впізнаваних організмів, що не відповідали дійсності. Визнання, прихильність, повага - поняття, які наказом і Статутом не регламентуються. Військо, панове, не дивлячись на виклики, все бачить, реагує і складає свою думку. А разом з ним і суспільство. Скільки б колективні трегубови не зміщували акценти кудись у бік розпливчастих формулювань у п'ятдесятьох відтінках сірого. Офіцерська честь, гідність, репутація - складні категорії. Здобуваються довго, важкою й кропіткою роботою над собою і підрозділом кожної хвилини, 24/7, за будь-яких обставин та умов. А втрачаються за мить, коли раптом йдеш на угоду зі своєю совістю чи чиїмось бажаннями. Не буду знову про 450 вкрадених мільйонів, але віддавати "всі вісім підрозділів" у юридичний супровід людини з браслетом на нозі від антикорупційних органів та ще й висловлювати йому подяку - не комільфо для бойового Корпусу. Рішення одноосібне, а репутація з відповідальністю колективні. І назад вже не відмотаєш, не відмовишся. Цугцванг. Ксенія Пономарьова.