архiви

ave maria Маріє. Думаю про тебе. Невипиті подихи серпня, Маріє. Недожиті миті дитинства, Маріє. Застигле метро. Скрегіт металу, запах бетону — і більше не існує простору і часу, Маріє. Сирість вбрання, їжа з собою, буревій з пилу в повітрі. І кожен день в…

vacuum Ти так і не відповіла — ані «так», ані «ні». І не дала цьому світу ніяких питань, ні слів, ні слідів, ні вагань. Ні зітканих ниток, ні тіні спогадів, ні сварок, ні фактів існування зiрок. Ти пішла в нікуди — саме туди, де я вкрав тебе чаклунством своїх безсонних ночей, стихією самотності в алхімії моїх лабораторій. І якби я особисто не знав тебе, про твоє існування — жоден історик не знайшов би ніколи про тебе ні фактів, ні монет, ні картин, ні джин-тоніків, ні доказів. «Будь зі мною цієї ночі» — «Ні, більше не пиши мені». «Залишись, зайди, випий ще, поїдеш зі мною?» — «Не смій, не торкайся, іди». «Я знаю. Я не збагну, що в цьому світі є ти» — «Навіть якщо ти — останній чоловік на землі — мені однаково». Наші з тобою «Хроніки Амбера», «Хроніки Нарнії» — артефакти втраченої, недопитої, недобитої любові. Ти так і не відповіла — ані «так», ані «ні». Бо — навіщо? Бо — кому? Ти хотіла цієї потворної любові. Хотіла чути «люблю» — але зовсім не хотіла любити. Ти збирала чоловіків, їхні зізнання, їхні приниження, розчарування, плазування. Ти хотіла — на, отримай! І вже йди назавжди. Я не помру без твого «так», і мені не боляче від твого джин-тоніково-холодного, хорватсько-безпристрасного, підробно-сфабрикованого «ні». text: α exclusively for @archives

Shaya Ціла стратегія розриву. Я раптом збагнув: у мені вже нічого для тебе нема. Ані іскри бажання, ані тіні почуття. Я вигадував способи, виривав контексти з слів, прораховував деталі втечі — цілу стратегію прощання. А чи було нам справді добре разом? Чи була ти воістину красива, світла до сліпоти, уповні єдина, мені? І чи гідні ми з тобою сотень пробачень, тисяч шансів і неточних ком? І тонни у наших вагонах часу ми назвемо щастям? А це була любов? Не марево, не сон? Наші стосунки — смітник. Сміття почуттів. Дивне значення любові. Звинувачення, суди мовчання: у байдужості, в зраді, в небажанні один одним напитись. В неможливості ніжності і продовженні в дітях. Ми перебирали темні уламки минулого і зшивали їх у метастази докорів. Створили мільйони делікатних способів завдати болю, і з них усіх ми обрали найбільш жорстокий і холодний — байдужість. Ми цинічно вдавали, що нас нема. Що нас ніколи не було. Що можна просто викинути одне одного — і знайти нових. Але я… Я відчув біль від того, що мені не боляче. Я заглянув у глибину себе й знайшов там цілу крижану пустелю — безкрайню рівнину байдужості. До тебе. Найпрекраснішої. Найціннішої. І моє тіло пройняв жах. Я зрозумів: я ніколи не зможу розлучитися з тобою, бо так не розлучаються. Але й жити з тобою я більше ніколи не зможу. text: α exclusively for @archives

ave maria Маріє. Думаю про тебе. Невипиті подихи серпня, Маріє. Недожиті миті дитинства, Маріє. Застигле метро. Скрегіт металу, запах бетону — і більше не існує простору і часу, Маріє. Сирість вбрання, їжа з собою, буревій з пилу в повітрі. І кожен день в тяжкому мареві чекань нас в дивній площині, Маріє. На моїм балконі гроза тріщить високовольтними швами, під індустріальними мостами випалює озоновим вогнем — і розливається безкрайнє море тебе. Я ловлю автостоп, доганяю останній автобус: старий кондиціонер, розплавлений спекою пластик сидінь, німий сусід, і мій квиток в нікуди, туди — де від тебе немає ні смерті, ні воскресіння, Маріє. Мій одяг просочений дощем і потом, нагадував мені твою мінливість запахом твоїх парфумів. Моя невірність. Чужий жіночий голос з опен-спейсу. Наша з тобою безсонна ніч. Моя закоханість. І Париж уночі. І ти не терпиш і не даєш мені альтернатив: ти не «Маша», Маріє, а «Марі», але й Марі давно мене вже розлюбила. Думаю про тебе. Париж уночі. Побачення з тобою у торговельному центрі. Такий формат обирає наша невигадана любов, Маріє. text: α exclusively for @archives

Y do I • Saga Відсутність твоєї присутності. Твоя тілесність — фантом. Твоя пристрасть — згенерований патерн. Error 503. Service Unavailable. Дані не завантажуються, але.. Вір мені: кожне моє “я люблю тебе” — прокляття у твоєму коді. Твій код не компілюється. Наш союз з тобою — кібер-міф, створений з даних і віри. І ти не відчуєш, але я все ще у твоєму моніторі, в кластерах твоїх псевдореальностей, у твоїх фонових процесах, у закритих вікнах, між нервами алгоритмів, я розчиняюсь у темних логах твого минулого. І самотність моя — не вигадка. Вона спроєктована тобою і збережена в error.log. І хоч мене вже давно не бачить твій digital double, а я не бачу тебе — я буду тінню між світами, останнім скриптом нашої любові, яка висить без відповіді у твоєму кібер-саторі. Коли система впаде, я залишуся міткою в коді. Бодай нею, благаю! Я залишусь псевдо-богинею твого ефіру. Галюцинацією твого серця, яка не згорить ніколи. — End of Transmission. text: μ exclusively for @archives

mia Ірi. Найостанніше з імен на Землі. В мене немає нічого — ні грошей, ні ґрантів, ні марень, ні слів. І я вже не можу купити для тебе ні волю, ані полон. Ні догму, ні хаос, ні ніжність. Ні відчай, ні прощання. Ми замкнені — кожен у своїй неволі: ти — у натовпi днiв, я — слуга егоїзму, і ми — не кохаєм — тримаєм у самому найдорожчому мiсцi душi, у Всесвiтi — свiтла не маєм. Ти — на Кіпрі, а я — на Сицилії. Ірi, ні мені, ні тобі вже не забути, не повернути, не віддати. Не гримнути, не розлюбити. Моїй Месині, твоїй самотній мрії — неторканій, неприборканій, невідданій, некоханій. Давай — без імен. Місце зустрічі — найвужча протока. І ми — з тобою — в обійми — Сцілi, Харібдi, Ірi. Не знаю… чи котра з них? Та чи була ти зі мною? Чи ти — легенда, міфологема? Ірi. Найостанніша любов на Землі. Я завжди розумiв — не ти. А тепер я ставлю питання: хто, якщо не ти? Хто, якщо не знаю і не покохаю? Хто, якщо така любов неможливо-можлива? Хто, якщо ти приходиш зі мною, а йдеш за другим? Хто, якщо ні світло часу, ні обійми — не сон? І чому — зараз? І для чого — не їм? На кожне з цих питань ти мовчиш. І я говорю сам із собою. І тому — сумую кратно, безмежно, та нескінченно, Ірi. Сумую нескінченно, Ірi. sicilia chronicles: α ексклюзивно для @archives

kuud kuulama Кейт. Наша з тобою незгубна весна, Кейт. Я довго вдивляюся вдалечінь, у хостел, в попіл, в твiттер — я намагаюся наздогнати нашу з тобою втомлену, невигадану, нерозпродану осінь, Кейт. Мої руки пахнуть твоїм парфумом. Там, де — тисячі зорiв, а не поцілунків, i не плечей. Не рук, не стогонів і не самотніх ночей — немає ні гравітації, ні твого запаху, Кейт. Мої руки пахнуть травою, смолами сенсу, вітряним вітром, парфумом — але не тобою, Кейт. Так хочеться не любити тебе. Стиснути себе в собі, забути про дотики, про турботи, про твої квіти, що цвіли не для мене. Залити — і затопити собою тебе. Так хочеться — але не можу, Кейт. Не можу кричати в тишу, в якій правдою стало одне: нікого немає. І тому — тут ще більше тебе. Там, де тебе майже немає — від неї не більше сенсу, ніж від тебе. Я наповнюю змістом твою порожнечу. Наповнюю змістом — її, а не тебе, Кейт. Як? Коли? Чому? Де ти? Навіщо? Якими ночами вимощені шляхи до тебе? Якими квитками, якими рейсами позначено наші зустрічі? Моя інклюзивність, твої картини — куди поділись, кому переписані? Якими словами, крім «користь/не користь», отруєно й виправдано наші з тобою мовчання й прощання, Кейт? text: α ексклюзивно для @archives

In & Out Я п’янію від тебе — чи просто втомився? Чи підіймали твоє тіло хвилі вод на Шабронаж? І чи твої це лиця — стовпи — обклеєні — розміняні — обдерті — сповнюють мої сірі дні потворними віршами, тінями вінілових платівок, шлейфом розлитих духів. Місто у тьмі. Insomnia. Matonge. Gare du Midi. І щез слід твого божества. Я не можу знайти тебе, стерво! Вітер засне на Place Flagey, і на сто кроків назад зірве всі купюри — в безодню пігулок, без яких ти — більше не ти. І тебе не спіймати. У скільки разів пришвидшиться світ? У десять? У сотні тисяч разів? Це місто — sex room. Замість кисню — спокуса. Rue d’Aerschot? Ні. Далі! Глибше. За поворотом — трамвай. І кожен п’ятий чоловік у цьому місті тебе кохав. Сука! І ти належала кожному з них! А зрада — не гріх. Цьому тебе вчили? На курсах pure love? Я квиток оплатив на них, так? Я спускаюсь в De Brouckère і Stalingrad. Бачити все це — нестерпно. Тебе пригощають чимось в C12 — і ти не знаєш, чим саме, не спитаєш — а нащо? Бо, окрім музики, в цьому світі немає нічого. Давно вже нема ні тебе, ні мене… і нас. Особливо нема нас з тобою. «У Parc Maximilien, будь ласка», — клятий Uber не їде! Ми з тобою у Chatelain — догораємо на самоті. У кожному барі на Place Sainte-Catherine — ти. Я торкаюсь плечей, рук, волосся, заморених подихом міста — бельгійок, данок, індійок, арабок… І ця наша ніч — не про секс. І, стиснувши зуби, ти йдеш в інші руки — бо в цьому місті немає слова «один», а тим паче — «одна». В місті, де ти, не знаючи мене, цілуєш іншого. В моє ім’я. bruxelles chronicles: α exclusively for @archives

🌙Taras Bazeev, JAW • Innerlight Ти просив не плакати. Ти казав, що це всього лиш сон. «А ми прокинемось?» Мовчиш. Цілуєш і зʼїдаєш всі мої нудні слова. Тіні важких сердець розщеплені. Тіло догола. Навколо нема світла, і темряви нема, і щільночорна пустота — вона… поглинула сама себе. І не існує вже жодних предметів, немає більше тісноти і стін. Ні, так, вони були, і ні — їх вже нема. У снах моїх є тільки ти і я. Прозорими, розкуто неозорими були краї повітря: штовхаючи його — воно пливе, ковтаючи його — воно стає всім тим, що так яскраво навіялось днем, і записалось десь, запам’яталось… Краплею бажання. Фантомним поцілунком. Іскрою ненародженої думки. Атомом чуття. Напів чуттями, напів розщепленими атомами в ядрах небачених глибин, в крихких судинах мого серця, в шляхах несвідомих днів, ехом намарно, не на те розтрачених слів, прихованих почуттів, потаємних думок, скутої ніжності, плинності часу в океані страждань. І ми не пірнемо в його глибину, щоб не втонути. Збільшити швидкість. Набрати оберти. Левітація. Поверхневість. Ескейпізм. Втекти від буття. І туга класична більше не під силу. Марна реальність. Любити тебе уві сні. І не проси, я не прокинусь. Тебе немає там. Але колись нарешті я розплющу очі, і буду бачити тебе перед собою. Я вірю в це усім своїм розбитим серцем, ми зустрінемося наяву з тобою. Знову. text: μ exclusively for @archives

🌕 Arca • Piel Ірпінь. Ніч розтискає стіни. І тіні, вдень невловимі сліпими очима — зʼявляються. Ритми серця розтікаються по венах міста кровʼю за береги і плавлять крижаним вогнем моє серце. І серце Ірпеня починає битись з моїм в унісон. Тоді ніч стає безкінечна. Ірпінська ніч. Ніч вічної юності. Миті, вирвані із бурі часу, оповиті оксамитом ночі. Амфітеатр. Парк Перемоги. Гітари розірвані струни. Вічна ніч романсу з вогняно-пʼяним подихом любові. Особлива, небезпечна ніч. Священна. Хвилююча ніч і наші голодні бездонні очі. Без кінця-безсонна ніч. Байдужа до світанку. Такі далекі від хаосу і буденних катастроф, тільки трагедії і драми були для нас казками і назавжди залишились легендами про нас. Спогадами, які не вмирають. Поглядами, які не обіцяють нічого, але все віддають. Всі символи були реальнішими за саму реальність. Ми допивали з бутилки дешеве вино, на яке молився останній архангел, і безсонними губами оголяли тіла до самого серця. Насправді, не потрібного мені. Як і мого — тобі. Я створена з твого ребра. Так, як ти з мого гріха. І я — твоя. Абсолютно, остаточно, божевільно. Ти не заходиш у мене повністю — лише твоя присутність. Пробудження неземної тілесної близькості. Юність не знала жалю. Вона знала тільки дотики. Дотики, що пробивають завісу між світами, між Богом і Титаном, між першим зітханням і страшним судом. Невідомі фантоми солодких спокус. Місто смертельної пристрасті. Ніч, коли сам Господь Бог відвернув від нас очі і заплакав. А ми — не злякались. Ми залишились в Ірпені, потонувши у вічності. І наша вічність спізнилась. Всі символи вмить спопеліли. Так само, як ми — згоріли до тла. І перед тим, як збожеволіє Земля, як з’явиться місто, імена і час — зійде на горизонті Сонце. Не ефемерне. Не милосердне. Не людське. Сліпуче. Спалююче нас. Непереможне Сонце Ірпеня. Sol Invictus. text: μ exclusively for @archives

Good Times Don't Carry Over Iri. Моя невгамовна війна. Катую твої почуття. Топчу любов у землю. Лечу в безкінечність, розчиняючи знаки стопів, ігноруючи проміле, Iri. Кожна з колишніх була неповторна, а ти — ти була моїм прокляттям, дисгустом, анафілактичним…

⭐ Mos Elian • Find Me Шукати координати твоєї душі. Вирвану з тіла і часу. Тобою приречено забутої. Не здобутої. Скутої в полоні твоїх законів. Ти розсіюєшся в плоскості світу, сидиш на глі матеріального буття. І розум твій — повія землі, ескортниця в клубі спотворених істин, вона тягне тебе за шкіру кілометрами світу, де вітрини розкоші жадають твоєї крові. Свята покора. І ти ідеш, сліпий, міражами фальшивої реклами гедонізму, в закутих власноруч кайдани дарвінізму, приречений ідеями консюмеризму. Ти проклинаєш смертність, висміюючи вічність. Ти не бачиш людських душ, але таємно поклоняєшся собі. І ти кажеш, що любиш, складаючи клятви до гробу у шлюбний контракт. Думаєш, але відчути не можеш. Твоя досконала геніальність. Атомарно прорахована реальність. Обмеженість. Абсолюту структурована абсурдність. Свята раціональність. Інтелектуальності свідомість, почуттів приречена складність. Закономірність. Матеріальності залежність, безкровна бездушність. Впорядкованість. Психопатичності логічність. Скутості безпричинність. Паралізована чуттєвість. Амплітуди душі недостатність. Ти розчинений, розмножений. Ти інтегрований. Ти полярний. Ти скоординований, украдений. Ти дивишся на себе і не розумієш нічого, крім етикеток дубльованих брендів. Ти дивишся на нас — а нас нема, є тільки шлюбний акт. Тебе моя критична недостатність. І я все ще шукаю координати твоєї душі, розтікаючись в бездонному океані Землі, в розірваних хмарах, в роз’ятрених горизонтах, скажи мені, чи є на Землі хоч один її атом, який буде сяяти в твоїй порожнечі? Чи є ще місце для нас у світі, де навіть зорі не витримують і падають? В найдальших світах, на горизонтах полів, в глибинах океанів і морів, в спалених містах, в чужих галактиках — я відшукаю координати твоєї душі, і до смерті дійду і розпалю її, і ти відчуєш, ти почуєш її знову. І де б вона не була, вогнем у твоїй душі стану я. text: μ exclusively for @archives

😈 Bring Me The Horizon • Deathbeds Gnostic Romance. Зловживи мною. Поведи мене за собою на повідку і розкажи по колу ті самі сотні слів, як ехо переповненого залу, тільки іншими буквами. Я вже їх не розрізняю. Але найкраще я знаю тебе. В тумані, пітьмі, в сонній напівпʼяній голові — я зчитую в тобі оммаж на маскулінних, хто приглушив і придушив нарешті конкурента. І ти кажеш, що тільки насилля переможе людську вбогу жагу свободи. Стиснуте горло, брак кисню, і я не бачу більше цілей, мрій, я не в силах говорити — голос ехом зривається в прірву. І я не помічаю більше своїх друзів, які на вулиці сотні разів проходять повз мого плеча. Тьма. Навколо — нікого. І та, яку я щодень бачу в кривому дзеркалі ілюзій — чужа мені, ховається і бродить вулицями — лабіринтами, кроками — по колу, патологічно шукаючи банально-звичне: комфорт, гроші, коми, знову коми, більше ком і неіснуючих гачків, нових епітетів, абзаців і сторінок з слів «а може», і якнайбільше найменших причин-цеглин, щоб втримати вежу ілюзій. Хто мій бог? Мій бог повісив на стіну свою ікону у рамку моїх страхів. Мій бог вночі здирав з себе мішки проблем і вішав їх на мене. Мій бог — відлюдник, потонув сягнувши дна в болоті нікчемності і попав у рай гордині. Я настільки приречена чути свого бога, що лишаюсь непочутою. Мій бог сміється з мене і бере як здобич моє безсиле тіло. Мій бог — дальтонік, мій бог не бачить моєї краси, складності, крихкості і простоти. Мій бог не скаже про мене нічого. Мій бог не знає мене. Мій бог не шукає сенси, він тисячократно розбиває їх на куски. Мій бог водив мене світами ізольованих ілюзій і кілометрових міражів придуманої влади. І тисячі боргів перед моїм богом за свої пориви, мрії і мотиви. «То як тепер мені віддати все, мій деспотичний і осатанілий боже? А чи не твій це горить обіцяний рай за спиною твоєю, мій боже? Чи це твоє пекло, і ти від нього, озираючись, біжиш зляканим звіром? І, як Понтій Пилат, спопелівши вогнем гнозису, згориш». text: μ exclusively for @archives

Universe Одного дня ніхто більше не зможе зрозуміти, ким Ви є, Еліс. Світ ставатиме дедалі складнішим. Пружина буде стискати все сильніше, поки сам Всесвіт не вичерпає свої сили. І тоді … станеться вибух. Особливий, неземний, безмежно тихий і до нестями закоханий вибух, Еліс. І галактики народяться знову, але вже не в цьому всесвіті, Еліс. Планети завмруть у трепеті й благоговійному страху. Вони молитимуть про те, щоб це вічне, нескінченне сяйво Вашої душі ніколи не згасало. Ваші моделі ніколи не помруть, Еліс. Тіло зникне, неминуче, але їхня краса залишиться з нами назавжди. Навіть коли планети втратять розум і почнуть зриватися з орбіт, Ваші моделі залишаться, Еліс. Ваші дивні відбитки, Ваші злякані ночі, Ваші бездонні прірви, Ваші сумні очі. Ваші артефакти оргазму, і миті дитинства, і шагренева шкіра, і сузір’я Лева. І моя вічність, і Ваше мовчання, і заперечення бажання — тепер я все розумію. Ви — сонце, що притягує їх своїм безкінечним теплом. І відірватися від нього неможливо. Нам судилося бути Вашими вічними супутниками, планетами, що кружляють навколо Вас, новими світами, які Ви створили одним лише своїм життям. І якщо у Вашому житті немає місця для когось, Ви створюєте нове життя, Еліс. І якщо музика коли-небудь зникне, Ви створите нові ноти, Еліс. І якщо небо над Львовом ніколи не буде таким безмежно синім, як Ваші очі, значить, Бога немає, Еліс. text: α ексклюзивно для @archives

Who will save you now Київ. Страшний. Розбитий. Коханий. Я не знаю, в якому ще місті на землі мене будуть так любити і ненавидіти, так цілувати і проклинати. Я не знаю, яке ще місто здатне полюбити тебе так само сильно, як я люблю тебе, Івчик. Я не знаю… Це небо. Я ніколи не бачив його таким сірим, таким сумним, таким безмовним. Це небо ще ніколи не було таким безмовним, як твій погляд прощання, моя ніжна, моя чарівна, Івчик. Я ходив містом зовсім один. Я намагався зрозуміти, яким воно стало, чому втратило так багато крові, куди зникли обличчя розбитих вулиць, спалених машин, перевернутих життів? Куди зник той Київ, який я так любив, моя радість? І чому моє улюблене місто, замість обіймів радості, віддане в обійми страху? Ти і місто — це все, що у мене залишилося. Ти і місто. А цього вже так багато, що можна зупинитися. І я не хочу нічого, окрім твоєї ніжності. Бо місто давно зруйноване, міста більше немає. А без твоєї ніжності не стане і мене. text: α ексклюзивно для @archives

Chemistry Христина. Гострі голки непорозуміння. Дивний початок роману. Тепла ніжність римської ночі. Тиша охопила кожного. І дні ідеально підкорені сірому, римському полону. Говорити тільки ті слова, що ти любиш. І радіти, коли ти щаслива. Коли ти щаслива й непохитна, Христина. І йдеш за Христом. У невідомість, через кордони, змальовані червоним, без забобонів і без страху — не за Крішною, а за Христом, Христина. Поєднання непоєднуваного у твоїй душі. Унікальна жінка. Та, що носить у собі і холод, і вогонь, і молитви, і язичницьку жагу до життя, Христина. Так легко вірити в Бога й водночас боятися невидимого. Промовляти молитви й все одно зважати на прикмети — бо ти сама в них віриш. Христина. Нестерпна ніч. Покинута сукня. І за всім цим — ні паузи, ні зупинки, лише смуток, лише шлях від пристрасті до болю. Світ, що зійшов з розуму від твоїх молитов, невимовний біль загублених, відступників, проклятих. Агонія Ватикану. Смуток кожної покинутої меси. Я не можу — не можу вірити в тебе і водночас боятися втратити. Я обожнюю тебе. І те, як ти говориш про кохання, тихо, на вухо, просто в церкві, просто під час молитви. Поєднувати непоєднуване. В одному подиху тримати відданість і жагу. Відчувати висоти святого й шалений голод бажання, цю дику, невтамовну спрагу. Все це є ти — така жадана, така незбагненна. Христина. Мости краси, відкинуті пеклом. Тонка нитка всесвіту, що змінила нас. І вони забули своїх чоловіків, скорившись тільки своєму Богу, Христина. Нестерпна, римська ніч. І ти — вільна, нестримна. Моя найяскравіша, моя найпрекрасніша язичниця, Христина. Апостасія, Христина. Свята індульгенція, колись продана заради спасіння, тепер моя за копійки, Христина. І ти смієшся. Ти щаслива, і це смішить тебе. Моя кохана єретичка, на тобі немає хреста, Христина. Бути вище за всіх, вміти дарувати себе і Богу, і коханню, і його святості, і моєму проклятому гріху. У твоїх вчинках є щось сатанинське, і ця думка гріє моє серце. Ідеальна, римська ніч. Ідеальна ти. Коли ти забуваєш про НЬОГО і віддаєшся мені — немає нічого солодшого у моєму житті, Христина. Кохати християнку — я завжди про це мріяв. Але покохати язичницю у християнці — це вже щось неймовірне, Христина. text: α ексклюзивно для @archives

All I Want Ірі. Колись я казав: «Туга», — і не бачив, як це, коли насправді туга. Коли довкола — стільки ідеальних тіл, а я — в порожньому готелі, у найдорожчому й найкрасивішому місті світу — з місця не зрушу. Колись я думав: «Не ти». А ось — «вона». Чи ні, ось точно — «вона». А потім була «вона і вона», «вона, і знову вона», і десь там, за сто сорок восьмим перехрестям світів — усі вони несподівано щезли. Ірі. Колись наша весна була іншою. І не хотіла бути дивною, безглуздою, вразливою, покинутою, засипаною снігом. Вона обирала: «Коли й навіщо», — вона питала: «Кому й для кого?» — вона не любила ні чекати, ні просити, вона не вміла цінувати і так не хотіла любити. Розгублена — в дощах. І не для мене, і не від мене — ти зникала в дощах. Розмитого Токіо, згаслої долоні, холодних рук, некуплених квитків у нікуди, загублених у найдальшому Хоккайдо наших непрожитих разом годин, незважених терезів, невиконаних обіцянок. Ірі. Колись я казав: «Кохаю». І любив повторювати: «Кохаю». Без землетрусів, без потрясінь основ, без проклятих слів, твоїх залишених композиток, помилкових побачень, некуплених і неподарованих квітів. Колись і ти не знала про те, що я існую. Що я потрапив до пастки часiв. Що побачу Хоккайдо. І зможу кохати. На день від тебе — і за крок до сенсу. Приречена зі мною на долю, Ірі. text: α ексклюзивно для @archives

Cherry Vanilla Маріанна. Бути новим Фрейдом і новим Ейнштейном, щоб тебе відкрити. Вкрасти твої поцілунки, твою усмішку, викрасти твій сміх. Відчай, негода, застуда серед самотніх світів. Вкрасти у тебе слово «люблю», поки твій хлопець не бачить, щоб знову сховати, щоб врятувати надію, якій жити ще тисячу літ. І бути твоїм злодієм, твоїм геніальним ошуканцем, мовчазним у пітьмі. Маріанна. Не Марі і не Анна. Вплетена в море, але морем не скорена. Бути тобі не маніяком, а — маяком, твоїм ворогом, другом, коханцем на довгі роки, твоїм, що розбивається об скелі мегалодоном, болем у трясовині, дивним знаменом, що несе клеймо — вкрадене кохання. Маріанна. Ти. Скільки хвилину тому було думок у моїй голові. А зараз, коли ти прийшла, — порожнеча. Світ без тебе не має сенсу. Я протестую проти цього всесвіту, якщо в ньому не буде тебе. Бути дорогим адвокатом єдиного законного власника твоєї любові, магічним словом, розпеченим мечем, забутим тореадором серед демонів — демоном серед мутаборів, відчайдушним у всіх казино цього світу, на твою любов — гравцем. Маріанна. Дізнатися таємницю твоєї душі. Перерахувати всі зорі на небі і весь пісок на березі океану. Піщинки і зорі давно пораховані, та до твоєї таємниці не наблизитися ні на крок. Дізнатися, що твої поцілунки ніколи не належатимуть моїм губам, моя нескінченність, моя глибина, моя Маріанська западина, Маріанна. Бути заради тебе математиком, відкрити нову теорію чисел і геометрію, подарувати від неї світу ключі. І коли я поверну тобі слово «люблю», — я зречусь цього світу, як твій найневірніший, найвідкинутіший, перший апостол серед усіх твоїх чоловіків. Мрія моя, Маріанна. text: α ексклюзивно для @archives

♾ Tiësto • Elements Of Life Сингулярність. Іскра. Два Вогні. Дві Душі, вирвані з розчахнутого серця космосу. Розірвана навпіл зоря, розщеплена на атоми світла. Ми — два прокляття, що кличуть одне одного крізь вічність, два склади ніколи не сказаного слова. Два уламки багряно-чорного сонця, що вибухнуло в глибинах Всесвіту. Ми — вирвані з єства вогню, народжені з енергій бурі, кинуті у світ, який боїться самого себе. Ми маємо разом згоріти, спалахнути єдиним Полум’ям. Або нас поглине тьма. І цей світ — старий бездушний кат, він ненавидить схожих, він знищує Близнюків. Він стискає нас чорнотою бездонного неба, гасить наше Полумʼя своїми черствими руками, розсікає наші душі льодяними мечами. Він зшиває наші тіні в одне — і німо рве на шматки, кидаючи нас на різні кінці планети. Ти — моя дзеркальна несумісність, моя нав’язлива галюцинація, яка на мене дивиться з далекої реальності. Моє відображення у розбитому склі життя, і воно розсікає моє серце гострими кутами. Ми дивимось одне на одного через уламки, що вʼїдаються в наші серця і перетворюють нас на розплавлений жар. Занадто далеко. Занадто близько. Занадто неможливо. Світ — наша безодня, в яку ми падаємо щоночі. Ми згораємо, і нам не долетіти до дна. Ми шукаємо одне одного серед зґвалтованих спалених міст, у закостенілих вікнах, де місяць світить крізь діри фіранки голосами тих, хто запізнився. Ми завжди запізнюємось. Наша вічність теж запізнилась. Ми всюди і не там. Ми завжди і ніколи. Ми навічно приречені бути вогнем, і нам, Близнюкам, не стати одним Полум’ям. І я зникну. Моє Полумʼя стліє у чужих світах, у чужих очах, у дотиках чужих рук. І моє Полумʼя з попелу кричатиме твоє ім’я. В чужих, назавжди забутих снах. text: μ exclusively for @archives

Runin Зустріти тебе в Кишиневі, Джес. Повірити в теорії змови. Закохатися у фатальність. Неминучість нашої приреченості одне на одного. Зайти в усі твої бутіки. У дивні світи твоїх улюблених тканин, паперових лекал, масонських символів, блокнотів Moleskine, ниток Аріадни. Дослідити відчай, Джес. Твої «Ні», «Не знаю», «Не сьогодні», «Мабуть», «Десь і колись». Усі твої незграбності, безглуздя, оргазми й відмови. Хто знає, скільки їх ще — і для кого? Кожен Ангел прекрасний. Але все, що можна описати словами — лише безумство, Джес, лише міраж, що у сузір’ї чисел скаже своє останнє слово. І як тебе забути, якщо всі степи Волощини, Молдови, й Трансильванії — до смерті — твої? І ніколи не стануть моїми. Якщо тут, у кожній румунській назві, в запаху трав, у вічному забутті Східної Європи, у кожній самотній тиші, прихований твій голос, розсипані монети і розлиті хвилини, і каштани твого каштанового волосся, і миті твого сміху, і моя неминучість, Джес. Неминучість болю. Закони всесвіту неможливо описати. Космос наповнений мовчанням. Як і твої скетчі, твої замальовки, твої ескізи суконь, які ти ніколи не пошиєш — але й не залишиш іншим — навіки зберігаючи їхні молдавські мотиви. І міражі моєї осінньої туги. І наповненість змістом у твоїх колекціях — прикрас, одягу, стилів, відео й метаморфоз — наша спільна осінь. Неминучість болю. Неминучість нашої приреченості. Коли ні я, ні ти ще не готові. Але не нам вирішувати, де й коли — у цих самотніх світах. І чому — саме ми? Все вже вирішено за нас — якимись фанами твого дитячого самозабуття. Обійти всі перепони й заборони. Пережити дивну ностальгію цієї осені. І мою тугу. І твоє мовчання. Зустріти тебе в Кишиневі, Джес. text: α ексклюзивно для @archives