бібліотекарський фаталь

ТРЕТЄ КОЛО ПЕКЛА Метафори «Божественної комедії» залишаються чудовим джерелом для пояснення людської природи саме тому, що Данте трактує гріх як викривлення початкового, сакрального призначення речей. Але третє коло Пекла, Ненажерливість, традиційно трактують надто поверхово, зводячи все до фізіологічного апетиту. Раніше трапеза слугувала фундаментальним ритуалом розділення буття. А от обід наодинці, де їжа втрачає свій сенс, можна вважати таким же гріхом, свідомим або несвідомим вибором ізоляції як єдиного безпечного способу існування. Але саме це стає квитком до Пекла. Культ «абсолютної самодостатності» — це інфантильний захист, який поп-психологія видає за зрілість. Ризик бути відкритим і беззахисним перед іншим — єдина можливість справжньої близькості. Нещасні виють, ніби пси побиті, Одні одним ховаються за спину, Але нема рятунку їм на світі. Наша психіка не розрахована на те, щоб проживати сильні емоції на самоті. Змінитися наодинці неможливо — людина росте й трансформується тільки в стосунках. Лише в дійсно глибокому контакті з іншим ми: послаблюємо свої психологічні захисти, торкаємося найглибших, щирих емоцій, нарешті бачимо й розуміємо себе — через бачення й прийняття іншим. Більшість людей натрапляють на цей досвід випадково й спонтанно: під час закоханості, із появою дитини (коли актуалізується власний досвід прив’язаності) або в кабінеті психотерапевта. Терапевтичний простір — це, за своєю суттю, той самий метафоричний стіл на двох. Повернення з Пекла самотності не вимагає грандіозних звершень. Воно починається з найпростішого: ризикнути. Ризикнути сісти за «обідній стіл» із іншою людиною.

Давно в цьому світі немає Дамокла, А меч його й досі висить понад нами. Він гранями долі поблискує гостро, Смертельною грою незримого леза. … Забудемо танець на мінному полі, Заб’ємо на смерть, що чигає щоночі. Любов — ніби стрілка для втомлених колій, Щоб жити, боротись і вірити в очі.

«Терапевти повинні бути знайомі зі своєю власною темною стороною та здатні ставитися з емпатією до всіх людських бажань і імпульсів. Досвід особистої терапії дозволяє студенту-терапевту відчути на собі багаторазові аспекти терапевтичного процесу, сидячи в кріслі пацієнта: схильність ідеалізувати терапевта, сильне бажання залежності, вдячність щодо чуйного та уважного слухача, владу, надану терапевту. Молоді терапевти повинні працювати над власними невротичними проблемами; вони повинні вчитися приймати критику, знаходити власні сліпі плями та бачити себе так, як бачать їх інші; вони повинні оцінювати свій вплив на інших і вчитися здійснювати точний зворотний зв'язок. І останнє, психотерапія — це психологічно складне підприємство, і терапевти повинні розвивати самоусвідомлення та внутрішню силу для того, щоб справлятися з численними професійними ризиками, пов'язаними з ним». — Ірвін Ялом

«Будь-кого, хто тривалий час практикує аналітичну терапію, вражає те, наскільки невипадковими є «вибори», які роблять люди. Ми раціоналізуємо свої вчинки, але, подібно до суб’єкта під постгіпнотичним навіюванням, який вигадує пояснення того, чому він безадресно (неусвідомлено) вчинив якусь дію, ми рідко (якщо взагалі колись) знаємо всі визначальні наше поведінку чинники. Можливо, найдивовижніше це в області «вибору» романтичного партнера. Закоханість — одне з нечисленних спільних для всіх переживань, завдяки яким більшість людей розуміє, наскільки значною мірою вони спроможні контролювати емоційно насичені ситуації, у яких опиняються. Люди часто усвідомлюють, що у них є «тип» любовного об’єкта, чия привабливість для них нездоланна, хоча вони рідко до кінця розуміють, чому такий чоловік чи жінка є їхнім типом. Ми завжди функціонуємо на багатьох різних рівнях: крім вербальних, раціональних, надсилаючи один одному складні сигнали виразом обличчя, тоном голосу, нахилом голови, напруженістю тіла, можливо, навіть запахами чи феромонами. Роблячи огляд емпiричної роботи з теми сексуальності описав наші вищою мірою своєрідні індивідуальні «любовні карти». Звісно, просторова близькість та випадок впливають на ті зв'язки, які ми встановлюємо, але, слухаючи історії клієнтів та спостерігаючи їх труднощі, практиків знову і знову вражають їхні несвідомо обумовлені, у вищому ступені повторювані, стійкі міжособистісні сценарії». — Ненсі Мак-Вільямс

«VOCATUS ATQUE NON VOCATUS DEUS ADERIT» — покликаний чи непокликаний, Бог буде поруч. Незалежно від того, визнає людина існування глибинних психічних сил (архетипів, несвідомого, вищого начала) чи ігнорує їх, вони все одно проявляються в житті — через сни, симптоми, синхронії чи життєві події. Я викарбовував це над дверима, щоб нагадувати собі та своїм пацієнтам: Unus es... Несвідоме завжди поруч, визнаємо ми його чи ні — згадував Юнг.

Багато аналітиків, починаючи з Фрейда, відводили любові головну роль у психотерапевтичному лікуванні, хоча те, що ми маємо на увазі під любов'ю, більше схоже на грецьку агапе або японську амае, ніж на романтичну любов, яка найбільше прославляється в нашій культурі. Якщо романтична любов, ерос, спалахує від пристрасті та бажання володіти, то агапе — це любов, яка нічого не вимагає натомість. Концепцію амае відкрив та детально описав японський психоаналітик Такео Дої у своїй знаменитій книзі «Анатомія залежності», 1971р. Амае — унікальне поняття японської психології та культури, яке описує глибоку психологічну потребу людини в турботі, прийнятті та можливості «бути залежним» від іншого.

Отже, про різницю між психологом і психотерапевтом. Почавши писати, я зрозуміла, що виходить дуже формальний пост із переліком вимог і обовʼязків. Тому лишу головне: психотерапевт — це психолог, що має додаткову освіту в котромусь із напрямків. Психолог — це людина, яка має базову освіту + використовує різні психотерапевтичні техніки. (Якщо упустити такі речі, як медичний психолог чи лікар-психотерапевт, і говорити суто про гуманітарний напрямок). Різниця у сертифікації. Психотерапевт, крім теоретичної освіти, має ще пройти ✨власну терапію, 🌟супервізію та виконати ще кілька вимог. Ти не можеш стати психотерапевтом без базової освіти психолога, але можна працювати психологом, використовуючи психотерапевтичні знання. Якось так. Я вже майже рік ходжу до психоаналітика і сприймаю цей досвід зокрема як частину навчання. Це, мабуть, один із найважливіших аспектів, адже головний інструмент психотерапевта — він сам. Без глибокого розуміння процесів усередині власної психіки неможливо по-справжньому збагнути іншу людину. Тим паче — допомогти, якщо проблеми іншого зачіпатимуть твої власні болючі або неосмислені теми.)) І не піддатися контрпереносу😮‍💨 Наразі я обираю між двома напрямками, адже маю можливість вступити на психоаналіз або екзистенційну психотерапію. Загалом у цій сфері класично виділяють три головні школи. У кожної свій погляд на психіку. Всередині кожної школи — ще й свої напрямки. Чому так? Чесно? Спочатку через те, що у більшості психологів був паскудний характер (як у мене), вони розсварилися і кожен почав свій шлях. А також на це вплинули історичні події ХХ століття. У чому різниця? Кожен із цих трьох напрямків фокусується на своєму ядрі людської природи: 1. Психоаналіз занурюється у приховане несвідоме. 2. Поведінкова школа працює з виразними патернами поведінки та реакціями. 3. Гуманістичний підхід фокусується на екзистенції, свободі вибору та пошуку сенсу. Кожен метод виникав на своєму культурному підґрунті і з різних причин. Віденські стримані кола породили сексуальні теорії Фройда (Ерос і Танатос). Хто не погоджувався з цим — засновували власні теорії: Юнг із містично-міфологічними концепціями, Адлер і його комплекс неповноцінності. Уже потім світові війни гостро порушили питання сенсів буття, відтак виникла екзистенційна терапія. А поведінкові теорії з'явилися там, де стало важливим мати можливість виміряти й розрахувати психіку. Свого часу я пройшла курс із КПТ (когнітивно-поведінкова терапія), але зрозуміла, що протоколи й правила — ну не моє.)) Я все-таки «отримую інформацію з єдиного надійного джерела — прихованого символізму моїх снів». Водночас приваблює й екзистенційна терапія, адже вона дуже тісно перетинається з моїм інтересом до філософії. Тому зараз в роздумах, що обрати 💘

Щоб осягнути глибину філософії трагічної надмірності Петера Весселя Цапффе варто спершу розібратися з ключовими термінами, які слугують фундаментом його концепції. Розглянемо один із текстів із книги «Останній месія», а саме «Завдання театру». Ми мусимо припустити, що людина — єдиний біологічний вид на Землі, здатний до самоаналізу і такого рівня рефлексії, що дозволяє їй оцінювати власне становище стосовно інших істот. Якби людина була притаманна лише здатність до рефлексів без компенсаційного механізму… І Компенсаційний механізм — це психологічний «запобіжник», який автоматично вмикається, щоб приборкати надлишок пізнання. За Цапффе, людина — це біологічний парадокс: ми наділені надмірною кількістю свідомості, яка не потрібна для виживання, але яка здатна осягнути безглуздя власного існування. Це система фільтрів, яка не дає нам щосекунди усвідомлювати власну смертність, космічну самотність та хаос буття. Без цих механізмів людська психіка просто вибухнула б під тиском істини, тому мозок створює ілюзію порядку, сенсу та важливості повсякденних справ, компенсуючи жах реальності штучним спокоєм. …вона дуже швидко усвідомила б повторюваність і жахи природи. Тверезий розрахунок переваг і недоліків буття призвів би до усвідомленого заперечення самого життя. Щоб цьому зарадити, природа створила у людині стійкий стан опору… ІІ Цапффе стверджує, що природа, «схаменувшись» після створення занадто розумної істоти, вмонтувала в нас стан опору. Це активна, підсвідома оборона проти екзистенційної правди, яка реалізується через чотири головні стратегії: Ізоляція — відкидання негативних думок. Фіксація — прихильність до авторитетів, релігій чи ідеологій. Відволікання — постійна зайнятість справами чи розвагами). Сублімація — перетворення трагізму на мистецтво чи філософію. Стан опору — це вбудований імунітет проти відчаю, який дозволяє нам продовжувати жити, ігноруючи прірву під ногами. У певні моменти ми чітко відчуваємо, що означає бути людиною — раціональною і чутливою істотою, вкинутою в світ, де діють чужі закони. І якщо це усвідомлення приходить без посередника, тоді перед нами відкривається глибокий досвід самотності - Weltschmerz… ІІІ Weltschmerz позначає глибоке відчуття розриву між ідеальними прагненнями людського духу та недосконалою, жорстокою реальністю світу. Це біль від розуміння того, що наші запити на справедливість, логіку та вічність ніколи не будуть задоволені «чужим» і байдужим всесвітом. Коли захисні механізми дають збій і людина опиняється віч-на-віч із буттям без прикрас, вона відчуває цей «світовий біль» — усвідомлення того, що ми є духовними істотами в бездуховному механізмі природи. Термін був введений німецьким романтиком Жан Полем, а у контексті Цапффе набуває особливої гостроти. Глибокий досвід самотності — Weltschmerz.