Хвиля Кульового | Брутевич

1. чи буде служба на Великдень питаю в магазині купуючи енергетики собі й пацанам продавчиня не знає ніхто не знає вже давно тут бога не видно бодай раз бодай на Великдень приманюємо як можемо білими хрестами на броні піксельними кишеньковими бібліями а його все одно не видно навіть коли мінний уламок пробив наскрізь усі чотири євангелія пробив наскрізь усі діяння апостолів і застряг у першому до коринтян ніби на щось натякаючи ми все одно ніхуя не зрозуміли і не побачили 2. бог як і купа місцевих не повернувся після деокупації у пошарпане місто Лиман тепер ми живемо в порожніх будинках не питаючи дозволу в господарів господарі повтікали хто на захід а хто й на схід туди їм і дорога мабуть уже не повернуться а бог я хз цікаво хто зараз живе в його домі 3. церкви тут дві одну градом накрило а друга зачинена наглухо московський піп у Сватове втік коли наші зайшли усе це мені розказали місцеві жінки на велосипедах Україна як у мого покійного діда важких незручних але вітчизняних запитав цих жінок чи буде служба на Великдень вони не знали не знали чи воскресне Христос у пошарпаному місті Лиман фаршированому зеленими корчами камазами зілами шишарями мотолигами бехами бетеерами танками і піксельними прегабаліновими мурахами 4. напхаю в бушлат очерету і в штани вітровогологозахисні і в забагнючені талани всі кажуть незручні але вітчизняні стану бовваном у метеоритному кратері у пересохлому озері ворон і косуль лякатиму знаєш їх тут багато ворон і косуль і чекатиму кожної великодньої ночі чекаю чогось сам не знаю чого кожної ночі виє сирена кожної ночі приліт кожної ночі зникає будинок разом із людьми 5. чи буде служба на Великдень питаю круглого дядька біля зруйнованої залізничної платформи у пошарпаному місті Лиман раніше Красний Лиман а до того просто Лиман подивився на мене махнув головою навряд як завершити текст якщо він про те чого немає як завершити текст якщо він ні про що

Шановні рівняни, гості міста й любителі посидіти в інтернетах! Сьогодні відбудеться чергова подія проєкту Фактури, присвячена пам'яті. І якось так вийшло, що я буду присутній на цьому івенті. Тим паче, тут збиратимуть грошів на функціонування мого взводу. Збір не обмежений у часі, банка постійна, тому у вас була, є й буде можливість поділитися двома гривнями сюди! Тож, залітайте в арт-паб Ліхтар або на стрім, аби мати можливість послухати мою першу публічну декламацію з 2022 року! ЩО: Літмистецька подія "Фактура пам'яті" ДЕ: Арт-паб "Ліхтар" (Рівне, вул. Міцкевича, 7) і стрім на YouTube КОЛИ: 27.02 18:00 КУДИ: Постійна банка на функціонування мого взводу батальйону Щедрик, 411 полку "Яструби" Чекаю та цілую всіх у ваші збакирені бунтарством голови!

#поезія@brutevich

на поле між посадками ліг туман такий пишний що не бачу кінчиків пальців у лобі моїм живе сонце плюється промінням у тьмяне повітря місячного сяйва небесного тіла іноді в мою долоню згортаю її у жменю висипаю фотони в нічну пелену а вони летять у зоряне плетиво щоби ховаючись під хмарним атласом тікати за обрій подій я ж за ними дідько і тут туманно сті лиш замість поля темна матерія а замість посадок сузір'я й планети іноді галактики битий шлях несе наш корч на позицію до сингулярности навпростець повз чорні діри які для нас не більше ніж орієнтири що ведуть до діви над накатами атрактора о ланіакеє розпусти свої коси вогненні хай із під них визирне блакить плеяд аби від щастя ридав я зорекраплями у мереживі галактик з намистом із наднових доганяючи фотони з мого сонця вимикаю налобний ліхтар червінь зникає в пітьмі покровського напрямку роздивляюсь на диво тихе воєнне небо на диво чисте зоряне небо на диво тепле зимове небо ловлю зіницями узбіччя чумацького шляху сподіваюсь за поворотом немає ждуна й чумак на корчі доїде таки до родини віддасть дітлахам шахтарський торт що їм передав чи зайчик чи шубін по секрету розкаже що таке жужалка і як нагадує вона дорогу додому яку іноді звуть молочною бо нібито біла хоч вона його чумацька й зовсім не біла буркне собі у вуса бо біла лишень його сивина і вкраїнська зима на чорній землі

#поезія@brutevich

Бліда тінь туманної перини лягла на чорні тіла полів – густа, як сметана, ароматна, неначе дух вугілля, що тонкими нитками здіймається з потилиць сільських хат у небо, вкрите шарувато-дощовою ковдрою, котру вичавлюю очима – і соки її летять під ноги й колеса, всотуючись у тіло поля, яке пронизують канати накатів, що слугують мені судинами. Капілярами течуть пікапи та саушки під чутливими очима бога та фпв, часом застрягаючи в наїжджених технікою коліях, часом на чорнющих полях... ... хоч це всього лиш хмарні соки, які потекли через мене на втомлені землі, коли я намагався розгледіти, чи небо чисте – чи таке ж блакитне, як очі бога – чи земля така ж чорна, чи палає вона вогненно-рудим полум'ям від чутливих очей фпв. Вдивляюся крізь туманну перину й не бачу нічого. Вдихаю на повні груди мокре повітря й не відчуваю нічого, крім аромату пороху з нотками кави. Вслухаюсь у тишу й не чую нічого, крім співу польових вітрів із оркестром безпілотників. Лягаю на покинуте поле, небо вкриває мене периною, аби мені було приємно вслухатися у польові виходи та безпілотні прильоти.

холодний грудень, кажуть, теж безконечний

#поезія@brutevich Дякую за ілюстрацію @yjabkipizdec

небо в смерканні бузковім розляглося над спекою червня вкрило собою всю зелень степів посадок полів і асфальтів покинутих вулиць в чиїх ранах проростає трава вона росте крізь ракети вона росте крізь шахеди її стебла тримають хрущовки а коріння тримає міста я літаю над сими містами між вітрами з рожевим відтінком і дивлюся на знищені вулиці на шмаття асфальту й заліза по яких розтяглися хрущовки чи що там лишилось від них там трави вирвані з коренем а стебла згоріли дощенту степи заплямовані смертю й посадки в обіймах вогнів ось поля під коцом пшениці що в червнево-рожевих вітрах колись колисалось колоссям наче довге волосся ланів натомість тепер тут окопи й зуби драконів а замість дерев що тягнулись у небо пірнає під землю бліндаж а замість збіжжя зараз рядно з бур'янів монолітом задухи придушене вкриває собою чорні ґрунти як тільки сонце зайшло за дніпро я стиха збираю в руки врожай уламки хрущовок шмаття заліза бур'янові клапті стрічки накатів розсипані зуби розсипані зорі з верхівок посадок поки вітер гойдає дерева з яких опадають ДОТи плодами я п'ю їхні соки з бетону й дощів а насіння сію в окопи хай ростуть бліндажі глибоко й широко хай обростають зеленню трав та родючо-чорним ґрунтом я ж буду сидіти й дивитись місяцю в очі поки крізь нього літають снаряди буду сидіти й глядіти у волошкові зіниці озер як у них тоне тінь моя й силуети ракет сидіти й дивитись на бур'яни що вночі так схожі на коц із пшениці дивитись у небо вдивлятись у небо адже там мерехтять каби та блискавки і погляди місяця що зиркають у відповідь на мої зіниці зачерпаю в підсумок волошкові очі до красна розпалене небо бурхливі степи та посадки та спогади про ті самі долоні й моря господи невже ти не бачиш що сталося з асфальтом і колоссям пшениці? невже не бачиш воронку просто в моїй голові? невже не бачиш бруствер у моїй грудній клітині замість ребер а під ними тарахкотить ефпіві господи невже ти не чуєш цього? війна живе в моїх долонях направлених у бузково-тьмяне небо невже ти не відчуваєш і цього? цей вірш довжиною в молитву я вичавлюю з побитих долонь розтираю його по пагорбах і териконах з-за яких витікає світанкове сонце вслід за ним течуть голоси живої траси і такого ж живого прифронтового міста чи це тобі заважає почути цю молитву довжиною у вірш господи? чи може не бачиш ці рядки через сіряк господи? якщо ти обіцяєш вічне життя то краще я буду й надалі з війною бо в ній не існує часу й кожна мить не має кінця як промені сонця як тепло долонь як волошкові очі озер як павутиння доріг в котре я потрапив одного холодного грудня холодний грудень кажуть теж безконечний як і лютий як і червневе полудневе небо що так і норовить сховатись за пагорби й терикони я здивовано вдивляюся в нього бачу як тіло його пронизує веретено ракет а небу байдуже воно ж бо безконечне на відміну від рядна котре пряде над ґрунтами війна нитками тканими з крові з ракет із зірок зі сльозинок з зубів драконів війна пряде над землею нитки оптопавутиння вони підморгують сонячними зайчиками лисицями фазанами мені та смерканнобузковому небу на короткі миті осліплюючи наші брудні зіниці ховаються в провалях хрущовок й під асфальтом порепаним від кроків коліс гусениць від гарячого дихання червня від тепла моїх долонь

Це небагато, але це — чесна праця Дякую всім, хто залишається з ХвКл, хоч проєкт був фактично відсутнім у 2025 🫶 У 2026 буде усе інакше (інакше). Просто, просто, просто навпаки! А поки згадайте незлим тихим словом Котигорошка на спотіфаї, ютубі чи еппл м'юзік. Останні місяці такий вайб. Хз, чому...

#поезія@brutevich

Як кріт, під ґрунтами нічого не бачачи, шукаю в пітьмі вихід із бліндажа, щоби глянути, яке небо сьогодні: чисте чи нічне. Дивлюсь угору, а там – зоряні краплі стікають по небесному склу за горизонт, що причаївся в посадках. Чи то ранкове сонце, чи то КАБи з шахедами – ніхто не може сказати напевне, чого так бояться зорі перед світанком і куди вони затікають. Чи зникають зорі за небокраєм, залишаючи запрілі стінки скла своїм нащадкам: птахам, мінам, комахам, ракетам, супутникам, планетам і зоренятам – що їх ледь видно крізь сіру повітряну ковдру, котра накрила собою тіло зарослих полів, ховаючи душі фазанів і бродячих котів, що стали тінями на гарячому асфальті після нічних зустрічей із траками гусениць? Чи все-таки це ті самі зорі, що бачив я в усіх бійницях, у всіх мареннях і снах, у вікнах хайлюксу й течиків, межи обгорілого гілля дерев, у рядках моїх віршів? Сподіваюся, це – щоразу нові світила стікають по небесному склу, бо звучить романтично, бо який сенс у цих віршах, якщо все вже сказано про зорі мною й задовго до мене? А зрештою, байдуже, бо надворі вже глупа ніч і я шукаю вхід у бліндаж.

"I'm not able to answer the questions again" . мені справді не так страшна смерть– якщо їй дійсно предписано статись таким чином, в стані невпинної підвішеності– боже, дозволь їм просто побачити воду в останній раз квітень 2024 в колаборації з рту

😔 Сідаю за вірш – не пишеться. Сідаю за музику – не музикується 🚗 Спочатку не розумів, чому так, але зараз до мене дійшло: не дає спокою думка, що наша взводна техніка та обладнання не готові до зими. Ну і як тут займатися творчістю? 💸 Давайте разом виправляти це! Задонатьте на наш осінньо-зимовий збір, щоб у мене сон був спокійним, а в кацапа – вічним 🔗 Посилання на банку: https://send.monobank.ua/jar/9ktYm6dLhw Номер картки банки 4874 1000 2780 0807 Коли назбираємо необхідну суму – то й контенту тут побільшає

#поезія@brutevich

Стільки птахів, як тут, я не бачив ніде – ніби душі тих, хто пішов і хто скоро піде; більше їх тут, ніж було коли-небудь людей, ніж тих, хто покинув печеру задля світу ідей. Будь ти хоч еллін або іудей: полотно під твоїми ногами гніде, в якому спочивають Liberté й Égalité, вкриті пам'яттю-мораліте про Свободу, що народ веде по землі, а в блакиті небес — трішки нижче пригадок дітей — розвішує клаптики хмаренятко бліде: таке маленьке, таке молоде, ніби грозою от-от зацвіте, водою та громом його Свобода пряде, щоб сонце хмарина вкрила золоте, щоб сховати від душ небо рябе — аж стікає з нього веселка й за собою душі веде коротким шляхом до блакиті небес, під якою, ніби безпритульний пес, що в пошуках ночі лісами бреде, я блукаю наосліп між БЧ й ППД по сіряку, що димкою впав на полотнище гніде; й дивлюся на те, як минає ніч, минає день, і на птахів, що, крім тут, я не бачив ніде, як і очі блакитні й волосся руде.

#поезія@brutevich

Небо розсипало зорі й супутники на зіниці, вкриті страхами й сумнівами, поки гармати мовчать і співають музи. Тиша – тягуча, мов небо нічне, поки що не вкрите периною з ракет. Тиша – глуха, як прифронтове місто, котре покинула душа, колись сплетена з голосів і мрій тутешніх жителів, що залишили рідну місцину. З неба в мої руки впав якийсь плід (мабуть, із дерева пізнання добра і зла). Я ховаю його в кишеню й чекаю дюжину років. Опісля зроблю з нього сік, кольору неба, землі та до безумства зеленої трави. Можливо, я навіть вип'ю сей сік. Можливо, когось напою: його вистачить на двох, а поки хай стигне в кишені заборонений плід, який я постараюсь передчасно не з'їсти, бо кажуть, що це гріховно. Та про які гріхи можна думати, коли таке зоряне небо і така тягуча нічна тиша? Вони огортають моє тіло невидимою рукою і в обіймах ламають хребет від безумної любові. Колись небо завжди буде чистим, лиш зорі й комети безкарно стрибатимуть між хмарами. Колись і хребет зростеться з землею, лиш споминами про любов проростатиме між травою – до шаленства зеленою. Колись і плід стане стиглим, випаде з кишені, покотиться світ за очі, а я вперто уявлятиму колір і смак соку, стираючи з зіниць страхи й сумніви. До того ловитиму спогади про цілунки долі і тишу ловитиму далі – за руку, щоб не впасти в пітьомних дворах. А поки... Глянь угору. Це супутник чи дрон?

#поезія@brutevich