спогади

можливо якби я помер пару місяців назад, ти б запамʼятала мене кращою людиною, ніж я є зараз

я заслуговую на розбите обличчя, на кров по всій тішці, на декілька зламаних ребер

чому я не можу подарувати собі такий самий настрій після клятого монологу

я обожнюю дарувати посмішки людям навколо, мені подобається, що вони відчувають енергію після розмови зі мною

але мені до вподоби, що люди бачать мене виключно як позитивного та сонячного персонажа

мені здається, що я ще ніколи не відчував настільки сильної ненависті до самого себе і всього, що мене оточує

кожного дня я виписую свої думки, але перед тим як запостити їх, я все видаляю, адже це виглядає так, наче б то я давно поїхав дахом

декілька тижнів я думав, що у будь якому разі я залишусь один. не знаю чому, але я був впевнений, що від мене відвернуться кохана та друзі. я буду жити моментом та знайомствами на день. кожного разу я говорю собі, що одному бути краще, адже ніхто не почує мене так, як внутрішнє «я». навіть ти відмовляєшся слухати, що я збираюсь сказати, можливо й на краще. завжди казав, що я щирий і відвертий, але чому я всім брешу, чому не можу сказати правду, що живе у думках? байдуже. хотів написати, що я зараз уявив нашу зустріч і обійми. я не хочу відпускати тебе ані на секунду, але паяюсь вже другий місяць щодо спільних планів. я жахлива людина, чому ти цього не бачиш? я знову загнався через хуйню, вибач. клята обсесія, хоча ні. залежність від тебе відчувається зовсім інакше: як мистецтво, найкращі картини, памʼятаєш Париж?; як фільми 90-х, де нас оточують жовті ліхтарі і я хочу цілувати тебе під кожним з них. я лишав письма тобі, цікаво чи досі читаєш, чи це досі дає тобі сил? багато думок, почуттів ще більше, інакше не писав би це зараз. у гаманці тримаю записку з твоїм віршем, що кожного разу надає мені крил. я ладен заплакати зараз, бо просто згадую, що було. ти найкраще, що мав, маю та буду. я віддав би тобі кожен свій орган, кожну секунду тільки б знати, що в кінці ти будеш щасливіша, аніж я. останній тиждень паяють суїцидальні думки, кхахазах, ти знаєш наскільки я слабкий, мені б не вистачило духу, щоб покінчити з собою не обійнявши тебе на останок. забуваю смак твоїх губ, забуваю як кусаєш. кожна ніч жахлива, якщо без тебе, якщо я знову сам. сука. словами не висловити все кохання, сум та ненависть

ми тонемо в тиші власних кімнат і спалюємо ночі в екранах не тому, що так хочемо, а тому, що сподіватися більше нема на кого. життя вчить бути автономним, але душевний голод за "своєю" людиною цим все одно не заглушити.

якби у мене був шанс познайомитись з собою, будучи іншою людиною, я вже б давно плюнув собі в лице

брехав, брешу, а що далі

люблю слухати музику і проганяти в думках під який момент у пісні я би хотів стрибнути з криші чи прострелити собі голову

своїм підлітковим колоритом, перебільшенням і цвітом, я оксамитовими черевичками відбиваю кожну ноту, кожен такт. пальцями бігаю по струнах і клавішах блаватних, падаю в кисло-солодкі й до нудоти зеленії моря. до неба пурпурового,  до сонця синього тягнусь,  картини змішую, перемальовую,  ходжу з лупою, щоб побачить квіти, та «випадково» не розгледіть прюнелеві сліди. я йду навшпиньки по стежині, ношу пуанти і вчуся їх ламати, увʼязняти на своїх ногах, рвати тканину і латати. грати на інструментах, зрікатись, повертатись, танцювати і кидати. я руками, тілом промовляю, імпульсивно фарбами пишу. через помаранчеві,  хроматичні,  рожеві…? окуляри  впиваюсь очиськами у світ. я йду, ступаю, тяжко-тяжко, але зовсім легко водночас. несу увесь тягар нерозуміння,  дорослішання й дитинства, бажання виокремитись і закритись у собі, крізь ліс барвистий свій. і все таке байдуже,  цікаве, страшнюче і дурне… абсолютно нікому не відоме. ні фантазіям із лісу, ні реалістичним персонажам світу.

ти думаєш що я вратив тебе лише одного разу, але я втрачав тебе кожен раз коли я прокидався

твої відповіді, що не давали мені замерзнути взимку, тепер допомагають не померти у найгіршу спеку

відчуваєш? нам чогось не вистачає

інколи здається, що ти мене кохаєш лиш о 3 ночі

сьогодні вдень спостерігав за малими років 8-10, які грали в футбол і так важко усвідомлювати, що це був я років 10 назад. з кожною думкою про майбутнє я все більше хочу закінчити все зараз, бо навряд чи через ще років 5 я буду таким самим щасливим як зараз. життя потроху втрачає фарби і сумно, що я так і не зміг стати художником, що сам додав би нові.

ми купили по банці пива і пішли на пляж. я запропонував цигарку і ти сказала, що куриш лише пʼяною або в особливі дні. не допивши пиво, ти попросила закурити. «вже пʼяна?», - спитав я. «ні, все таки особливий день», - вмить відповіла вона.