By Настенька 🌿

В кімнатах порожньо, як в нього на душі, Париж вдихає її тіло до дрібниці, Ховаючи обличчя в неї на плечі, Зламав їй волю, як тонкі ключиці. Вона тікає геть — вертається, і знову, Сміється, щоб не впасти в порожнечу. Він каже: "Що між нами — це любов" Для неї ж "це" лише чергова втеча. Він залишає на спині криві сліди, Бажання заливає очі й розум. Вона не має вже кінцевої мети, Лиш задоволення потреби — бути поруч. В кімнаті пахне спаленим життям, Вона для нього незавершена картина. І вже би воз'єднатися серцям, Але для цього недостатньо дива. «Все скінчено!» — кричить вона йому. «Скінчилось все, аби лиш знов початись». І тишу розриває постріл у пітьму, Що дарував їм право не прощатись...

Годинник іде, його біг не спинити, Хвилини й роки витікають з очей. Коли ти ішов, то зів’яли всі квіти, І я не спинила тебе між дверей. Тіні відбитки лишали на меблях, Плавився віск до останку в свічках. Я лиш хотіла торкнутись до тебе, Та слова розсипалися пилом в руках. Твій холод колов і мов бив по обличчю, Лишаючи стежки кривавих слідів. Я думала серце не здужає все це, Та все що я чула лиш стукіт годин. Годинник іде, і в його коливанні, Я бачу лиш сльози, зневіру та плач Фатум відміряв останнє прощання, Двері закрились — бувай, мій палач…

Стогін заміним на крики Крики заміним на воплі Воплі заміним на сльози Сльози перейдуть у водоспади 17.08 у виставі «Крапка чи Кома» Будинок Кіно, Синя зала Квитки 🎫

Я не чудовисько, хоч так мене прозвали. Дочка Еета, сонця рідна кров. Мої слова вітри на службу брали, Із зілля виплітала злість й любов. Я принесла тобі Руно, Ясоне. Я зрадила свій дім — усе, що є. І в темряві, мов тінь, ішла в полоні, Де твоя слава понад все стає. Я брата власноруч віддала смерті, Щоб ти здобув своє, і став міцним. А ти із піснею пройшов по жертві — І стер моє ім’я, мов пил, що став чужим. Ти кликав — я любов до ніг принесла, Немов дарунок, жертву на вівтар. Себе в огні до згару спопелила, І ти постав, як цар із моїх чар. Ти зрадив жінку — і отримав відьму, Бо кров моя завжди була така. Не ніжна квітка, не потерплю кривду Всім голови зсічу, не затремтить рука. Я матір. Я дітей твоїх зростила! І я ж їх в тебе й світу відберу. На землю проміняв ти крила. Без серця, без любові, без жалю. Ви боїтеся жінки, що не плаче, Що бачить крізь обличча і слова. Я можу дати, й можу взяти рівнозначно, Тому, що в шлюб цей із собою принесла. Мене за вбивство ви всі засудили, Хоч я забрала те, що понесла. Богів же ви не берете на кпини, Хоч їх дітей щодня бере війна. Любов — не квітка, а хижа рослина, Що п’є із крові, проростає з ран. У ній отрута, шал, і серця божевілля, В якому з попелу постане вічний храм. Я — непокора і земля розлога, Де вкоренились воля й міць мої. Взяла на себе роль Феміди вбога, І спопелила дощерця дітей своїх. Опалена, зневажена у шлюбнім слові, Я — відьма, мати, донька, меч і грім. І ця любов, що прокляла з любов’ю, Тепер навік мовчить у попелі моїм.

У неділю повітря пряно пахне тобою. Розгортаєш абзаци, сплітаєш слова, Заплітаєш думки впереміш із собою. Що я чую – у серці скресає крига міцна. Мене важко любити – я терпка і кисла, У мені так багато незгоєних ран. Але ти ковтаєш мене, як сторінки, Що вписали у твій фаворитний роман. Я пульсую тобою в повітрі ранковім, Кожен твій дотик народжує вірш. Ти читаєш мене, наче пишеш по крові, Те чого ти не знав, але вгадуєш між.

Колись дала води напитись Прометею, А він схилившись тихо прошептав: «Ти спопелиш богів, і своє плем’я, Та схилиш всіх під силою магічних трав». «Дурня», — подумалось мені, Та йшли роки все за роками, І в кожній тиші, у вогні Я чула шепіт за плечами. Я сіяла — зростало зілля, Я кликала — і гинув цвіт, Я не несла усім спасіння, Лише міняла кров на світ. Варила зілля з болю й слави, Для тих, хто з відчаю крокує на мечі. Чаклункой нарекли, бо їх лякали Очі мої в яких були до істини ключі. Я бачила мужніх, пихатих, брехливих — Усіх, хто подумав мене знепастить. Я брала в долоні їх душі крихкії — Й свинями вони ставали за мить. Я наперед знала їхні бажання — Глибини не треба, аби їх впізнать. Я шепотіла без злості закляття — І кожен ставав тим, ким би був без машкар.

Я мовчу — бо кричати не вмію, А всередині — зойк і вогонь. Ти проходиш повз – а я млію, Моя чарівна причина безсонь. Ти красивий, як тиша між строфами, Як останній подих весни. Очі — світлі, дурні, закохані. Я б у них потонула... благаю, спини. А твій голос… він врізається в вени, Наче лезо, що сховав гашишин. Ти смієшся, напевно, із мене. І вичавлюєш серце моє у графин. Твої руки — окрема історія. Я молюсь на їх ліній тату. Там, де шкіра — немов територія Яку я все ніяк не сягну. Аромат твій — то пастка небесна, Наче янгол пройшов повз і зник, Я вдихаю тебе і згадую тепло, Як в саду, з твоїх рук, я взяла грішний плід...

Ти приходиш, як тінь у лаштунках театру, Тихий, як вбивця, пекельний, мов гріх. Я – мов троянда в старому фаянсі, Ти – як у серце встромлений ніж. Я твоя тиша, твоя заборона, Я твій укус на чужому бедрі. Ти, як вогонь – опікаєш долоні, Я, як вода, затягну тебе в вир. Говорю — мовчиш. Торкнешся — палаю. Наші сплетіння — отрута і мед. Я кожен вечір тебе відпускаю, Ти вранці мені знову вдягнеш "браслет". Зламана ніжність — це зовсім не слабкість, Хижаком володіє, хто на серце накине зашморг, Щоб мене прив'язати потрібна управність, А для тебе лиш пара тваринних пасток. А поки триває ця дивна імпреза, І ти схопив мене своїми кігтьми. Я – твоя квітка. Ти — моє лезо. І ми не вміємо бути людьми.

🎭 МИСТЕЦТВО З НІЧОГО 🎭 >> лекція-зустріч від поетично-театральної артілі ЗАВІРШОВАНІ. поговоримо про те, як із внутрішнього імпульсу створити власний поетичний простір: від першої ідеї до повноцінної мистецької спільноти. ⏰ 17 травня о 17:00 📌 у Книгарні-кав'ярні Старого Лева (Київ, вул. Михайлівська, 18) Під час лекції ви дізнаєтесь: 📝 де шукати однодумців? 📝 секрет живого зв’язку між словом і глядачем 📝 як поезія оживає на сцені Чекаємо на вас 💚

Всі привітик 🙋 Вже по традиції, в вівторок у нас подкастик! В новому випуску у нас Аня та Гена розкажуть про те як пишуться неймовірні саундтреки до вистав, та як світло може змінити всю суть сцени, та виставити правильні акценти на події вистави🕺 Ну а з вас лойсіки👍 Коментар щоб підтримати нашу артіль💬 І звісно дзвіночок а то як ви на роботу встанете😆 Всіх обіймаємо, та до зустрічі на ютуб🎬

Хай віршики💃 Як і кожного вівторка, у нас сьогодні новий випуск «Нетипового подкасту»😊 У випуску буде чарівна Анастасія та неймовірна Маринка💜 У випуску буде дуже багато цікавих думок с приводу театрів та мистецтв, тому всіх запрошуємо до перегляду козацької забави🇺🇦 Жмайте лойси👍 Пишіть коменти 💬 І будьте такими смачними булочками як завжди❤️

Так, ану всі пішли подивилися випуск зі мною на честь др🫶

Сьогодні нарешті завершила перформанс і можу поділитися віршем, що створила до нього: Кожна зустріч для мене — це квітка. Не дарована – вплетена в мене. Деякі — шрами, деякі — крила. Я їх зростила в серці у себе. Вони виросли з пам’яті, болі, любові. Цей букет і прикраса, і іноді зброя. Готові пізнати ви знаки квіткові? Я перед вами зберу їх по крою. (Троянди) Троянди зростають лише у коханні, Де мама не спала, тримаючи світ. Де тато мовчав, але серце нечутно Билось за мене, немов оберіг. Сестра — моє дзеркало, тінь і підтримка, Ми різні, та з нею я завжди жива. В ті дні, коли все вигляда, як помилка — Я знаю, що вдома це все відступа. (Ліщиця) Білі суцвіття зростають поволі — Мов перший малюнок, мов сміх на подвір’ї. Це діти, племінники — сонце у полі, І песик, що втомлено спить у квартирі. Вони ще не знають про злі перепони, Їх світ — це довіра в зіницях ясних. Їх ніжність — як лапка кота на долоні, Як голос, що кличе у снах чарівних. (Кущові троянди) Маленькі троянди зростають між жартів, Де сміх — мов вино, що п'янить без вини. Це ті, хто не зрадить у темряві стартів, Хто знає всі вірші моєї весни. Ми поруч — і світ трохи більше тримає, І трохи повільніше крутиться день. Бо друзі — це те, що душа пам’ятає У тиші, що йде після сотень пісень. (Ромашки) Ромашки цвітуть у найтемніші миті, Коли вже здається — не стане снаги. Це ті, хто навчав мене у цьому світі, Та давали урок сили і боротьби. Вони не завжди були лагідні й ніжні, Часом — як буря, що рве на шматки. Та кожен із них залишив мені квіти, Що так важко пізнати у їх всій глибині. (Нарциси) Нарциси — це ті, що я ніжно любила, Та в погляді їхнім себе не знайшла. Я — квітка, що так і не стала мотивом, І може серце даремно їм віддала . Це пам’ять про те, як даруєш без плати, Як віриш — не вартий чужого рядка. Але навіть біль може ніжно квітчати — У серці зроста золота гіркота. (Базилік) Я бачила зло — воно квітів не носить. Лиш попіл, висушує душі до корню. Його не вплітаю — бо серце не просить. Це не квітка, а шрам, що завдав мені болю. (Хризантеми) Хризантеми мовчать — у тій тиші є все: Обійми останні, сльоза на щоці. Це ті, хто пішли, та любов не мине — Вона проростає в моїй самоті. Це пелюстки, що падають прямо у душу, Це сни, де обличчя стають голосні. Я не тримаю — але й не відпущу, Бо в пам’яті квітнуть вони навесні. (Іриси) Іриси — це люди, що в книгах стрічала, Це віра у краще в найгірші часи. Це мудрість з якою сприймаєш провали, І доблесть, що сили дає аби йти. Це ті, хто всміхаються, коли тобі важко, Хто поруч стоїть, не тягнучи вниз. Вони обіймають, коли тобі страшно, І завжди підтримають у часи криз. (Тюльпани) Тюльпани — не спогад. Вони — це надія, Це те, що розквітне у часі своєму. Їх серце дрімає, але не міліє — І тягнеться вгору до сонця непевно. Я вам дарую не квітку готову — А можливість, що спить у цій цибулині. Якщо ви захочете — виросте знову І їх ми вплетемо в букети неплинні..

Клубок із рук – і нитка вже чужа, А лабіринт лишився за спиною. Сім'я вже зраджена, перетнута межа, Хіба була моя вина тяжкою? Кохання, що навіяне богами, Занапастило душу, сплутало думки. Я розчинилась між його словами, А він пішов ім'я карбуючи в віки. Я врятувала, я дала дорогу, Я все, що мала, кинула в ім’я. Тесей мене лишив слабку та вбогу, Для нього я була чергова до вінця. Стою на краю, море шепче: «Падай», У хвилях — спокій, сон і забуття. І я би впала та чи можна пасти Ще нижче, ніж лишить себе життя? Коли вже тінь лягла мені на вії, І вже життя вагались терези З’явився він із лісу, у надії Торкнулось тіло виноградної лози. Він мовив тихо: «Я тебе чекав, Між виноградом, шумом і весною. Твій біль — це пісня, що я відшукав, І серце зранене твоє загою». Я в небутті — і він мене знайшов, Не як Тесей, що брав і йшов з омани. А той, хто дав безсмертя і любов, Підняв мене у небо над зірками.

Всім привітик 🐾 Сьогодні виходить другий випуск «Нетипового Подкасту» Це друга частина ТНД та Аліночки Суботіної Всіх запрошуємо до перегляду, де ви почуєте спойлер до вистави та кучу цікавих фактів про нашу артіль✨ P.S. Лайки та підписки від милих віршинят 💋 Роблять вас смачнішими за молочний шоколад 🍫

Краплинами крові вкрилася стежка Криками ззовні здригалось каміння Звір на охоті шукає бентежно Кролик в норі вслухається пильно Йому завше мало, наїстися більше Хапає усе, що лежить на шляху Діти, дорослі, усе вперемішку Голод - це влада, що немає смаку Жадібність криє, емпатія знищена Кролик завмер, страх охопив Звір йде вперед, за ним сотня, ні тисяча Зʼїдених вільних полеглих птахів Стежка та довга, але є в неї пастка Кролик вже знав, що на нього чекало Звір йшов пихато, не чуючи гасла Перемогу свою святкуючи рано Кролик, хоч тихий, але діяв він гучно Одна лише спроба, чи вдасться цей крок Звір заволав, значить все пройшло влучно Менший не значить, що не спустить курок. #вірші

Викупайте Аліночку в любові🥰 Бо що не вірш, то вау❤️

Біжимо сюди, вже в мережі🫡