Камелот

Продовжуючи вчорашній довгочит про автоматони, насмілюся запропонувати вельмишановній публіці три статті, які, власне, й надихнули мене дослідити тему. https://filsonarthistory.wordpress.com/2019/03/28/special-topics-lecture-18-the-brazen-head-and-the-scholastic-philosophers/ https://filsonarthistory.wordpress.com/2019/04/02/special-topics-lecture-19-techno-mythology-in-medieval-romantic-literature/ https://filsonarthistory.wordpress.com/2019/04/02/special-topics-lecture-20-mechanical-wonders-in-medieval-legends-of-virgil/

Тим часом православні святкують Неділю жон-мироносиць, святих Никодима та Йосипа Ариматейського. Так, того самого Йосипа Ариматейського, який, за артурівськими романами, зібрав у Святий Ґрааль кров Христа та приніс християнство (і Ґрааль) до Британії. …одразу хочу зауважити, що до реальної історії ці перекази стосунку не мають: найраніші перекази про Йосипа ніяк не пов’язують його з Британією, як і навпаки (християнізатором Британії вважали св. Аристовула); з переказами про Ґрааль складніше (хоча тут ваш покірний слуга картинки ще не склав), але й вони набули звичної нам форми дуже пізно… Так от. Пан Тисячоликий Ніхто записав нещодавно відео про Чашу Ґрааля, де розкрив цю тему майже виключно з язичницької точки зору: мовляв, ну ясно, що це одразу казан Даґди, чаша Джамшида та щось там іще, а в християнські шати його просто перевдягли. Пізніше в коментарях він визнав, що спеціально звузив тільки до язичницької точки зору… про що, щоправда, чомусь не було зазначено у назві відео… але менше з тим. Щоб системно відповісти пану Семену, треба доволі серйозний довгочит викотити, а мо’, й серію. Тож поки що надам кілька розважань такого, сказати б, загально-методологічного штибу. Ті, хто розкривають тему Святого Ґрааля крізь призму «ну ясно що це насправді казан Даґди / чаша Мананнана / камінь Чінтамані / підставити_потрібний_артефакт, який тільки замаскували під християнську Святу Чашу», свідомо чи несвідомо, а перебувають у парадигмі романтизму 19 ст. Який був корисним у плані пробудження цікавости до домодерних часів, але задав рамку настільки викривлену, що досі не розгребли. Не те щоб поганського субстрату в Артуріані не було (хоча через брак даних про кельтське язичництво виявити його там − задача, м’яко кажучи, нетривіальна). Проблема в іншому. Така постановка питання ВІДМОВЛЯЄ ХРИСТИЯНСЬКИМ КУЛЬТУРАМ У ПРАВІ НА ВЛАСНИЙ ГОЛОС. Ну звісно, будь-який християнський мотив − перевдягнутий язичницький, окрім, у кращому випадку, Святого Письма. Ну звісно, з приходом християнства культурна творчість та постання фольклору припинилися. Не те щоб тут не було певного раціонального зерна − християнство дійсно закликає до тверезости, до того, щоб взяти уяву на гнуздечку, що з творінням принаймні легенд сумісне так-сяк. (І в чому мінуси?) Але історичне християнство, так чи сяк, творилося людьми. Люде одного разу вигадали історії про Брана та Мананнана. Наївно вважати, що вони втратили здатність та схильність вигадувати (як би ми до цього не ставилися), прийнявши нову віру. У християнській цивілізації зароджувалися свої міфологічні мотиви − почасти одідичені з юдаїзму Другого Храму, почасти свої, свіжі. Перекази про мандри Йосипа Ариматейського − частина агіографічних переказів про святих. Перекази про Святу Чашу − частина переказів про святі реліквії. Перекази про Ґрааль як книгу (а були й такі!) − частина переказів про небесні книги. Перекази про Ґрааль, у яких вбачають алегорії − частина традиції середньовічних містерій. Люди вірили в це всерйоз. Не менш серйозно, ніж їхні предки − в Нуаду та Луга. Ця традиція існує. Вона не менш культурогенна, ніж язичницька. І концептуальна метафора «християнського камуфляжу», а особливо коли вона береться за аксіому − погана. Погана, бо зводить цілий пласт людської культури до, власне, камуфляжу, тонкої тканини, яка не має власної форми, а тільки відтворює те, що в неї загорнули. Погана навіть із секулярної, суворо наукової та культурологічної точки зору. Не те щоб вона взагалі ніколи не працювала (буває таке, буває, і двовір’я буває, й багато чого іще), але користуватися нею треба з обережністю. Як і будь-яким іншим, власне, інструментарієм. Такі от розважання. #думки_вголос #полеміка #ґрааль

Перериваю свою незаплановану відпустку новим довгочитом.

СТАТУЇ, ЩО Б’ЮТЬСЯ, ТА ШТУЧНІ СПІВОЧІ ПТАХИ: АВТОМАТОНИ В АРТУРІАНІ Хоча слово «робот» вигадав лише в XX сторіччі Карел Чапек, ідея жила в людській уяві значно раніше − і, зокрема, в просторі середньовічної уяві була як удома. Чарівні винаходи − бронзова муха, яка вигнала всіх інших мух з Неаполя; бронзовий кінь, який змушував інших коней бігти швидше; бронзовий вартовий… − які середньовічна міфологія приписувала Вергілію. Грізні золоті статуї − оборонці могили імператора Августа, з якими буцімто зустрівся чорнокнижник Герберт Аврилакський, майбутній папа Сильвестр Другий. Бронзова балакуча голова, створена Альбертом Великим (чи Робертом Гросетестом? чи Роджером Беконом? розумашок, яким приписували це диво, в Середньовіччі насправді не бракувало) − вона, між іншим, була настільки розумною, що могла відповісти на будь-яке питання. (Хто сказав «ChatGPT»?) Втім, не будемо настільки оптимістичні − межа між технологією та магією тоді була все ще нетривкою, і дуже часто чарівні винаходи уявлялися як творіння злих чар, одержимі чортами, які й приводили їх до руху. Так чи інакше, мотив жив у середньовічній уяві. Жив, харчуючись і з античної літератури (де вже були й залізні рабині Гефеста, і бронзовий велетень Талос). І зі скарбниці знань Арабського світу та Візантії − в останній, наприклад, механічні леви охороняли імператорський трон. І з перших механічних винаходів, що вже з’являлися в самій Європі. І нема нич дивного, що не оминув цей мотив і романи про короля Артура. https://telegra.ph/STATUI-SHCHO-BYUTSYA-TA-M%D0%86DYAN%D0%86-SP%D0%86VOCH%D0%86-PTAHI-AVTOMATONI-V-ARTUR%D0%86AN%D0%86-04-25 #середньовічна_міфологія #автоматони

Перепрошую за тимчасову відсутність контенту, в адміна чимало справ у РЛі ся намалювало. Тим не менш, новий довгочит у процесі.

Ну нарешті, шановне кельтське панство, ну нарешті. У нас буде переклад прямий з валійської хрестоматійного меметичного артуріанського сюжету. (І ні, я не знаю, чи "дружина-дружина" це прикол, а чи недоречна таутологія).

Дещиця краєвидів Корс-Фохно.

Створені нейронкою Gemini на запит вашого покірного слуги картинки, які зображують весілля Орла з Гвернабві та Сови з Кум-Каулуйд.

ЖАБА З КОРС-ФОХНО − ОДНА З НАЙСТАРІШИХ ТВАРИН В УЕЛЬСІ І знову середа, пані та панове, а отже, знов час для нашої нерегулярної рубрики «король Артур і жаби Круглого Столу». Сьогодні в нашій програмі − Жаба з Корс-Фохно, одна з найстаріших тварин у Великій Британії. У валлійській казці «Кілух та Олвен» Кай та Бедвур, Артурові лицарі, розшукуючи такого собі Мабона, ув’язненого на початку часів, звертаються по допомогу до найстаріших тварин Великої Британії: спершу до Дрозда з Кіллґорі (який настільки старий, що встиг сточити ковадло, об яке точив свій дзьоб, до розмірів горіха), потім до Оленя з Редінфре (який настільки старий, що пам’ятає трухлявий пень маленьким саджанцем), потім до Сови з Кум Каулуйд (яка настільки стара, що ліс, у якому вона живе, вже третій на її пам’яті, що виріс у долині), потім до Орла з Гвернабві (який настільки старий, що пам’ятає, як скеля, сидячи на якій, він раніше щовечора скльовував із неба зорі, перетворилася на невеличкий камінь), і, врешті, Лосося з Ллін-Ллів. Саме Лосось допомагає знайти Мабона [1]. Але є іще одна валлійська казка про цих тварин − і на цей раз до них доєднується ще й Жаба з Корс-Фохно. У цій казці Орел з Гвернабві, коли його орлиця померла, вирішує посвататися до Сови з Кум Каулуйд, але не впевнений, чи достатньо вона для нього стара. Орел звертається за консультацією до Оленя, потім Лосося, потім Дрозда і врешті − до Жаби з Корс-Фохно. Жаба настільки стара, що встигла з’їсти стільки землі (а вона харчується порохом земним), скільки в отих двох пагорбах, а вона їсть дуже мало, щоб на землі не скінчилося їжі. І вона пам’ятає, що скільки вона була жива − Сова вже була стара. Тож Орел та Сова одружуються [2]. Наскільки я зміг виявити, вперше цю казку записав валлійський антиквар Томас Вільямс у 1594 [3]. Корс-Фохно − болото-торфовище поблизу села Борт, у графстві Кередігіон, Уельс. Частина Національного природного заповідника Дайфі, біосферний заповідник ЮНЕСКО (єдиний в Уельсі!) [4] Примітки: [1] The Mabinogion. − Oxford University Press, 2007. − P. 203-204. [2] Jenkyn Thomas F. The Welsh Fairy Book. − Cardiff, University of the Wales Press, 1995. − P. 239-241. Електронний ресурс: https://sacred-texts.com/neu/celt/wfb/wfb64.htm [3] https://gorsedd-arberth.blogspot.com/2010/04/oldest-animals.html [4] Biosffer Dyfi. https://www.unesco.org/en/mab/biosffer-dyfi #валлійський_фольклор #міфічні_створіння #валлійська_природа #кілух_та_олвен

ВЕЛИКОДНЯ АРТУРІАНА: ЯК БАРОНИ ТЯГЛИ ЧАС ДО КОРОНАЦІЇ АРТУРА Так справи тривали до Великодня, коли всі барони зібралися в Логрі. І коли всі вони зібралися напередодні Великодня, архієпископ скликав їх усіх до свого палацу, щоб обговорити ситуацію, і сказав їм: «Мої панове, прийміть цю дитину своїм королем». Але багатії відповіли: «Пане, ми не хочемо заперечувати вибір Ісуса Христа, але нас лякає ідея простого хлопчика як нашого пана». І тоді архієпископ сказав: «Панове, ви не добрі християни, якщо оскаржуєте волю нашого Господа!» «Це не наше бажання, — відповіли вони, — але дозвольте нам зробити певну поступку! Яке б випробування не пройшла ця дитина, ми майже нічого про неї не знаємо! Благаємо вас, перш ніж цю дитину помажуть на короля, давайте дізнаємося, якою людиною вона хоче бути; хоча ми ще мало знаємо, але коли побачимо, як він поводиться, дехто з нас зможе дізнатися його думки!» «Тоді чи хотіли б ви, — сказав архієпископ, — відкласти його вибір і помазання до П'ятидесятниці?» «Ми б справді хотіли, сер, — відповіли вони, — якщо він виявиться непридатним бути нашим королем». Тож це залишили до наступного дня, коли Артура привели до каменя. І він витягнув меч, як і раніше; і вони взяли його, підняли нагору і прийняли його своїм володарем. Потім вони попросили його знов вкласти меч у камінь і поговорити з ними. Він відповів, що зробить це з радістю, сказавши: «Сери, я зроблю все, що ви попросите». Тоді барони сказали йому: «Сер, зрозуміло, що наш Господь хоче, щоб ви були нашим королем, і оскільки це Його бажання, це також і наше бажання. Тож ми приймаємо вас як нашого володаря і триматимемо наші ленні володіння як ваших васалів. Але ми благаємо вас, як нашого володаря, відкласти ваше помазання до П'ятидесятниці – не будучи при цьому меншим володарем нашим чи королівства. Будь ласка, дайте нам свою відповідь зараз, без обговорення». І Артур відповів: «Панове, те, що ви кажете про прийняття вашої шани та надання вам ваших ленів як моїх васалів, я не можу і не повинен робити, доки остаточно не стану королем. А коли ви кажете, що я маю бути володарем королівства, цього не може бути, доки мене не помажуть і не коронують і не отримаю справжнього королівського звання. Але я охоче дозволю вам відтермінувати мою коронацію. Мені потрібне благословення і Бога, і ваше». Почувши слова дитини, барони сказали: «Якщо ця дитина виживе, вона буде справді мудрою людиною; вона чудово відповіла. Пане, – сказали вони, – було б добре, якби вас коронували на П'ятидесятницю». І Артур сказав, що з радістю погодиться, якщо це їхня порада. Тож день було відкладено до П'ятидесятниці, а тим часом усі вони слухалися Артура, як наказав архієпископ. І принесли йому великі багатства та коштовності з їхніх гнізд, і все, чого тільки можна забажати, щоб побачити, чи відкрите його серце для жадібності. Він запитав своїх друзів, скільки коштує кожна річ, і зробив з нею відповідно; бо коли він отримав усі ці скарби, він роздав їх, як сказано в книзі. Добрим лицарям він дав коней та інше багатство; щасливим закоханим він дав гроші, золото та срібло; а мудрим і гідним людям він дарував щедрі подарунки та користь від свого товариства. Він запитав їхніх васалів, що їм найбільше подобається, і відповідно дарував їм. Отже, він розподілив усе багатство, яке йому дали: вони зовсім не могли знайти в ньому жадібності. Merlin and the Grail - Joseph of Arimathea, Merlin, Perceval: The Trilogy of Arthurian Prose Romances attributed to Robert de Boron. Translated by Bryant, Nigel. − D.S. Brewer. 2005. − P. 109-110.

Христос воскресе! З Великоднем за юліанським календарем усіх, хто його святкує. «Король Артур часто збирав свій двір, але великодній двір був найважливішим з усіх, найбільш присвяченим Богу, а двір П'ятидесятниці був найжвавішим. Причина, чому великодній двір був найважливішим і найшанованішим, полягає в тому, що саме тоді наш Спаситель звільнив нас від вічних страждань. Того дня Він воскрес, знищивши нашу смерть смертю, і, повернувшись до життя, відновивши та зміцнивши наше життя. З цієї причини Великдень був найважливішим святом року і найбільш шанованим у домі короля Артура та багатьох інших місцях». Vulgate, volume II, p. 56.

До слова, наскільки я можу судити, падіння з коня − класичний середньовічний символ покараної гордині. Алюзія на вірш «Погибелі передує гордість, і падінню – пихатість» (Приповістки Соломона 16:18). Найчастіше це зустрічається в ренесансних зображеннях навернення Святого Павла − його малюють таким, що впав із коня. (Принаймні так пишуть у популярній літературі. Наукових посилань іще не знайшов, тож ставтеся з обережністю). Ілюстрація: Мікеланджело. Навернення Святого Павла

#вульґата #пост_вульґата #цитати #символізм

Тоді добрий чоловік сказав Гектору: «Тобі здавалося, що ви з Ланселотом зійшли з одного стільця. Стілець символізує шляхетність. Шляхетність, з якої ви зійшли, — це велика честь Круглого Столу, з якого ви зійшли, бо ви покинули її, коли виходили з дому короля Артура. Ви вилізли на двох великих коней; два коні — це гордість і зарозумілість. Тоді ви сказали: «Ходімо шукати те, чого ми не можемо знайти». Це був Святий Грааль. Це таємниці та приховані речі нашого Господа, які не будуть вам відкриті, бо ви не такі, якими повинні бути. Після того, як ви розлучилися один з одним, Ланселот їхав, доки не впав з коня. Це означає, що він впаде від гордості та буде принижений у смиренні. Чи знаєте ви, хто скине його з його гордості? Той, Хто скинув гордість з небес, і це Ісус Христос, Який принизив Ланселота і позбавив його гріхів, щоб він усвідомив себе і побачив себе оголеним від усіх чеснот, які повинен мати християнин. Він благав про милосердя, і щойно той попросив про це, наш Господь одягнув його. І чи знаєш ти, чим? Цнотливістю, смиренням, терпінням і поміркованістю. Це був одяг, який Він йому дав. Потім Він змусив його сісти на осла; це та тварина, яка символізує смирення. Давно стало зрозуміло, що під ослом ми повинні розуміти смирення, бо в День Гілок наш Господь, Який був Царем царів і Якому належали всі багатства, увійшов до міста Єрусалим. І Він приїхав не на коняці чи верховому коні, а на найнижчій тварині, на якій міг — Він приїхав на ослі — щоб відтоді навчати багатих і бідних шляху смирення. На такій тварині ви бачили Ланселота верхи у своєму сні. Після того, як він довго їхав, він підійшов до джерела, найкрасивішого з усіх, які він коли-небудь бачив, і зліз з коня, щоб напитися. І коли він захотів пити, вода втекла від нього. Коли він побачив, що не може пити, він повернувся туди, звідки прийшов. Джерело було прекрасне і влаштоване таким чином, що скільки б води не черпав, вона ніколи не зменшувалась. Це чудове джерело – слово Євангелія. Серце того, хто хворіє від скоєних гріхів, має таке велике бажання, що чим більше він п'є, тим більше хоче пити. Це благодать Святого Духа і Грааля, що чим рясніше вона дає, тим більше залишається в ній, і оскільки вона ніколи не зменшується, її слід називати джерелом. Коли він підійшов до джерела і зліз з коня, це показало, що він наблизився до Святого Грааля, і він стоятиме там і змінюватиметься, доки в присутності цієї Святої Посудини не вважатиме себе людиною, бо впав у гріх. Коли він нахилився, щоб пити, і вода втекла від нього, це означає, що він упаде на коліна перед Святою Посудиною, щоб побачити щось із таємних речей, які там є. Тоді Святий Грааль сховається від нього, бо він втратить зір своїх очей, бо звернув їх до мирського бруду, і він втратить силу свого тіла, бо довгий час служив владі диявола, і ця помста триватиме двадцять чотири дні, бо двадцять чотири роки він був слугою ворога [тобто кохав Гвіневеру − А.К.]. Після того, як він буде таким двадцять чотири дні, не ївши, не пиючи, не рухаючи рукою чи ногою, йому здаватиметься, що він у такому ж хорошому стані, як і до того, як втратив зір своїх очей. Тоді він розповість частину того, що бачив, і одразу ж покине ту землю і піде до Камелота. А ти, який весь цей час їхав на великому коні, це показує, що ти залишишся в стані гріха — у гордості та заздрості — і ти будеш блукати туди-сюди, так заблукавши, що прибудеш до будинку Короля-Рибалки, де добрі люди та лицарі бенкетуватимуть та святкувати великі речі, які вони знайшли. Коли ти туди прибудеш і будеш сподіватися увійти, вони скажуть тобі, що їм байдуже до людини, яка перебуває в смертному гріху — у гордості та зарозумілості. Тоді ти повернешся до Камелота і не зможеш хвалитися своєю участю в пошуках. [4] Примітки: [1] Lancelot-Grail. The Old French Arthurian Vulgate and Post-Vulgate in Translation. − Volume IV. − New York and London: Garland Publishing. 1993 − P. 21. [2] Ibid., p. 24. [3] Lancelot-Grail. The Old French Arthurian Vulgate and Post-Vulgate in Translation. − Volume V. − New York and London: Garland Publishing. 1993 − P. 154-155 [4] Ibid., p. 157.

У Вульґаті, коли Ланселот вирушає на пошуки Грааля, він бачить видіння: Пройшовши півліги чи більше, Ланселот сів, повністю прокинувшись, розмірковуючи, чи те, що він бачив, було реальністю чи сном. Він встав і побачив канделябр перед вівтарем. Але те, що він найбільше хотів побачити, зникло: Святий Грааль. Він хотів дізнатися правду про нього, якщо це можливо. Коли Ланселот довго дивився крізь решітку, сподіваючись побачити те, що так прагнув побачити, до нього промовив голос: «Ланселоте, твердіший за камінь, гіркіший за дерево, оголеніший і оголеніший за смокву, як ти смієш заходити туди, де був Святий Грааль? Іди звідси; це місце вже надто осквернене твоєю присутністю». Ланселот був настільки засмучений цими словами, що не знав, що робити. Він відвернувся, глибоко зітхаючи й ридаючи, проклинаючи день свого народження. Він усвідомив, що йому доведеться зазнати ганьби, так і не дізнавшись таємниці Святого Грааля. Він не забув і ніколи не забуде тих трьох фраз, якими його характеризували. Він вирішив, що не заспокоїться, поки не дізнається причину. [1] Ланселот вирішує сповідатися, і святий відлюдник пояснює йому сенс сказаного. Зокрема: «Тепер, коли я показав, що ти твердіший за камінь і гіркіший за мертве дерево, я поясню, чому ти безплідніший і голіший за смокву. Смоква, про яку йде мова, згадується в євангельському описі Пальмової неділі, дня, який називається днем ​​пальм, коли наш Господь в'їхав у місто Єрусалим на ослі, а сини євреїв вітали Його, співаючи солодкі пісні, що щороку співаються у Святій Церкві. Того дня Всемогутній, Господь, Великий Пророк проповідував у місті Єрусалимі серед тих, хто жив у повній бездушності. Коли Він закінчив Свою проповідь, проповідуючи цілий день, Він не знайшов у місті нікого, хто бажав би прийняти Його. Тож Він пішов. І дорогою Він знайшов прекрасну смокву, щедро обтяжену листям і гілками, але без плодів. Коли наш Господь наблизився і побачив, що дерево безплодне, Він гнівно дорікнув йому. Ось що сталося зі смоквою за межами Єрусалима. Подивись, чи вона схожа на тебе, який ще більш безплідний та голий, ніж вона. Коли Всемогутній підійшов до дерева, Він знайшов листя, яке міг би взяти, якби забажав. Але коли Святий Грааль наблизився до тебе, він знайшов тебе зовсім без добрих думок чи доброї волі. Швидше ти був мерзенним і нечистим, заплямованим розпустою і повністю позбавленим листя та квітів, тобто добрих справ. Ось чому голос сказав тобі, як ти мені пояснив: «Ланселоте, твердіший за камінь, гіркіший за дерево, безплідніший і голіший за смокву, іди звідси». [2] У Пост-Вульґаті видіння, яке відсилає до символізму Вербної неділі, з'являється Гекторові Болотяному, братові Ланселота. …Йому здавалося, що він і його брат Ланселот зійшли з одного стільця та сіли на двох великих коней. Вони сказали один одному: «Ходімо шукати те, чого не знайдемо». Так вони їхали багато днів, поки Ланселот не впав з коня, і якийсь чоловік збив його, потім посадив на осла, роздягнувши його та все, що в нього було. Сівши на осла, він довго їхав, поки не дістався до джерела, найкрасивішого та найбажанішого, яке він будь-коли бачив. Він зліз з коня, щоб напитися з нього, але коли спробував напитися, вода відступила. Коли він побачив, що вона відступила, він повернувся туди, звідки прийшов. Гектор, який весь цей час їхав верхи, безцільно блукав туди-сюди, поки не дістався до будинку багатого чоловіка, який влаштовував велике весільне свято. Гектор підійшов до дверей і сказав: «Відчиняйте». Багатий чоловік сказав йому: «Шукайте інше житло, бо сюди не входить ніхто, хто їде верхи на великому коні, як ти». Потім він з великим сумом повернувся до місця, яке залишив у своїй землі. Гектор був так наляканий цим сном, що прокинувся в розпачі та перевернувся з одного боку на інший. [3] Відлюдник Насьєн пояснює Гекторові:

З Вербною Неділею за юліанським календарем усіх, хто її святкує!!! В Артуріані Вербна неділя − чи Пальмова Неділя, або Свято Гілок, як вона зветься в Європі − фігурує не так часто, як Різдво, Великдень чи Трійця, але фігурує. Як твердить Вульґата, саме на Вербну неділю 435 року н.е. (так, у Вульґаті своя хронологія артуріани, абсолютно неісторична, але консистентна та продумана) Ланселот вертає до Камелота після того, як провів поза ним два роки, бо владу там загарбала Фальшива Гвіневера [1]. Також до символізму Вербної неділі (Христос верхи на осляті, прокляття безплідної смокви) інколи звертаються романи про пошук Ґрааля, хоча безпосереднього приурочування подій до свята там, схоже, нема. [1] Lancelot-Grail. The Old French Arthurian Vulgate and Post-Vulgate in Translation. − Volume II. − New York and London: Garland Publishing. 1993 − P. 280. #календар_артуріани #артуріана_християнська