Записки Чеширського Кота

Третій тиждень намагаюсь почати знімати відео для ютубу, але в мене на це не вистачає сил. Добре, що хоча б читається добре. Ось за два дні прочитала "Ґанбаре! Майстерклас із вмирання" Катажини Боні про Японію, цунамі, радіацію, ставлення японців до смерті та творення на цьому ґрунті різноманітних монстрів з міських легенд та Ґодзілли. Можливо, буде детальніший допис про цю книгу, яку я оцінила на 5 з 5, а поки залишу цитату: "Якби щось подібне сталося, скажімо, у Франції, в районі, де виробляють славнозвісне вино, наприклад, у Шампані, світ дуже розлютився би. [...] Ми вже також не можемо жити на нашій землі. Не можемо вирощувати рис, доїти корів, збирати бамбукові пагони. А світ мовчить".

Послухала вчора про "Моріса" Е.М. Форстера та про самого автора зокрема. Поки не вирішила, як скоро я Форстера прочитаю, але точно хочу подивитись все, що по ньому екранізували: Кімната з видом (1986) Маєток Говардс Енд (1992) Моріс (1987) Поїздка до Індії (1984)

Чи можна бути собою, коли ти молодий англійський джентльмен, доля якого визначена ще до народження — піти батьківськими слідами, закінчити ті самі школу, гімназію, коледж, а тоді й працювати в конторі батька? Видавницто Основи (і я разом з ними) запрошує на розмову про квір-роман «Моріс» Е. М. Форстера — зустріч вже цієї п'ятниці, 14 серпня, о 18:30, в Сенсі на Хрещатику, де всі спробують для себе відповісти на це запитання. Розкажуть також про історію і контекст створення роману: чому Е. М. Форстер написав його 1914 року, а вперше видали роман аж 1971-го після смерті автора; про життя самого Е. М. Форстера і автобіографічні елементи в тексті; про англійське суспільство того часу й про Моріса в ньому — розгубленого, але здатного на хороші вчинки. Спікерки: Ярослава Стріха — літературознавиця, докторка філософії з літературознавства Гарвардського університету, перекладачка романів Е. М. Форстера українською. Тетяна Петренко — літературна критикиня, редакторка відділу критики на «Читомо» Модеруватиме розмову Ірина Славінська — журналістка, письменниця, перекладачка. 📌18:30, 14 серпня, п'ятниця 📌 Сенс на Хрещатику (Київ, вул. Хрещатик, 34) Реєстрація на зустріч — за цим посиланням.

Прибігла швидко показати вам свої останні книжкові поповнення і так само швидко знову зникнути у своїх прогулянках на багато тисяч кроків та провалених читацьких планах на серпень 🤭

Наважилася прочитати "Гру в перевдягання" Артема Чеха з розумінням того, що вона може зробити ще гірше на фоні останніх важких тижнів місяців років, але вийшло навпаки. Ця маленька книжка про початок та перші роки повномасштабного вторгнення навпаки відкрила в мені нові сили проживати реальність. І знову слухати музику без посилення тривожності. Хоча, читати цей текст, знаючи місця, якими ходив Чех, знаючи ті вулиці, пекарні та "Шашличний двір", і прекрасно розуміючи, про який контраст міст сходу тоді і зараз йдеться, - той ще спецефект, який б'є дуже боляче. Хоча й заспокоює в якомусь дивному сенсі. Це як слухати "Молодість" Ницо Потворно, їдучи в машині під антидроновими сітками, чи після того як по той бік залізниці позбивали вже всі fpv і можна далі спати. Звісно, що це must read. Залишу цитати: "У понеділок 21 лютого я йшов містом, боліла голова, і мною вже який день оволодівало тривожне відчуття невідворотності єбєйшого апокаліпсису". "Тепер ми знаємо, як це - ненавидіти по-справжньому". "Наші ранки починалися з прильотів ракет на житлові квартали. Сидячи в окопі, ми ще до прочитання інформації в новинах намагалися вгадати траєкторію польоту та визначити місце падіння цього фаршированого смертю гівна. Потім за ранковою кавою обговорювали, куди ж зрештою впало, чиї там будинки стоять, хто зі знайомих мешкає в тому чи іншому районі". "Сидячи в окопі, остання справа - сподіватися на дипломатію". "Все це пахло погано перетравленим минулим. Таке вже було. Було і нікому не сподобалося. І от знову: місто готується до оборони, місто скидає свій буденний костюм і вдягає сталеві обладунки". "Я відкрив ноутбук, забив у пошук "Дзеркало" Тарковського і почав дивитися. Не поясню вже чому. Не всі речі я здатен пояснити. Не всі речі інші здатні пояснити. Але дивився. І кожна сцена, кожен кадр промовляли до мене: "За це, сама за це ти ненавидиш нас, за те, що ми ненавидимо вас, бо ми - російська душа і самі себе ненавидимо, самі себе не розуміємо, і ось цю нашу душу так люблять там на Заході, і в тих ненависних нами парижах і берлінах так захоплюються нею". Але там нічого немає, подумав я. Лише смерть. Від того і маскують цю чорну трупну порожнечу "загадковою російською душею", бо ж там тиша, яка час від часу порушується дзижчанням жирних балабановських мух. І кіно - велике російське. І література - велика російська. І решта великого і російського - маскування трупних гнилісних виразок. Маскування запаху. Маскування порожнечі". "Можна, я просто житиму у вільній країні, що перемогла зло, і більше ніколи не писатиму про війну? Можна, я писатиму про любов, якої в моєму серці залишилося так мало? Можна, я забуду про цю війну? Тягатиму залізо, писатиму романи, заливатимусь вином. І забуду про цю війну. Ніби не було її. Бо війна — це залупа!"

З початку місяця встигла вже три книги прочитати, але про них я напишу потім. Зараз я добиваю себе, читаючи "Гру в перевдягання" Артема Чеха. "Ми знали, що кінцевий маршрут нашого пересування — Слов’янськ. Місто, від якого навсібіч розходяться розбиті шляхи до різних ділянок фронту. Бахмут, Соледар, Красна Гора. В цих місцях загинуло більше видатних людей, ніж народилося за весь час".

Компас також постраждав 💔 У них виходять чудові книги. Педро Парамо - першопроходець магічного реалізму, яким надихався Маркес і якого хвалив Борхес. Автор «Ми забуття, яке настане» приїздив в Україну в 2023 році, був у Краматорську разом з Вікторією Амеліною, яка його супроводжувала. Про Боланьйо та Розпутного птаха не впевнена чи варто додатково розповідати, ці книги варті хоча б того, щоб їх спробувати. Видавництво зосереджене на виданні латиноамериканської літератури. Наклади у них часто по 500 примірників :(

Роман Лани Басташич "Упіймати кролика" універсальний в плані розуміння історії, але не універсальний в плані розуміння проблематики і бекґраунду цієї історії. Але ми зрозуміємо (на жаль). Сара та Лейла - подруги юності, яких розпорошило світом, але минуле на Балканах взяло своє і вони в рушають в подорож до болючих спогадів, несправедливості і всього того, що хотілося забути. Цей роман дуже відгукнеться тим, хто мав досвід підліткової дружби, яка розмиває межі між "я" та "ти". І вже через роки, коли ви навіть не спілкуєтеся, важко відділити те, що є твоїм, а що - позиченим. Бо він саме про це. "Мені ніколи не доводилося щось їй пояснювати, вона мала відповідне збільшувальне скло для мого внутрішнього сум'яття" Війна, яка травмувала героїнь залишається постійним фоном в цьому тексті. Залишається не прожитою. І в дечому не пережитою. Прочитала цю книгу за одну ніч в укритті. Поставила 4 з 5. Але досі вона мене не відпускає.

Коханці-поліглоти. Ліна Вулф "Жінки своєю плоттю знають, яку радість може дарувати страждання" Це було справжнє відкриття цього року. Для мене Швеція завжди асоціювалася з повільними детективами, светрами з неяскравими візерунками та Фредріком Бакманом та IKEA. Тепер до цього додалися уламки скла, які впиваються в шкіру, спалений рукопис і загалом дуже дивний, але надзвичайно якісний weird fiction. Історія розповідається з точки зору різних героїв та в різних часових проміжках, які наприкінці роману сходяться разом таким чином, що я, читаючи це, змогла сказати лише: "Я хочу ще таке". Дехто з персонажів у мене викликав візуальні асоціації. Еллінор нагадувала мляву версію головної героїні серіалу "Fleabag", а Макс був схожий на Ларрі з фільму "Closer". Динаміка взаємин у цьому романі шалена та непередбачувана. Герої - фігури із загостреними кутами, жодного згладжування. "Доки не стало зрозуміло, що він хворий на всю голову, він здавався абсолютно звичайним" "Але будь обережна. Калісто - не цілісна людина, а розбиті люди розбивають інших" Ліна Вулф обрала незвичні перспективи, щоб розповісти про різновиди любові, більше схожої на безумство жадання, про творчість, що вивільняється з пастки розуму і сама стає кліткою. Роман змінює свій ракурс неодноразово і зрештою приходить до того, що головна героїня з першої частини перетворюється на об'єкт спостереження в останній. А до того моменту історія спаленого рукопису набуває чітких форм, які сподобаються не всім, бо в них багато тілесності, прихованої (і не дуже) жорстокості та згадок книжок Мішеля Вельбека [чомусь сюди проситься цитата з роману Вулф: "Та проблема в тому, що якщо хочеш розповісти історію, то існує лише одна незаплямована перспектива, і це перспектива білого гетеросексуального чоловіка. Це єдина позиція, яка, так би мовити, не несе за собою історії пригноблення"]

Поки я в процесі читання обраних авторок для women in translation month, напишу про дві книги, які вже досить довго цього чекають (і добре пасують цьому місяцю)📚

Я не планувала купівлю книжок у серпні, але підтримка видавництв зараз важлива як ніколи. Мону Авад хотіла б читати вже в цю хвилину, але треба все ж таки дотриматися плану на цей місяць хоч трохи. Я з тих людей, кому дуже сподобався "Зайчик", тому на "Rouge" покладаю великі надії. На "Кечпенні" бачила стільки хороших відгуків, які не натякають, а кричать про те, що мені це має сподобатися, тому вибір очевидний.

Бібліотеки це чудово✨