Історія Предків

Ну а я сподіваюся, що ви не заплуталися. Адже тепер додамо ще один важливий момент: ця вся система, яку ми описали, фракталізується на рівні республік. Кожна союзна республіка має своє власне Політбюро, яке підпорядковується напряму московському Політбюро. В кожній республіці відбувається свій «театр» — місцеві партійні органи відтворюють і адаптують ухвалені у центрі рішення, перетворюючи їх на регіональні постанови. Завдяки цьому існувала ситуації що де юре на державному рівні Радянський союз був майже конфедерацією, з правом виходу їх суб’єктів, власною зовнішньою політикою (у України та Білорусі ще за часів СРСР були власні представництва у ООН), але де-факто як ми вже зрозуміли державні інституції в СРСР лише остання ланка в потрійній радянській системі, то ж генерал-губернатори генеральні секретарі республік призначалися напряму із центра, а місцева партія, та державні структури виконували функцію ритуалізації вже прийнятих рішень. Водночас ще й силові структури являли собою монолітну структуру яка напряму підпорядкована Москві. Усе це працювало за рахунок віри. Саме віра тримала цю систему. Не економіка, не якісь там особливі закони чи навіть страх — ні, усе це похідне. А от віра — вона була головним мотором. Люди вірили в партію, у вождя, у те, що ця вся історія має сенс, що вона веде до якогось вищого майбутнього. І це була своєрідна релігія. Зі своїми ритуалами, месіями та мучениками та масовими людськими жертвами. І поки ця віра трималася, система стояла. Як тільки віра почала сипатися — усе решта пішло за нею. Різниця між раннім СРСР і пізнім, застійним, — це різниця між живою вірою та спробою відтворити ритуал без змісту. Ми не маємо на меті ідеалізувати Леніна чи Сталіна — мова не про їхню особу, а про те, як їх сприймали люди всередині системи. Для покоління, що пережило революцію чи війну, ці постаті були майже сакральними — пророками, що вели народ крізь катастрофу. А от пізні вожді, як-от Брежнєв, були вже лише апаратниками — не месіями, а нащадками тих, хто стояв у третьому ряду під час великої епопеї. І система це відчувала. Вона трималася не стільки на ідеях, скільки на вірі — у вождя, у його образ, що висів у кожному кабінеті й дивився на тебе, як ікона. Але щойно ця ікона перестала викликати трепет і перетворилася на фото чергового функціонера — віра зникла. А з нею — і сенс самої конструкції. Так і виглядав пізній СРСР — країна, що роздвоїлася на два паралельні світи. В одному — жуйки, перші джинси, рок-н-рол, мода з Польщі, "Бітлз" із дротяного радіо. Діти росли вже не з ідеєю світової революції, а з мрією про магнітофон і кросівки. А в іншому — старі вожді на трибунах, обвішані орденами, як іконами. Їм самим, можливо, вже не вірилось у власну роль пророків, але інакше система не вміла. Вона потребувала месії, бодай бутафорського. Тому Брежнєв і стояв під портретом Леніна, обвішаний медалями, — не як живий герой, а як муляж минулої величі. Це була не демонстрація сили, а спроба зберегти декорацію. Бо система без ікони вождя не трималась Покоління, що виросло в застійні часи, бачилo світ зовсім інакшим — без революцій, без великих звершень, але з рок-н-ролом, жуйками і прагненням простого життя. Тим часом старі вожді одна за одною помирали, і країна переживала сумну «гонку на лафетах» — ланцюг державних похоронів, що лиш нагадував про безсилля системи. Ця безперервна зміна старих лідерів, які вже не могли керувати по-справжньому, лише підкреслювала глибоку кризу влади. І тепер ви розумієте: перші альтернативні вибори до Верховної Ради Української РСР у 1990 році — це не просто поява інших партій, а офіційне визнання краху цього фракталу безумства Так завершувався великий цикл — з усіма його ритуалами, вірою, фальшивими іконами й порожніми парадами. Але система не просто впала — вона змінювалась ще до того, як це оформили офіційно. І про те, якою була ця нова картина — на зламі СРСР і незалежної України, про те, як у ній з’явився Леонід Кравчук і як країна отримає свого першого президента — ми поговоримо в наступному дописі.

Цього літнього дня рівно 35 років тому колишній викладач політекономії Чернівецького фінансового технікуму, після 18 років роботи зі ЗМІ та пропагандою в ЦК КПУ, став головою Верховної Ради Української РСР — фактично другою особою в республіці. Усі головні помилки й успіхи Леоніда Макаровича ще попереду: про це написано чимало есе та знято не один відеоролик. Попереду його обрання президентом, попереду й Будапештський меморандум. А сьогодні — саме той день, коли Кравчук очолив Верховну Раду України. Тож озернемося довкола: яке політичне життя вирує в Україні, яка вже чотири дні як проголосила свій суверенітет, але ще не здобула незалежності? В цьому циклі ми розглянемо, як розкладалася радянська Україна і як вона переходила до тієї політичної форми, яку ми тепер знаємо. Радянська система влади була настільки заплутаною, що більшість людей, які жили в ній, взагалі не розуміли, як саме вона функціонує. Для одних вона виглядала як царство вічного і всевладного Вождя, для інших — як ідеальна народна демократія, де прості слюсарі після зміни заходять у президію та приймають закони. Система вміла подавати себе по-різному, залежно від кута зору, але результат був стабільний: тотальна апатія, прикрита фразами «я в політику не лізу» і «нагорі краще знають». Влада сприймалась як щось далеке, абстрактне й цілком позбавлене логіки — і, відверто кажучи, це було досить точне сприйняття. Бо радянська модель управління — це багатоярусний лабіринт, де реальні рішення ховаються за театралізованими ритуалами «рад», «комітетів» і «з'їздів», Державу під назвою СРСР створила партія РКП(б) на своєму ІX з’їзді, і всі державні інституції від самого початку були повністю їй підпорядковані. Всі важливі посади займали ті самі люди, які мали вагу в самій партії. А на пізньому етапі існування Союзу членство в КПРС уже стало обов'язковим: кожен заввідділом чи управдом — обов’язково з партквитком у кишені. Тобто держава лише перший ярус, і була, по суті, функцією від партії. Саме партія визначала курс, ухвалювала рішення, розписувала, «що робимо» і «як саме робимо». Потім ті ж самі члени партії перевдягалися у чиновницькі піджаки й офіційно оформлювали все це в закони, укази, постанови й рознарядки. Усе це відбувалося як добре зрежисований ритуал: із завченими формулюваннями, з показною єдністю, з голосуваннями, результат яких був відомий ще до того, як роздали бюлетені. І коли я кажу “одноголосно” — це не фігура мови. Саме так і писали в протоколах: «одноголосно», іноді — «майже одноголосно», або «99% підтримали». Але сама партія як така теж не була реальною владою. Її з’їзди теж були театралізованими дійствами, що відбувалися нечасто і теж були вивіреним ритуалом. Тож хто ж тоді насправді визначав курс «всесоюзного корабля»? Дозвольте представити: Політбюро. А згодом — Президія ЦК КПРС. Справжній центр прийняття рішень, мозковий (і владний) штаб усього Радянського Союзу. Політбюро (Президиум ЦК КПСС) — формально це керівний орган Центрального комітету КПРС, що мав ухвалювати оперативні рішення між з’їздами партії. До його складу входили найвищі партійні та державні керівники. Фактично ж Політбюро було центром абсолютної влади в СРСР: саме тут приймали всі ключові рішення щодо політики, економіки, кадрової політики та безпеки. В результаті у нас виходить така картина: Генеральний секретар — формально буквально секретарь партії, фактично головна особа влади, яка визначає політику і контролює все. Політбюро — формально: відділ кадрів партії, по-факту: вузьке коло найвпливовіших, де ухвалюються всі ключові рішення. З’їзди партії - формально: керівна інституція партії, по-факту ритуалізований театр, де демонструють одностайність і схвалюють вже ухвалені рішення. Держава — лише виконавець цих рішень, що повторює партійний «спектакль» на своєму рівні. Окрім цього існували «держави в державі» — окремі структури (наприклад, КГБ або Міністерство оборони), які жили своїм життям і підпорядковувалися тільки безпосередньо Генеральному секретарю ЦК КПРС

У старому будинку на вулиці Соняшниковій жив хлопчик Марко. Він жив на першому поверсі, а на другому — жив павук. Звичайний, на перший погляд, павук. Але Марко був упевнений: це дуже серйозний павук, майже як директор школи. Одного ранку Марко вирішив написати йому листа. Він взяв зошит у клітинку, акуратно вирвав сторінку і написав: «Шановний павуку з другого поверху! Повідомляю вам, що сьогодні о 16:00 я буду їсти печиво. Якщо у вас є час, можете не приходити, бо печиво маленьке. З повагою, Марко знизу.» Марко поклав лист у конверт. На конверті написав: «Павуку. Другий поверх. Біля люстри.» Потім він прикріпив лист до повітряної кульки і відпустив її у сходовій клітці. Кулька піднялася, трохи подумала (кульки іноді думають), і застрягла в лампі. Увечері Марко отримав відповідь. Вона впала йому прямо на голову разом із маленькою павутинкою. У листі було написано: «Шановний Марку знизу! Дякую за запрошення. На жаль, сьогодні я зайнятий. О 16:00 я планую сидіти у кутку і нічого не робити. Це дуже важлива павуча справа. З повагою, Павук з другого поверху.» Марко подумав і написав другий лист. «Шановний павуку! Я теж іноді сиджу і нічого не роблю. Можливо, ми робимо одну й ту саму роботу?» Через годину прийшла відповідь: «Так. Але я роблю це професійно.» Після цього Марко почав писати павуку листи щодня. Про погоду. Про печиво. Про те, що олівець зламався. І навіть про те, що одного разу його шкарпетка зникла, і є підозра, що вона переїхала жити за холодильник. Павук відповідав коротко, але ввічливо. Іноді листи приходили з павутинкою. Іноді з маленькою мухою (це був подарунок, хоча Марко не зовсім зрозумів навіщо). А одного дня прийшов дуже серйозний лист. «Шановний Марку! Повідомляю вам важливу новину. Я переїжджаю на третій поверх. Там більше кутків. І трохи кращий інтернет з павутини.» Марко довго думав. Потім написав останній лист: «Шановний павуку! Якщо вам буде нудно на третьому поверсі, пишіть. Я все ще живу знизу. І печиво іноді стає більшим.» Лист піднявся вгору. І кажуть, що десь на третьому поверсі один дуже серйозний павук прочитав його, кивнув і записав у своєму маленькому павучому щоденнику: «Марко. Надійний кореспондент.»

Channel name was changed to «Історія Предків»

Сорок дев’ять стільців у гостях у діда Одного разу до діда приїхали гості. Їх було дуже багато — аж сорок дев’ять! Усі вони були різні: високі й низькі, старі й нові, дерев’яні та м’які. Це були стільці. Дід жив у невеликому, затишному будинку. Коли стільці зайшли до хати, вони здивувалися: місця було мало, а гостей — багато. Але дід не розгубився. Він усміхнувся і сказав, що кожному знайдеться місце. Стільці стали в ряд уздовж стін, біля столу й навіть на ґанку. Деякі допомагали дідові сидіти й відпочивати, а інші просто чекали своєї черги. У хаті стало гамірно, але весело. Дід приготував чай і пригостив гостей. Звісно, стільці не пили чай, але їм було приємно бути разом і допомагати. Вони зрозуміли, що кожен із них потрібний, навіть якщо здається, що місця не вистачає. Увечері гості попрощалися з дідом і роз’їхалися по домівках. У хаті знову стало тихо. Дід подивився на порожню кімнату й подумав, що навіть звичайні речі можуть зробити день особливим. Мораль: коли всі допомагають і поважають одне одного, місце знайдеться для кожного.

Новий, антиевропейський, світовий порядок. — Чому ви його заарештуєте? — Бо він читає Біблію на вулиці. — Вам це заважає? — Я мусульманин. Священик стояв на вулиці читаючи Біблію вголос, до нього підійшов поліцейський, який представився мусульманином та заарештував його за це. Священик звинувачується у розпалюванні ненависті та наразі загрожує 4 місяці в'язниці. @WLM_EU_Ukraine @WhiteLivesMatterOfficial

До дня Державного прапора Історія нашого сучасного прапора не сягає глибокої давнини. Вперше синьо-жовте полотнище в теперішньому вигляді з’явилося у королівстві Галичини та Лодомерії під час «Весни народів», у 1848 році. Згодом воно набувало дедалі більшого поширення на землях, де жили українці, і ставало одним із головних символів нашої національної ідентичності. Сила нашого прапора - у традиційності його кольорів. Синій і жовтий супроводжували українську символіку впродовж віків: у часи Київської Русі тризуб Рюриковичів зображувався на синьому тлі, у Галицько-Волинському князівстві використовувався золотий лев на синьому щиті. Ці барви пройшли й через добу Гетьманщини: у козацькі часи, наприклад, на відомому прапорі з козаком у центрі також переважали синій та золотий. Водночас варто пам’ятати, що ще з давніх дохристиянських часів ці кольори трактувалися радше як стихійні символи: жовтий - вогонь, сонце, а синій - вода. Лише згодом вони отримали аграрне пояснення - асоціація з небом і полем пшениці. Так, у XIX столітті синьо-жовтий стяг активно використовували різні національні рухи, здебільшого лівого спрямування. Але попри це ми відстоюємо не політичну моду, а нашу традицію і спадкоємність. Наш прапор - це консервативний символ, що тримає зв’язок із глибоким минулим української культури. Саме тому він не потребує ні перевертання, ні заміни на інші кольори на кшталт червоно-чорного: синьо-жовтий - це ми, це наша історія і наше майбутнє. Вісник Консервативної України

"Мы пьём алкоголь, едим бекон и относимся к женщинам как к равным. Если вам это не нравится, уходите!" Бриташки только этим могут гордиться? Нет бы блять своих предков славить, которые самую большую в истории империю основали и негров в ошейниках держали... лучше конечно своим алкоголизмом гордится.

Після цього ми просто зобов'язані поставити найбільшу Хануку, і обов'язково більше ніж традиційна ялинка. Ще обов'язково перейменувати об'єкти і додати більше різноманіття, а то одні Кобзарі всюди, це не діло. І ще Хмельницький та і взагалі все козацтво було…

Після цього ми просто зобов'язані поставити найбільшу Хануку, і обов'язково більше ніж традиційна ялинка. Ще обов'язково перейменувати об'єкти і додати більше різноманіття, а то одні Кобзарі всюди, це не діло. І ще Хмельницький та і взагалі все козацтво було помилкою, пропонуємо почати вибачатися прямо зараз. 0,2% від світового населення вірить в себе, повір і ти Вісник Консервативної України

Не так давно на медіаресурсі GenderZ з’явився допис, у якому стверджувалося про нібито існування “ЛГБТ-пар у Біблії”. Подібна заява, без сумніву, не є формою апологетики, а є навмисним софістичним викривленням біблійної істини, спрямованим на приниження християн України. Очевидно, що подібний наклеп не витримав би жодної аргументованої критики. Ми живемо у країні, де державні інституції готові захищати будь-які меншини, навіть ціною приниження та побиття власних військовослужбовців. Показовий приклад — зламаний протез у затриманого ветерана під час акції протесту. Захищають усіх, окрім християн та Церкви. І, спираючись на історичний досвід християнської громади, ми змушені, як і раніше, власноруч оберігати свої інтереси та святині. Не допустити наруги над вірою — це наш обов’язок як частини неподільної Церкви, зібрання вірних. Наш шлях — рішучий. Акції та протести залишаються спробою діалогу, але нині ми можемо прямо сказати: жоден, хто вважає, що має право публічно глузувати з наших святинь, не зможе почуватися у безпеці. ☨ Гарнізон ☦️ | Дружини 🏴󠁧󠁢󠁥󠁮󠁧󠁿 | Долучитись | Чат | Підтримати

«Против веры! Против чести! Против власти!» Девиз анархиста Давида Чичкана, чьи похороны прошли в Киеве позавчера. Но речь не о нём, Давид с честью выполнил свой гражданский долг, хоть и не был рад (судя по его творчеству) переменам в стране, за которую отдал свою жизнь. Честь ему и Слава. Инцидент, который произошёл позавчера в центре Киева, безусловно, никакого отношения к церемонии прощания с Давидом не имеет. Прощание было (и на момент инцидента закончилось) на Майдане, а видео снято на улице Институтской, довольно далеко оттуда. Но основное оружие наших врагов, это, конечно, вечная ложь, так что пассажи в духе «радикалы напали на похоронную процессию» меня не удивляют. Поэтому я и решил написать, что, собственно произошло. Проезжая, по Хрещатику я увидел яркое сборище разных флагов: довольно непривычно видеть символику анархистов в 2025 году, но флаг ЛГБТ был на церемонии прощания с воином, безусловно, не к месту. Забегая вперёд скажу, что я даже уточнил у сослуживцев Давида, был ли тот гомосексуалистом и этот вопрос ввёл их в ступор на определённое время, но мы всё же выяснили, что нет, не был. Потому, по окончании процессии и вдали от её эпицентра, я нагнал и решил поинтересоваться у гомо-знаменосца, почему, собственно, флаг извращенцев был на церемонии прощания с погибшим воином? В этот момент господин Пилипенко проявил максимальную агрессию, внезапно вырвал флаг уже из моих рук, сопровождая это неприличной бранью. Ну а некий его союзник, или, возможно даже, партнёр, залил меня в упор перцовкой. Как раз в этот момент набежали сослуживцы Давида, убеждённые в том, что мне было важно помешать их траурной церемонии, которая, во-первых, уже закончилась, во-вторых, меня не интересовала изначально. Этот момент, собственно, и попал на видео. Глобально скажу так: если бы каждый пидор в Украине сражался бы так, как Виктор Пилипенко, только не за пидорский флаг, а за державный, то это было бы действительно достойно уважения.

а що сталося?

🏳️‍🌈Вчора в Києві на похороні Давида Чичкана, відомого анархо-комуніста та художника, стався конфлікт. За життя він малював карикатури на українських націоналістів, прирівнюючи їх до сепаратистів, і відкрито виступав проти правих сил. Під час траурної процесії до Байкового кладовища добровольці з Російського Добровольчого Корпусу (РДК) зіткнулися з групою анархістів, які розгорнули лгбт-прапори. Серед них був і Пилипенко, якого називають головним лгбт-військовим України. Між сторонами почалася бійка, яку зупинили анархісти, застосувавши газ. У соцмережах відразу почали з’являтися коментарі лівих пі**рів, які звинуватили РДК та вимагали, щоб вони «поверталися в Росію». В Україні існує не лише зовнішня загроза, а й внутрішня — ідеологічна. Добровольцям РДК слід подякувати за те, що вони залишаються на боці здорових ідей. (На фото роботи цього анархіста) #новини_толерантного_світу #війна Меч Перуна || БУСТ || РЕЗЕРВ

Жива пам'ять про Ореста Сімнадцятого серпня 2014 року, під Пісками, у збройній боротьбі за Українську Державу, загинув Андрій Козюбчик (Орест). Тризубівець Орест працював над розбудовою націоналістичного руху спочатку на південно-східних землях, зрештою й на інших теренах Української Держави. Андрій був автором назви та одним з фундаторів союзу націоналістичних організацій, руху — НВР "Правий Сектор". Пам'ять про Андрія досі жива. Побратими, молодь з Кривого Рогу, Харкова, Кременчука організували заходи на честь Андрія Козюбчика. Замість чергового "некрологу", Білий Сектор та ОУМ "Грім" провели лекцію та вшанували пам'ять Ореста. "На запитання «Друже, як життя?»У відповідь почув: «Як ляже карта».Жахлива звістка – «Ореста нема»,Мов блискавиця обпекла та обпалила…Забрав до себе в небо Бог бійця - Бійця, який у нього свято вірив" — уривок віршу Юрія Руфа "Орест". Людей характеризують не слова, а дії! Дякуємо усім, хто прийшов згадати Ореста! Підписатися | Instagram

🇺🇦 Історія української державності: Гетьман Іван Мазепа Іван Мазепа (1639–1709) — одна з найяскравіших і водночас суперечливих постатей української історії. Народився на Київщині в родині шляхтичів, здобув чудову освіту у Києво-Могилянській колегії та за кордоном. Став гетьманом Лівобережної України у 1687 році та залишався на цій посаді понад 20 років — найдовше серед усіх гетьманів. Мазепа активно розбудовував українські міста, підтримував освіту, церкви та монастирі. Саме за його гетьманства було зведено низку архітектурних шедеврів у стилі українського бароко, зокрема Братський корпус Києво-Могилянської академії та Микільський військовий собор. Він прагнув зберегти автономію Гетьманщини в умовах зростаючого тиску Московії. У 1708 році, під час Північної війни, Мазепа уклав союз із Карлом XII, сподіваючись на створення незалежної української держави. Поразка під Полтавою 1709 року змусила його піти у вигнання, де він і помер у місті Бендери (сучасна Молдова). Сьогодні Іван Мазепа вважається символом боротьби за українську незалежність та державність, а його ім’я викликає гордість у тих, хто цінує свободу та власний шлях України. "Хто за свободу, той і життям своїм ризикує." — І. Мазепа ❤ Вісник Консервативної України