КРИМІНАЛІСТ

На цих кадрах - фрагмент документального фільму 1994 року про систему охорони громадського порядку в Україні. Довідка: Восени 1988 року в п'яти містах УРСР (Києві, Донецьку, Дніпропетровську, Львові та Одесі) було створено загони міліції особливого призначення (ЗМОП, більше відомі як ОМОН). Важливим етапом розвитку української міліції став ухвалений Верховною Радою УРСР 20 грудня 1990 року Закон УРСР «Про міліцію». Цей документ заклав правову основу діяльності міліції України. Після здобуття незалежності розпочався новий етап: 16 січня 1992 року наказом МВС України ОМОН реорганізували в підрозділи міліції швидкого реагування - «Беркут». На початку 90-х єдиного стандарту уніформи просто не існувало, і найяскравіше це виявлялося в головних уборах. У 1993–1994 роках у деяких підрозділах тестувалися блакитні берети, водночас багато колишніх співробітників ОМОНу продовжували доношувати свої старі світло-сірі або чорні берети. У харківському епізоді ми бачимо вражаючу еклектику перехідного періоду. На бійцях - чорна уніформа, тільняшки та чорні берети з радянською міліцейською кокардою! При цьому на бічній стінці берета вже закріплено новий впізнаваний шеврон. На грудях - нашивка «СПЕЦПІДРОЗДІЛ МІЛІЦІЇ УВС Харківської області», а на лівому рукаві - знайомий усім щит із беркутом на жовто-синьому тлі (який офіційно затвердять лише в 1995 році). Того ж 1994 року «Беркут» почав масово отримувати зі складів берети крапового кольору (у київських кадрах цієї ж документалки бійці вже в них). І лише 4 вересня 1995 року офіційним головним убором «Беркута» став малиновий берет. Цікавий факт: оскільки замовлення відшивали різні фабрики по всій країні, колір у підрозділів сильно відрізнявся - від темно-малинового до яскраво-червоного. Відео: архів Національна кінематека України

Повна версія відео.

P.S. І кілька слів про атмосферу на архівному відео. У повному відео під час інтерв'ю на столі стоїть пляшка з-під горілки (хоча, найімовірніше, там звичайний медичний спирт), і співробітники випивають. Для обивателя це може здатися диким, але ті, хто знає специфіку професії зсередини, чудово розуміють: для таких закладів це була сувора норма. Особливо тоді, у дев'яності, коли морги були переповнені наслідками кримінального терору. Це не про недбалість чи пияцтво - це про банальне психологічне виживання та єдиний доступний спосіб зняти колосальний стрес після того, з чим цим людям доводилося працювати щодня.

Одеса, 1995 рік. Архівні фрагменти телесюжету про суворі будні судово-медичних експертів. Рідкісні кадри, які автентично передають специфіку роботи фахівців, що першими стикалися з наслідками кримінальних подій дев'яностих. Саме вони щодня виконували найважчу роботу - встановлювали об'єктивну істину там, де вже не залишалося свідків. Довідка: Патологоанатом та судово-медичний експерт: подібності та відмінності Патологоанатома та судово-медичного експерта часто плутають один з одним. На перший погляд може здатися, що патанатом та експерт - це одне й те саме. Але насправді різниця є, і вона суттєва. Але спочатку про схожість. І патологоанатом, і судово-медичний експерт - це насамперед лікарі. Вони обидва закінчують медичний виш і лише потім спеціалізуються з патанатомії та судової медицини. Обидва працюють у морзі, обидва досліджують тіла померлих. На цьому подібності закінчуються і починаються відмінності. ПАТОЛОГОАНАТОМ - рацює у лікарні та досліджує трупи на підставі направлення головного лікаря, якому він підпорядковується. Патологоанатом, по суті, контролює лікувальний та діагностичний процес, досліджуючи тіла пацієнтів, які померли в лікарнях від захворювань. Наприклад, стається у людини гострий інфаркт міокарда - у лікарні їй встановлюють діагноз та призначають лікування. Але буває так, що пацієнт все одно вмирає. Ось це і є приводом для патологоанатомічного дослідження, що дозволяє з'ясувати, чи правильно було встановлено діагноз та чи було ефективним призначене лікування. Звичайно, патологоанатом досліджує і «домашню смерть», але лише в тому випадку, коли людина померла в присутності свідків, довго і хронічно хворіла, і на її тілі відсутні ознаки тілесних ушкоджень. Отже, принципово важливі слова, що характеризують роботу патологоанатома, -це «захворювання» та «лікарня». Патологоанатом не досліджує насильницьку смерть. Якщо в процесі дослідження трупа він виявляє ознаки насильницької смерті, він зобов'язаний негайно зупинити розтин і передати труп для судово-медичного дослідження. Якщо під час патологоанатомічного розтину встановлено ознаки травми (фізичної, хімічної тощо), то розтин припиняється, всі отримані результати заносяться до протоколу, труп та його органи зберігаються й передаються на судово-медичну експертизу. Головний лікар медичної установи сповіщає правоохоронні органи про трупи, які підлягають судово-медичній експертизі. СУДМЕДЕКСПЕРТ не працює у лікарні, він працює у спеціалізованій установі - Бюро судово-медичної експертизи. Судово-медична експертиза трупа здійснюється виключно за наявності постанови слідчого або ж ухвали суду. У компетенції експерта перебуває вся насильницька смерть (вбивства, самогубства, нещасні випадки); раптова смерть; смерть без свідків та за неуточнених обставин; трупи всіх невідомих осіб; майже всі померлі діти тощо. Експертиза трупа є дуже складним і відповідальним процесом. Швидкі та необоротні зміни в мертвому тілі потребують професійних заходів для забезпечення детального дослідження. Водночас невиправдана поспішність у цій справі вкрай шкідлива. За влучним висловом відомого судового медика О. Лакассаня, «погано зроблене дослідження трупа переробити неможливо». Ні повторна експертиза, ні велика кількість лабораторних досліджень не відновлять у повному обсязі картини первісного вигляду трупа, ушкоджень і патологічних змін у ньому, а грубе, непрофесійне втручання спотворює картину, вкрай ускладнює пошук істини, а саме вона і є головною метою роботи судово-медичного експерта. Кінцевим етапом судово-медичного дослідження трупа є встановлення причини смерті, формулювання судово-медичного діагнозу, заповнення лікарського свідоцтва про смерть і складання обґрунтованих відповідей на питання, які цікавлять слідство (якщо для цього не потрібні результати додаткових лабораторних досліджень).

На відео – архівні кадри з одеської телепередачі «Телевізійна патрульна служба» (ТПС «Екіпаж») 2003 року випуску. У центрі уваги – затримання банди Єрошевського після трагедії на селищі Котовського, а також операція зі звільнення заручника. У ніч з 1 на 2 травня 1997 року так званий злодій у законі Артур Єрошевський (Артур) зі своєю компанією зайшов до бару «Суворовський», який, як писали газети, негласно вважався «ментівським». Банальний конфлікт із відвідувачами переріс у бійку. Зазнавши поразки, компанія Артура відступила. Проте невдовзі вони повернулися з цілим арсеналом - револьвером, автоматом Калашникова та ручними гранатами, щоб помститися своїм кривдникам. ▪️Першим пострілом у груди був поранений один із відвідувачів на вході, чинний співробітник міліції. ▪️У зал полетіли дві гранати, які покалічили людей, взагалі не причетних до конфлікту. ▪️Почалася хаотична стрілянина. Підсумки трагедії: на місці загинули сержант міліції та один відвідувач. У лікарні померли ще дві жінки. Один із потерпілих провів у комі довгі місяці, після чого також помер. 16 осіб отримали вогнепальні та осколкові поранення різного ступеня тяжкості (одній жінці вибухом відірвало ступню). 12 травня міліція вирахувала квартиру, де переховувалися троє злочинців. На пропозицію здатися вони відповіли відмовою. З будинку було евакуйовано всіх мешканців. Під час штурму одна група «Беркута» вибила двері, друга – здійснила проникнення у приміщення через вікна. Всупереч очікуванням, збройного опору бандити не чинили. Побоюючись розправи, вони завчасно завдали собі колото-різаних ушкоджень грудної клітки та черевної порожнини. Що чудово демонструє психологічний злам – від бравади з автоматом до панічного страху перед затриманням. Четвертого учасника було заарештовано пізніше. Під час штурму, за деякими даними, серйозно постраждав один із міліціонерів унаслідок невдало кинутої в приміщення світлошумової гранати. Кримінальний фольклор часто змальовує Єрошевського впливовим авторитетом, який нібито «боровся з експансією чеченських угруповань в Одесу». З об'єктивної точки зору – це чиста вигадка. Статус: коронація Артура в 1992 році злодієм у законі Євгеном Дмитрієвим (Женя Азіат), якого пізніше самого розкоронували, була однією із сотень сумнівних «процедур» того часу. Реалії: у Єрошевського фізично не було ні силового потенціалу, ні ресурсів для протистояння етнічним ОЗУ. Уся його «впливовість» звелася до неконтрольованої агресії та мстивого розстрілу беззбройних людей. Друга частина відео демонструє сюжет, гідний сценарію голлівудського бойовика – звільнення заручниці в готелі «Оріон» (зловмисник вимагав 50 000 доларів та гелікоптер). З тактичного погляду, синхронний захід двох груп (підрив дверей та спуск із верхнього поверху через балкон) був виконаний бездоганно. Загрозу було нейтралізовано миттєво.

Про що говорив Євген Щербань за 4 місяці до розстрілу Наприкінці червня 1996 року впливовий політик і бізнесмен Євген Щербань дав інтерв’ю журналісту Олександру Макарському. До зухвалого вбивства на злітній смузі Донецького аеропорту залишалося трохи більше чотирьох місяців. На той момент кримінальна війна на Донбасі вже зібрала криваві жнива серед ключових фігур регіону: ▪️15 жовтня 1995 року - підрив на стадіоні «Шахтар» Ахатя Брагіна («Аліка Грека»). ▪️28 березня 1996 року - розстріл у Києві донецького підприємця Олександра Шведченка. ▪️16 травня 1996 року - вбивство в Донецьку бізнесмена Олександра Момота. У розмові з журналістом Щербань відкрито визнає, що розуміє свої перспективи. Він розмірковує про значення імен убитих соратників (Олександр - «захисник»), зазначаючи, що ці люди не змогли захистити себе. Риторика самого Щербаня просякнута фаталізмом: він заявляє, що готовий віддати життя за власні ідеї і не збирається тікати, залишаючи регіон на поталу конкурентам. Найбільш показовим моментом відеохроніки є розповідь про ситуацію із забезпеченням особистої безпеки Щербаня. Народний депутат України, один із найвпливовіших людей Донбасу, опинився критично вразливим через системні перепони з боку правоохоронних органів: Вилучення особистої зброї: через серію замахів Щербань звернувся до начальника обласного УВС із проханням надати зброю для самозахисту. Йому видали пістолет Макарова, але вже через кілька місяців вилучили з формулюванням «не положено». Блокування роботи охорони: політика охороняла не приватна структура, а спеціалізований підрозділ міліції (очевидно, йдеться про спецпідрозділ «Титан» ДСО МВС України). Однак система була вибудована так, що для будь-якого міжрегіонального виїзду (наприклад, до Києва чи Одеси) охоронці мусили проходити складні процедури, відмічатися та здавати зброю в місцеві райвідділи. Варто зазначити, що на той час це була загальнопоширена практика, проте вона критично знижувала мобільність та ефективність захисту об'єкта. Повне роззброєння: Після скарг Щербаня до керівництва МВС у Києві ситуація не лише не покращилася, а дійшла до абсурду - у його міліцейської охорони взагалі відібрали зброю. Ймовірно, це стало наслідком тогочасної схеми: впливові особи часто оформлювали своїх приватних охоронців у «Титан» задля законного отримання зброї. Оскільки таке зарахування на службу нерідко відбувалося з порушеннями, це давало керівництву МВС формальні підстави для відсторонення таких співробітників або позбавлення їх права на носіння зброї. Сам Щербань в інтерв'ю намагався бути дипломатичним, припускаючи, що це може бути збігом обставин. Проте сьогодні, крізь призму історичних подій, ця «послідовність випадковостей» виглядає як системне та цілеспрямоване позбавлення жертви будь-яких шансів на виживання перед вирішальним ударом. Відео: Олександр Макарський

Шановні підписники! Запрошую вас відвідати наш інтернет-магазин «Спецлітература / Букіністика». Цей майданчик створено спеціально для тих, хто збирає власну професійну бібліотеку. Тут ви знайдете спеціалізовані видання для правоохоронців, фахівців з особистої безпеки, юристів. Ми цілеспрямовано шукаємо, публікуємо та пропонуємо цінні друковані матеріали з: ▪️ криміналістики та кримінології; ▪️ діяльності правоохоронних органів; ▪️ історії кримінального світу. Для вашої зручності сторінки магазину працюють на двох платформах. Долучайтеся там, де вам зручніше стежити за оновленнями: 📌 Instagram 📌 Facebook

Весна, 2022. Приймальна комісія відпрацьовує затримання кримінального авторитета з міста Павлоград Артура Матраницького («Мальоля») та його подільників. Заходи проводяться у рамках справи про побиття військового. ▪️Відео: журналіст Віталій Губін (Facebook) ▪️Фото: dетектив.INFO

Архівні кадри літа 1981 року - тренування з карате в Донецьку під керівництвом тренера Ігоря Африкановича Лазарєва. Але вже через кілька місяців це бойове мистецтво опиниться під державною забороною. У ті роки Радянський Союз переживав тотальне захоплення карате: спортивні зали були заповнені вщент. Популярність цього спорту набула таких масштабів, що державна машина втратила контроль над ситуацією. Справжня причина заборони ховалася в ідеології: партійна верхівка злякалася, що згуртована спільнота каратистів із харизматичними сенсеями (чиї авторитети значно перевершували вплив комсомольських ватажків) одного дня може стати реальною силою, здатною кинути виклик системі. Радянська номенклатура діяла за звичною логікою: що неможливо контролювати - треба заборонити. Наприкінці 1981 року розпочалося юридичне оформлення заборони. На законодавчому рівні було введено адміністративну відповідальність, а згодом до Кримінального кодексу додали статтю 219 - «Незаконне навчання карате». Фактично кримінальне переслідування за викладання цього бойового мистецтва стартувало у 1982 році. До цькування миттєво підключилася друкована преса - головний рупор державної пропаганди. Карате таврували як «мілітаристське» та «шовіністичне», а тренерів називали ледь не шпигунами, що вербують молодь в ультраправі організації. Наприклад, у вересні 1986 року журнал «Человек и закон» писав: «Карате - чужа і ворожа нам ідеологія, що утверджує владу кулака та закон джунглів. Його мета - виховання сліпо відданої сенсею жорстокої людини, якій можна доручити навіть убивство». Газета «Советский спорт» узагалі відмовилася публікувати листи на захист спорту, заявивши, що наказ Держкомспорту обговоренню не підлягає. Для боротьби з підпільними секціями в КДБ створили спеціальний відділ, але його ефективність виявилася низькою. Хоча директори спорткомплексів боялися здавати зали в оренду, каратисти просто пішли в підпілля: тренувалися в лісах, парках або підпільних спортзалах. Заборона лише додала карате романтики та перетворила його на напівмістичний культ. Іронія полягала в тому, що самі співробітники КДБ охоче тренувалися в тих самих підпільних сенсеїв, негласно забезпечуючи їм «дах» (кришу).

На відео - севастопольський авторитет Євген Поданєв на прізвисько «Папа» та його політ після застілля на власному гвинтокрилі, що слугував своєрідною екстравагантною візитівкою його ексклюзивності та впливу. На початок 1990-х років його постать була однією з найбільш знакових та впливових на півострові. У Севастополі його ім'я стало синонімом абсолютної влади, викликаючи страх і повагу у всіх - від пересічних громадян до чиновників усіх рівнів. Навіть могутні сімферопольські «Башмаки» не наважувалися кидати відкритий виклик його авторитету. Лідери обох ОЗУ, Поданєв і Башмаков, свого часу де-факто уклали негласний «пакт про ненапад», ставши тактичними союзниками в боротьбі за контроль над півостровом. Таким чином, «Папа» стабільно входив до п'ятірки наймогутніших кримінальних босів Криму. Прагнучи суспільного визнання та публічної легалізації свого величезного впливу, Поданєв вирішив піти у велику політику та став засновником Християнсько-ліберальної партії Криму (ХЛПК). За короткий проміжок часу до лав ХЛПК увійшли знакові фігури регіональної еліти: ▪️Сергій Шуріга (у 1994 році змінив прізвище на Кондратевський) - один із найбагатших бізнесменів півострова, власник «Торгового дому Кондратевських». ▪️ Іван Єрмаков - колишній голова Севастопольської міськради та представник Президента України в Севастополі, заступник голови правління Кримського комерційного церковного банку. ▪️ Отець Георгій Поляков - благочинний Севастопольського округу, настоятель Свято-Микільського храму. Окремої уваги заслуговує залучення до партійної структури представників вищого офіцерського складу Військово-Морських Сил України. Однією з ключових фігур політичного крила клану став контр-адмірал Сергій Рибак. Ступінь впливу та безпрецедентної самовпевненості Поданєва на тому етапі яскраво ілюструє фрагмент його публічної промови, надрукований у газеті «Вечерний Севастополь»: «Наші друзі скрізь. Гроші в нас є, люди є. У нас третина депутатського корпусу. Фактично до нас прийшли всі, хто був у ЗС України. Нас багато, і ми сильніші. У нас є сила у військових формуваннях, ми можемо виграти третю світову війну». Але ця ілюзія абсолютної всемогутності була зруйнована в один день. 29 червня 1994 року Євген Поданєв був застрелений на поминках свого ж негласного союзника - лідера ОЗУ Віктора Башмакова. Людиною, яка замовила вбивство Віктора Башмакова, а потім через комбінацію інтриг звинуватила в цьому Поданєва, був інший кримський авторитет - Олег «Алік» Дзюба. Однак ліквідація Поданєва та подальше згортання проєкту ХЛПК мали глибше підґрунтя, ніж просто бандитські розборки. Лідер ХЛПК припустився фатальної стратегічної помилки: він вийшов за межі криміналу і перетворився на системну загрозу одночасно для трьох ключових центрів впливу. По-перше, для Києва це була вже не боротьба з рекетом, а питання територіальної цілісності. Наявність у Севастополі кримінального боса з приватною армією, який зрощується з офіцерами ВМС, створювала реальний ризик збройного заколоту. По-друге, для Москви севастопольський «Імператор», який зухвало відкинув протекторат Отарі Квантрішвілі, перекривав канали стратегічного впливу на півострів. По-третє, місцеві еліти (насамперед ОЗУ «Сейлем» та їх власний проєкт - Партія економічного відродження Криму) чудово розуміли: монополія ХЛПК означатиме постійне напруження та неминучу війну. Висновок очевидний: Поданєв перетнув червоні лінії для всіх. Тому, коли амбітний Алік Дзюба запустив свою цинічну двоходову комбінацію з ліквідації конкурентів, вектори інтересів спецслужб та місцевого криміналітету ситуативно зійшлися в одній точці - ніхто не став йому заважати. Це не була таємна змова. Це був холодний оперативний розрахунок. Правоохоронна система просто відійшла вбік і дозволила цій війні спалахнути, перетворивши півострів на арену, де бандити власними руками, з неймовірною жорстокістю, методично знищували один одного.

Якось ми обговорювали ці події з одним із колишніх високопоставлених офіцерів УБОЗу. Для обивателя це виглядало як раптова перемога міліції. Але коли я запитав, як вдалося так легко накрити весь цвіт транснаціональної злочинності, він розповів свою версію подій: «Зібрати в одній локації злодіїв такого рівня - надскладна логістична та оперативна задача. Ні Усоян, ні Шакро не прилетіли б до Одеси наосліп. У них були гарантії безпеки з найвищих кабінетів. Те, що відбулося,- не ініціатива місцевих оперативників, а ретельно спланована спецоперація, узгоджена на найвищому державному рівні. Наше керівництво чітко розуміло: віддавши Одесу під зовнішнє управління криміналу, силовий апарат втратить статус головного арбітра на півдні. Надійшла команда жорстко, але безкровно зафіксувати нову реальність. Показати, що в Україні залишилася лише одна справжня "КРИША". Наближався 1999 рік - президентські вибори. Силовому блоку був потрібен тотальний контроль над фінансовими потоками, а порт - це генератор тіньового кешу колосальних масштабів. Лідери кавказько-московських кланів були глибоко інтегровані в російські спецслужби. Допустити їх до монопольного управління портом напередодні виборів означало своїми руками віддати Москві найпотужніший важіль економічного впливу на південь України. Наше керівництво ухвалило рішення відсікти іноземний кримінал від українських стратегічних об'єктів. Як це реалізували? Класичний контрольований капкан. Через посередників фігурантам дали негласне "зелене світло", приспали пильність і зібрали всіх в одній точці. Виловити десятки найвпливовіших "злодіїв у законі" СНД - завдання практично нездійсненне. А тут вони самі, за власний рахунок, злетілися в один заклад. Для УБОЗу це був колосальний оперативний успіх: за кілька годин ми оновили оперативну базу даних, отримали актуальні фото, відбитки пальців, чітко зафіксували зв'язки (хто з ким приїхав, хто кого зустрічав). Якби їх просто не пустили через кордон, вони б провели цю сходку, наприклад, у Сочі, і все одно дистанційно поділили б Одесу. Наша ж мета була іншою: всьому злочинному світу НАОЧНО ПОКАЗАТИ, що Одеса не ділиться, і "криша" тут лише одна. Зібравши їх і виславши через деякий час, УБОЗ заблокував саму можливість переговорів. Сходку було зірвано фізично, жодних рішень не ухвалено, "смотрящих" не призначено. Мене часто запитують: чому ми їх тоді масово не посадили? Математика вкрай прагматична. Уяви наслідки: тривалі суди, мільйонні хабарі, бунти в СІЗО та кримінальний терор на вулицях. Їхній виїзд за 24 години вирішила задачу з мінімальними витратами енергії системи. Вони приїхали до Одеси, граючи за правилами початку 90-х, де все купується. Але не прорахували головного: система еволюціонувала. Їм продали ілюзію безпеки, стягнули в одну локацию, а потім одним ударом перевернули шахівницю. Ідеальний ендшпіль. У цих словах - уся суть кримінальної історії 90-х. Там, де закінчуються великі бандитські розбірки, завжди починається велика геополітика.

Про злодійську сходку в Одесі (1998) 5 вересня 1998 року в Будинку творчості письменників в Одесі мала відбутися найбільша в історії незалежної України злодійська сходка. До Південної Пальміри приїхали найвпливовіші кримінальні лідери практично з усього пострадянського простору. Вибір Одеси для «саміту» такого рівня не був випадковістю. Йшлося про глобальний перерозподіл впливу, залагодження конфліктних ситуацій між злодіями і, зокрема, про контроль над головним транзитним вузлом СНД. Одеський порт - це нафта, метал і глобальні контрабандні потоки. До 1997 року місто одноосібно контролював авторитет Віктор Кулівар (Карабас). Але після його вбивства в Одесі виник вакуум влади, що спровокував війну місцевих угруповань. Системний хаос заважав глобальному тіньовому бізнесу. Саме тому «злодії» прибули на узбережжя: їхньою метою було зупинити локальну бійню, запровадити «зовнішнє управління» та розділити контроль над портовими терміналами. У суботу, приблизно о 12:00, гості почали прибувати на об'єкт. У банкетному залі все було готове до їхнього прийому. Але щойно учасники розсілися за столи, до них на захід несподівано нагрянули співробітники УБОЗу за силової підтримки бійців спецпідрозділів «Беркут» та «Сокіл». Треба відзначити, що візит правоохоронців був досить ввічливим. Обличчям в асфальт поклали переважно охорону авторитетів, а іншим спокійно пояснили, що «кіна не буде». Найбільше обурювався Дід Хасан, за що бійці «Беркута» надягли на нього кайданки. Після цього учасників розсадили по автобусах і відвезли до УБОЗу на вул. Осипова, 23, де розмістили в актовому залі. Офіційно повідомлялося: затримано 120 осіб. Компанія підібралася знатна: Захарій Калашов (Шакро Молодий), Володимир Вагін (Вагон), Вахтанг Кардава (Вахо Сухумський), Аслан Кохія (Како), Валерій Шеремет (Шарік), Чіро Шонія (Чіро Гальський), Лаша Шушанашвілі (Лаша Руставський), Антімоз Кухілава (Антік), Тамаз Піпія (Тамаз Сухумський), Ноно Фарізян (Ноно), Лев Епштейн (Льова Більмо) та інші. В УБОЗі авторитетів сфотографували, відкатали «пальчики» та допитали. Після чого висунули ультиматум - покинути Україну протягом 24 годин.

На цьому стоп-кадрі з відео зафіксований кримінальний авторитет Віктор Рибалко (Рибка) під час його візиту до США у 1996 році для зустрічі зі всесвітньо відомим промоутером Доном Кінгом. Про деталі цієї поїздки ми вже розповідали. А сьогодні мова піде про інший, не менш цікавий інструмент впливу - легалізацію кримінального статусу через літературу. У 2004 році на полицях книгарень з’явилося видання під назвою "КРИМІНАЛЬНИЙ КИЇВ" (автор Світлана Зоріна). Книга позиціонувалася як документальне дослідження тіньового світу столиці, у якому фігурували прізвища майже всіх ключових фігур злочинного середовища тієї епохи. Однак обізнані люди з оточення Рибалка стверджували: поява цієї книги не була випадковістю. Її фактичним замовником називали самого Рибку. За рідкісним винятком, лише дуже поважним особам він особисто дарував це видання, залишаючи власний автограф. Для "правильного ознайомлення" читача з фігурою Рибалка в книзі було виділено окремий розділ зі скромною назвою: "Колишній квартирний злодій Рибка". Текст був витриманий у компліментарному, майже виправдувальному тоні. Його головна мета- сформувати образ не жорстокого лідера ОЗУ, а "жертви радянської системи" - людини, яка свого часу оступилася, але зуміла переродитися, ставши мудрим миротворцем та компромісною постаттю. Особливий аналітичний інтерес викликають заключні розділи книги, які фактично транслюють погляди самого криміналітету на державну та правоохоронну систему того часу. Основні тези зводяться до наступного: "Щоб відвернути увагу народу від злочинів, пов'язаних із витрачанням бюджетних коштів, з приватизацією, з переділом власності, нам постійно твердять про роль кримінальних авторитетів... Насправді багато кримінальних авторитетів, які заявили про себе на початку 90-х і залишилися в живих після етапу криміналізації правоохоронних органів, найчастіше є сьогодні більш законослухняними громадянами, ніж деякі затяті борці зі злочинністю". У тексті відкрито ставиться питання до силовиків: якщо правоохоронні органи буквально протоколювали кожен крок авторитетів, і про їхні злочини у 1990- 1992 роках було відомо все, чому арешти не проводилися тоді? Масований "наїзд" на криміналітет відбувся лише у 1996- 1997 роках. Проте ліквідація угруповань не призвела до розкриття гучних вбивств, зниження загального рівня злочинності чи викорінення корупції. Крім того, авторка висуває прямі звинувачення на адресу державних структур: "В Україні правоохоронні органи є найбільш криміналізованою частиною суспільства... Жодне більш-менш серйозне злочинне угруповання не працює без благословення та відповідного прикриття з боку правоохоронних органів, які отримують від них чималу частку прибутку. Не є таємницею і той факт, що співробітники доклали руку до створення багатьох зграй, які потім самі ж і викрили. Прихильників кримінальної романтики наосліп використовують як гарматне м'ясо, а потім без жалю прибирають... адже для звіту потрібне розкриття, а натовпу потрібні жертви". З висловленою позицією щодо ролі правоохоронної системи можна погоджуватися чи ні, але кожна тверезомисляча людина розуміє очевидний факт: цивілізоване суспільство неможливо побудувати без здорової правоохоронної системи. Системи, яка керується виключно Законом, а не сліпо виконує вказівки згори і не націлена на винищення власного народу.

Шановні підписники, наклад книги «Історія кримінального світу України» закінчується, залишилося всього 45 примірників. ​Це перша книга із серії, яка досліджує не просто злочинність, а її глибоке злиття з політикою та великим бізнесом у буремні 90-ті. ​Ця частина повністю присвячена ключовим подіям у Києві, Криму та на Донбасі. ​Окрім хроніки угруповань та досьє на їхніх лідерів, у книзі представлено професійні розбори тактики дій кілерів, а саме - як планувалися та реалізовувалися найрезонансніші замахи епохи. Для замовлення книги пишіть: @Zborshchyk_Mykola

Кримінальна експансія як елемент гібридного впливу? На відео: затримання у червні 2013 року в АР Крим співробітниками УБОЗ МВС України громадянина РФ Анатолія Якуніна, 1960 р.н. - російського «злодія в законі» на прізвисько «Сенька Самарський» (коронований у 1995 році). За даними оперативних джерел, Якунін, який раніше контролював кримінальні промисли у Поволжі та Краснодарському краї РФ, з 2010 року системно влаштувався у Ялті. З цього моменту він розпочав активну експансію з метою поширення свого впливу на все кримське узбережжя. Варто зазначити, що це було не перше затримання Якуніна в Україні. Так, 28 вересня 2011 року під час затримання в Києві «Сенька Самарський» чинив навіть фізичний опір співробітникам спецпідрозділу «Сокіл». Тоді у столиці він планував провести серію «сходок» із лідерами українського криміналітету, зокрема із «злодіями в законі» Льорою Сумським, Мамедом та Льохою Краснодонським, щоб призначити підконтрольних «смотрящих» у ключових регіонах країни. Як відомо з оперативних джерел, Мамед та Льора не поділяли задумів Сеньки. А сам Якунін розповів оперативникам, що приїхав до столиці «просто подивитися місто». 3 жовтня 2011 року Якуніна депортували з України із забороною в’їзду на територію держави терміном на 5 років. Проте за короткий час він знову нелегально повернувся на півострів. Поява та наполегливе закріплення «Сеньки Самарського» та його «колег» в Криму саме у період 2011–2013 років, за деякими оцінками, не були банальною «міграцією» на південь України. Це був чітко прорахований елемент стратегії російських спецслужб напередодні анексії півострова. В умовах підготовки до майбутнього демонтажу української державної влади в Криму, російські спецслужби традиційно використовували інструмент підконтрольного «злодійського» впливу. Роль Якуніна полягала у вибудовуванні комунікації з місцевим криміналітетом, переформатуванні сфер впливу та підпорядкуванні локальних ОЗУ єдиній вертикалі російського злодійського «общака». Створення контрольованого кримінального середовища в Криму мало на меті забезпечити відсутність внутрішнього опору з боку місцевих угруповань під час майбутніх подій 2014 року, а також підготувати тіньову інфраструктуру для фінансування та координації проросійських елементів.

Херсон часів первинного накопичення капіталу та розквіту бандитизму. На дворі спекотне літо 1994 року. На відео співробітники місцевого УБОЗ за силової підтримки бійців спецпідрозділу "Беркут" приймають "на гарячому" групу зухвалих рекетирів.

Унікальне фото: Віктор Кулівар (Карабас) у молодості Фото з архіву нашої підписниці. Зліва - Віктор Петрухін (батько підписниці). Справа - Віктор Кулівар. 1970 рік.

Одеса, 11 червня 2026 року. Так сьогодні виглядає могила Віктора Павловича Кулівара, відомого як «Карабас» - людини, яка стала абсолютною легендою бандитської Одеси. Дивовижний контраст, але тут, серед похованих професорів, генералів та видатних діячів міста, свій спокій знайшов і він. До слова, поруч із ним покоїться Віктор Прокопенко - знаменитий футболіст, тренер і депутат. Таке ось специфічне, суто одеське сусідство... Для мого проєкту ці кадри - не просто фіксація минулого, а частина великої підготовки до другого тому книги «Історія кримінального світу України», значний блок якого буде присвячений саме Одесі. Образ Карабаса давно став невід'ємною частиною міського кримінального фольклору. Але моє завдання - відокремити міфи від фактів. Я вже провів серйозну попередню роботу: поспілкувався з людьми, які не просто знали Кулівара, а були безпосередньою частиною його життя. Свою версію подій тих років мені виклали й ветерани одеської міліції. З цих протилежних поглядів зараз складається неймовірно химерна, складна та глибока картина епохи. Нагадаю для тих, хто підписався на сторінку нещодавно: я не романтизую тут кримінальний світ і не займаюся плакатною героїзацією співробітників правоохоронних органів. Моя мета - показати об'єктивний виворіт часу. Часу, де кожен у силу тих чи інших обставин виконував свої функції. По один бік барикад люди несли службу: одні робили це чесно до кінця, інші - ламалися і ставали частиною злочинних спільнот. По інший бік - кримінальний світ жив за своїми жорстокими правилами та поняттями. У кожного з них була своя доля, свій вибір і свій фінал. Моя ціль - показати історію без глянцю та цензури. А кримінальний феномен Одеси - це взагалі унікальний випадок в історії. Як кажуть: "Залишайтеся з нами. Буде цікаво".