Христенко та літери

несила до засинання під ранок патиною поверх повік нашаровуєтся їх раз за разом обтяжуючи погляд від того стає важким та гострим – ніби метальний дротик що прошиває наскрізь злізлу обпечену шкіру днів та тіні розтягнуті по алеї дерев та сонця дерев та сонця (переважно сонця) пальці занурюються у рани – недбало розчавлені ягоди шукаючи прохолоди а натрапляють лише на сон який вислизнув від мисливських псів уяви розжареної до білого так і залишившись неспійманим #поетичне

Минув майже рік часу від моменту, як мав щастя побувати на "Прописах" від ПЕН. Так як нового зараз нічого не пишеться, опублікую тут враженнєвий есей з альманаху за підсумками тих чудових днів у Франківську. Зараз думаю, що цей текст для мене з часом став якимось.. щемкіщим. Нехай побуде тут також: …бо ми всі разом, один за одним, один коло іншого Так звучить вирвана з контексту частина підпису, який мені залишив Тарас Прохасько на примірнику «Лексикону таємних знань», закликаючи його поповнювати. Я вже не пригадаю, чи то був перифраз моєї думки, яка звучала під час виступу після вручення дипломів, чи Прохаськові слова зрезонували з тим сердечним відчуттям, влучивши в його самісіньку суть настільки, що здалися моїми власними. В будь-якому з цих випадків, кінцевий залишок незмінний – «Прописи» дарують тобі людей, яких знаючи не повних пʼять днів, вже сміливо називаєш сімʼєю. І для когось ти так само стаєш частиною їхніх власних сімей в доволі специфічному, конкретному тлумаченні, що його ви всі сформували, а потім прийняли за мовчазною згодою. Проживання та усвідомлення спільності має неабияку цінність та вагу, значущість, ба більше – необхідність. З абсолютно унікальних людських досвідів, що нагадують різнокольорові скельця, постає спільнота, цілісна, як мозаїчний вітраж, де індивідуальність не губиться поряд з іншими, а навпаки – пропускаючи через себе світло, підкреслюється та оприявнюється. Ми гуртувалися в розмовах, які розтеклися сутінковим безладом біля потаємного озера, що зміліло чи то від серпневої спеки, чи від самотності серед міського ландшафту. В прогулянках вздовж міського ставку, хтось на самоті, хтось у довгому ланцюжку з окремими ланками, загортаючись в ранкову прохолоду та невимушені бесіди. Протягом менторських годин з Богданою Романцовою, що повнилися щирістю, розумінням, підтримкою. Заглиблюючись у закулісся драматичного театру, підіймаючись його сходами, блукаючи неочевидними підземними сценами. За найсмачнішими кабачковими оладками в «Делікації» разом з Ірою Цілик, яка попри своє недобре самопочуття знайшла хвилинку неформально поспілкуватися та титанічно впоралася з публічною дискусією в «Сенсі». Багато сміялися, іноді плакали. Згадували та карбували пам’ять про своїх людей, які загинули на війні або через війну. Після цього тютюновий дим видавася легшим за вечірнє повітря. Гіркота, що осіла на язиці та на серці, не дає спогадам вивітритися, закорковує їх, аби вони продовжували жити та живили наше єство. Свою поетичну збірку «Тонкий лід» Іра Цілик підписала для мене: «На згадку про наші “Прописи” 2025». Такі прості слова розчулюють всуціль. Вони ніби підтверджують довершеність цілого, самоцінність мозаїкиі, бо ми всі разом, один за одним, один коло іншого. Ці дні проминули, залишивши по собі багато любові, тепла та палкої віри – в себе, та в інших. Потім прийшов час рефлексії та догляду вольтерівського саду. Варто було дати спогадам пустити коріння в землю пережитого, прорости та настоятися, набрати посмаку міжсезоння (не тільки у природі, але й всередині себе). Після короткої подорожі до Івано-Франківська розпочинається довга дорога до себе, в якій важливою є ні скільки кінцева точка, а сам процес, сам рух, самі питання та спроби дати на них відповіді, ніколи не приречуючи себе на їх остаточність. #есеїстичне #прописне

📜 Максим Христенко — культуролог, поет та письменник, родом з Харківщини. Спеціалізується на сходознавчих студіях (орієнталізм, чайна культура). Учасник 3-го фестивалю-воркшопу для молодих авторів «Прописи» від українського ПЕН, поетичного фестивалю «Земля поетів», 32-го міжнародного фестивалю Lviv BookForum, а також низки літературних подій («Поезія біля пʼєца», «Сміятись як вино», читання в межах резиденції ім. родини Калинців «Слово триваюче» та інші). Живе та працює у Львові. 💬 Вірші Христенка є дуже легкими для сприйняття як в плані образів, так і тематично, стилістично. Яскраво проглядаються його інтерес та спеціалізація на сходознавстві. Наскрізним є мотив межі — між життям і смертю, зимою і весною, тілом і духом — де, наприклад, насіння, кістка персика чи промерзле поле стають метафорами очікування воскресіння й нового врожаю. З Максимом знайомий лише онлайн. #WikipediaPoet Також висловлюю щиру подяку Віктору Новграді-Лецо за підтримку та допомогу в розвитку проєктів від "stavozero".

перейшовши рів зі зміями вбрід заступаєш в траву до колін тобі – всотувати її пил їй – кликати тебе причаститися річковою водою замість вина чорноземами замість хлібу під час всеношної служби співаючи роздвоєним язиком: «вони – кров та плоть твого дому з них ти і вийшов не бійся нести їх у люди» несеш високо підіймаючи ніби хоругви вигини своїх рук тінь яких подібна до двох самотніх дерев на затоплених луках єдине чого боїшся насправді у лініях їхніх гілок одного разу не впізнати себе P.S. Така собі тужба за Слобожанщиною #поетичне

перебрав напнуті струни ребер видобуваєш звучання настільки тихе, що волосся чи нігті чи новий шар кори верболозу товщиною у лікоть – всі вони ростуть голосніше разом з тим звучанням нектар днів мерехтливою цівкою переливається з пустого в порожнє по долоні розкритій стікаючи в річище повноводне залишається вже коли підступатиме до лінії горла підняти ще вище голову та подумки вчитися плавити #поетичне

прогулянка весняним містом в оточенні ряду стертих як зуби стін випалені Помпеї дихають клаптями попелу що осідає на дно ставків наслідуючи квітневий сніг небажаний та водночас очікуваний відстань до смертності часто здається більшою в моменті коли розминаєшся з нею за рогом сусідньої вулиці вздовж якої ледь заквітають сливи хоча знаючи що ошаліла паморозь завтра побʼє тендітні обриси пелюсток брунька не зупиниться розпускатися #поетичне

зачіпаєш наріжний камінь в основі збитих деревʼяних брусків а він відлунює ніби колами по воді на помираючий шкірі того хто посміхався до світу найбільше разом з ним вдихаєш на третину обʼєму легень разом з ним хапаєшся за рваний рівчак поміж рогів юного місяця разом з ним тягнешся крізь ніч стопами до хиткої землі її не дістаючи разом з ним одягнувши ранкову імлу занурюєш погляд з-під перехрестя повік в рожеву блакить на всю глибину й разом з ним щосили смієшся P.S. Заключний вірш спонтанного камінного циклу #поетичне

перекочуєш черепаховий камінь пласкою стороною до сонця випуклою – ближче до тіла аби відчувати кожну нерівність поверхні, рельєфність схилів та гір, схожих на шипи троянди що поволі перероджується в шипшину, чий вузол живоплоту нагадує про вінець з тернів на його похиленій голові наступний день принесе непевність а той, що народиться за ніч після з світанкових крапель роси та пилу, здійнятого сандалями легіонерів той день люди запамʼятають надовго P.S. Ненавмисно збирається щось схоже на цикл #поетичне

дивишся, як зорі полумʼяний хвіст розсікає ночі веснянкувату брову але ніч не зупиняється говорити: «спершу з нічого постала любов а з неї майже одразу – спів падінням у буйність весняних вод триванням в невизначеності годин зі співу – спільність вимови слів зі слів – все інше, й людина також» любов напевно тому тяжіє народжуватися співпадінням розростатися в співтриванні зберігатися співвимовою від любові божественне майже не відрізниш P.S. Ваша запізніла валентинка 💌 #поетичне

кидаєш дикий камінь який летом своїм не поєднає сріблясті краї узбережжя стрілою не влучить у здимлене молоко голіафової голови не забʼє але ти продовжуєш дивитися під ноги коли йдеш не пропускаючи жодного що добре пасує в руку гойдаєш жилавим плечем у черговому кидку покладаючись на безгрішність та не потрапляєш в ціль P.S. Перший вірш в цьому році й взагалі за останній час. Нині сильно мало пишеться, тому дякую тим, хто все одно залишається 🫂 #поетичне

безнадійною самотою під круками та хмарами стебла залишені зимувати у морі поля обʼєднані сумуванням за братами, сестрами що стояли з ними пліч-о-пліч спорожнілі всередині, затвердлі, знекровлені застиглі в чеканні коли навесні з грудкуватого тіла проріжеться мʼяка зелень смарагдами переллється у хвилі майбутнього жита тоді ні пережите, ні невстигле нічого не буде даремним #поетичне

сніг та вода по вінця в криницях повня колоситься у мерзлій траві ними ні напʼєшся, ні наїсися на хуторі чорний кінь з жовтою гривою товче бруд, розбиває в калюжах лід його вершник збирає врожай кровʼю фарбуючи серп у червоний але ж яка кров з всохлої гілки? який сік з очних яблук? яке молоко з грудей? не вцідити наступного разу врожай візьмуть кістьми #поетичне

широкими долонями землероба покладеш у підтоплений ґрунт потріскану кісточку персика виплекаєш турботою дерево рожеві пелюстки цвіту звіє зрадливий вітер плоди його мʼякоттю соковитою обтяжують гілку поки кінцем не обсиплються щоб, як старі люди кажуть повернутися в землю життєвий цикл теплолюбного дерева загалом скидається на людський #поетичне

любощі біля зимного моря вимиває на берег круглими камінцями, панцирами молюсків пірʼїнами чайок, усмішкою по вітру блакиттю криги на скелях, на металевому вивʼязі сітки довгастого пірсу торканнями пальців що зминають шовк пляжу пірнаючи між піною та течією в самотні глибини у відкриті лещата, у скриню, де заховалося серце море свідок – мʼязи його здригаються тільки від твого доторку лютий-листопад 2025 #поетичне

паличка, зламана на дві частини з якої зведено міст до іншого берега не витримає ні коней, ні людей ні обозу з біженцями ні пілігримів все чекатиме поки нею вайлувато перейде вишкреблений зі шкаралупи щойно народжений день #поетичне

Περσεφόνη (Персефона) як пригадуєш шлях назовні передсердя дощить гранатовим зерням річка відповідає голосами померлих живиться талим снігом трьохголовий пес зачаївся у тіні склепіння брами з петлі чвертиріччя вороття вже немає ти зайдеш в кімнату останнім осіннім сонцем та заснеш забуваючи, що провалюючись у пітьму навесні доведеться прокинутися #поетичне