дофамін

дивишся на своє фото десятирічної давнини, де тобі здавалось, що ти аж надто негарний та незграбний, а зараз бачиш звичайну гарну молоду людину і думаєш, ну чого ж я так себе гриз а тепер найважливіше: рівно так само ви колись подивитесь на сьогоднішнє фото тож може, варто вже ЗАРАЗ бути до себе добрішим, а не чекати десять років, щоб нарешті себе оцінити???

ми так звикли бути комусь потрібними, що губимось, коли треба подбати про себе — наче це не так важливо а потім дивуємось, чому всередині порожньо спробуйте поставити себе хоч не першими, але й не останніми у власному житті ви теж людина, про яку варто подбати

ви не зобовʼязані дочитувати книжку, яка вам не йде життя надто коротке, щоб домучувати нудне з почуття обовʼязку це стосується не лише книжок

дивно, але предмети навколо нас тихо зберігають наше життя чашка, з якої пили в найважчий рік светр, у якому вас обіймали книжка, яку читали тієї самої осені ми думаємо, що це просто речі, але насправді вони ніби свідки, мовчазні хранителі моментів, яких більше немає саме тому так важко викидати дрібниці ми розлучаємось не з предметом, а з версією себе, яка ним користувалась

коли ввечері бачите освітлені вікна чужих будинків, у кожному — цілі життя люди зі своїми тривогами, які здаються їм величезними, точно як ваші здаються вам згадайте про це наступного разу, коли проблема накриє з головою ваша біда реальна, але вона — лише одне вікно з мільйонів це не знецінює її, але повертає масштаб дихати стає трохи легше

нас так лякає самотність, що ми готові терпіти будь-кого поруч, аби не залишитись наодинці хоча навчитись бути в добрій компанії самого себе — це одна з найважливіших навичок у житті бо поки ви тікаєте від себе в чужі обійми, ви так і не дізнаєтесь, хто ви насправді і чого хочете людина, якій добре наодинці, обирає інших не від страху порожнечі, а тому що справді хоче саме їх

інколи найдобріше, що можна зробити для себе — це відпустити те, що вже не на вашому боці: стосунки, які лише виснажують, мрію, яка давно стала тягарем, людину, яка тримається за вас тільки коли їй зручно відпустити не означає програти це означає звільнити руки й серце для того, що справді ваше, бо поки ви тримаєтесь за старе, для нового просто немає місця

найбільше на нас вплинули не великі події, про які ми розповідаємо, а дрібниці, яких ми навіть не памʼятаємо: випадкова фраза вчителя, погляд незнайомця, книжка, що трапилась вчасно, чиясь доброта в потрібний день ми думаємо, що зробили себе самі, свідомими рішеннями, а насправді нас зліпило безліч крихітних моментів, які ми ніколи не оцінювали як важливі це нагадує, що й ми зараз можемо когось непомітно змінити одним добрим словом

якщо порахувати, скільки годин ми віддаємо тривозі про те, що не сталось, прокручуванню чужих слів, ображанню на дрібниці — виходить, що величезна частина єдиного життя йде на те, що не варте й хвилини це не привід картати себе це привід запитати що з того, через що я переживаю сьогодні, матиме значення через рік якщо нічого — може, не варто віддавати йому ще й цей день життя надто коротке, щоб проживати його в думках про погане

ми чомусь вирішили, що маємо весь час кудись рухатись, розвиватись, ставати кращою версією себе, і будь-яка зупинка сприймається як лінь чи поразка але насправді життя не зобов'язане бути нескінченним підйомом угору бувають періоди, коли єдине правильне — це зупинитись, видихнути і просто побути там, де ви є, без наступної вершини на горизонті це не застій, це теж частина шляху

найтихіша форма мужності — це прокидатись щоранку у важкий період і все одно вставати, чистити зуби, робити свої справи, жити далі, коли всередині нічого не хочеться про таких людей не пишуть, їм не аплодують, бо ця боротьба не видна нікому, але саме вона і є справжньою і якщо ви зараз так живете — ви набагато сильніші, ніж дозволяєте собі думати

ми звикли вибачатися за те, за що не варто: за свої сльози, за те, що чогось потребуємо, за те, що втомились, за свої почуття, ніби сам факт нашого існування комусь незручний, але ви не зобов'язані бути маленькими й непомітними, щоб вас прийняли ви маєте право займати свій простір у цьому світі повністю, без вибачень

цікаво, що наш мозок фізично змінюється від того, що ми регулярно робимо й думаємо це називається нейропластичність, і означає вона просту, обнадійливу річ: ви не застрягли назавжди у тому, ким є зараз, бо кожна нова звичка, кожна повторена думка буквально протоптує нову стежку в голові, і чим частіше ви нею йдете, тим міцнішою вона стає, а значить, навіть якщо здається, що змінитися неможливо, насправді ваш мозок тільки й чекає, щоб ви почали — і поступово перебудується під нове життя

так, не забувайте про це

що варто памʼятати, коли тривога переконує вас у найгіршому: а) тривога — це не передбачення, а лише припущення, і вона майже завжди перебільшує б) те, що ви думаєте про щось погане, не означає, що воно станеться в) ваше тіло реагує так, ніби загроза реальна…

що варто памʼятати, коли тривога переконує вас у найгіршому: а) тривога — це не передбачення, а лише припущення, і вона майже завжди перебільшує б) те, що ви думаєте про щось погане, не означає, що воно станеться в) ваше тіло реагує так, ніби загроза реальна, навіть коли її немає — це просто хибна тривога г) більшість того, про що ви хвилювалися роками, так і не сталося ґ) ви переживали тривогу вже сотні разів — і щоразу вона минала д) можна боятися і все одно діяти, страх не зобовʼязаний бути на паузі тривога не дорівнює правді — це лише сигналізація, яка інколи спрацьовує даремно

люблю ось цю фразу: ваші мрї та цілі — це спогади з майбутнього коли ми думаємо про мрію як про щось майже неминуче, як про факт, що чекає на нас, ми починаємо діяти впевненіше зникає оте вічне «а раптом не вийде», натомість приходить спокійне відчуття, що ви просто прямуєте туди, де вже є ваше життя, лишилось тільки дійти ну гарно ж звучить, да?

до речі, читала нещодавно «Кожного наступного літа» і одразу ж дивилася екранізацію по цій книзі і яка ж я щаслива, що і книга, і серіал виявилися топ оф зе топ легенька літня атмосфера, підліткове кохання, спайсі сцени — все як я люблю раджу!! 🫡

є проста закономірність, яку легко не помітити: ми стаємо схожими на тих, ким себе оточуємо — переймаємо їхні звички, спосіб думати, навіть рівень спокою чи тривоги бо мозок несвідомо копіює тих, хто поруч це давній механізм навчання, тож якщо хочете змінитися, інколи найдієвіше — не змушувати себе силою, а просто більше часу проводити поруч з людьми, які вже живуть так, як ви хотіли б і поступово це стане і вашим

іноді вам просто потрібно зустріти людину, чия м’якість не здається награною чи чужою можливо, це буде той, хто з’явиться у вашому житті в найвразливіший момент і не завдасть ще більшого болю, а допоможе вашій нервовій системі знову відчути спокій, і замість…