експедиція ані по

амінь

і нехай цей канальний простір буде місцем концентрації моєї важливості, мого его, який шкандибаючи проходить шлях до звільнення. або цей шлях нелінійний і я уже іноді відчуваю вивільнення коли перестаю контролювати подумки все навколо і відчувати вплив всього на себе, або це поступово станеться і я стану вільною від цього всього десь там колись

в мені багато хорошого і корисного, я вдячна людям які це бачать відчувають і переказують це мені. з власної інфціативи чи від мого прохання. і так і так допомагає. інакше без зворотного звʼязку я тягнуся до деструкції, бо моя опора-підлога хитка, і або я провалююсь від рандомного тригера, або концентрую цей біль і оформляю у шось їстівне під етікеткою «мистецтво» і стає легше, особливо коли коло замикається і я отримую на це зворотній звʼязок

мусолення одного закінчується коли починаєш мусолити інше. оце і я почала читати книжку реалістично прикладну і відпускаю свої дурні накладені одна на одну думки як шпинатний тортік, якого вже пора викидати

я дуже люблю слова біль проблема тепло світло плавати племʼя альпініст тиша піон ковдра стіна океан рибка поньо на кручі подерті двері лампа на якій моль ісландський мох і невимовлені слова які ти в моменті міняєш на тишу

коли всередині тебе біль, то зовнішнє стає байдужим і тісним, температура підіймається коли біль, тому він відштовхує все, що хоче дати тепла, бо надто жарко а біль жиє допоки ти в нього вдивляєшся. коли стає спокійно-байдуже на біль, воно іде поруч ще трохи, стає байдужим до тебе, іноді навіть прихильним і трансформується на ідею, ну чи лишається позаду і нагадує про себе зрідка, допоки спогад про цей більш не стане мʼякшим, тьмянішим і не таким вже й смачним, аби його пробувати ще раз

хороший знак

а тут вдома… багато невизначеності і відчуття провини за те що хочеться перестати бути нейтральною і спробувати пожити як відчувається, а не обережно щоб нікому не заважати

але мені так подобалось не думати про якісь штуки сумнівні поки я була в таборі, мені там було якось вперше за довгий час добре, прям спокійно, навіть коли було сумно, то все одно якось я приймала цей сум і розуміла звідки іде і що це тимчасове

ось я прослідковую коли мені стає погано крок 1: отримати зовнішній коментар щодо мого вибору крок 2: засумніватися у своїх діях і згадати шось важке з минулого крок 3: подумати а шо було б якби мене не було б крок 4: згадати про плани які ось недавно собі придумала крок 5: дати собі час вийти з цього стану як-небудь бо це хоч і буде повертатись але тимчасово і життя я сама собі придумую, обнуляюсь і спать і уявляти як я обіймаю всіх кого сильно люблю

як зрозуміти відчути межу між тим, коли тобі потрібна допомога і підтримка і просити це у тих кому ти довіряєш і хто тебе любить ось так казати писати і відчуттям що ти стаєш в цей момент тягарем і хочеш викликати співчуття аби тобі приділили час? перше здається відчувається чимось ніби так можна, а друге відчуття це голос який сидить в мені і каже оце повторює кожен раз всі ці страхи приводять до того, що страшно бути незрозумілою, емоційно важкою, закритою коли ніхто до цього не готовий чи відкритою коли всі втомлені, і звичка бути закритою так і тягнеться лишитись…. тіки коли стає байдуже і емоційно обнуляюсь відволікаюсь то забуваю про це, відкладаю, але воно повертається мені так ставало легше коли мені не треба було нічо пояснювати і мене просто обіймали і мені не треба було думати чи приймають мене, а я це відчувала, а зараз я знову думаю… капут ну і діла

на кузьмі плакала, тут плачу, шось у мене день такий чи життя таке... знаєте, оце коли 5 хв тому все було норм а потім одне слово і я уже подумки переношусь в якісь 2022 роки коли це було нормою відчувати дивні болючі емоції і не просити підтримки

ну добре може я катастрофізую але важко тяжко ну важко від цього ааааа

подивилась фільм про Кузьму