namae mo nai kokoro.

а, і поки мене не було я встиг майже повністю подивитись «алісу в прикордонні». серед моїх улюблених персонажів — арісу, кіюма та анна. але почесне перше місце дістається їй.

і на честь мого повернення проводжу чергове промацування пульсу (яке, можливо, потім буде використано для проведення чистки). коротше, якщо ви м'ю, то киньте в коментарі посилання на канал, якщо читач чи читачка то достатньо буде стікеру.

ну, здрастє. "давно" не бачились.

моя любімі корейська гігашейла кім мінґю піде в армію 10 вересня. нічого, я його дочекаюсь.

почав дивитись «східний палац» і хочу сказати, що зйомка тут просто шикарна.

ніжно посиділи сьогодні з варею в діскорді, побалакали про рибок, подивилися вішлісти інших людей на якомусь сайті та меми в пінтересті. а, ну і чомусь дуже багато позіхали.

ну і наостанок. я, нарешті, додивився «алхімію душ» і мені сподобалось. так, моментами, а особливо під час перегляду першого сезону, було враження затягнутості, але його викликало радше усвідомлення кількості серій та часу, який займає кожна з них, аніж сам сюжет. терер стосовно сюжету: це дуже непогане фентезі у, скажімо так, стародавніх декораціях. любовні лінії тут, як на мене, чудові, магічна система теж класна, головний герой... я промовчу, а то ще слиною екран заллю. коротше да.

я дочитав «володаря мух» вільяма ґолдінґа і що я можу сказати... ну, по-перше, мені дуже сподобалась ця невеличка книжка, яку я проковтнув за вечір. якби мене попросили описати мої враження одним словом, то я б сказав щось типу «прекрасно-жахлива». бо спочатку все починається як певною мірою страшна, але все ж таки переважно приємна історія (якщо викинути передумови потрапляння хлопців на острів) про хлопців, які, опинившись на безлюдному острові, намагаються поступово вибудувати якийсь соціум, не до кінця розуміючи трагічність свого становища, шляхом дій, які більше схожі на гру (це й не дивно, їм там усім десь від 6 до 13 років). але зрештою цей іграшковий світ ламається, в ньому з'являється насилля та беззаконня, яке ще й має наліт хтонічності. і саме цей злам зрештою породжує найглибшу основу роману, а саме протистояння добра і зла, яке насправді вдало маскується за протистоянням цивілізації та дикунства, закону та беззаконня. ну і сюди можна ще притягнути пару демократії та диктатури, і всі вони втілюються у двох основних героях — ральфові та джекові. перший, отримавши владу на свого роду виборах, намагається вирішувати усі проблеми за допомогою обговорень та таких собі повчань, а також переймається тим, що їх всіх рано чи пізно знайшли, наголошуючи на важливості підтримування вогнища, дим від якого буде сигналом для кораблів. другий же, трохи походивши під керівництвом товариша, вирішує зрештою відділити частину, а потім майже усіх, хлопців від демократичного табору і перемістити їх у свій, де головною силою є свого роду культ особистості та насильство. рушійними силами усіх цих подій насамперед є насильство та страх. саме після першої вбитої свині джек поступово починає відчувати власну силу та значення у колективі жителів острова, і згодом це відчуття досягає абсолюту, змушуючи його відокремитись, заснувати своє плем'я та жити, вбиваючи. ральф же ж продовжує й надалі намагатися гнути свою лінію та дотримуватись встановлених раніше законів. страх. спочатку діти побоюються звіра зі снів та, скажімо так, марень. але згодом цей звір отримує своєрідне втілення (яке саме дізнаєтесь, якщо прочитаєте). і з цього моменту починається найбільший хаос і з'являється певний хтонічний мотив — відчуття повернення до первісного, доцивілізаційного стану, де страх перед невідомим і насильство поступово витісняють встановлений порядок. отримавши яке-не-яке підтвердження існування звіра, джек, який все ж вміє вбивати, збільшує свій «культ», даючи надію на спасіння від нього, що зрештою призводить до вбивства одного з жителів острова, який повернувся після блукання лісом з новинами про того самого звіра, до того ж доволі звірячим методом (от якраз у цьому моменті і проявляється та сама хтонічність, хоча тільки зараз я зрозумів, що, мабуть, краще було б вжити слово «дикий»... але фіг з ним). і весь той жах з ще одним вбивством і полюванням дикої групи, на чолі з джеком, на ральфа, як на мене, береться саме з того, що і джек, і всі інші повірили у те, що вони вбили того самого страшного звіра, що підсилило віру і у свого роду могутність джека, і у правильність такого способу життя. але для мене тут ще є тема, яка добре проглядається завдяки ось цьому фрагменту з марення саймона, де він говорив з тим самим володарем мух: ㅤㅤㅤ«— І ви уявили, ніби Звіра можна вистежити, вбити! — промовила голова. Якусь мить чи дві ліс і все навкруги, спотворене темрявою, двигтіло від гидкого сміху. — Але ж ти знав, правда? Що я частина тебе самого? Невіддільна частина! Що це через мене вам нічого не вдалося? І сталось те, що сталось?». і це тема двоякої природи людини. тут треба на секунду забути, що герої тут діти. спочатку хлопці живуть у певній рівності, але зрештою рівність ламається і десь гору над бере зло, але десь переважно залишається добро, але при цьому перший час життя у спокої показує те, що зло теж здатне на добро, в той час як добро, в образі ральфа, теж за потреби може вдатися до того, що роблять інструментом зла, а саме до насилля (так, задля захисту себе, але ж за своєю суттю насилля є злом). ще трохи додам, що, як на мене, ще одним фактором переходу джека на темну сторону є втрата надії. він перший змирився з тим, що ніхто їх не врятує, тому просто забив на правила і вирішив жити так, як хочеться йому, а також таким чином, щоб мати змогу вижити. а далі вже пішло все те, про що я писав вище. і наостанок скажу, що я вважаю найкращим персонажем цього роману не ральфа чи джека, а роху, який був насправді наймудрішим серед усіх. і мені дуже його шкода. щось я знову занадто розписав. коротше, раджу почитати. на цьому все, дякую за увагу.

я дочитав «пісню ахілла». не можу сказати, що ця історія прям шедевр серед шедеврів, але вона була чудовою. ні, не з точки зору мови, бо вона тут дуже просиа і легко читається (хоча, незважаючи на це, моє око періодично хапалося за гарні порівняння), а з точки зору самої історії. адже вона про близьку дружбу, яка переростає у кохання, але при цьому не зникає. вона про самопожертву, злам людини під гнітом очікувань, про нищівну силу пихи та материнську любов (так, я вважаю, що фетіда щиро любила ахілла). мені не дуже властиво плакати над книжками, але все ж таки ця історія емоційно мене зачепила, особливо той невеличкий, порівняно з усім іншим об'ємом тексту, фрагмент страждань ахілла (не через те, що я люблю споглядати страждання героїв, а тому що ця частина була неймовірно... не знаю, інтимною. і, принаймні для мене, це горе найкраще демонструє глибину почуттів героїв). але найкращим моментом усієї книги я вважаю ось цей: ㅤㅤㅤ«— Я зробила це, — каже. Спочатку я не розумію. Але толі бачу гробницю і мітки, які вона лишила на камені. «АХІЛЛЕС» — значиться на ньому. І поруч — «ПАТРОКЛ». ㅤㅤㅤ— Йди, — говорить Фетіда, — Він чекає на тебе». бо саме цей фрагмент, попри всю трагічність фіналу, дає надію на те, що, переживши стільки жаху, ахілл і патрокл нарешті здобудуть спокій у підземному царстві і будуть вічно поруч один з одним. коротше кажучи, якщо не читали, то почитайте. так, ця книжка, принаймні для мене, не з тих, які я б в майбутньому перечитав (а хоча хто його зна насправді), але з нею можна непогано провести декілька вечорів. p.s: ненадовго повернуся до того фрагменту, який мені найбільше сподобався. от саме він чудово демонструє те, наскільки фетіда любила ахілла. вона допомогла патроклу піти не через любов до нього, а через любов до сина. вона переступила через свою неприязнь до нього та смертних загалом, щоб виконати останнє бажання сина у абсолютному його вияві — вічності у підземному царстві разом з тим, кого він любив.

я дочитав «сад гетсеманський» івана багряного (нарешті) і тут багатослівним не буду, тому просто скажу, що книга важка. вона про знущання, трагедії, ув'язнення, тортури та ще купу всього. так, на цьому все, бо я не хочу в разі чого відлякати своєю писаниною людей від цієї книги (ну, і трохи через те, що я не дуже добра пам'ятаю сюжет, бо почав читати ще, мабуть, в березні і от тільки тепер руки долізли завершити розпочате). як підсумок скажу, що цю цеглинку треба прочитати усім. на цьому все, дякую за увагу.

ну шо ж, здрастє, от я й повернувся. так, мене не було не так вже й довго (хоча мені здавалось, що цей тиждень тягнувся неможливо довго). і от коротенький екскурс у те, що сталося за цей час: - я застенив cravity; - заслухав до дірок this & that скізів; - прочитав «пісню ахілла» та «володара мух»; - нарешті дочитав, а точніше дослухав, «сад гетсеманський»; - добре відпочив; - замислився над тим, щоб завести рибку; - поступово дочитую «заборонені барви» юкіо мішіми.

список усього, що мені сподобалось в липні. перший сезон «алхімії душ»; лі джеук; «відчайдушні домогосподарки»; збирати цитати мері еліс янг, які вона каже в кінці кожної серії серіалу, про який вже сказано вище; кліп на "awake" cravity; «про письменство. мемуари про ремесло» стівена кінга; «про мишей та людей» джона стейнбека; сезамові кільця з лідлу; японські тонкі ручки; металевий автоматичний олівець; calvin klein one; сирники з маком; пісні: yeonjun — long way long ride, vanilla; bts — normal, body to body, they don't know 'bout us; 5sos — bad omens; bad omens — impose, take me first; nf — if you want love, paid my dues; the neighbourhood — sweater weather; dpr ian — ballroom extravaganza, peanut butter & tears, mood; nexz — mmchk, beat-boxer, o-rly?; cravity — awake, love or die.

колись ліна костенко написала, що «і кожен фініш – це, по суті, старт», а я скажу, що «кожна літня ніч з відчиненим вікном — це, по суті, лотерея», а особливо якщо спати не повністю вкритим ковдрою, бо ти ніколи не знаєш чи те відчиненне вікно дасть змогу прокинутися не у вваній з потом, чи перетворить твоє тіло на банкетниий стіл для комарів.

оскільки «про мишей і людей» я швидко прочитав, довелося обрати іншу книжку для читання перед сном. тому обрав «пісню ахілла». і оскільки в книзі нема лясе, то роль закладинки у ній виконує картка мінґю з карат версії альбому cxm.

ㅤㅤㅤувага!! тут є спойлери. закривати їх блюром мені лінь, тому читайте на власний розсуд. ㅤㅤㅤджон стейнбек «про мишей і людей». ㅤㅤㅤта, мишко моя бідна, стій: ㅤㅤㅤтак гірко не тобі одній! ㅤㅤㅤі мишачих, і людських мрій ㅤㅤㅤнемало гине, ㅤㅤㅤі потім смутків темних рій ㅤㅤㅤуслід їм лине. ㅤㅤㅤㅤㅤㅤроберт бернс «до миші». «саме з цього вірша взято назву новели, а рядки з нього, написані вище, передають основну ідею — крихкість людських мрій» — от приблизно щось таке пишуть в інтернеті стосовно новели, і якщо стосовно назви сперечатися сенсу нуль, то стосовно ідеї можна (бо як би ми не намагалися загнати поняття "ідея літературного твору" у рамки одностайності, у нас все одно нічого не вийде. кожен пропускає твір крізь себе, дивиться на нього через свою оптику, тому скільки людей, стільки і трактувань. тим паче ролан барт вже давно автора поховав, а розвиток думки про індивідуальність літератури його відспівала). сенсу переказувати сюжет, принаймні повністю, я не бачу, бо новела невелика і прочитати її можна за вечір, тому сконцентруюсь на враженнях і роздумах. спочатку перше: текст читається дуже легко (так, когось може відлякати невеликий опис природи на самому початку, але він теж дуже гарний. взагалі я дуже люблю описи стейнбека), темп швидкий, емоції викликає (переважно негативні... і якщо у вас є підвищена чутливість до згадок вбивства тварин, то на деяких моментах може бути погано). а тепер роздуми: я частково погоджуюсь з тим, що в творі є тема "крихкості мрій", бо через низку обставини головна мрія головних героїв — джорджа та ленні — розбивається. у тексті є специфічні, як на сьогодні, моменти (типу вживання слова на літеру н, яким зневажливо називають темношкірих), але усі їх, зокрема і ставлення і джона, і інших людей до ленні, можна списати на особливості соціуму того часу. але ми не у тому часі, переосмислення літератури має місце бути, тому от що я можу сказати. для мене ця новела в першу чергу про відповідальність за свої дії та важливість розуміння того, що деякі люди, в силу певних розладів чи захворювань, мають інакшу поведінку та сприйняття цього світу, а отже і підхід до них повинен бути дещо іншим, ніж до людей, які цих розладів чи захворювань не мають. на самому початку джордж каже ленні, що якби не він, то перший вже давно б одружився і взагалі жив би своє найкраще життя, потім він розповідає іншому персонажу, що взагалі зійшовся з ленні після того, як вчергове потягнув з нього прикол, сказавши, щоб той стрибнув у річку. і ленні це зробив, бо в силу того, що він "тупуватий" (насправді, якщо почитаєте, то побачите, що він насправді не просто "тупуватий". там прям можна простежити або певну розумову відсталість, або щось інше (я тут дуже обережний, бо сам не сильно розбираюся от прям в симптомах, якщо так правильно казати, наприклад, аутизму. тому цей термін я не використовую, бо точно сказати не можу чи саме він там проглядається. якщо ви читали, то стосовно цього можете написати свої судження)), ленні просто наївно робить те, що йому скажуть. але він не вміє плавати, тому ледь не втопився, після чого джордж більше над ним не жартував. і от питання: а навіщо він взагалі пішов з ленні шукати роботу, якщо він "тупуватий"? він там розповідає, що от зійшовся з ним після смерті його тітки і вони разом отак от вирушили на пошуки робити. так, можливо це й добре, бо ленні хоча б не помер з голоду (але помер від дечого іншого) і мав хоч якісь гроші, але (знову ж таки, якщо говорити з точки зору сьогодення) чи варті ті мізерні гроші того, що того ленні джордж постійно чмирив оцим "мені б без тебе було краще", постійно залякував тим, що позбавить його мрії (доглядати за кроликами на фермі, яку вони б купили... хоча враховуючи досвід з мишами, цуценям і дружиною власника ранчо я б ленні не довірив би нічого живого... до речі от ще момент. джордж пообіцяв ленні цуценя і зрештою подарував, але той згодом його вбив. і от нахуя він це зробив, прекрасно знаючи, що ленні неодноразово вбивав мишей (ненароком, з переляку, але все ж)), а про життя в не дуже комфортних умовах годі й казати. так, нема абсолютної впевненості у тому, що з ленні поводилися краще і жив би він у кращому становищі, якби він залишився, наприклад, в рідному місті, але а) надія помирає останньою, б) навіщо тоді джордж його з собою взагалі взяв, розуміючи, щр будуть проблеми і навіщо він постійно його лякає і принижує, намагаючись "виховувати", якщо прекрасно бачить, що це не діє і ленні все одно періодично продовжує робити те, що й робив перед попереднім відчитуванням. (трохи додам: на полях однієї сторінки я залишив коментар стосовно того, що скоріше за все, джордж просто користується силою ленні, тому й взяв його з собою і продовжував цю подорож. у новеллі ленні хоч і "тупуватий", але дуже сильний. навіть керівник команди, в якій були ці двоє, після розвантажування ячменю сказав, що такого сильного і швидкого робітника як ленні він не бачив ніколи. і от, враховуючи те, що ленні як робітник просто неймовірний, а джордж поступається йому силою, але перевищує розумом, другий міг спокійно тримати першого біля себе чисто з розрахунку, що якщо звільнять його через щось, то з ним піде й ленні, і якщо роботодавець не захоче втрачати такого сильного і швидкого робітника, який ще й всі накази виконує, то йому доведеться залишити й джорджа, щоб він не пішов. це більше схоже на якусь дуже дивну теорію, і тим паче джордж особливо якихось пройобів у роботі за весь сюжет не показав, але все одно хто зна що у нього в башкє). думаю у цьому я нормально описав і першу, і другу тему, тому скажу ще дещо і можна закінчувати. дехто у відгуках згадує тему дружби, яка перемагає самотність, і частково я з цим погоджуюсь, адже попри все ленні та джордж були разом і іноді мали відносно нормальні розмови (ну і вони фактично там єдина така пара друзів), але є один момент, який для мене є дуже суперечливим, а саме фінал історії, де джордж знаходить ленні після того як той втік з місця випадкового вбивства дружини керлі (це син так званого боса, який, як мені здалося, насправді власник ранчо), яке він і вчинив. розповідаючи ленні історію про їхнє щасливе майбутнє, джордж зрештою вбиває ленні пострілом у голову. і от чому для мене це суперечливий момент: з одного боку це можна розцінити як свого роду евтаназію, яку джордж зробив з наміром позбавити ленні наслідків того, що він зробив (майбутніх страждань в ув'язненні чи постійній втечі). з іншого боку ця ідея доволі дивна, бо йому цю "евтаназію" могли зробити й інші чоловіки зі зброєю, які пішли його шукати, а особливо чоловік вбитої, який і так грозився це зробити. і тоді виходить, що це більше схоже на щось типу "краще я його вб'ю, аніж хтось інший", тим паче якщо ще й додати, що він спеціально вкрав револьвер у сусіда по бараку і пішов разом з ним його шукати (цей чєл прекрасно знав де ховається ленні і у нього була перевага у часі, бо дістався до нього він раніше за інших). до чого я веду. якби джордж дійсно вважав ленні другом, він би не вбив його, а допоміг втекти, або втік разом з ним, або ж зробив ще щось, але не відібрав би життя, бо як на мене, якщо друг, і неважливо коли, знаючи, що ви невинні, або ж винні частково, обирає пустити вам кулю в голову, а не обирає інший прояв допомоги, то нахуй такий друг. і як на мене, джорджу все ж було боляче від свого вчинку, але зрештою він зробив те, чого давно хотів — позбутися людини, яка, на його думку, не давала йому повноцінно жити. ㅤㅤㅤнаостанок скажу що мені сподобалось, рекомендую почитати. і ще я хоч і вчуся на якому-не-якому, але до диплому мені ще рік, і взагалі я вчитель української літератури, а не літературознавець, а у вивченні літератури головне думати, тому це просто мої думки, які не є якоюсь літературознавчою статтею, і які не претендують на статус істини. щось я забагато наговорив... що ж, дякую усім, хто дожив до цього моменту тексту. гарного усім вечора.

😉.

я дочитав. і, чесно кажучи, навіть не знаю що й думати. треба трохи переварити сюжет.

почав читати «про мишей і людей» стейнбека. і в мене виникає скажене бажання заплакати кожного разу, коли хтось якось грубо ставиться до ленні. а від історії джорджа про, скажімо так, їхнє з ним минуле мене прям аж... вшатати захотілося.

в сенсі завтра вже серпень... ну, нічого. сподіваюсь, останній місяць літа пройде чудово (або хоча б нормально). з того, що я хочу зробити за цей місяць: виробити звичку не користуватись телефоном/планшетом за годину до сну, а також читати тільки паперові книги перед цим самим сном, обмежити соціальні мережі, зробити дз з німецької, яке задали на літо.