говорити

Нам досі важко підібрати слова... Сьогодні ми отримали офіційний лист від «Книголенду» з підтвердженням того, чого ми найбільше боялися: наші книжки також згоріли на їхньому складі у Харкові. Ми до останнього мали надію, що вони у книгарнях. Бо так і було раніше, і ми сподівалися, що книжки збереглися на полицях. На жаль, наші книжки перебували все ж на складі й повністю знищені внаслідок ворожої атаки. Для нашого видавництва це важкий удар. У кожну сторінку, що перетворилася на попіл, було вкладено душевне тепло, місяці праці та віру всієї нашої команди. Але ми не опускаємо рук. «Книголенд» продовжує роботу своїх офлайн-книгарень, а ми вже шукаємо можливості для відновлення втраченого. Дякуємо команді партнерів за прозорість і кожному з вас — за те, що поруч. Наші співчуття колегам, авторам і читачам. Головне - життя і здоров'я людей, решту відновимо. Як можна підтримати нас сьогодні: •Оформлюйте замовлення на нашому сайті — це найкращий спосіб допомогти нам зібрати кошти на новий друк. •Завітайте до офлайн-книгарень «Книголенд» та підтримайте книжковий ринок купівлею товарів наживо. •Зробіть репост цього допису, щоб дати нам голос і залучити більше людей. Ворожі ракети можуть знищити папір, але їм ніколи не знищити нашої любові до української книги та людей, які її творять. Дякуємо, що ви з нами! 💛

Немає дорослого, який не був дитиною, але, на жаль, є діти, які ніколи не стануть дорослими. Плекаймо дитинство. Плекаймо дитину у собі, яка дасть можливість дорослому вижити у великому світі.

А ти теж помічаєш, що одненьке щось, щоразу різне, встає на твоєму шляху до щастя? Постійно оце відчуття, що іще трохи, ось-ось, і ця мить прийде. Насправді це одненьке - ти є сам ти, щоразу різний, весь час шукаєш причину, і, головне, знаходиш, чому: - не зробити перший крок - не сказати "ні" - не сказати "так" - не бути собою врешті. От і думай тепер, де твоя вигода у тому, щоб бути собі кісткою в горлі.

Дуже мало людей в моєму оточенні бачили мене таку, знають мене з цього боку. Найбільше бачить мій син. Для нього стан “мама пише” знайомий з дитинства, він старається не займати мене, коли я зайнята, я дуже вдячна йому. Можливо, це і краще, що практично нема свідків цьому. Акт творчості - це такий транс, у якому ти перебуваєш, і сама себе не контролюєш. Втім з іншого боку інколи нема з ким поділитися тим, що ти відчуваєш. Творчі люди самотні. Вони так звикають до самотності, що зрощуються з нею і важко виходять потім з мушлі. А мені зараз важко і складно у цю мушлю зайти. Там так багато болю, що спочатку я маю пережити, виписати, виплакати його, а потім вже зможу писати не про нього. От же ж блін, ну брешу ж одразу, не сходячи з місця. Я завжди буду говорити про біль. Іноді так непомітно, що ніхто, клянуся, ніхто цього не помітить. А зараз мій біль всі греблі рве. Пишу - і сльози навертаюся на очі. Я так довго не писала так, як зараз, тексти із тим, щоб вони одразу побачили світ, водночас даючи можливість іншим видавати свої тексти за власний кошт і говорити про них світу, що мені це болить. 3. Я ділюся цим текстом для самої себе, щоб вперше за довгий час вийти з тіні на світло саме творчою частиною свого життя. Я роблю це для тих, хто пише сам: я вас чую, розумію, підтримую всім серцем і душею. Я знаю, що кожна творча людина має власне пекло зсередини. Однією з цілей власного життя я бачу допомогу людям у перебуванні у цьому пеклі. “Я змогла - зможеш і ти”. І врешті я роблю це для тих, хто читає і підтримує митців. Купляйте їхні книжки. Кажіть їм, які вони офігенні. Діліться враженнями і відчуттями щедро, не економте слів. Розповідайте про книжки, які читали, навіть якщо їх вже не можна купити, тексти живі, поки їх читають, письменники будуть писати, якщо відчуватимуть, що на їхні тексти чекають. Пам’ятайте, ваші лайки, репости, коментарі - це їхнє підтвердження того, що вони самі у межах своєї творчості існують. Це найвище благо на землі - відчувати, що ти потрібен людям, що ти щось значиш, робиш щось, що залишає по собі вагомий слід. Врешті, я все. Дякую, друже, за те, що я тобі записала - а ти послухав - 24 хвилини 47 секунд. Я відчула, що хочу написати те, про що розповіла тобі і поділитися з тим іншими. Дякую всім, хто читає і підтримує мене. Кожне ваше тепле слово я пам’ятаю і зберігаю, як скарб. Ви найкращі. Бережіть себе, і я себе берегтиму. Міцно обіймаю. Ваша Наталя.

Ну от, власне, і все. Не всі мої вірші мають так багато історій всередині історії їх створення. З попереднім віршем про яблучко, яке покотилося, та й згори вниз все набагато простіше. Мені давно хотілося щось написати в такому народному стилі. Де я, де українська етніка, втім мені хотілося, я давно чую цей ритм у своїй голові, бачила цей образ, як котиться яблуко. До речі, у мене вже є кілька віршів про яблуню і яблука, можливо буде колись цикл чи тематичний розділ, не знаю ще. Які сенси я вкладала: покотилося яблучко і просить “допоможи і врятуй”, бо йому страшно - та й тобі страшно було б на його місці, а як інакше. Ти спостерігаєш за тим, як воно котиться, розуміючи, що воно все одно скоро згниє. Кожне місце дотику об грудку землі чи паличку, через яку воно котиться вже за кілька годин, як ти його піднімеш, потемніє. Його вже не врятувати, це яблучко, хіба що з’їсти його можна, та всі ж усіх яблучок, що впали з дерева, ось так не врятуєш)) Ти робиш крок убік - і бачиш (у перспективі), як воно віддається своїй долі. Воно проходить свій життєвий цикл: відігрівається на сонечку, віддає своє єство, і вже навесні з його насінини виростає молоде деревце. Іноді все, що потрібно робити - не робити нічого. Не рятуй, не тягни, не підставляй руки там, де відчуваєш, що воно не твоє. Залишайся осторонь і спостерігай - іноді цього вже достатньо. Може саме тому ти його і не рятуєш, бо воно кричить про порятунок, хоча рятувати нема від чого, не сталося з ним біди - з ним сталося життя. Якщо це буде дійсно твоє яблуко - воно не буде кричати. Воно впаде тобі до рук. ЕТАП 4. Вихід у світ Далі я даю готовому тексту добу, іноді кілька діб, відлежатися, вношу останні зміни. Потім виношу його у гугл-док, в якому зберігаю геть усі вірші, то мій архів. Потім поширюю вірш у тг-каналі “Гостре цвітіння квітів війни” і у соцмережі. А потім - звичайна тиша соцмереж. Я не позиціоную себе ані як поетку, ані як блогерку, основний напрям моєї діяльності - видавництво і материнство, тому я веду свої сторінки як попало, результат відповідний. Я роблю це не для лайків, репостів, переглядів. Я роблю це, тому що свідчу у такий спосіб, що живу і існую, творю. Потім будуть публічні виступи, на яких мене запрошують доволі часто, не жаліюся. Потім буде ще одна книжка поезій колись. Потім буде ще більше віршів, а може їх більше взагалі не буде. Мені головне, що завжди, до останньої миті, у самої себе буду я - ось це найголовніше. І наостанок. Післямова. 1. Коли я писала цей вірш, думала, ну яку ж хєрню пишу, ну яка дурня, ну кому то треба. Ці автоматичні думки є у кожного, хто творить. Я не називаю цей голос внутрішнім критиком. Я не критикую себе, я даю собі дозвіл бути різною. Я даю собі дозвіл писати все, що завгодно, навіть хєрню - і тому влучними, вдалими, “моїми” у повному обсязі, є абсолютно усі мої тексти, які я пишу в останні роки. Я пишу мало, але завжди маю той результат, який хочу. Навіть те, що в столі - мій актив. 2. Перша доба тиші - це подарунок мого досвіду, який говорить про те, що людина в моменті творення і людина поза цим моментом - геть різні особистості. У 2011 році о першій ночі я заливалася слізьми і писала вірш про маму. Бабуся це побачила - тоді ми жили з нею вдвох - думала, щось сталося, злякалася. Нічого не сталося, ба, я так пишу - і живу цим у цей момент.

Тепер дивіться, що я роблю далі: гостинно зустріла у прихожій, провела по коридору, завела у вітальню - описую стан, у якому була, коли прийшла ідея: А ти стоїш у куточку прозорим, німим спостерігачем і перекочуєш на язиці гірке полинне відчуття: Прозорий і німий спостерігач - це не зовсім те, що я істинно думаю, насправді. Загалом, читач\глядач є активним учасником творчого акту. Автор створив - читач сприйняв. Одне неможливо від іншого. Втім, головні акценти твору, його головна ідея не в тому. У вірші є місце лише одній головній думці, як і в короткій прозі. Тому тут я звужую думку до стану, який описую: тут і зараз, у п’ятницю ввечері, я дійсно прозора і німа. Я майже розчинилася у тому кіно, щоб хоча би на мить перестати відчувати на собі тиск, який лине звідусіль. Я все ще зберігаю гостроту для кінця вірша. Розставляю акценти так, щоб вони всі були наприкінці. Гірке полинне відчуття - відсилка до мого власного болю від втрати колишнього життя. У мене є оповідання про те, як обікрали дачу. Давнішнє, року так 2017-2018, написала російською, переклала українською. Там все правда, та правда не вся, в принципі, як і будь-якому тексті. За останні роки я втратила 98% життя, яке мала до вторгнення. У такий спосіб, у двох словах, я даю час і простір переживанню втрати. Віддала шану болю - і далі пішла. І от нарешті, ми пливли, пливли і на березі не всралися! Головна ідея, перша думка, яка підштовхнула мене взагалі до всієї цієї вервечки думок, стала в пригоді! він сьогодні помер, він сьогодні помер за мене, заради нас з тобою він сьогодні помер. Тут з’являється перша гострота, я роблю перший акцент - жестом запросила гостя з вітальні до власного кабінету - приблизно це відчувається ось так. Я повертаю себе у центр власного Всесвіту. Цей фільм зняли для того, щоб я відпочила, розслабилася, відволіклася. Цей актор лежить у кадрі, майстерно приховуючи власне дихання, щоб я дивилася на нього і думала: скільки крові, нічого собі, як сильно горло перерізали, хто ж вкоротив тобі віку, чуваче, за які гріхи? І розвиваю думку, відтягую кульмінацію якнайдовше, так довго, наскільки зможу тримати тетиву луку, щоб стріла полетіла якомога влучніше і сильніше, бо хочу, щоб кінець був влучним і мітким: Для того йому безжально вкоротила вік зраджена дружина, ненависний друг, улюблений ворог, той, хто проходив повз (потрібне підкреслити), для того лише, щоб я не краялася думками про тебе. Чи не зависока ціна кохання?.. І ось тут можна було б і завершити. Є ідея, є концепція, фундамент, суть, є риторичне питання, на яке кожен дає чи не дає відповідь. Але я іду далі. Я завжди прагну якнайбільшого, вже тут і зараз, негайно. В цьому відчутті найбільший сенс і смак кожної миті життя. Мені замало просто відчути. Просто зробити висновок, правильно поставити собі питання і знайти рішення. Я хочу стати вищою і більшою за свій досвід для того, щоб зробити його корисним ще для когось, окрім себе. Бо все те, що я роблю у житті можна описати словом “служіння”. Собі, людям, країні, у той спосіб, у який можу. Мені завжди здається, що роблю я надто мало, втім знаю, що це точно не нічого. І тоді мені стає трохи легше дихати. І тут я переходжу у гумор, це та кінцівка, якої я ще не мала на початку, відчувала, що вона прийде у процесі написання вже. Мабуть, варто переходити на їбліт. Хай бодай у когось в цьому домі буде щастя. Їбліт - це не те слово, яке я маю у вжитку. Не тому, що я вся така правильна дівчинка і не матюкаюся: іноді можу сказати так, що вуха в’януть. Я вважаю роментезі прекрасним жанром, та й взагалі не поділяю книжки на хороші і погані за якимось ознаками, крім якості тексту. Якісний текст = зрозумілий текст. Це єдиний критерій, який має сенс застосовувати для книжок. Для потрібних емоцій, ємності, влучності, в цьому місті мені потрібно саме це слово - їбліт. Хай тут і буде. “Хай бодай у когось в домі буде щастя” - це та фраза, яку я стабільно вживаю вже три роки, скільки розлучена, в контексті споживання контенту 18+)) Реально іноді радію за дівчину, як за себе, настільки їй добре зараз))))

Звісно, я мала додати щось сучасне, бо як же без сьогодення. У мене складні стосунки із детективним жанром зараз. Я починала з Конан Дойля у школі, у домашній бібліотеці, окрім цього були: Жорж Сіменон, Джемс Гедлі Чейз, Рекс Стаут, Сідні Шелдон (не зовсім туди, та все ж), Іоанна Хмелевська, Далія Трускіновська, Дарья простігосподі Донцова, Александра Марініна, Тетяна Устімова і так далі. Все, що можна було знайти у Харкові на Балці у мої старші шкільні та студентські роки (середина 00-10х) було моїм. Потім читати я стала менше, тому до сучасного перекладного детективу ще практично не дійшла - Люсі Фолі новенька он лежить біля ліжкаі, Ю Несбьо для мене зараз надто кривавий, так само поки не зайшла Тес Геррітсен, Жоеля Дікерта маю на увазі якось відкрити для себе, кого забула, підкажіть? - але у 2021 році зі мною стався Роберт Гелбрейт. Давно у мене не було такого смачного і тривалого читацького запою, як тогоріч. Я прочитала і передивилася відтоді взагалі все, що було про Корморана Страйка. В останніх книгах детективна лінія не так важлива, скільки надається уваги особистим стосункам між Кормораном і Робін, розкриттю їхніх особистостей. І саме тому я написала про нього, як про того, який втратив ногу (особливо у перших книгах на цьому є значний акцент) і сказала про серце, залишене іншій жінці (омаж до “Чернильно-чорного серця”, яке я врешті подивилася на Мегого десь місяць тому). Здавалось би, звичайний перелік імен - як багато за тим стоїть!.. Ось це я і маю на увазі у книзі “Після останньої крапки”, коли кажу у ній, що частка суб’єктивного у творі є найголовнішою. У кожну секунду творення митець має відчувати, в якій мірі йому варто вкладати себе особисто в це слово, у ці сенси, а де його присутність буде зайвою взагалі. Саме тому я часто зашиваю свої внутрішні сенси у власні тексти, які насправді на сам твір не впливають. Так само я могла описати Ніро Вульфа у тому переліку чи лейтенанта Коломбо - сенс вірша не змінився би, але мені того моменту просто так захотілося - і все. Інтро завершили - (потрібне підкреслити) - цим я апелюю до думки, що в жанровій літературі завжди є схема, концепт, за яким побудована оповідь, що робить її приналежною до жанру, тому не має значення, хто із них, всі вони в один голос кажуть те, що в принципі, я певна, з волі авторів і справді говорили всі у ході розслідування: з готелю ніхто не вийде й не увійде. Калюжа крові свідчить, що він точно помер, без варіантів. Колота рана. Тонке лезо. Можливо, ніж для конвертів. Після того, як я увійшла у власний текст (інтро з переліченням героїв) і описала сетинг (ось той, хто розслідує, ось той, хто помер), я переходжу до суті того, що зараз буде відбуватися: Все ясно, як божий день, ото лише віднайдемо докази, а потім зберемо усіх, про кожного з яких ти тільки що дізналася стільки, що й про рідну сестру не знаєш (о темпора, о морес!) і все усім докладно розкажемо. У першій версії я написала в однині: все ясно, зараз віднайду докази і розкажу, а потім, наступного дня перечитала вголос і подумала, що множина навіть цікавіша - і внесла зміни. Бо я говорю не про кіно чи книгу, а про жанр як такий. Я говорю про себе, яка лежить на дивані і дивиться кіно, щоб забутися перед сном. Розставила пріорітети. У цьому абзаці є два моменти, глибоко особисті. Про один я не скажу - це зовсім внутрішнє. Про другий скажу - о темпора, о морес! - це моє особисте вітання власному захопленню латинськими афоризмами, яке з дитинства ходить за мною назирці. (“Леви метеликам не страшні”, вираз Марка Валерія Марціала, теж вітання з того періоду). Я залишаю такі “гачки” в усіх творах для себе самої, для того, щоб не втрачати зв’язок із ними. Як ніби сама собі маякую через простір і час: “я тут, я існую, тоді мені було ось це важливим”. Коли ти пишеш тексти, віддаєш усю себе без залишку. Але я хочу залишити собі себе саму. Я собі цінна. Такі “маячки” - мій спосіб віддавати не геть усе, що маю, бо іноді захоплююся і виснажуюся дощенту.

Основа фундаменту - детективний жанр. Для того, щоб створити ритм верлібра, стиснути його пружину - а неримований текст тримається саме на внутрішньому ритмі, який стискає і розтискає пружину, мені потрібно через перелік створити інтро до вірша. Я перелічую відомих, знакових персонажів детективів, яких знають усі - те, що базує, має бути вгадуваним на раз-два. Моя задача зараз - двома-трьома штрихами створити впізнаваний портрет без зайвих подробиць. Я починаю із Пуаро, бо Агата Крісті - одна з моїх найулюбленіших авторок детективів. Думаю, за життя я перечитала геть усе, що вона написала, дещо двічі, деякі тексти - до п’яти разів. Про Еркюля Пуаро можна сказати багато - про його марнославство, про його минуле, як він після Першої світової опинився в Англії, про його педантизм і любов до смачної їжі - я залишаю те, що є на поверхні: “Невисокий чоловік з ось такими вусами і пузцем”. Не кажу “маленький”, хоча авторка так називає його неодноразово, тому що мені непотрібні гострі кути на початку, вхід у цей вірш я не бачу провокативним, мені потрібно м’яка присутність читача/слухача на початку, головне - в кінці. Так само кілька слів додаю про Шерлока Холмса - “ексцентричний скрипаль із пристрастю до речовин” - мені захотілося проявити найперше його саме музичну складову, бо скрипка - складний інструмент із власним голосом, і якщо ти вже залишив її у своєму житті, попри те, що в основному займаєшся іншим - це дійсно для тебе значимо. Директор моєї єврейської школи, Григорій Шойхет, завжди з любов’ю говорив про скрипку і навіть здається колись я чула, як він грає. Саме на таких зовсім дрібних деталях моїх вражень і відчуттів від життя, на свій глибокий досвід і знання про людей, яких я колись так чи інакше знала і знаю дотепер, я спираюся, коли обираю слова для вірша. Кожне слово має стояти на своєму місці. Звісно, я не могла оминути міс Марпл, одна з моїх найулюбленіших персонажів леді Агати. У першій версії вірша я у творчому угарі написала “цікава до чужого життя, як до вмісту власного кишківника”, але вранці наступного дня відчула, що тут це зайве. Деякий час я шукала, чим я можу замінити цей образ. Ось ця дещо хвороблива цікавість до того, о котрій годині донька сусідки повернулась додому, коли тітка питає племінницю “коли вже заміж, тобі вже 25”, коли лізуть з порадами у чуже життя, чи вигулюють у коментарях біле пальтечко - як можна влучно описати відчуття, коли ти закриваєш власну порожнечу повнотою життя інших? Для мене згадка про міс Марпл - це нагадування собі про те, що: 1. ніхто з нас не ідеальний і не мусить жити ідеальне для когось життя. Якщо б міс Марпл мала сім’ю, дітей, власне заняття, вона б не була персонажем книги, не розкривала б злочини, та й взагалі не мала своєї версії власного наповненого життя. 2. коли чиєсь життя раптом тобі стало цікавіше, ніж власне - алярма, це знак, що варто зупинитися і звернути увагу на себе, свій внутрішній стан і наповнення. А вірш, власне і про це. Чи не згубила я саму себе у власних переживаннях?.. Чи не загубила я себе саму в історіях інших? І раптом я бачу перед очима двох мавпочок, одна вибірає вошів іншій, і я подумала: ось воно, ця зосереджена цікавість на чомусь, що не є твоїм, що є благом для іншого - і вибір мій пав саме на цей образ.

А якщо подивитися ширше? Кожна людина - центр власного Всесвіту. У моєму житті все існує для мене самої. Здорова егоцентрична позиція дозволяє думати, що серіал “Шерлок” з Бенедикетом Камбербетчем знімали для мене особисто. Звісно, режисери і гадки не мали, що така собі Наталя існує, але вони знали, що існують сотні тисяч зовсім різних Наталь, які будуть дивитися цей серіал. Все у моєму житті, все мистецтво, весь контент, який я споживаю, всі люди, яких я зустрічаю - все це для мене. Це дар життя, від Бога дар, якщо ви у Бога вірите. Цей персонаж помер для мене. Для того створили це кіно, написали цю історію, щоби я, Наталя, ввечері у п’ятницю могла лягти у ліжко і відключитися від реальності хоча б на кілька годин. Він не просто помер для мене, цей чоловік у кіно на екрані, він помер для нас. Для того, щоб я не розмотувала у своїй голові безкінечне коло нав’язливих думок, не накручувала себе у стані втоми і вразливості, і не виносила потім мозок близькій людині ні за що. І далі я ставлю собі риторичне питання: де межа між тим, щоб просто відпочити від самої себе врешті і зануритися в чужу історію замість того, щоб вкотре тягнути ментальну жуйку думок про власне життя, і виживанням на межі фолу, коли ти робиш все, що завгодно, займаєш себе всім, чим тільки можеш, аби тільки лише не думати?.. Я добре знаю, де проходить ця межа. Питання, яке я собі поставила - контрольна точка, у якій я перевіряю, чи все зі мною ок. Зі мною все ок, погнали далі і виводимо це на новий рівень, дорівнюємо до жарту. Як саме я це зроблю - ще не знаю, з досвіду написання текстів, який я маю з дитинства, знаю, що треба почати. Треба просто почати - і все. ЕТАП 3. Текст. Починаю з ідеї. Я повернулася до фільму і знову прослухала фразу, яка мене зачепила: “Колота рана. Тонке лезо. Можливо, ніж для конвертів”. Перечитую, промовляючи про себе виразно кожне слово, розставляю логічні переноси. Тут - новий абзац після кожної крапки і слова “можливо”, щоб додатково виділити його. Я завжди переношу слово на наступний рядок на внутрішньому відчутті легкої порожнечі всередині, ніби легкий вакуум з’являється у мені там, де є логічна пауза. Новий сенс - через порожню строку. Після того, як текст готовий, читаю вголос, адаптую під зручність того, як мені краще читати його виразно, мов зі сцени. Після фіксації ідеї переходжу до фундаменту. Не кожна птаха долітає до берега Дніпра, дві третини моїх віршів залишаються кількома фразами у нотатці на рівні ідеї. Далеко не завжди за ідеєю приходить опора, на якій вона стоїть. Іноді це лише інтуїтивне відчуття сенсів, які лежать поруч і ще не усвідомлені. З часом опора втрачається, або приходять нові сенси, і я завершую вірш згодом, або ці кілька строк так і залишаються на звалищі ідей назавжди.

ЯК ПИШУТЬСЯ ВІРШІ О першій ночі я надсилаю своєму другу свій новий вірш. Йому подобається - і раптом він питає: “Як ти пишеш верлібри?”. Він теж пише вірші, ще давніше, ніж я, тільки римовані, а я пишу без рим. І я записала йому 21 хвилину 47 секунд голосом про те, як створила цей вірш, який написала за 5 хвилин максимум, всі подальші зміни були мінімальні. Не всі поезії пишуться так швидко і легко, не всі мають таку особисту для мене значимість і глибину, втім саме на таких віршах, як цей, показати його внутрішні опори, сенси, структури для мене найцікавіше. Невисокий чоловік з ось такими вусами і пузцем, ексцентричний скрипаль із пристрастю до речовин, бабуська божа кульбабка, цікава до чужого життя, як одна мавпа - до бліх іншої, колишній військовий, який залишив ногу в Афганістані, серце своє - у серці іншої жінки (потрібне підкреслити), всі вони в один голос кажуть: з готелю ніхто не вийде й не увійде. Калюжа крові свідчить, що він точно помер, без варіантів. Колота рана. Тонке лезо. Можливо, ніж для конвертів. Все ясно, як божий день, ото лише віднайдемо докази, а потім зберемо усіх, про кожного з яких ти тільки що дізналася стільки, що й про рідну сестру не знаєш (о темпора, о морес!) і все усім докладно розкажемо. А ти стоїш у куточку прозорим, німим спостерігачем і перекочуєш на язиці гірке полинне відчуття: він сьогодні помер, він сьогодні помер за мене, заради нас з тобою він сьогодні помер. Для того йому безжально вкоротила вік зраджена дружина, ненависний друг, улюблений ворог, той, хто проходив повз (потрібне підкреслити), для того лише, щоб я не краялася думками про тебе. Чи не зависока ціна кохання?.. Мабуть, варто переходити на їбліт. Хай бодай у когось в цьому домі буде щастя. ЕТАП 0. Підготовчий Все починається зі стану, у якому ти нічого спеціально не робиш для того, щоб написати вірш. Вечір п’ятниці, ближче до ночі, я просто лежу в ліжку і дивлюся “Літо 36-го” - новий детективний міні-серіал на Нетфлікс. На душі доволі кепсько. І раптом чую фразу: “Колота рана. Тонке лезо. Можливо, ніж для конвертів” - і трохи згодом “З готелю ніхто не вийде”. Це було сказано так ритмічно (і, до речі, музичний супровід у цьому фільмі дуже класний, сподобався), що я поставила на паузу кіно, бо хотіла почути думки, які промайнули в моїй голові. ЕТАП 1. Ідея. Я подумала про те, що як велика шанувальниця детективного жанру, перечитала і передивилася дуже багато всього, і чула це сотні разів: опис рани, від якої померла людина, і констатація того, що будівлю ніхто не покине. Герметичність для детективів підходить якнайкраще. Потім я подивилася на стоп-кадр на моєму телефоні - вбитий лежить на підлозі з перерізаним горлом у калюжі власної крові - і подумала раптом, що він помер… для мене. Ця несподівана думка потішила і розважила мене. Я спитала себе: “а чому ти вважаєш, що він для тебе помер?” і розкрутила раптову ідею у сталу концепцію. ЕТАП 2. Фундамент. Ми звикли бачити, як у детективі (зараз я буду говорити більше про історії, ніж про їхній формат, книга чи фільм - не має значення, хоча я надаю перевагу текстам однозначно, я на них виросла), все обертається навколо кількох базових питань: кого вбили? хто вбив? чому саме він так зробив? У детективі завжди є той, хто шукає і знаходить правду. Є той, хто скоїв злочин. Є сеттинг, на тлі якого розгортаються події і люди, які живуть звичайне життя до вбивства і після нього так само його житимуть. Від переміни доданків сума не змінюється, попри те, що варіативна складова завжди присутня, в будь-якому жанрі є структура, яка визначає текст приналежним до нього.

Невисокий чоловік з ось такими вусами і пузцем, ексцентричний скрипаль із пристрастю до речовин, бабуська божа кульбабка, цікава до чужого життя, як одна мавпа - до бліх іншої, колишній військовий, який залишив ногу в Афганістані, серце своє - у серці іншої жінки (потрібне підкреслити) всі вони в один голос кажуть: з готелю ніхто не вийде й не увійде. Калюжа крові свідчить, що він точно помер, без варіантів. Колота рана. Тонке лезо. Можливо, ніж для конвертів. Все ясно, як божий день, ото лише віднайдемо докази, а потім зберемо усіх, про кожного з яких ти тільки що дізналася стільки, що й про рідну сестру стільки не знаєш (о темпора, о морес!) і все усім докладно розкажемо. А ти стоїш у куточку прозорим, німим спостерігачем і перекочуєш на язиці гірке полинне відчуття: він сьогодні помер, він сьогодні помер за мене, заради нас з тобою він сьогодні помер. Для того йому безжально вкоротила вік зраджена дружина, ненависний друг, улюблений ворог, той, хто проходив повз (потрібне підкреслити), для того лише, щоб я не краялася думками про тебе. Чи не зависока ціна кохання?.. Мабуть, варто переходити на їбліт. Хай бодай у когось в цьому домі буде щастя.

Ой та й покотилося теє яблуко та й згори вниз. Котиться, примовляючи: підбери мене і врятуй. Ти стоїш унизу, і пильно слідкуєш за ним: червоно-жовтий жовто-червоний бочок, все скоріше, скоріше, скоріше, скоріше і... І не ловиш його, і відступаєш убік. Скотилося яблучко, та й згори вниз. Пригрілось на сонці, віддало своє єство. З насіння його цієї весни молодеє деревце проросло.

І от нарешті, коли я наважилася написати все це сюди, я розплакалася. Прямо в поїзді. По справжньому. Тому що мені хочеться себе обійняти і прийняти будь-який свій вибір, вчинити врешті до себе так, як вже зараз роблять для мене близькі люди. Саме тому, що нарешті я почуваюся у своєму житті, як вдома, я залишила Відкриття. Не знаю, на який час. Все міняється, все тече у житті. Але поки що я тут. У видавничому плані біля 20 книжок, і всі вони - круті. Погнали.

Мої колеги закрилися. Букбанда оголосила про закриття. Менше ніж за добу з'явилася інформація про те, що книга української авторки в іншому видавництві не побачить світ через брак коштів на друк. У мене супер складні емоції. Я не можу себе опанувати. Я не йду у соцмережі, свідомо прийшла сюди - у простір для своїх. Дякую за вашу підтримку і присутність тут. З Букбандою ми відкрилися в один рік, ми знайомі, друкувалися в одній друкарні. Як видавчиня, я маю ті самі проблеми і виклики, що й вони, розумію їх, підтримую від усього серця. Як людині, яка у березні прийшла до партнера із тим, що буду закриватися, Книжкова країна стане моїм прощанням, а він сказав - я підтримую будь-яке твоє рішення, мені глибоко резонує рішення Букбанди про закриття. За тиждень після того, як я оплатила участь у КК, позичивши гроші у партнера, я отримала пропозицію по співпраці, яка має дати мені можливість трохи підняти голову у складних обставинах. Я страшенно не хочу звучати, як людина, яка змогла, а хтось там не зміг. Життя - це не змагання, це шлях, свій, окремий, для кожного. Я взагалі не вважаю, що закрити бізнес - це негативне рішення. Це рішення, яке ухвалюють люди самі для себе, їм відніше, я своєї думки щодо цього не маю. Я думаю про себе і відчуваю, що мені фізично погано зараз від того, що я не закрилася, у той час, як мої колеги це рішення ухвалили. Погано, тому я щиро не знаю, чи не припустилася я помилки, коли: - почалося повномасштабне вторгнення, я виїхала з Харкова у ІФ зі 140 гривнями у гаманці. Я отримала грант у розмірі 1000 євро, пішла на роботу і почала співпрацювати зі своєю друкарнею. - не закрилася на початку 23 року, коли повернулася у Харків і втратила роботу у ІФ, яка закривала мою базу. Ми почали співпрацю з партнером. Він став давати мені гроші, я вкладала їх у видавництво. Він вірив у мене, як у зірку небесну. І вірить досі. - не закрилася на початку 24 року, коли переїхала у Київ, за кілька місяців до того розлучилася з чоловіком і була вимушена спустити левову частку того бюджету, який на три місяці виділив мені партнер, на особисті потреби: я оплатила винайману квартиру у Харкові на 4 місяці собі і сину, викупила у чоловіка за 15 тисяч свій новий телефон, який він купив мені за місяць до того, як від мене пішов, аліменти я від нього за ці 4 місяці не отримувала, у стану шоку, який потім переріс у депресію, працювати не могла. Я тоді нагреблася кредитів по самі вуха і тягнула пів року видавництво лише на них. - я не закрилася на початку 25 року, коли розірвала співпрацю зі своїм партнером і була винна пів мільйона банкам, півтора мільйона друкарні, біля трьохсот тисяч авторам. Рік тому банк подав на мене в суд і закрив доступ до всіх рахунків. Завдяки партнеру співпрацю смт відновили і, щоб не сталося, не розриваємо зв'язок вже 1,5 роки. Я вистояла і не закрилася, коли важко захворіла: катаракти, пневмонія з ускладненням на серце, операція. Я вистояла тоді, тому що не було байдужих людей до мого стану, мене дуже сильно підтримали і дали час на одужання і відновлення. Я не закрилася у 26 році, бо почала сплачувати борги в усіх сенсах, які накопичилися за період хвороб. Про такі ситуації кажуть "дякую, боже, що взяв грошима". Мені було нема чого їсти півтора місяці. Я божеволіла. Знала, що ситуація зміниться, вірила в це, і працювала щодня, беручи гроші на маршрутку з Андрієвої скарбнички. Мені допомогли партнер, мама, бабуся, подруги. Моя команда. Мої люди. Мої автори. Я не закрилася. Я досі не знаю, чи правильно вчинила, що щоразу обирала стояти, щоб не сталося. Відчуваю, що ця підтримка неймовірна, яку я маю, варта того, щоб я залишалася там, де я є, я потрібна на своєму місці, я маю виправдати довіру свого партнера, який щодня підтримує мене, вкладає всі можливі ресурси, їбашить у своєму бізнесі, як проклятий, не полишає свої наміри щодо моєї справи, я не здамся через глибоку повагу до нього і його внеску, праці, віри у мене.

Будь простішою, щоб мені було зручніше - це класика класична, з якою я стикаюся з дитинства. Я постійно відчувала себе не такою. Надто відкрита, надто щира, надто емоційна, надто вразлива - словом, надто Наталка. Є правда у мені, жорстка й непорушна, яку я вбила у себе, як осиковий кіл у самі груди, серце наскрізь, щоб вижити. Ця правда полягає у тому, що по-перше, нікому нема до тебе діла, у центрі твого Всесвіту лише ти. По-друге - твоє життя надто коротке, щоб жити його не так, як хочеться, і надто довге, щоб наступати на граблі знову і знову, лоба на ті ґулі не вистачить. Страшно тільки спершу. Відштовхнутися від землі, зробити перший оберт педалями велосипеда, змусити себе встати з ліжка. А потім приходить здоровий азарт жити це класне життя так, як хочеш ти. Колись у юності ми з хлопцем поверталися п'яні вночі з клубу. Добре п'яні були, він ніс мене на шиї, я гепнулась з нього на траву і ржала, як коняка. Двадцять років минуло, а я досі пам'ятаю, як лежу у холодній траві, у серпневому сяйві місяця, і вмираю зі сміху. Іноді, коли я знову чую від когось, як маю дихати і жити, я беру із секретного місця отой свій дурносміх і прикладаю туди, де болить від людської байдужості й егоїзму. Легше, легше треба йти по життю - так кажу я собі - і відпускаю, як себе туди, у серпневу ніч, у холодну траву, в яку так весело було впасти п'яною. Мені справді шкода, що таких спогадів, справді веселих і легких, маю менше, ніж пальців на руках, і думаю, що замість того, щоб зважати на людей, які хотять як краще для мене, а виходить, як завжди, маю займатися ось цим: створювати собі такі миті. Самій собі. І все ж дякую всім тим, кому не байдуже, як я гребуся у житті, якою би токсичною для мене не була ваша небайдужість. Бо завдяки таким людям, як ви, я гостро і щемко відчуваю, як класно мені бути там, де я є. Я не просто вижила, я живу. І це найкраще, що зі мною сталося колись.

говорити pinned «Я створила окремий канал з віршами. Кому імпонує моя творчість - ласкаво прошу. Лайк, підписка і поширення - буду вдячна ❤️»

Я створила окремий канал з віршами. Кому імпонує моя творчість - ласкаво прошу. Лайк, підписка і поширення - буду вдячна ❤️

Пішла на експеримент - долучилася до літньої практики джорналінгу від Лери Бородіної. Просто так. Для себе. Для власного відчуття присутності у своєму житті. Сьогодні рефлексуватиму про весну, що минула, у блокноті з репродукцією картини Ван Гога (люблю його дуже, у мами був розкішний альбом репродукцій вдома), і, можливо, поділюся чимось з вами.

Так класно робити те, що любиш. Це надихає і додає сил. Начитала фрагмент з одного із своїх найулюбленіших оповідань Ірини Пасько зі збірки "Бугурти і маневри", "Веселковий міст". Тішуся подвійно (потрійно, насправді, і навіть більше), бо зробила це вдома просто на телефон, з першого дубля, у вихідний, просто заради експерименту - і вдалося! І - особисте - аудіоформат для наших книжок - це ще одна моя перемога над заїканням. З 9 до 22 років я заїкалася так, що іноді не могла вимовити своє ім'я. З часом я навчилася не заїкатися зовсім, але насправді заїкання залишається завжди, просто ти вчишся із цим жити. Я перемагаю його щоразу, коли мені вдається взяти себе до рук і не тремтіти зсередини, коли говорю вголос. Це стається майже щоразу, коли ви бачите мої публічні виступи. Я ділюся цим заради тих, хто заїкається. Ви зможете. Я знаю. Я вірю у вас. Слухайте "Веселковий міст" і читайте оповідання Ірини Пасько. Оповідання і сама авторка прекрасні. Далі буде)))