гайвороння.

— одне з найкращих цьогорічних прослуховувань (eartheater - heavenly body: if i'm the bottle you're the message) https://youtu.be/_vkf22qnqTk?si=IKuht7rzpbyduuBZ

— продовжуючи почату у лютому розмову про психологічну документалістику, звернув увагу на науково-популярну творчість «київнаукфільму». «я та інші» (1971) режисера фелікса соболєва є вже класичною для пострадянського глядача ілюстрацією базових експериментів із соціальної психології. памʼятаю, як нам показували вирізки з нього на першому курсі бакалаврату, і, подивившись нарешті його повністю, вибір саме часткової демонстрації став очевидним. останній експеримент скоріше нагадував тест на радянську профпридатність — з тиром і дилемою між особистим і колективним, зі зрозумілим правильним вибором і висновком про силу радянської ідеологічної освіти… отакої. куди цікавішим є «тлумачення сновидінь» (1990) авторства андрія загданського, чию оновлену скан-копію мав можливість подивитися не так давно в довженко-центрі. кіно- есеїстика, що з ідей зигмунда фройда виводить коментар щодо політичної системи радянського союзу, є буквально антитезою до «я та інші». соціальне змінюється глибинним, а пропаганда — критикою. дуже ніжне, але не без гумору кіно, що повертає нас у бік себе, а не системи. а форма фільму, що складається з мозаїки хроніки, викликає мій щирий естетський захват. дуже цінними були розповіді самого автора та його асистентки, що були присутні на показі, а родзинкою стало максимально нахабне (а можливо, і просто сміливе) питання від кінознавця до режисера, що звучало приблизно так: враховуючи, що ваш батько також був кінематографістом і ви робили про нього документальний фільм, а також порушені вами ідеї фройда про смерть батьків як несвідоме жадання їхньої смерті в реальності, — чи думали ви про це в процесі створення фільму про свого батька?… автор від відповіді утримався…

— помітив у собі тривале протистояння, що особливо кристалізувалося під час перегляду «жінки під впливом» (1974) Джона Касаветіса. спостереження за стражданнями людини на екрані супроводжувалося двома паралельними процесами: аналізом і співпроживанням особистості героїні у контексті її існування у фільмі, але разом з тим ішло тихе бажання перекласти її на щаблі патології, віднайти симптоми і виписати ярлик попереднього діагнозу. опиняюся на постійному роздоріжжі. одна моя сторона тягне у бік складності, природності прояву хвороби у всій своїй напівпрозорості і в поєднанні з авторським коментарем. інша ж хоче, аби всі діагностичні критерії були пригадані, — рука тягнеться до DSM, але в якийсь момент зупиняється. ці відчуття роблять очевидними мої щирі тяжіння. варто залишити силу недомовленості і дивитися на особистість ширше і глибше, як це робить Касаветіс. для нього героїня Джини Роулендс — не стільки історія одиничного безумства, скільки коментар щодо системи, в якій ці страждання визріли чи проросли із зародка, що міг би й далі спати. а деталізація акторської гри лише додає обʼєму характеру і підсилює емпатію, а не намагається відтворити всі нюанси картини хвороби. важливою категорією сприйняття є дистанція, адже саме вона і дає змогу віддатися своїм антипсихіатричним і синефільським симпатіям, дивитися на особистість передусім у контексті — у чому допомагає й погляд Касаветіса. натомість імерсивність суб'єктивних переживань змушує фокусуватися на «внутрішньохворобному», на симптоматичному проживанні, на стражданнях у вакуумі. саме тому маю змішані почуття до деяких авторів, що порушують цю важливу відстань до особистості: разом з ними я намагаюся сконструювати повну картину хвороби, дорогою щоразу звертаючи до редукціонізму, що призводить до емоційного драматичного успіху, але феноменологічного краху. спостерігаючи за колегами, які діляться своїми нотатками по грі «знайди всі симптоми», відчуваю відторгнення (іноді і до самого себе, бо сам цим досі страждаю), адже це заважає взаємодії з самим твором і тим, що він намагається проговорити, що виходить за межі лише анамнезу і неточного симптоматичного ряду. у пісочниці сприймання кожен конструює свій досвід перегляду, але цей акт ігнорування щоразу робить мені боляче. наративне мистецтво — це світ, а світ не обмежується діагностичними критеріями.

— текстури голих стін приміщення, що буду звати домом

— she's so weird. love her https://www.youtube.com/watch?v=RQX-PLIBw-w

— читаючи есеї студентів, не полишали слова чарлі з "кита" даррена аронофскі: "These assignments - they don't matter. This course doesn't matter. College doesn't matter. These amazing, honest things you wrote - they matter." я би звісно так не абсолютизував, але клаптики щирості і відкритості - єдине, що тішить у потоці згенерованої ші аргументації зараз.

— текстури старих родинних фотоальбомів

— келлі рейхардт - моя опора спокою в останні дні. на відміну від "класичних" авторів, вона говорить про природу людини через тихі, навіть тривіальні історії. саме ця відмова від патосу в драматургії і робить кіно таким щемким і щирим. вона відчутно наслідує ідеї Робера Брессона, але йде далі, вписуючи текстури американського світу і жіночої оптики. "old joy" (2006), що медитує на тему памʼяті і гіркоти втраченого дружнього контакту, "wendy and lucy" (2008), що розбиває серце історією маленької кризи і болю правильних рішень, і "certain women" (2016), що переконує: наймеланхолійнішою порою року є безсніжна зима. ствердження появи нової улюбленої режисерки.

— завдяки довженко центру він став моїм найбільш переглянутим режисером минулого року (ретроспектива була прекрасна), а його «очень грязная собака с голубыми глазами» назавжди в моєму серденьку і серденьку моїх друзів «лінощі» (1979), реж. євген сивокінь https://youtu.be/o7hIvWmlykU?si=bLWKwp_BkRqxS5P8

Не стало легенди української анімації Євгена Яковича Сивоконя. Режисера, художника й педагога, якому ми завдячуємо зокрема таким авторським фільмам, як «Людина, яка вміла літати», «Казка про доброго носорога», «Людина і слово», «Обережно – нерви!», «Рокіровка (Лінощі)», «Дерево і кішка», «Засипле сніг дороги» і не лише. 7 травня йому мало виповнитися 89 років. Фотографія з минулорічної виставки «Євген Сивокінь. Людина, яка вміє літати. Кіно, колаж»

— дякую яріку (якщо ти це бачиш, привіт!) за відкриття для мене ніко, бо з саме з неї почався мій довгий шлях пізнання аван-фолк сцени (страшно, але це було 6 років тому). люблю її безмежно Nico - Janitor of Lunacy (Incognito) https://www.youtube.com/watch?v=nM6qZXfwfHc&list=RDnM6qZXfwfHc&start_radio=1

— джон вотерс (мій геній) про ніко (мою любу). у висновку вона померла раніше, впавши з велосипеду на ібіці... c'est la vie she asked me "can you get me some heroin?" and i said "no, i am not a jazz musician, i don't have heroin" 😭 John Waters' "What's In My Bag?" https://www.youtube.com/watch?v=9AOk8cSrZAY&t=191s

— було… але з фортепіанним тріо номер 2 шуберта Mitski’s Closet Picks https://youtu.be/Om6PPF-C_G4?si=C5k72sormMycn_vM

— scorpio rising (1963), dir. kenneth anger

— вважаю лейбл «шукай» маленьким дивом, що опікується українським андерграундом епохи радянщини і перших років незалежності. зовсім нещодавно нарешті звернув увагу на їхню програму для nts radio, де відкривається ще більше архівних знахідок - від фрагментів різних тв-програм, документальних і сай-фай фільмів до "території а". краса 🙂‍↕️ https://www.nts.live/shows/shukai

— готуючись до нового семестру, переглядав документальні стрічки, що відображають різні історії психічно хворих людей і роботу з ними - те, що могло б безпосередньо стати корисним для студентів, поглибити їхні професійні навички і додати нового культурного досвіду. urgences (1988), реж. реймонд депардон. чудова можливість поспостерігати за поведінкою різних людей, які проходять через руки психіатрів у відділенні швидкої психіатричної допомоги. це спосіб зазирнути в рутинне життя спеціалістів і водночас непоганий тренажер для клінічного ока психолога у фрагментованих польових умовах. (закинув кіно у коментарі, з англійськими субтитрами) on the adamant (2023), реж. ніколя філібер. неочікуваний лауреат берлінського кінофестивалю, що показує, якими можуть бути догляд і соціальна підтримка психічно хворих. частинка психіатричного відділення на відреставрованому човні, який водночас є денним стаціонаром і громадським центром. у цьому гуманізмі відчуваю багато тепла і... мимоволі легку заздрість теж. til madness do us apart (2013), реж. ван бінг. радикальна і вимоглива до свого глядача імерсивна оповідь про життя одного поверху у юнанській клініці, де стаціонарні пацієнти вибудовують свої стосунки, налагоджують рутину і просто живуть в очікуванні, що колись зможуть повернутися додому. майже чотири години тихого спостереження, де втручання автора зведене до мінімуму.