Її біль…..

https://temu.com/u/RFYNAI6aNc1bs

Будь уважним кому довіряєш, цукор та сіль виглядають практично однаково.

Інколи я ненавиджу весь світ, але безмежно кохаю тебе.

Лиш не покидай мене в цій безодні, в якій мені тебе не знайти.

Коли роздавали душі, нам одну на двох дісталося.

Немає нічого більш постійного, ніж тимчасове.

Людська сутність це потворність…….

Я знаю що ти завжди будеш поруч ❤️

Це не було марною тратою часу, якщо ти щось зрозумів.

Чекаю тебе, мамо Сонця промінь виблискує в шибку, А я чекаю на тебе — хоча б на одну твою листівку. Минають дні й темні ночі, У твої обійми я так сильно хочу. А серце моє карається щодня, Бо згадую твої блакитні очі. Сльози течуть, немов рікою, Бо моє серце — під землею, Похоронене з тобою навіки, Покрите смутком і журбою. Скажи, чому залишила мене ти, мамо? Чому я тут, а ти далеко — там, Де спогади мої ясні, де ти щаслива… Ну скажи… Та ти не вимовиш ні слова — Бо вже запізно. Час минає, А я все чекаю, Все ж чекаю, бо хочу вірити у сни, Де я щаслива, бо є ти. Я хочу ніжну колискову, Заснути поруч — знову й знову. Щоб сни принесли твій теплий сміх, Як оберіг з дитячих днів. Щоб ти торкнулась мого чола, Як колись — лагідна, мила. Щоб біль розтанув, мов туман, Щоб зник мій тихий, вічний стан. А поки вітер шепче в листі, Я бачу образ твій у мрії чистій. І шепочу крізь ніч гірку: «Мамо, я тебе люблю…» І я дивлюсь на небо — Шукаю серед зір твої блакитні очі. Може, саме зараз ти теж дивишся вниз І бачиш, як я все ще чекаю тебе.

До кохання залишилось три листопада, Сто сорок годин та чотири грози. До кохання шість кроків вліво й направо, А потім ще трішечки зовсім пройти. До кохання пробігти ще десять будинків Або навпростець у човні проплисти. Сім чашечок чаю, дві кави і швидко Ще пʼять невеличких ключів віднайти. До кохання вже близько, рукою подати. Якихось ще вісім маленьких стежин. Ще девʼять веселок від неба до хати. Залишилось кілька секунд чи хвилин. Ти ще зачекай, не потрібно здаватись, Кохання ось-ось прибіжить на поріг. Довкола поглянь і почнеш посміхатись Воно ж за спиною у тебе стоїть... автор: Алла Жабокрик

Двоє безумців можуть змінити світ, якщо вірять у диво

Там де порожнеча було дуже багато втрат.

І після смерті любов залишається викарбована у нашому серці

Ліна Костенко І все на світі треба пережити, І кожен фініш – це, по суті, старт, І наперед не треба ворожити, І за минулим плакати не варт. Тож веселімось, людоньки, на людях, Хай меле млин свою одвічну дерть. Застряло серце, мов осколок в грудях, Нічого, все це вилікує смерть. Хай буде все небачене побачено, Хай буде все пробачене пробачено, Хай буде вік прожито, як належить, На жаль, від нас нічого не залежить... А треба жити. Якось треба жити. Це зветься досвід, витримка і гарт. І наперед не треба ворожити, І за минулим плакати не варт. Отак як є. А може бути й гірше, А може бути зовсім, зовсім зле. А поки розум од біди не згірк ще, – Не будь рабом і смійся як Рабле! Тож веселімось, людоньки, на людях, Хай меле млин свою одвічну дерть. Застряло серце, мов осколок в грудях, Нічого, все це вилікує смерть. Хай буде все небачене побачено, Хай буде все пробачене пробачено. Єдине, що від нас іще залежить, – Принаймні вік прожити як належить.

ГАННА ЧЕРІНЬ   ЗУСТРІЧ На станції кремезний чоловік — Похилі плечі, посивілі скроні — Ходив з нудьги то в той, то в інший бік,  Чекаючи на потяг на пероні... І враз з вагону вийшла на перон  З далеких літ знайома, мила постать... Байдужі люди товпились в вагон — І ніде крила радости розпростать... —    Це ти?! — Це я... — А я ж тебе шукав,  Писав листи... Чому не відповіла?! Вона його погладила рукав: —    Я не могла... — Неправда: не хотіла! —    Вже все пройшло, байдуже це тепер. Як дивно! В цім чужім, далекім місті... На хвилю голос був її завмер У гомоні коліс і металевім свисті... —    Чи ти сама? — Ні, замужем. А ти? —    А в мене є й дві доні русокосі... —    Скажи, чи ти зберіг мої листи?! —    Згоріли... — Я ж твої читаю ще і досі! —    Щасливий ти? - О, так... А ти, а ти?... - В словах уривчатих ятриться біль глибокий...  Судилось один одного знайти, Але іти потрібно в ріжні боки! Якби її торкнутися долонь, Піти десь на вечерю чи на каву... Нащо ж роздмухувать пригаслий той вогонь,  Коли домашній вогник свій чекає,   Чекає вірність, лагідне життя, Дитячий сміх і материнська ласка... Хай зустріч ця піде у небуття, Немов чудова й нездійсненна казка...

Серіал оповідь служниці версія моя

.

Зачекайте, він вже зруйнований……

Ще одне усвідомлення я боюся самотності. Не тієї, коли фізично нікого немає поруч, а тієї, коли залишаєшся наодинці зі своїми думками. Це страшно. Це як темна кімната, де кожен кут спогад, кожна тінь невисловлене. Це моя особиста клітка. Я постійно кудись їду, з кимось бачуся, заповнюю кожну вільну хвилину, аби тільки не залишитися в тиші. Бо в тиші голосніше за все звучить правда а я до неї ще не готова. Мені потрібно відчувати тепло, тепло когось, щоб просто відчувати себе у безпеці. Я дивлюсь тру крайм не через захоплення, а щоб стало спокійніше. Щоб переконати себе, що, можливо, в моєму житті ще не все так і погано. Що могло б бути гірше. Що я ще тримаюся. Хоч і на тоненькій нитці. Іноді мені здається, що я просто граю роль нормальної людини. Що кожен день це вистава, а за лаштунками я вже давно тріснула. Але ж ніхто не повинен це бачити, правда? Бо як тільки ти визнаєш, що тобі погано здається, світ одразу почне руйнуватись.