Human to human

А я і не встигла за життя авторки порекомендувати тут її «Персеполіс». Комікс лише проглядала, а мультик дивилась, тому про останній можу сказати: надихає писати, малювати, знімати про своє життя, різними способами ділитись з іншими своїми переживаннями, ідеями і бажанням змінювати світ. https://life.pravda.com.ua/culture/pomerla-marzhan-satrapi-avtorka-persepolisa-i-francuzka-hudozhnicya-315352/index.amp

Короткометражний мультфільм 2025 року «Сніговий ведмідь» дуже подобається моїй меншій дочці. Фільм без слів і дворічна дівчинка по-своєму коментує все, що там відбувається. Коли ведмедик знаходить друга, вона каже, що це він знайшов маму. І коли шукає — це також він шукає маму. Радію такому простому власному висновку, що мама для неї друг. Хотілось би залишатись другом, але, звісно, з часом ставати лише одним із і навіть не найближчим. Разом із тим думаю про те, що кожен справжній друг — це трошки мама. Старший син, переживаючи за героя під час кульмінації, спитав: — Він же бачив, як падає зірка, чому не загадав бажання? Гарне питання. Як і сам мультфільм. Його намалював і анімував повністю вручну Аарон Блейз, він був одним із творців «Короля Лева» та «Красуні і чудовиська». Мультфільм про самотність, пошуки друга, любові та про те, що нам всім потрібно подбати про одне одного і про нашу планету, адже ведмедики самі не впораються. https://youtu.be/xOXolSQcEb4?is=xKA8ITiUplwdeHhm

​​Рекомендую фільм 小小的我. Перекладають його, як «Big world», «Великий світ, маленький я», а DeepL каже, що оригінальна назва з китайської — «Маленький я».  Кіно про те, як всім потрібна любов, але і як одної любові недостатньо (точніше, треба враховувати, що це саме за любов). Якщо любити бездумно — можна негарних справ наробити. Як, наприклад, мама головного героя, яка не знала, куди подітися від любові і горя (хлопчик мав ДЦП), а тому не могла впоратись з вихованням сина. На захист матері хочу сказати, що розумно любити неможливо самотужки чи навіть однією сімʼєю, для цього потрібен колектив у широкому сенсі, потрібне навчання і виховання самих батьків, всіх навкруги, потрібна велика допомога, підтримка і любов до самих вихователів. Без готового до цього суспільства, здорове і щасливе виховання дітей є лише виключенням з правил. На щастя, поруч із головним героєм була бабуся. Вона також не без гріха, як мінімум — вона була тією, що виховала маму хлопця (а точніше, виховувати вона не мала змоги). Але завдяки цьому досвіду зокрема (ті, кому не вдалося виховувати дітей, часто стараються надолужити з онуками) і почуттям, що відрізнялись від материних (бабуся не так давала волю почуттю горя і провини), могла допомагати онуку саме так, як було потрібно.  Інший приклад про почуття і розум — дівчина, яка проявила увагу до головного героя. Це чудово, що вона з ним познайомилась, ним живо зацікавилась — всім потрібне перше кохання, надія, виховання почуттів, потрібне щастя в різних його проявах. Дівчині вистачило сміливості та розуму вчасно зупинитись — «бути чесною із собою» (що, як каже головний герой, потрібно вміти кожній дорослій жінці). Я ще думаю над цим: у дівчини були спочатку імпульс без розмірковувань, а потім розум без любові, чи це була таки розумна любов? Думаю, розумні рішення часто здаються байдужими, позбавленими почуттів, але необовʼязково є такими насправді. А якщо починати одразу з розуму, можна ніколи не зробити першого кроку. Для мене найсильнішим питанням «Маленького я» було таке:  — Як думаєш, моя сестра хотіла б такого брата, як я? Це питання до ще однієї героїні, яка ще не могла діяти, бо тільки народилась в кінці стрічки, але вже чудово проявила себе як повноцінний герой в цьому питанні старшого брата. Вона і жорстока і прекрасна, як цей безмежний світ. І зрозуміло, що від усіх навкруги залежить, чи буде вона хотіти такого брата. Якщо світ брату допоможе і він стане гарною людиною — звісно, вона буде щаслива мати такого брата. Якщо світ не допоможе — можливо, вона сама повстане проти цього світу. Але і сам брат, який уже любить цю дівчинку, якщо задається таким питанням, тепер буде робити все, аби вона не шкодувала мати такого брата.  Герой переживає, як він буде жити, коли не стане його бабусі. Він наче говорить про буденні речі, адже в його ситуації складно собі уявити життя без допомоги. Але насправді він переживає, як зможе жити без найкращого друга, без безумовної підтримки, без людини, яка є для нього всім із дитинства. Але рано чи пізно з такою людиною доводиться прощатися, доводиться ставати дорослим. І він виростає до цього моменту, що є перемогою над хворобою в його випадку. В одній сцені він мріє про те, щоб зняти свою шкіру і стати звичайною людиною. Він хоче цього для того, аби мати можливість щасливого кохання. Але, мені здається, тоді, коли йому вдається стати на шлях самостійності і вперто йти до мрії — викладати літературу, — він таки знімає цю свою стару шкіру.  Я мрію також про літературу, філософію та педагогіку, зокрема тому мені цей фільм дуже до душі. Але ще більше я мрію, щоб кожен мав можливості вчитися і працювати над тим, що йому близько, а не над тим, на що погодиться ринок. Щоб не було такого, що на роботу людину з ДЦП візьмуть тільки через те, що це зменшить податки. Щоб кожному допомагали виховувати свої здібності до рівня поета, художника, винахідника… і щоб творчої і корисної для людства роботи вистачило на всіх. І я знаю, що це можливо, лише шлях до цього приблизно такий же непростий, як індивідуальний шлях людини з церебральним паралічем до своєї мрії.

Мультфільм «Кейпоп-мисливиці на демонів» отримав «Оскар». Я не довіряю «Оскару» як критерію. Наприклад, через «Бідолашні створіння». Фільм не отримав головну нагороду, але мав ряд інших, зокрема за найкращу жіночу роль, і визнаний одним із найкращих за 2023 рік. А я таку претензійну маячню не переношу, особливо, якщо приплітають до цього фемінізм. Як на мене, сексуальна революція давно дозволила набагато більше, ніж показано у Poor Things, зокрема через звʼязок цієї революції із соціальними революціями, з прагненням глобальних змін, які б дозволили всім настільки розвивати свою фантазію, що в жодному фільмі конкретні речі не в змозі були б показати те, що приховує справжня пристрасть. Найкращим засобом мистецтва є недосказаність, натяк, тому що будь-яка конкретна річ, щось сказане прямо, яким би зухвалим це не здавалось, обмежує фантазію глядача.  Та, звісно, буває на «Оскарі» всяке, випадково трапляються і гарні речі. І якась логіка у того, що саме і з чого обирають, є, але я зараз не про це, я лише хотіла, щоб всі знали моє ставлення до тої дійсно бідної речі (пустої), яку звуть чимсь інтелектуальним. KPop Demon Hunters натомість навряд чи дорослі інтелігенти назвуть чимсь достойним. Це мультфільм для малих дівчат, які люблять все рожеве, з часом виростають до любительок всього чорного, а потім стають звичайними домогосподарками чи офісними працівницями, яким далеко до героїні «Бідних речей» чи хоча б Емми Стоун. Я не хотіла дивитись цей мультик довго, хоча почула про нього ще напочатку минулої осені. Картинка не чіпляла, а музика відверто дратувала. Але коли вже дочка змусила, бо в дитячому садку всі тільки про цих героїнь і говорили, ми переглянули і я стала трошки фанаткою разом із нею.  Мене зачепила в цьому мультику чи не єдина фраза (та, звісно, в єдності з іншим). Сподобався мені і фінальний діалог між королем демонів і головною героїнею, і концепція, де грішники, наполовину демони, борються зі злом в собі за допомогою боротьби за кращий світ для інших, і тексти пісень. І не сподобались мені різка анімація, стиль, зокрема музичний (але той стиль хоча б є!), ну і пасивність усіх, окрім головних героїв. Але сцена, про яку хочу сказати, здається вартою уваги. Демон, який давно хоче за допомогою зла звільнитись від тягаря свого минулого, знаходить дівчину, яка підказує йому, що можна звільнитись в інший спосіб або хоча б спробувати допомогти іншим. Він не знає точно, чи вдасться побороти демонів, але він повірив у дівчину і що завдяки її справі є шанс. А точніше — він просто полюбив її: — Ти повернула мені мою душу. Я віддаю її тобі.  Ось це і є все, через що я хотіла рекомендувати цей мультфільм. Ця думка, що любов — це віддавати іншому свою душу, нині заперечується і всіляко критикується, зокрема такими речами, як «Бідолашні істоти» (але там і мови мабуть немає про душу, хоча тоді я взагалі не бачу сенсу в кіно, якщо там немає нічого для душі), ця думка не вважається правильною, не підтримується і не розвивається. А я ж вважаю, разом із «Кейпоп…», що без цього перемогти зло, особливо в собі, неможливо.  Ця сцена може здатися банальністю, але хіба це звична справа для дійсності (і для сучасного мистецтва)? Хто сьогодні готовий віддати іншому свою душу? Не життя, ні, а саме душу — в цьому вся філософська складність, скоріше за все, недоступна інтелектуалам, що вбачають великий сенс у «Бідолашних істотах».

Можливо, всі давно знають цю казку-оповідання Ганса Крістіана Андерсена, якою хочу поділитись, та я дізналась про неї майже випадково нещодавно і мені здалося, що Василь Стефаник вчився писати сильно, коротко і страшно саме у Андерсена.  В «Історії однієї матері» (також перекладають «Мати») сходяться два страхи кожної матері: що дитина помре і що дитина буде нещасною в житті. Коли героїня казки розуміє, що її дитя може забрати смерть, вона готова піти на все, віддати усе, аби врятувати дитину. Але коли їй дають вибір — смерть чи страшне життя — мати навіть не вагається. Смерть, якщо подумати, — це не так страшно, як нещастя. Що може бути гіршим за злидні, коли саме вони не дають можливості дітям вчитись, вільно розвиватись, ставати людьми і відчувати життя, жити по-людськи?  Смерть часто ходить поруч із матерями та їхніми дітьми. Коли мій щойно народжений молодший брат потребував переливання крові, моя мама молилась за нього. Перша процедура не допомогла, лікарі втрачали дитину. Мама погодилась на друге переливання і продовжувала молитись, щоб бог врятував її дитя. Коли і друге не допомогло і лишався останній шанс — третє переливання, моя мама продовжила молитись, але говорила до бога вже зовсім інше: «якщо така твоя воля, забирай його». Що може бути страшнішим для матері, як власна безпомічність у допомозі дитині, — я не знаю. Але матері можуть піти на це — на смирення — через те, що життя набагато складніше за наші власні бажання та навіть дії. І я бачу в цьому смиренні силу, адже інколи треба здатися, забути про власні егоїстичні почуття для того, щоб піти далі. І тільки якщо справді віддаєш найкраще — власного сина — можеш вийти на новий рівень дарування життя. Моїй матері пощастило, мій брат вижив і ще не один раз випробовував свою маму на силу її духу, коли лежав у лікарнях. Але в той момент, коли мати не знала, чи дійсно він виживе, чи переживе він кількість переливань крові, чи не за її дитиною сьогодні прийде смерть в пологовому, в той момент вона відпустила свої власні бажання, сподівання і навіть віру в саму себе як таку, що може щось зробити. В такі моменти, я думаю, людина страшно безпосередньо відчуває, що вона не центр світу, що від неї залежить не все, і що тільки в єдності з іншими може творити життя не для власного задоволення, а для всіх — творити якщо не власну дитину, то щось інше, на що вистачає сил.  Мати із казки Андерсена не погодилась із рішенням бога, той, в свою чергу, допустив, щоб вона сама обрала, що буде з її дитиною, але вибір дав невеликий. Вона вибрала те, що бог за неї вибрав спочатку. Її рішення можна зрозуміти: вона обрала не життя, можливо тому, що вона знає не з книжок, що таке злидні і нещастя. Можливо тому, що вона побачила в «майбутньому» настільки страшні речі, що зрозуміла: в будь-якому разі краще смерть. Такий варіант розвитку подій надихає на одне: робити все, аби життя ніколи і ні для кого не могло б бути таким, що легше обрати смерть. Якщо розраховувати тільки на себе і щастя шукати тільки для себе і своїх дітей, для когось (зокрема, можливо, і для мене) воно з необхідністю буде страшним, бо найкраще для мене суперечить найкращому для іншого. Якщо ж розраховувати на працю для кращого життя інших, незважаючи на власну необхідність в цьому чи ні в даний момент, то з більшою вірогідністю це життя таки буде щасливішим і нікому не доведеться бажати своїй дитині краще смерті, ніж такого життя. Бо робити краще для іншого суперечить тільки кращому для мене, але якщо для мене краще, коли краще іншим — ця суперечність знімається.  Я думаю, що мати з історії Андерсена обрала смерть лише для того, щоб ми ні в якому разі її не обирали. Але також змиритися з тим, що таки смерть це частина життя, а ще прийняти те, що інколи вона краща за саме життя, здається є необхідним для того, щоб розуміти, як саме це життя жити. Ілюстрація

Португальський Шиндлер 6 березня відзначається Європейський день Праведників народів світу, який вшановує людей, що в роки Другої світової рятували євреїв від Голокосту. Офіційно праведниками визнані понад 2700 українців. У списку праведників є 3 португальці. Два з них є однофамільцями, але не родичам. Це Жузе Бріту Мендеш, який разом з дружиною переховував у Франції, єврейську дитину, а також Арістідеш де Соуза Мендеш. Він у роки війни врятував близько 30 000 людей, третина з яких були євреями. За це Мендеша часто називають “португальським Шиндлером” на честь знаменитого завдяки фільму Стівена Спілберга праведника. Арістідеш Мендеш був кадровим португальським дипломатом і працював консулом Республіки у Бордо. В його житті було чимало скандалів і взагалі - він був прихильником Салазара. Але також був людиною з добрим серцем. На початку Другої світової Франція зазнала швидкої поразки й була окупована нацистами. Португалія ж, хоч і симпатизувала їм (але без фанатизму), залишилась нейтральною. Через це до країни потяглися сотні тисяч біженців. Але потрапити туди було не просто - була необхідна віза. Їх видавали у Консульстві в Бордо. Ремарк у романі Ніч в Лісабоні описує ці події й згадує консульство зневажливо, критикуючи тамтешні абсурд і бюрократію. А в цей самий час консул Мендеш рятував людей. Попри вказівку керівництва з Лісабону не давати дозволи на в’їзд до країни біженцям без громадянства. Заборона ставила тисячі людей у безвихідь - їм не лишалося нічого як чекати нацистів, а це була вірна смерть. Спершу дипломат виконував вказівку і писав листи до Лісабону з проханням про дозволи, але щоразу отримував заборони. Навіть, коли благав зробити виключення для родини польського раввіна з 5 маленькими дітьми. Добре серце чоловіка не могло це витримати. Він бачив страждання людей, намагався втішати їх, навіть розмістив деяких у власній квартирі. Але цього було недостатньо. Чергову відмову він отримав 13 червня 1940, наступного дня португалець вирішив піти проти правил і почав видавати єврейським біженцям документи, які дозволяли в’їзд до Португалії. Робив це він не сам - допомагали двоє синів (всього у нього було 14 дітей), дружина та раввін Крюгер. Разом вони створили цілий конвейєр видачі віз без довгого розгляду та бюрократії (і все це руками, без жодної діджиталізації як у нинішньої AIMA). Рятували не лише євреїв, але й інших біженців. Мендеш особисто їздив на кордон, щоб врятувати тих, кого затримали прикордонники. Португальський владі знадобився тиждень, щоб зрозуміти, що щось не так. 22 червня сам Салазар надіслав Мендешу телеграму з наказом припинити видачу віз, а також направив для розслідування португальського посла в Іспанії. Той відсторонив консула і скасував вже видані ним візи. Через це близько 10 тисяч людей не змогли врятуватися - більша їх частина потрапила до концтаборів. 24 червня Салазар відкликав Мендеша до Португалії. Дипломат втратив роботу і кар’єру. Йому не призначили пенсію, старі друзі відвернулися, його маєток занепав і сам він був визнаний банкротом. Уряд Ізраїля допомагав родині героя, але сам на той час не мав достатньо коштів, тому останні роки життя пана Арістідеша стали великим випробуванням. У 1945 Мендеш пережив інсульт, від наслідків якого так і не відновився. У 1948 від інфаркту померла дружина, а навесні 1954 після другого інсульту його не стало. У 1966 Мендеш був визнаний праведником народів світу. В Ізраїлі на честь португальця встановлено пам’ятник і висаджено рощу. Героєм на батьківщині він стане лише після своєї смерті. Лише в 1987 син дипломата домігся від уряду Португалії реабілітації батька. Мендеша посмертно нагородили Орденом Свободи, а прем’єр Маріу Суареш вибачився перед родиною героя від імені уряду. На фото: родина Арістідеша Мендеша (1917), список врятованих людей португальською мовою, невідома біженка в Лісабоні, корабель з біженцями, пам’ятник герою в Ізраїлі, мурали на його честь у Касені та Vila Nova de Gaia, знак в пам’ять про жертв Голокосту на Rossio, Кукі Фішер - донька врятованої Мендешем жінки. #історія Екскурсії у Португалії 👈

Леся Українка. Адвокат Мартіан. YouTube | Apple podcasts | Spotify «Адвокат Мартіан» – драма про переслідування християн у Давньому Римі. Але думки, на які вона може наштовхнути уважного читача, нам набагато ближчі. Яку ціну доводиться платити за вірність ідеям? Чи має бути віра вищою за людину? Яка справа варта того, щоб за неї віддати життя? Щоб написати про становище християн у Римі, Леся Українка ретельно вивчала історичні джерела і розбиралась у цьому краще за деяких вчених. Вона змогла показати, як життя окремих людей відображає і творить долю цивілізації. Поговорили про цей твір із моєю хорошою подругою Крістіною Москаленко – вчителькою української літератури. 🔺 Слухайте, коментуйте та підписуйтесь: YouTube | Apple podcasts | Spotify 👉 Підтримати нові випуски подкасту можна тут: 🔗 https://buymeacoffee.com/tchytannia 🔗 https://send.monobank.ua/jar/9GbD84LJNi 💳 4441 1111 2846 0585

Про мою бабусю: https://telegra.ph/Obіjmayu-tebe-babusyu-12-30

Написала про «Злодія зловили» Марка Черемшини, «Гріх (Думає собі Касіяниха)» Василя Стефаника та ще про парочку оповідань: https://telegra.ph/Durnі-grіshnі-babi-ta-ihnі-zlodіi-dіti-06-15

🥰 А. Ю. Кримський згадує: «Я не наважусь назвати іншого письменника, який би з такою відповідальністю ставився до своєї праці, як Леся Українка. Вона готувалася написати драми «У катакомбах» і «Адвокат Мартіан» і звернулася до мене з просьбою дати їй кілька наукових праць, де можна було б ознайомитись з християнським підпіллям, з розвитком влади митрополитів, коли їх переслідували. Я послав їй спеціальну дисертацію Гідулянова «Развитие власти митрополитов в первые три века христианства». Леся Українка грунтовно вивчила цю велику дисертацію, а потім пише мені: «Це мене не задовольняє. Мені потрібні оригінальні документи». А вона знала класичні мови – латинську, грецьку. І писала, що саме їй треба діставати. Я послав їй ще величезну дисертацію Олара «Переслідування християн Римською імперією», написану французькою мовою, – товста книга. Поетеса місяців два читала її і знову пише, що не може «тільки розвідкою обмежитись». Вона замовила ще ряд книжок. Я їй цілу бібліотеку послав. Вона всі ці книжки уважно перечитала. Якби який-небудь приват-доцент стільки прочитав, скільки вона! А вона стільки працювала лише для того, щоб написати дві коротесенькі одноактові драми. Без перебільшення можу сказати, що Леся Українка була справжнім ученим, дослідником» [Агатангел Кримський. Твори в п’яти томах, т. 2. К., «Наукова думка», 1973, стор. 689].

Про літературну майстерню Одного разу я сказав друзям, що хочу виступати з лекціями про літературу. Вони відреагували зі скепсисом: незрозуміло, хто мав це слухати і навіщо, та і сам формат «лекції» здавався нудним. Але все одно я був упевнений: багато людей пишуть, навіть якщо не хочуть ставати письменниками, і мені є про що з ними поговорити. Власне, для цього я і створив «Прописи» – вступ до літератури для тих, хто хоче або вже почав писати. Небайдужі порадили назвати це літературною майстернею, адже література ‒ це насамперед ремесло. Якщо не вміти приборкати натхнення, воно зникне так само швидко, як і з'явилось. Майстерня оселилась у друзів із книгарні Сенс ‒ кращого місця годі й шукати. Після вступної лекції я зрозумів, що люди готові працювати й писати, хочуть більше практики ‒ тільки так «Прописи» стануть майстернею, а не лекторієм. Приходьте на другу частину курсу, яка називається «Життя як матеріал». В ній я покажу, як авторитетні письменники обробляли життєвий матеріал, як перетворювали свій і чужий досвід у художні твори. Спробуємо зробити так, як радять класики. Ясно, що манері чи й стилю ніхто не може навчити. Моя мета ‒ використовуючи досвід класиків, надихнути писати. Це весело, цікаво і безкоштовно. Чекатиму на вас. Реєстрація тут. 13 березня 19:00 Книгарня Сенс (пров. Микільський, 1/25)

Це вже друга лекція Олександра Демарьова про те, як писати книжки (що про це говорять класики). Раджу!