кхрісмнк пише:

До речі, після похорону тата, а мені тоді було 7, я більше ніколи не бачила своїх рідних мертвими. В 10 я не змогла піти до іншого дядька, бо боялась, а потім в 12 не прийшла до бабусі (а вона, знаючи мій переляк, і сама не хотіла, щоб я була присутня на всій цій процесії, і завжди мені казала, щоб, коли помре, я не приходила). Потім це стало традицією, яка береже мою психіку. Мама, буває, повідомляє мені про смерть дальніх родичів іноді тижнями після, якось мʼяко, в момент, коли, на її думку, я буду до цього готова. І я супер вдячна їй за це, і за те, що нормально ставиться до мого вибору щодо присутності на чиїхось похоронах, і до того, що я в девʼять із десяти випадків відмовляюсь йти відвідати могили на цвинтар (виняток – пасхальна служба). Тому я всіх памʼятаю живими, а памʼять вшановую просто молитвою і добрими спогадами.

Якою передбачуваною не була би чиясь смерть і як би ти не думав, що теоретично до цього готовий, коли це все-таки стається, то здається, що це трапилось ну зовсім неочікувано і в момент, в який ти найменше був до цього готовим. От в усі інші моменти ти б був готовим, але конкретно в цей – ні. Бо, певно, до такого неможливо підготуватися. Зараз моя родина переживає ще одну втрату, і я вперше почуваюсь дуже дивно, не так, як це було, коли помер тато і бабуся. Я трохи спантеличена, звісно, і тримаюсь на звʼязку з рідними, підтримую, кому це треба, вирішую якісь питання. Але я не горюю. Я просто відчуваю мир, якусь дуже тиху внутрішню радість, що я є частиною саме цієї родини, що у мене був дядько, що це був саме він, що він ділився своєю любов'ю зі мною, а я, як могла, ділилась своєю з ним, що в нас гарні спогади. Досвід, прожитий разом, не відмінити. Все, що було, є правдою, і залишається з нами, і стає частиною нас, бо воно на нас повпливало і нас воно якось змінило, і нам цього не позбутись, навіть якщо осмислено ми когось згадуватимемо згодом не так часто. Я почула десь думку, що сумуємо ми не так за людиною, як за самими собою, яким тепер треба буде вчитись жити без когось. Певне, в цьому є сенс. І підозрюю, що зараз я пишу про це доволі легко, і думка мені ця дається легко, бо я не була дуже привʼязаною до дядька, незважаючи на кількість прожитих теплих моментів. При цьому, мене жахає думка про можливу смерть когось з найближчих – тих, до яких ця привʼязка сильна, кого я влила у своє життя і не уявляю цього життя без них. Тому можу співпереживати смутку мами, яка втратила брата (я без своїх молодших, здається, втратила б сенс всього). І розумію горе моїх двоюрідних сестер, які втратили батька, бо я втратила колись свого, і знаю, що, яким би дорослим не був, ніколи не приходить той час, коли ти готовий відпускати батьків. Отака собі хаотична рефлексія про смерть – тему, яку я рідко чіпаю, бо яка мене колись, дитиною, травмувала просто шалено, і яку я зараз стараюсь переосмислювати настільки, наскільки це можливо зробити у 25.

практикувала сьогодні деякі штуки з йоги, і ось що можу сказати: мені так сподобалось! перша вправа: треба просто підійняти одну руку вгору, вивернути долоню і відтопирити пальці. і так сидіти кілька хвилин. здавалось би. а насправді це так цікаво — спостерігати за тим, як все тіло розслаблене, а одна його частина болить (повірте, рука дуже болить), і не здатись, не опустити руку, а тримати її далі, при цьому продовжувати спокійно сидіти, дихати, спостерігати. мені це нагадує те, що ми проживаємо, коли маємо якісь складнощі чи проблеми в окремих сферах життя. зазвичай болюче місце захоплює всю мою увагу, і я перестаю помічати, що насправді у мене все добре, все є, я можу продовжувати бути і жити, допомагаючи собі впоратись з болем. друга вправа: треба обидві руки витягти в сторони і сидіти так кілька хвилин. для мене воно майже як стояти на цвяхах — через півхвилини стає боляче, потім руки починають від незвички німіти, через хвилину ти не можеш думати ні про що, крім як про те, а коли вже можна буде опустити. але опускати руки не можна, і постійно страждати і мучити себе думками теж не хочеться. в якийсь момент ти просто абстрагуєшся. не втікаєш, а саме поволі звикаєш до болю, і він стає якимось таким, ніби ти дивишся на нього зі сторони, ніби ти можеш вийти за його межі. і тоді починається найкайфовіше — здатність відчувати абсолютний спокій, задоволення, ясність попри шалений біль (бо йде вже четверта хвилина такого атракціону). коротше, ніби якесь таке просте, а стільки інсайтів з собою забрала.

— здається, що я не вмію робити те, що роблю, і боюсь, що мене викриють. — та хай викриють. (с) розбори на проєкті по медитаціях.

в інстаграмі сьогодні писала про свій намір цього року максимально підтримувати здоровʼя і підтримувати своє тіло. тут продовжу тему, бо вона дуже обʼємна, і в ній зашиті ще деякі моменти, які важко пояснити коротко і помістити в сторіс. перше — це питання уявлення про те, як набудовуються звички. я вже пройшла-переросла той період, коли піклування про своє здоровʼя, харчування і тіло перетворювалось в намагання за тиждень з лінивого тюленя стати clean girl чи that girl. /хто не в курсі, то цей той самий тренд у тіктоках та інстаграмі, де дівчата встають в пʼятій ранку, масажують обличчя, поки стоять на масажному коврику, потім пʼють смузі, біжать на пілатес, потім готують матчу, потім вдома катаються на мфр ролері і так весь день./ надлишкова романтизація і гіперболізація чого-небудь, навіть якщо це питання піклування про себе, є хорошим імпульсом і тригером для різкого всплеску мотивації, але не працює в довгу. раптове бажання стати частиною субкультури — хиткий фундамент, як на мене. тому, створюючи намір на покращення свого здоровʼя і турботу про себе, я не замовляю одразу три спортивних костюми, не записуюсь на щоденну йогу, не купую блендер для смузі і не очікую, що від сьогодні кожного ранук я буду попивати імбирні шоти, якщо за попередній рік я не робила нічого з цього. звички набудовуються дуже поступово, і їх не можна впровадити методом руйнування всього звичного. друге в цій темі — питання мотивації, яка працює довше, ніж ваше нічне бажання завтра почати життя спочатку. я приходила з цим питанням до терапевтки ще влітку, бо відчувала фрустрацію. я дуже хотіла змінити багато речей в житті, і навіть знала, як це зробити, але люто саботувала впровадження нових дій, навіть маленьких, навіть коли здавалось, що нема нічого легшого, ніж взяти, і зробити те, що задумала. моя проблема була в тому, що мені потрібно було дуже багато одразу, щоб присвоїти собі звичку. зараз поясню. тоді мені здавалось, що, аби сказати зі спокійною душею, що я займаюсь спортом, треба було щотижня ну хоча б рази чотири ним займатись. а щоб сказати, що я добре харчуюсь, треба було, аби я прям щодня по годиннику снідала, обідала і вечеряла тарілками з ідеально збалансованими бжв. а щоб сказати, що я піклуюсь про своє ментальне здоровʼя, треба було щодня писати щоденники і медитувати без пропусків. тобто у мене була якесь уявлення про планку, яка дозволить мені присвоїти собі звичку. і до неї я ніяк не дотягувала, бо ходила займатись спортом тільки два рази в тиждень, добре їла через день і деколи забивала на рефлексії в щоденнику. з терапевтом я тоді працювала над дозволом визнати, що насправді я молодець, і впроваджую нові звички, навіть якщо поки що я можу робити їх тільки раз в тиждень, а не щодня, як би мені хотілось. відтоді я почала хвалити себе за те, що прогресую, навіть якщо цей прогрес мінімальний. бо два заняття спорту в тиждень — це все одно вдвічі більше, ніж було місяць тому, коли їх було нуль. третє в цій темі — думати категорією дня і маленької зміни протягом дня. наприклад, мій сьогоднішній графік не дозволяє мені сходити на пілатес, а завтрашня лекція не дасть мені піти на танці. але я можу зробити щось інше, зовсім маленьке — наприклад, десять хвилин помахати ногами і поробити вправи на килимку. я навряд чи сьогодні зможу три рази добре поїсти, бо через погане самопочуття не маю апетиту, але я можу собі пообіцяти не їсти пізніше 21, як я робила це вчора. ясне діло, бачення загальної картинки і планування більш вагомих змін в житті в рамках місяця/кварталу/півріччя мусить бути, інакше не зрозуміло, до чого приміряти і з чим синхронізовувати маленькі кроки, але спочатку — вони. бо можна в середу оговтатись, що план щодня тренуватись провалений, і забити на це до наступного понеділка. а можна запитати себе, який найменший акт любові до себе і свого тіла можна сьогодні зробити, і закласти тим самим цеглинку, нехай крихітну, в майбутню картинку.

ми більш напружені, ніж нам здається. я ловлю себе на цьому вже кілька днів підряд, відколи трохи розгребла робочі справи і вивільнила ресурс під самоспостереження. іноді посеред дня я просто зупиняюсь на хвилину, неважливо, чим займаюсь в цей час, і вимірюю рівень напруженння в тілі в цей конкретний момент. ми з вами так звикли до затиснення, що воно не сприймається, як відхилення і залишається непомітним. крім того, з дня на день воно накопичується, і ми носимо його з собою без права на віддишку. насправді, якщо сфокусуватись, то дуже добре відчутно, де напруга і якої вона інтенсивності. іноді вона в плечах, іноді в ногах, іноді певною мірою затиснене все тіло. щоб його розслабити, треба просто дати собі команду розслабитись і поспостерігати за цим моментом, вловити різницю, засвідчити зміну. ця практика зараз важлива мені як мінімум для того, щоб повністю усвідомити, як багато насправді стресу і напруження в моєму житті, хоча здається, ніби нічого відверто поганого не робиться. ну і, власне, є можливість трохи відпустити і розслабитись.

я максимально довго відтягувала момент підбиття підсумків цього року – рік видався якимось суперечливим і в мене на цей рахунок багато невизначених емоцій та станів. вирішила писати про це тут, бо і мені, і, здогадуюсь, вам також потрібен цей момент чесності та неідеальності серед всього суцільного успішного і вилизаного, що зараз транслюють. в цьому році я приймала дуже багато непопулярних рішень: переїзд в іншу країну, вихід зі стосунків, пріоритизація внутрішнього спокою над досягненнями, повільна і клопітка робота над звичками і навиками, результати яких видно не одразу. враження, ніби нічого видимого і вагомого не трапилось, ніби зсуву і прогресу не було, хоча він таки був, просто його плоди я збиратиму десь пізніше. я виросла, це без сумніву, але ріст цей відчувається в малих деталях – зазвичай тоді, коли я по-іншому і виграшно дію в ситуаціях, в яких раніше їздила по відкатаному і знайомому, але невигідному сценарію. коли залишаюсь врівноваженою навіть в кризові періоди, хоча раніше мене вибивали з колії навіть маленькі труднощі. коли вибираю краще для себе, навіть якщо це робить мене незручною для когось іншого, хто за цим спостерігає чи бере участь. прибіднятись не буду, формально я досягла багато такого, чим можна було б хвалитись: побачила безліч нових країн та міст, переїхала і побудувала життя за кордоном з нуля, делегувала 90% роботи, при цьому залишилась на тому ж рівні доходу, зібрала більше 500 учасників на своїх продуктах, втричі збільшила чек на послуги, вклала десятку штук доларів в навчання і розвиток, налагодила харчування і спорт в житті, повернулась до улюблених занять і повигравала там нагороди. безумовно, я визнаю свій вклад і маю за що себе похвалити, до того ж, я дуже вдячна собі, Богу, всім причетним, але не відчуваю тої ейфорії, що зазвичай відчувають люди, які досягнули бажаного. було й було. можливо, в тих процесах було мало мене, можливо, вони просто втратили свою для мене значимість. здається, що цього року у мене в принципі відбулась якась втрата сенсів, з якої я досі поступово виходжу, намацуючи в процесі нове. зараз я в точці, де не знаю точно, чим хочу займатись, як саме хочу це робити, де себе бачу. втратили актуальність орієнтири, на яких тримались останні кілька років мого життя, і я залишилась з величезним багажем всякого різного напрацьованого без єдиного поняття, як то збирати докупи і що тепер з ним робити. в новий рік я заходжу розкладена, як пазл, але спокійна і розслаблена, бо не очікую скластись за тиждень і не вимагаю від себе надто багато. бачу, що можна ліпше, що треба зовсім змінювати, що залишати позаду, що просто підсилити, чого навчитись. від нового року чекаю просто продовження всіх важливих процесів, які запустились в попередньому, а крім цього, хочу обʼєму, глибини і масштабу в усьому, що відчуватиму і робитиму. отакий-ось план-мінімум.

— от лягаєш, вмираєш, потім відновлюєшся, потім вмираєш знов, і насолоджуєшся цим процесом. (с) розбори на проєкті по медитаціях.

— я завжди погоджуюсь на менше. — так погодься на більше. (с) розбори на проєкті по медитаціях.

ідеальна людина — мертва, вона не приносить ніяких проблем. всі інші — неідеальні. (с) розбори на проєкті по медитаціях.

не займайтесь думанням, крім випадків, коли думання заробляє ваші гроші і організовує кайфушне життя.

коли ти знаходишся в процесі думання чи переживання емоцій, ти, в гіршому випадку, або раб своїх думок та реакцій, або, в кращому, – на рівних з ними: спілкуєшся і домовляєшся. коли ти в медитації – ти виходиш у вищість над розумом і станами, і починаєш їх споглядати. з позиції спостерігача нічого не здається надто важливим, на думки та емоції можна дивитись системно, а отже, відповіді на запит вирішення ситуацій приходять швидше і вони більш влучні. я зачепила цю тему, бо: а) коли я опублікувала запит на інтерв'ю з усіма втомленими, перевтомленими, вигорівшими і розгубленими, в коментарях за півгодини назбиралось тридцять плюсиків. б) коли я підняла цю тему додатково в інстаграм, я отримала ще десяток особистих історій про «не стягування життя». в) медитацію часто відносять до ритуалу і обряду, ще одного інструменту магічного мислення, тоді як вона – прекрасний інструмент, щоб відчувати свій обʼєм, усвідомлювати себе і приймати всі свої частини, тренувати увагу і частіше бути «над», ніж «посеред». я зараз відчуваю себе як ніколи стабільною, уважною, свідомою. мені легко регулювати свої стани, я швидко опрацьовую стрес і хвилювання, мені ок з усіма своїми найліпшішими і найгіршими частинками. на краще змінилась якість реакцій на внутрішні і зовнішні конфлікти. зменшився рівень зависань в деструкціях. ні, я не стала ідеальною, поки не живу життя мрії в усіх аспектах, не стала менше помилятись, не зникли труднощі, не поменшало стресу. просто стало легше в процесі проживання всіх таких речей. завдячую всьому — і піклуванню про фізичне здоров'я, і роботі з тілом, і терапії, і постійному коучингу, і саморефлексіям, і всьому іншому зі списку того, що я систематично роблю, аби залишатись на плаву. але сьогодні розповім саме про медитацію. у мене зʼявилось більше енергії тоді, коли я почала медитувати. медитація для мене – це поворот потоку уваги всередину. все. ніякої більше магії. поясню чому. ми втомлені, бо наша увага розривається між величезною кількістю конфліктів всередині і між подразниками зовні одночасно. непомічені чи подавлені емоції, застояні невирішені питання, інші застрягання відчуваються як чорні діри – вони втягують купу ресурсу, який мав би йти на життя, творчість, побудову контакту, реалізацію, прийняття нових рішень. можна сходити до терапевта чи іншого цілителя, але всі усвідомлення з сесій, аби вони інтегрувались, треба послідовно і старанно інтегровувати. багато зіскакує з того процесу, бо на інсайт ресурсу вистачило, а на його матеріалізацію – ні. найкраще, що можна для себе робити, щоб марно не інсайтитись, – це знаходити чорні дири, спостерігати за ними і своєю увагою та прийняттям знижувати градус. цим надзвичайно важко чи навіть неможливо робити, паралельно контролюючи зовнішні процеси і будучи залученими в них. треба тиша і простір. таке собі можна організувати, сівши на трохи в медитацію. ще одна річ, яку дає медитація – це відчуття моменту. мало того, що наша увага постійно розривається між різними подразниками, вона ще й блукає між минулим і майбутнім. завжди. от побудьте дві хвилини зі своїми думками. тривоги за вчорашні розмови, список справ на завтра, приємні спогади з минулого місяця, мрії на далеке майбутнє, рефлексія над думкою, яка промайнула хвилину тому. увага маневрує між цими світами так швидко, що аж моторошно. навіть якщо спробувати взяти і сконцентруватись на хмаринці в небі і поривам вітру, ви все одно буде думати категоріями минулого – хмаринка біла, бо є накопичений досвід розпізнавання кольорів у минулому, подув вітер, а поки ви це усвідомили – вітер вже в минулому. побути без лишніх думок, називань, оцінок, сприйняття просто в моменті – це щось капець яке складне, але це одночасно те, що дає відновлення. навіть хвилина без стрибків уваги туди-сюди – канікули для нервової системи і мозку. а тепер уявіть, яким може бути ваше життя, якщо ви натренуєтесь працювати з увагою, сповільнювати потоки думок, більше вкладатись в зараз, а не в мертве минуле чи неіснуюче майбутнє, і будете постійно давати собі відпочивати?

жити – то якась неймовірна спецпропозиція.

зараз мені дуже цікаво і весело знаходити якусь нездорову фігню про себе. чим довше з собою працюєш, тим більш хитрі стратегії видумує мозок, бо знає, що ти вже багато чого відловлюєш. і коли таки підловлюєш себе на чомусь, це таке приємне відчуття, ніби ти впіймав якогось екзотичного звіра, і його зараз треба дослідити.

ну і ще, меседж всім, хто в саморозкопках недавно: стане легше. повірте. коли я нарешті пішла до доброї терапевтки, перші два місяці у мене була ейфорія, бо я вперше побачила такий великий обʼєм матеріалу до роботи в собі, і мені було захопливо розбиратись, як воно все працює. потім настав період безнадії. я опрацьовувала якісь грубі теми, а за ними зʼявлялась сотня менших, я опрацьовувала їх – а за ними виявлялася тисяча ще менших. почало здаватись, що болоту в голові нема кінця-краю, і десь добрих три місяці над своїми щоденниками саморефлексій я ридала. особливо тяжкий момент – це коли ти вже все розумієш, але взагалі не можеш щось з тим робити, тупо не знаєш як, або травма настільки сильно тримає, що ти свідомо йдеш і робиш, як звик, хоча знаєш, що це деструктивно, і це тебе зараз підруйновує. мені тоді здавалось, що краще було б взагалі не знати нічого про себе, ніж бачити все, що робиться, і не мати ресурсу і розуміння, що з тим робити. легше стало десь за місяців десять після старту, і то, напевне, тому, що я мега-швидко з усім справлялась і багато сил і часу вкладала на роботу з головою і серцем. знаю, що в когось плачі над блокнотом займають більше часу. але всім легшає. це факт. то треба мужньо пройти і не відкатитись зовсім до нуля. тому якщо вам геть кепсько, це просто етап. пройде. не само, а якщо постаратись, але таки пройде.

десь два тижні у мене на фоні висів клубок якогось напруження, і воно мене постійно тягнуло в старі і вже ніби пройдені травми і теми. я спочатку піддавалась і йшла в переживання того напруження, потім спостерігала за ним, потім схарилась, і почала боротись з цим станом, бо мені набридло в ньому перебувати (класика жанру). пробувала виписувати все, посидіти з тим в медитації, вже думала піти до терапевтки, бо замахалась. а потім згадала, що з цим, в принципі, можна зайти і в Лілу. півгодинки пограла собі сама з собою, спочатку нічого не розуміла, потім як зрозуміла! відпустило. пішла жити життя далі. коротше, я супер люблю цей інструмент і рада, що навчилась з ним працювати. з гри часто роблять щось таємниче і містичне, а вона проста простішого – ходиш по клітинках і задаєш правильні питання. навіть якщо думати про послідовність клітинок як про виключно випадковість, то ця випадковість якимось чином працює на благо, і не треба ні в що особливе вірити, щоб це бачити і відчувати. гра не потребує віри, вона потребує тільки уваги і відкритості. важливо тут те, що ні один інструмент ніяк не позбавляє відповідальності щось робити зі знайденими інсайтами. з останньої гри я вийшла з простою відповіддю – «практикуйся в тому, щоб щоразу вибирати дорослість, і концентруйся на тому, що важливе». знаєте, що мені треба робити? правильно, бути уважною до контекстів, свідомою щодо своїх думок і своєї поведінки, достатньо швидкою, щоб спочатку думати, а потім робити, і достатньо витривалою, щоб систематично вибирати нові системи, а не старі звичні травми. а ще треба дивитись в неприємні штуки, визнавати в собі все, що не дуже то й хотілось. думаєте, це вам забезпечить медитація, молитва, йога, блокнотик, Ліла чи ще щось? ніфігашечки. то паханина, яку треба робити між медитаціями, молитвами, йогою, блокнотиком і Лілою.

мріями ділитись важче, ніж пройобами. мрії – трохи інтимніше, хочеться їх потримати при собі, в них собі і іншим важче признатись, ніж в тому, що не вийшло/не працює/не задовільняє.

на навчанні: лектор: цікаво, ви зовсім інші, ніж попередня група, поводитесь по-іншому. хтось з групи: кращі? лектор: от навіщо і щоби що вам моя оцінка? обожнюю.

моя терапевтка буквально з першої сесії казала мені, що у мене є суперсила — це знаходити і лагодити контакт з собою, а відповідно, швидко бачити/відчувати, що відбувається, чому, які на це вигоди і що з цим робити. а ще вона завжди повторювала: «це буде твоєю суперсилою в роботі з людьми, от ти завдяки цьому будеш швидко допомагати людям віднаходити себе, зцілювати себе, от за цим до тебе будуть приходити». я тоді слухала, і думала: в якій роботі з людьми? яке зцілювати себе? як за цим можуть приходити до мене? з якого дива? я ж маркетолог, консультую бізнеси. з чого вона щоразу бере, що моя робота буде в цьому полягати? ха-ха. щось вона знала про мене такого, що я ще сама тоді не знала про себе.

але хочеться прям розтотожнити тут. я вмію рости і без виклику. у мене нема потреби вічно себе кудись пхати, щоб не деградувати, ні. я собі рухаюсь зі стану спокою, задоволеності, просто докладаю там рівно стільки зусиль, скільки мінімально потрібно, аби досягати своїх точкових результатів. я не мучу себе. а фізично втомлюватись і відчувати біль в тілі, як це буває зі спортом, — це із роду «мучити себе». і годинами проходити тести, коли під боком є парк, книжка, гра в мафію, власні проєкти, медитації і ще щось — це теж про мучити себе. нарешті я вловила, як працювати з тим, заради чого треба себе помучити.