Темний бік Києва

А куди це я така красива пішла на Літу?😁 В одна дуже старовинне і особливе місце Києва. Від Свято-Миколаївського храму на Татарці «Пам’яті жертв Чорнобиля» (до речі, ПЦУ) іде кудись вниз звивиста вулиця з бруківкою. Це Смородинський узвіз — колись найкоротший…

А куди це я така красива пішла на Літу?😁 В одна дуже старовинне і особливе місце Києва. Від Свято-Миколаївського храму на Татарці «Пам’яті жертв Чорнобиля» (до речі, ПЦУ) іде кудись вниз звивиста вулиця з бруківкою. Це Смородинський узвіз — колись найкоротший шлях з Татарки на Куренівку, який вів тут людей ще до того, як збудували Подільський узвіз. Ями в асфальті, в яких навіть Тьомин Пиріжок колись застряг, у 2024 році таки закатали в новий асфальт. Але тепер під ним опинилися і струмочки Смородини-ріки, яка, за легендою, розділяла світ живих і мертвих (та, я знаю, що офіційно вважається, що то не та Смородина, але спочатку доведіть, де тече інша!) А ще тут є Змієва печера. Офіційна назва — Смородинська, але в народі її називають Кирилівською та Змієвою — остання назва пов’язана з легендою про двобій Кирила Кожум’яки зі Змієм. Можливо, тому що ця печера має звивисті низькі коридори, наче їх прорив великий змій. Вік печери сягає часів неоліту — кінець 4–3 тис. до н. е. — і вважається вона найстарішим штучним підземеллям Києва. Насправді це не одна печера, а ціла група з близько 20 підземних споруд у схилах яру. У 1876 р. археолог Володимир Антонович виявив 15 печер поблизу Кирилівського монастиря та ще одну групу біля узвозу. Склепоподібні галереї висотою ~2 м і шириною ~1,2 м розходяться в різних напрямках; у них було знайдено знаряддя праці, черепки посуду епохи міді-бронзи, кістки тварин і риб. Швидше за все, виникли печери як схованка або культове місце носіїв трипільської культури. Ще була легенда, що десь поруч Мазепа сховав свої скарби — тож місцеві печери скарбошукачі розворушили ще до XX століття. А в роки Другої світової тут ховалися учасники антинімецького підпілля. Вхід у печеру раптово розширили — дорослій людині тепер можна залізти всередину на карачках, а не повзти на пузі до головної зали. …Але мені здається, що Змій досі дрімає десь там у глибині. І охороняє Київ. А люди, як завжди, просто нічого не зрозуміли. Тож досліджуйте печери обережно, щоб не потурбувати його. #хтонь_Дорогожицька

Тим хто добре знає Київ і любить його темний бік, дуже раджу фантастичний роман Уляни Кривохатько «Атраменти» Так, милі моєму сердцю Дорогожичі там теж є😁 Так, це антиутопія😎 #жабка_з_книжкою

Колись Сирець почався для мене з пам’ятного знаку «Матчу смерті». Гарний пам’ятник, але є одне «але»: «Матчу смерті» не було. Памʼятний знак був встановлений у 1999 р. Історичним підґрунтям для цієї локації стали футбольні бутси, знайдені поблизу Сирецького…

Колись Сирець почався для мене з пам’ятного знаку «Матчу смерті». Гарний пам’ятник, але є одне «але»: «Матчу смерті» не було. Памʼятний знак був встановлений у 1999 р. Історичним підґрунтям для цієї локації стали футбольні бутси, знайдені поблизу Сирецького концтабору під час будівництва житлового масиву в межах ширшої зони масових розстрілів та поховань. За офіційною радянською історіографією, у серпні 1942 року колишні гравці «Динамо» зіграли матч проти німецької команди Flakelf. Начебто, незважаючи на наказ під страхом сиерті програти, футболісти перемогли — й були негайно розстріляні в Бабиному Яру. Цю історію почали активно просувати в 1950–80-х роках, зокрема в радянській пресі, кіно і шкільних підручниках. У документально-художній книзі «Бабий Яр» Кузнецов теж описує цю історію, але вже не вказує на прямий зв’язок між матчем і стратою: «До гравців у роздягальню перед матчем заходив німецький офіцер і наполегливо рекомендував програти. Але наші не підкорилися і перемогли… Після гри святкували — пили, закушували, сміялися. Лише пізніше прийшли арешти». Сучасні дослідження істориків та свідчення очевидців підтверджують, що переможний матч динамівців із нацистами дійсно був (і не один). Але арешти футболістів почалися через кілька днів і не були з ним пов’язані. Причиною арештів стали звинувачення у співпраці з НКВС. З 11 заарештованих гравців лише четверо загинули в Сирецькому концтаборі. «Після матчу ми ще довго жили. Гуляли, ходили, ніхто нас не чіпав. Загибель прийшла пізніше», — розповідав футболіст Микола Мельник. Така ось історія. Я, звісно, люблю міські легенди (особливо моторошні) як джерело культурологічного контексту, але не тоді, коли пропаганда витісняє реальність. #хтонічний_сирець #хтонь_дорогожицька

З днем народження, Києве.