Navíщo

Коли чужий біль змушує відмовлятися від себе Так важко втримувати власні межі, коли ми бачимо, що вони завдають болю іншій людині. Особливо близькій. Поки інший сердиться, тисне або поводиться несправедливо, своє «ні» іноді витримувати легше. Але варто побачити його розгубленість, образу, самотність чи страх, як усередині щось здригається. Можливо, я надто жорстока. Можливо, треба поступитися. Можливо, мені не так уже й складно. Йому ж зараз погано. І тоді співчуття до іншого непомітно починає вимагати відмови від себе. Це може відбуватися будь-де. Ми погоджуємося на розмову, хоча вже не маємо сил. Беремо на себе чужу роботу, бо людині важко. Не говоримо про образу, щоб не засмутити близького. Відмовляємося від власних планів, бо хтось сприймає їх як відкидання. Терпимо те, що нам не підходить, тому що розуміємо причини поведінки іншого. Чому ми це робимо? Іноді ми з дитинства знаємо, що близькість зберігається ціною нашої зручності. Не засмучуй маму. Не сердь тата. Не будь невдячною. Поступися, ти ж розумніша. Почуття близьких людей стають нашою відповідальністю, а власні бажання сприймаються як загроза стосункам. Тоді чуже невдоволення автоматично викликає провину. Не тому, що ми зробили щось погане, а просто тому, що комусь не подобається наше рішення. Ми дуже боїмося стати поганими у чужій історії. Нам хочеться відмовити так, щоб людина не образилася. Встановити межу так, щоб вона з нею погодилася. Обрати себе так, щоб ніхто не відчув себе відкинутим. Але межа, яка нікого не засмучує, не завжди можлива. Ще одна причина може бути в тому, що ми добре навчилися розуміти інших і значно гірше помічати себе. Ми бачимо чужу втому, самотність, травми, страхи й складні обставини. Швидко знаходимо пояснення чужій поведінці. Але не помічаємо власного виснаження, злості, небажання чи болю. Розуміння іншої людини ще не робить прийнятним усе, що відбувається між нами. А іноді поступка дає відчуття контролю. Якщо я знайду правильні слова, допоможу, погоджуся, потерплю ще трохи, можливо, інший перестане страждати. І мені не доведеться зустрічатися зі своєю провиною, безсиллям та неможливістю зробити добре всім. Як помітити, що співчуття вже перетворюється на відмову від себе? Можна запитати: Чи хочу я цього, чи лише хочу, щоб інший не засмучувався? Якби людина спокійно прийняла мою відмову, чи змінила б я рішення? Чи справді я відповідальна за її почуття, чи лише звикла так думати? Що станеться зі мною, якщо я зараз погоджуся? Чи є в цій ситуації місце для нас обох, чи знову залишився тільки інший? Іноді корисно не відповідати одразу. Дати собі час, поки перша хвиля провини вщухне. Звернути увагу на тіло: що відбувається при думці про згоду? Полегшення, тепло, напруження, важкість, завмирання? А ще можна розділяти співчуття і відповідальність. «Я бачу, що тобі важко» не означає «я повинна це виправити». «Мені шкода, що ти засмучений» не означає «моє рішення неправильне». «Я розумію, чому ти цього хочеш» не означає «я маю погодитися». Чужий біль не завжди говорить про нашу жорстокість. Іноді іншому боляче тому, що ми більше не поводимося звичним для нього способом. Не рятуємо, не поступаємося, не беремо на себе зайвого, не відмовляємося від важливого для нас. Можна бачити чужий біль. Можна співчувати й залишатися поруч. І водночас не залишати себе. Співчуття починається там, де я не знецінюю переживань іншої людини, але й не роблю себе платою за її полегшення.

#цитати «Повільно, дуже повільно він виборює мужність знову бути людиною» «Не соромся бути людиною - пишайся! У тобі склепіння за склепінням відкривається нескінченність. Ти ніколи не закінчуєшся, і саме так повинно бути…» «Найкращий спосіб пізнати Бога - це любити багато всього різного» «Мистецтво - крихка магія, точнісінько як кохання, і це єдиний захист людства від смерті» «Більшість людей живе у тихому відчаї» «Діти не відповідають за щастя батьків, але все одно намагаються» «Жахливо бути дорослим? - спитала дівчина. Нестерпно, - відповіла мати. - Тобі майже нічого не вдається, ніколи. Крім лазаньї, - зауважила дівчина» «Якщо світ сповнений тільки наших дій, то, браття, давайте робити добро» «Гарна картина - це загальний підсумок людини, того, що з нею сталося, благословення та прокляття» «Дорослі мають бути дорослими, щоб діти могли бути дітьми» «Я тебе люблю і я тобі довіряю»❤️ «Мистецтво - це те, що ми залишаємо після себе в інших людях» «Так дивно бути батьками, адже весь біль наших дітей належить нам, хоч і їхня радість теж» «Художник був спостерігачем і терпіти не міг, коли за ним спостерігають, а світ завжди це все перемішує» «Дорослі завжди думають, що можуть захистити дітей, не пускаючи їх у небезпечні місця, але кожен підліток знає, що це безглуздо, бо найнебезпечніше місце на землі - всередині нас. Крихкі серця розбиваються однаково в палацах і в темних провулках». Фредрік Бакман, «Мої друзі»

Книжка з запахом дощу і моря. Я починала читати «Моїх друзів» Фредріка Бакмана досить скептично. Подекуди автор говорить надто прямо. Не залишає читачеві простору самому поміркувати, поблукати, поступово дійти до власного висновку. Забагато готових істин, цитат, фраз, які ніби одразу просяться бути підкресленими. Іноді Бакман зовсім не приховує, на яку саме сльозну залозу збирається натиснути. Я все це бачила. Трохи опиралася. А потім настала остання третина книги, і я плакала, зупинялась і знову плакала. Це роман про дітей, які вижили, хоча так не мало статися. Не тому, що були особливо сильними чи знали якийсь секрет виживання. Просто вони знайшли одне одного і стали одне для одного тими дорослими, яких їм бракувало. Вони годували, захищали, смішили, помічали небезпеку, перевіряли, що лежить у рюкзаку. Вони створили маленьке «ми», всередині якого можна було протриматися. А потім усі разом випхали одного з них у краще життя. Майже силоміць. Віддали йому свою віру, свою відданість, своє уявлення про те, ким він може стати. Він став. Але не втримався. Бо любов може врятувати дитину, але не завжди здатна скасувати те, від чого її довелося рятувати. Поки читала, я згадувала «Ізгоїв» і Пеппі Довгапанчоху. Зовсім різні книжки, але всі вони для мене про дітей, які дорослішають у світі, де дорослі не впоралися зі своєю роботою. І про дитячі союзи, дивні родини, створені не кров’ю, а відданістю. Про те, як діти іноді утримують одне одного при житті. Такі книжки про дорослішання важливі не лише дітям. Можливо, передусім вони потрібні дорослим, які колись теж вижили не завдяки правильно влаштованому світу, а всупереч йому. Під час читання я дізналася нове слово - «петрикор». Так називається запах землі після дощу. Саме такий післясмак залишила мені ця книга. Вона не зачепила мене до кісток, як деякі інші. Не розламала і не перевернула. Але після неї всередині стало так, ніби після довгої виснажливої спеки нарешті пройшов дощ. Ще не прохолодно. Ще не все відновилося. Але вже можна вдихнути. І повітря пахне свіжістю, надією та розрадою. Зазвичай я продаю прочитану художню літературу. «Мої друзі» поки залишаться у мене. Нехай полежать.

Непрогріті сонцем ділянки душі Іноді життя стає таким болючим, що хочеться від нього трохи сховатися. Не дуже любити. Не надто прив’язуватися. Не сподіватися. Не дозволяти собі сильно хотіти, щоб потім не було так страшно втратити. Наче можна укласти із життям угоду: я не підпускатиму тебе надто близько, а ти не робитимеш мені так боляче. Ця угода певною мірою працює. Якщо не ризикувати близькістю, менше шансів бути покинутою. Якщо нічого особливо не хотіти, можна не зустрічатися з розчаруванням. Якщо не прив’язуватися, втрата не зруйнує звичний світ. Тільки разом із болем поступово зникає щось інше. Здатність захоплюватися. Радіти зустрічі. Чекати. Простягати руки назустріч. Відчувати себе живою поруч з іншою людиною. І тоді в душі залишається дедалі більше ділянок, непрогрітих сонцем. Не мертвих. Не порожніх. Просто тих, до яких давно не доходить тепло. Мені здається, ми не завжди відмовляємося від життя цілком. Частіше це відбувається маленькими, майже непомітними рішеннями. Більше нікому так не довіряти. Не мріяти про те, чого може не статися. Не показувати, наскільки хтось важливий. Не радіти завчасно. Не вкладатися надто сильно. За кожним таким рішенням зазвичай стоїть досвід болю. І тому немає сенсу сварити себе за обережність. Колись вона справді допомогла вижити. Але з часом захист, який рятував від болю, може почати захищати й від життя. Мабуть, повертатися до нього не означає раптом стати безстрашною. Це означає потроху дозволяти собі відчувати. Помічати, що мені подобається. Чого я хочу. За ким сумую. До кого тягнуся. Що викликає в мені цікавість, ніжність або радість. Так, там, де з’являється життя, знову з’являється ризик болю. Але туди ж повертається і сонце.

Я довго думала, що почуття мають бути послідовними. Якщо я люблю людину, то не повинна так сильно на неї злитися. Якщо пам’ятаю хороше, то наче не маю права говорити про те, як мені було боляче. Якщо вирішила піти, то не повинна сумувати. А якщо досі сумую, можливо, моє рішення було неправильним. Наче всередині має залишитися щось одне. Любов або злість. Ніжність або образа. Вдячність або розчарування. Сум або полегшення. Але живі почуття майже ніколи не бувають такими охайними. Я можу любити людину і бути страшенно злою на неї. Можу з ніжністю згадувати її руки, голос, жарти й водночас знати, що поруч із нею мені було погано. Можу бути вдячною за те, що між нами було, і не пробачати того, як зі мною вчинили. Можу сумувати за близькістю і радіти, що більше не живу в тих умовах. Одне не робить інше неправдою. Мені здається, багато сил забирає не сама злість, а необхідність весь час доводити собі, що я маю право її відчувати. Особливо якщо людина не була суцільно поганою. Якщо з нею було не лише боляче, а й добре, смішно, тепло, яскраво. Тоді злитися наче незручно. Хочеться бути справедливою, врахувати всі обставини, зрозуміти мотиви іншого. Іноді так сильно, що для власного болю знову не залишається місця. Але цілісність не в тому, щоб обрати одне правильне почуття. Вона в тому, щоб витримати їх разом. Я любила. Мені було добре. Мені завдали болю. Я зла. Я сумую. І я не хочу повертатися. Усе це може бути правдою одночасно.

Прощення (продовження) У «Пеклі» Данте є моторошний, але дуже точний образ непрощення. У найглибшому колі Пекла граф Уголіно і архієпископ Рудж’єрі вмерзли в одну крижану яму. Колись Рудж’єрі зрадив Уголіно і прирік його разом із синами на голодну смерть. Тепер Уголіно вічно гризе голову свого кривдника. Він мститься. Але і сам не звільняється. Мені здається важливим, що Данте залишає їх разом. Один навічно залишається тим, хто заподіяв страшне зло. Інший - тим, кого зрадили і хто не може перестати мститися. Непрощення тут схоже не просто на злість. Воно стає зв’язком, який неможливо розірвати. Кривдник продовжує жити всередині нашої історії, забирати сили, визначати наші почуття і впливати на сьогодення. Це не означає, що будь-яку образу потрібно якнайшвидше пробачити. Злість необхідна. Вона допомагає побачити, що з нами вчинили несправедливо, повертає відчуття власних меж і дає сили захистити себе. Прощення починається не там, де ми кажемо: «Нічого страшного не сталося». Воно починається там, де ми можемо сказати: «Це сталося. Це завдало мені болю. Я не виправдовую тебе і не зобов’язана впускати тебе назад у своє життя. Але я більше не хочу бути навіки прив’язаною до тебе цим болем». Думаю, що прощення потрібне не для того, щоб звільнити винного. Воно потрібне для того, щоб одного дня розмерзлася крига і ми самі змогли піти.

Про прощення Прощення часто уявляють як одну внутрішню дію: людина вирішила пробачити й більше не злиться, не ображається, не згадує поганого та готова знову відкрити двері. Але, здається, під одним словом ми ховаємо кілька різних процесів. Пробачити не означає вирішити, що нічого страшного не сталося. Не означає зрозуміти кривдника настільки добре, щоб його вчинок перестав бути неприйнятним. Не означає забути. Не означає відмовитися від справедливості. І точно не означає повернути людину у своє життя. Прощення і примирення - не те саме. Пробачити іноді можна наодинці із собою. Для примирення потрібні двоє: визнання завданої шкоди, відповідальність, зміна поведінки й час. Довіра не повертається разом зі словами «я пробачаю». Вона взагалі не дарується. Вона поступово відновлюється в контакті. Іноді перш ніж говорити про прощення, людині потрібно дозволити собі не пробачати. Визнати, що їй справді завдали болю. Розлютитися. Перестати шукати виправдання для іншого. Побачити, що втрачено. Відгорювати те, чого вже не повернути. І нарешті стати на свій бік. Передчасне прощення може бути не звільненням, а ще одним способом залишитися в контакті ціною себе. Особливо коли за словом «пробач» насправді ховається вимога: не злись, не говори про те, що сталося, не руйнуй стосунки, не змушуй іншого зустрічатися з наслідками його вчинків. Справжнє прощення, якщо воно взагалі приходить, часто виглядає набагато менш урочисто. Можливо, це момент, коли я перестаю чекати, що інший нарешті зрозуміє, визнає, пошкодує і поверне мені втрачене. Я більше не намагаюся нескінченно стягнути з нього цей борг. Але й не переконую себе, що боргу не було. Те, що він зробив, залишається його відповідальністю. Те, що я робитиму зі своїм життям далі, поступово повертається мені. Можна не бажати людині зла й не хотіти її поруч. Можна перестати мститися й не відновити довіру. Можна зрозуміти причини її вчинку й не вважати їх виправданням. Можна звільнитися від минулого, так і не сказавши: «Я пробачаю». Можливо, прощення - це не рух назустріч тому, хто завдав болю. Іноді це остаточний рух від нього. Назад до себе.

Провину і сором легко переплутати. Але вони говорять із нами різними голосами. Провина каже: «Я зробила щось не так». Вона про вчинок. Тому поруч із нею завжди є можливість щось змінити: вибачитися, виправити, повернутися в контакт. Сором говорить інакше: «Зі мною щось не так». Він уже не про те, що сталося. Він про те, ким ми раптом починаємо себе відчувати. Тому провина зазвичай кличе діяти. Вона може бути дуже гострою, не давати спокою, вимагати негайно щось зробити. Сором майже нічого не вимагає. Він пропонує сховатися. Менше говорити. Менше просити. Менше займати місця. І часто ми навіть не помічаємо, як починаємо жити трохи тихіше, ніж могли б. Мені здається, у цьому і є головна різниця. Провину можна досліджувати. Запитувати себе, що саме сталося, чи справді я завдала комусь шкоди, чи можу щось виправити. А із соромом усе навпаки. Що більше ми намагаємося «полагодити» себе, то сильнішим він стає.

Сьогодні прийшла на власну терапію наче без запиту. Просто з дивним самопочуттям: із пульсуючим болем у скронях, якого в мене не було вже кілька років. При тому, що я більш-менш сплю. При тому, що в моєму особистому житті зараз не відбувається нічого такого, що могло б пояснити цей стан. Немає якоїсь великої особистої драми, виснажливого конфлікту чи втрати. Але коли ми почали розмовляти, я раптом побачила, скільки напруги доводиться витримувати просто тому, що ми живемо тут і зараз. Відкриваєш новини, де без блюру і попередження страшне. Намагаєшся не дивитися страшні відео розбору завалів, але бачиш. Втрачаєш лік міст, де жахливо прям зараз, але якось все одно вони горять вогнем в серці. Обстріли Дніпра начебто вже й не такі страшні, бо "у Києві гірше". І це "гірше" поступово стає новою точкою відліку. Ми звикаємо порівнювати біль, ніби від цього його стає менше. А він не стає. Він просто накопичується. І непомітно опиняєшся в стані, де напруги вже стільки, що зникає майбутнє. Не тому, що ти песиміст. А тому, що психіці вже складно тримати ще й образ майбутнього. Зникають сили мріяти, будувати плани, хотіти чогось більшого, ніж просто дожити до вечора без чергових новин. Внутрішній простір поступово стискається. Наче замість великої кімнати ти живеш у маленькій каструльці, де вже ледве вистачає місця для всього, що відчуваєш. І знаєте, що я сьогодні вкотре зрозуміла? Як важливо знаходити місця, де можна про це говорити. Не тільки героїчно повторювати: «Все нормально, тримаємося». А й чесно сказати: «Мені важко». Пожалітися. Побути слабкою. Позичити одне одному трохи надії. Дати місце всім своїм голосам — і сильному, і втомленому, і наляканому, і тому, який досі вірить. Мені здається, саме так ми потроху повертаємо собі внутрішній простір, перестаючи самотужки утримувати те, що давно вже не під силу одній людині.

Учора сім жінок, сім українок, яких війна розкидала по різних країнах світу, зустрілися на три години, щоб поговорити про книжку американської письменниці. Насправді ж — про кризу стосунків, кризу сенсів, кризу способу кохати і, зрештою, про те, як це — бути жінкою. Ми шукали те, що в книжці збігається з нашим досвідом, і те, що викликає спротив. Говорили про те, чи обов'язково жінці бути мамою. Про духовність — чи живе вона в релігії, чи у вірі, і як раптом виявилося, що для багатьох із нас це зовсім різні речі. Говорили про смак до життя. Про італійське джелато і нашу картоплю в мундирах. Про піцу і про сало. Про те, що любов до життя завжди знаходить свою мову, навіть якщо вона пахне зовсім різною їжею. Говорили про любов — до чоловіка, до дитини, до родини. Але, мабуть, найбільше — про сестринство. Про те, що дуже хочеться будувати такі жіночі кола, де жінка для жінки стає домом, а не суперницею. Не тією, яку треба перемогти чи перевершити, а тією, поруч з якою можна трохи видихнути. Ми слухали одна одну. Дякували за сміливість говорити свої тихі думки вголос. Підтримували одна одну в тих кризах, які кожна зараз проходить. І хіба ж за це не хочеться сказати: дякую, Елізабет Ґілберт, за твою «Їсти, молитися, кохати», за твою подорож, яка сталася багато років тому і досі відкриває простір для таких важливих розмов. Особисто мені зараз найближча Індія. Розділ про духовний пошук. Про пошук Бога в собі. Про пошук учителя. Комусь відгукується Італія — її тілесність, її насолода, її дозвіл жити. Комусь — Індонезія. А хтось із наших жінок усміхався, бо вже живе у своїй метафоричній Індонезії: після великої кризи зустрів нове кохання. І я сиділа та дивилася на них із тихою вдячністю. Які ж ми різні. На яких різних відтинках життя зараз перебуваємо. Які різні втрати, пошуки, перемоги й надії несемо із собою. І як добре, що можемо якийсь шматочок цього шляху пройти разом. Бо ніхто не знає, як це — жити жінкою. Ми всі вчимося цьому одна в одної. Дякую кожній, хто приходить на ці зустрічі. За довіру. За відкритість. За готовність ділитися не тільки своїми відкриттями, а й своїми кризами. Саме з таких розмов і народжується те, що мені хочеться називати жіночим домом. Післясмак 'Літнього читацького клубу'. Друга зустріч ✅

Сьогодні була на розборі фільму «Місяць» (Moon, 2009)від Дар'ї Зіборової. Мені дуже сподобалося, що говорили не стільки про сам фільм, скільки про питання, які він залишає після себе. Питання були дуже прості. І дуже незручні: Я та Інший. Це ад, діалог чи таємниця? Як я відкриваю себе в контакті з іншою людиною? Де закінчується моя свобода і починається свобода іншого? Як інші люди мене змінюють? І далі ми ніби почали дивитися на ці питання очима різних філософів. Сартр говорить, що людина — це не щось завершене. Ми весь час стаємо собою. Ми не можемо обрати все, що з нами трапляється, але можемо обирати своє ставлення. Ми вільні. І водночас відповідальні за цю свободу. Але поруч завжди є інший. Теж вільний. І саме тут усе стає набагато складніше. Бо інший не тільки поруч. Він ще й дивиться на мене. Оцінює. Бачить. І я мимоволі починаю бачити себе його очима. Мабуть, саме тому Сартр сказав свою знамениту фразу про те, що «пекло — це інші». Потім приходить Бубер і ніби сперечається з ним. Він говорить, що зустріч можлива. Але тільки якщо це не стосунки «Я — Воно», коли інша людина стає об'єктом, який треба зрозуміти, пояснити, використати чи навіть врятувати. А якщо це «Я — Ти». Коли переді мною залишається жива людина, а не моє уявлення про неї. Найбільше мене, мабуть, зачепив Левінас. Він говорить про Лик іншого. Про те, що інша людина завжди залишиться для мене таємницею. Я ніколи не зможу її до кінця зрозуміти. І знаєте... мені чомусь стало від цього легше. Бо виходить, що не потрібно. Не потрібно вмістити іншу людину в свою картину світу. Не потрібно все пояснити. Достатньо пам'ятати, що переді мною — цілий світ, який я ніколи не зможу побачити повністю. І, мабуть, найважливішу думку я забрала вже наприкінці: людяність — це не те, що мені гарантує інший. Це те, що я сама можу обирати не втрачати. І ще одна річ, яка чомусь не виходить із голови. Під час розбору багато говорили про те, що, можливо, єдиний вихід для цього світу — це любов. Не романтична, не ідеальна. А така, яка починається зі здатності побачити себе. Потім — побачити іншого. І хоча б спробувати не перетворювати його на об'єкт. Пошукати в собі здатність на любов до іншого. А колись і полюбити. Мені здається, це дуже непросто. Але дуже хочеться хоча б іноді про це пам'ятати.

Я почала бігати. Не тому, що захотіла пробігти марафон. Не тому, що треба худнути. І навіть не тому, що це зараз модно. Мені захотілося чогось дуже простого. Бігти легко. Довго. Відчувати вітер, який заплутується у волоссі, і тіло, яке не тягнеш за собою, а яке саме несе тебе вперед. Поки що моє тіло так не вміє. Воно багато років працює сидячи. Але, каже тренер, адаптується швидко. Мої тренування зараз дуже скромні. Двадцять чотири хвилини. Шість циклів по чотири хвилини. Дві хвилини бігу, дві — швидкої ходьби. Ніякого героїзму. І щоранку все починається однаково. Ще до того, як я взую кросівки, у голові збирається цілий хор. «Ти що, тільки зараз виходиш? Треба було о шостій. О восьмій уже всі тебе бачать.» «У шортах? У сорок дев'ять? Серйозно?» «Давай не сьогодні. Завтра буде кращий день.» «Та навіщо тобі це взагалі? Нормально ж жила.» А ввечері ще приходить окремий персонаж. «Дивись, яке гарне рожеве вино стоїть у холодильнику. Один келих. Ну що такого?» Раніше я намагалася перемогти їх силою волі. Злилася. Переконувала. Забороняла. Тягнула себе, як неслухняну дитину. А тепер у мене з'явилася інша стратегія. Я ні з ким не сперечаюся. Кажу: «Так, я чую. Тобі страшно. Тобі соромно. Тобі не хочеться. Тобі хочеться залишитися вдома. Розумію.» І... просто вдягаюся, розминаюся, вставляю навушники, вмикаю музику. Іноді ще обіцяю: «Добре. Просто вийдемо пройтися. Якщо не захочеться — повернемося.» Ще жодного разу ми не повернулися. Я не знаю, чи це можна назвати силою волі. Мені здається, це щось інше. Наче всередині нарешті з'явився дорослий, який не сварить, не присоромлює і не змушує, а просто бере за руку. Не затуляє голоси, не доводить їм, що вони неправі. Він їх чує. Але рішення все одно приймає сам. Може так і виглядає турбота про себе? Не коли перестаєш боятися, соромитися чи лінуватися. А коли всі ці почуття можуть їхати поруч із тобою... але вже не тримають руки на кермі.

Читаю зараз Елізабет Гілберт «Їсти, молитися, кохати». Так-так, ту саму книгу, за якою зняли чудовий фільм із Джулією Робертс. Але книга, як це часто буває, набагато глибша, бо дуже важко екранізувати внутрішній діалог людини із самою собою. А мені здається, що саме ця саморефлексія і є найціннішим, що є в цій історії. Є в книзі епізод, який мене дуже зачепив. У розділі про Італію — країну, де авторка поступово повертає собі смак життя, — друзі говорять про те, що кожне місто має своє слово. Для Рима це слово — «секс». Не тільки в прямому значенні, хоча і в ньому теж. А ще як жага до життя, до тілесності, до краси, насолоди, чуттєвості, до зближення з іншими. Вони починають згадувати інші міста, сперечатися, сміятися, шукати слова для них, а потім хтось раптом запитує Елізабет: «А яке слово твоє?» І вона губиться. Починає перераховувати ролі: дружина, вже ні; донька; письменниця... І тоді друзі дуже м'яко зупиняють її: це все не слова, це ролі. А яке слово описує саме тебе? Мені дуже сподобалося, що ніхто не починає поспіхом шукати відповідь за неї. Навпаки, один із друзів каже, що бути людиною, яка ще шукає своє слово, — абсолютно нормально. І чомусь саме ця думка залишилася зі мною набагато довше, ніж сама сцена. Я теж почала думати, яке слово могло б бути моїм зараз. І поки що найближче мені слово «легкість». Не поверхневість. Не байдужість. Не втеча від складного. А легкість, яка може співіснувати з глибиною. Мабуть, не випадково останнім часом це слово почало приходити до мене з різних боків. Одна дуже дорога подруга постійно каже мені: «Трохи легше, менше драми, моя дорогенька». А на останній супервізії мій супервізор несподівано сказав: «Я знаю, у тебе зараз криза. І ти завжди проходиш свої кризи через страждання». Я тоді дуже здивувалася і спитала: «А можна якось інакше?» Він усміхнувся і відповів: «Звісно». І, здається, саме з цього моменту я по-справжньому почала шукати цю легкість. Не ту, яка заперечує біль, а ту, яка дозволяє не нести його як єдино можливий спосіб жити. Легкість, яка не забирає глибину, а, можливо, навіть допомагає її витримувати. І ще я подумала, що слово, мабуть, не дається нам назавжди. Мені здається, кожному періоду життя відповідає своє слово. Воно може змінюватися разом із нами, і в цьому немає нічого неправильного. Тому мені захотілося залишити вам маленький експеримент. Не поспішайте відповідати. Просто поживіть із цим питанням кілька днів. Якщо прибрати всі ролі, всі професії, всі статуси, всі очікування інших людей — яке слово сьогодні найбільше схоже на вас? І якщо відповіді поки що немає, мені здається, це теж дуже гарне місце. Бо, можливо, саме зараз ви не знайшли своє слово. Можливо, ви його шукаєте. І це теж частина шляху. ❤️

Заходиш в Instagram, гортаєш стрічку знайомих і незнайомих людей, дивишся сторіз, рілси. Десь цікаво, десь не дуже. Але поступово складається стійке враження, що життя майже в усіх дуже динамічне. Майже всі намагаються непрої..ти встигнути це літо. Я й сама на початку літа написала собі список того, що хочу прожити. Зустріти світанок. Поїхати в Карпати. З'їсти морозиво на березі річки. Прочитати книжки. Танцювати під дощем… А в Instagram тим часом хтось вже зустрічає світанки, хтось мандрує, хтось починає нове навчання. У нашій психотерапевтичній тусовці це взагалі окрема історія — постійно з'являються нові проєкти, конференції, спеціалізації. І я ловлю себе на тому, що ніби надихаюся. Відчуття, що є енергія на це все, що це і є моє власне бажання. Але чомусь все меньше радості від збуття чи завершення. Дякую своїм клієнтам. Бо саме поруч із ними я останнім часом усе частіше починаю бачити, як розгортається те, що називається FOMO — Fear of Missing Out, страх щось пропустити. Ось він мій дружечок... Мені здається, він не лише про те, що ми боїмося пропустити якусь подію. Він про значно глибший страх — відстати від життя. Наче всі вже десь далеко попереду, а ти залишився позаду. На узбіччі. Наче всі живуть, а ти чомусь не встигаєш. І знаєте, що цікаво? Instagram же показує нам концентрат життя. Його найяскравіші моменти. Навряд чи хтось щодня показує, як лежить без сил, не знає, чого хоче, або пів дня нічого не робить. Хоча саме таких блогерів я чомусь люблю найбільше. Як і фільм "Ідеальні дні". Ось зараз пишу вам цей текст, лежачи вдома. Сьогодні немає клієнтів. І в мене немає сил організовувати якийсь ідеальний вихідний. Мій план — просто побути людиною-тюленем. А далі — як захочеться. Справжня ж втрата в цьому скаженому бігу наввипередки - контакт із собою. Так непросто повертатися до себе. І в терапії, і просто в житті. Бо там не завжди натхнення. Там іноді нудно. Там можна зустріти тривогу. Порожнечу. Розгубленість. Втому. А бігти набагато звичніше. Бігти, бігти, бігти. Не зупинятися ні на хвилину. Мені здається, у кожного з нас є своя ціна цього бігу. І, мабуть, найважливіше запитання, яке варто собі іноді поставити, звучить не «Що я ще не встиг?». А «Від чого саме я зараз тікаю, коли не дозволяю собі зупинитися?»

Робила картинку на сьогоднішню зустріч групи підтримки дружин військових про емоції. І з вами поділюся

Провина має погану репутацію. Її часто радять позбутися, перестати відчувати, "не дозволяти собі". Але сама по собі провина — дуже важливе людське почуття. Як і сором, вона належить до соціальних почуттів. Саме завдяки їй ми можемо жити поруч з іншими людьми, помічати наслідки своїх вчинків, берегти стосунки, визнавати помилки й відновлювати довіру. Здорова провина виникає тоді, коли ми справді завдали комусь шкоди. Вона ніби говорить: «Зупинися. Подивись, що сталося. Можливо, варто вибачитися, відшкодувати, зробити щось, щоб відновити контакт.» Проблема не в самій провині. Проблема в тому, що багато хто з нас виріс у середовищі, де провину використовували як спосіб виховання, контролю або маніпуляції. Тоді вона перестає бути реакцією на конкретний вчинок і стає фоновим способом існування. Наче людина винна вже самим фактом свого існування. Якщо ви помічаєте, що провина дуже сильно керує вами, але не можете зрозуміти, за що саме ви винні, спробуйте одну просту вправу. Уявіть, що ви зараз вибачаєтеся перед цією людиною. Якими були б ваші слова? «Мені шкода, що я...» Закінчіть це речення. Іноді відповідь звучить так: «Мені шкода, що я займаю забагато місця.» «Мені шкода, що мені щось потрібно.» «Мені шкода, що я відмовила.» «Мені шкода, що я не така, як ти хотів.» І саме в цей момент стає видно, що людина насправді вибачається не за свій вчинок. Вона вибачається за право бути собою. А це вже не про здорову провину. Це історія, яку варто досліджувати набагато уважніше.

Чи чути звук падаючого дерева в лісі, якщо там ні душі? Чи існує людина, якщо біля неї немає інших людей, нема нікого, хто міг би її бачити зі сторони? Чи не тому ми так боїмося самотності, що наодинці з собою перестаємо бути, перетворюємося на щось інше, і наші голови заполоняють думки,яким там не місце. Чи не страх самоти - найголовніший наш інстинкт,який і жене нас від вибору до вибору , змушуючи працювати без упину, сходитися з першими стрічними, розмножуватися, сваритися і миритися, заповнювати порожнечу всім, що трапиться від руку, реальним чи вигаданним, байдуже - тільки щоб уникнути таких одиноких тихих світанків. "Шептуха" Горіха Зерня