морі

ПЕРЕДПРОДАЖ книги «ЧИСТОТА МОМЕНТУ» 450 грн Для замовлення — лист на пошту chystota.momentu@gmail.com В листі вкажіть ПІБ, номер телефону, населений пункт та відділення Нової пошти. Книга буде в січні. Передпродаж обмежений. ПЕРЕДМОВА ЖЕНІ МОРІ @evgeniymori , шеф-редактора @potopvydav Блять. Що найцікавіше в молодих авторах? Те, що вони раптом беруть і видають книгу. Без дозволу. Не в сенсі видавництв чи редакторів – у сенсі самої Літератури з великої букви. Вони ще не знають, що видання книги варто боятись, роками готуватись до першої публікації, вистраждати її в котлі невпевненості, в ямі дофамінової пустки. Вони просто пишуть і видають – тому й “блять”. Макс Чорний якраз із таких – нахабних. Пише так, як живе – на похуях вільно і не озираючись на правила. Його проза – суміш репортажу і потоку свідомості, де реальність переплітається з внутрішніми монологами, а філософські роздуми раптом обриваються історією про те, як він блював після паленої горілки десь на околиці Харкова. Ця книга схожа на подорожній щоденник бітника, який випадково потрапив у воєнну Україну. Тут немає чіткого сюжету – натомість є рух. Постійний, невпинний рух від одного місця до іншого, від однієї історії до наступної. Від київських барів до фронтових шпиталів, від випадкових знайомств до глибоких роздумів про сенс життя. Макс – поет і гонзо-журналіст, для якого важливіший сам процес пошуку, ніж результат. Він може приїхати в місто без жодної мети і залишитися там на місяць, може познайомитися з випадковим перехожим і вирушити з ним в спонтанну подорож, може почати писати репортаж про війну, а закінчити особистою сповіддю. У його текстах відчувається та «молодість» погляду, коли автор ще не навчився фільтрувати свої думки і емоції. І саме в цій щирості – головна сила книги. Бо коли світ навколо руйнується, єдине що залишається справжнім – це чесність із самим собою. Попереджаю одразу: якщо ви шукаєте добре структурований роман з чітким сюжетом – це не ваша книга. Але якщо ви готові до божевільної подорожі сучасною Україною очима молодого автора, який не боїться бути собою – сідайте зручніше. Буде цікаво.

📜 Поетичний лайн-ап Одна з найбільших привілей поетичнику — його автори! 💘 Валерія Домрачова t.me/artyleriya — нараторка найдивовижніших історій любові та ненависті. 🧪 Женя Морі t.me/morinamori — експериментатор слова, думки та ідеї. 💡 Оля Духота t.me/nesvidomo — інноваторка та нонкомформістка. 🔪 Микита Солоід t.me/aviditaa — самопроголошений дилетант та субліматор. Такою dream-team дивуватиме вас наш ПОЕТИЧНИК З ПРИВІЛЕЯМИ✨ Субота, 30 листопада 18:00 📍Культмотив Квитки 🎫

Приходіть в цю середу в кузню. Будем з Женьою Морі вірші кричати. Отут деталі. https://www.instagram.com/p/DCeeb42CyLb/?igsh=MWkzMmNtenJzMHA0Zw==

Трохи зник у богемному житті, щоби стати шефредактором «Потопу», сорі. Новина – ми ШУКАЄМО АВТОРІВ / АВТОРОК👁 Усіх можливих художньо-публіцистичних жанрів: есеї, рецензії, розслідування, критичні/розважальні/освітні статті, художні оповідання тощо. Окрім поезії. Відібрані матеріали потраплять у один з друкованих проєктів видавництва «Потоп». Участь у проєкті оплачуємо на гонорарній основі 🙂 Є питання? Пишіть у коментарях, мені в особисті або на емейл: drgonzoukraine@gmail.com Класні, гарні, талановиті – заповнюйте форму ось за цим посиланням. Усім цьом 🫂

все що зможеш вмістити в рюкзак все що дотягнеш на хилій спині все що ніколи не влізе в думках це все твоє тепер неси ось твої чоловіки і жінки ось червоніють за тебе батьки ось твоє рідне село ось погребіння діда твого або не твого ось твої помста і зло ось твого озера мулисте дно ось твої теплі руки в воді ось камінці — бери-не бери ось твоє тіло ще зовсім мале ось люди які просто є ось міста яких просто нема в тебе ніколи не буде другѝх треба любити цих

ми зустрілися в між-часовому просторі я, чиє життя не змінюється, гину від цього, а ти — та, що постійно в русі, загубила відчуття глибини обидва падаємо, нестримно, порізно, кожен — у власну втому, як все стає дивним у спокої ми схожі на скали, які злякалися моря, боїмося, що гострі хвилі завдадуть невимовного болю день у день починаємо знову уникаємо великих радощів уникаємо страшного горя намагаємось усе виправити, вчимось сповільнюватись в танці між серпнем і вереснем цілісні, вільні, невидимі

*** так, ця завчена смерть вразливий недбалий хижак що важко волочиться спереду нас обкусує шкіру з стегна світанку червоний слід смерти несемо додому як учительський почерк в щоденнику з трепетом антилопи серце котрої відлунює ударом левʼячого ковтання

Донатне, на тваринок В притулку «Київські котики» почалася агресивна форма чумки. Без лікування ця штука смертельна, а на ліки в притулку не вистачає грошей. Вчора хотів забрати малого з третього скріншоту (вакцинований, сидів на карантині), а сьогодні дізнався, що й він захворів 😭 Хто хоче/може допомогти донатом або розповісти в себе, то будь ласка. 20к гривень (на добу) ціна питання життя цілого притулку котів. Ось є банка: https://send.monobank.ua/jar/9FrRaHLgh7?fbclid=PAZXh0bgNhZW0CMTEAAaYVbYdMgCKYAIhzuWDmUECNBuEQCbqCzMBdud1wMro4VI-FsSxPwJu0vyo_aem_4sbrAyhcDb2QR26lZKol5w Ось інста притулку: https://www.instagram.com/kyyivski_kotyky?igsh=MXB0bzR0dWRuZ3E3OA== Нумо відновимо віру в людяність для людей, що піклуються в цьому притулку за котиків

┅┅╍╍┅┅╍╍┅┅╍╍ місто — розбитий годинник, в якому завмерли спогади на перехресті народжується déjà vu  з металічним присмаком в роті а вулиці горять  як тріснуті чорні судини  на загрублих руках алкоголіка плями чорнил на сорочці  всотують памʼять історій нікому вже не потрібних  і тому особливо цікавих як старі фотографії незнайомців колись й від мене  залишаться тільки вірші в телеграмі та відлуння ходи у порожніх провулках

розбити скло і наклеїти його на обличчя лягти на землю в самосаду, любуватися небом блакитним, на подолі черговий райський день — й тільки одержимість здатна його зіпсувати Морі, не ставай хорні (бодай хіть надихає не гірше Бога), але навіщо світу ще один вірш з обмеженим світоглядом на речі, концепції, ідеї, колір неба, близькість, власні страхи недограти в чоловіка й схибити (переконаний, що сакральне відношення до сексу має бути знищене, але не моїми віршами) життя це про баланс на межі між людяністю і розпачем, еросом і танатосом, навіть попри уламки від ракет, які до крові в шкіру впиваються горе зростає під кожним кущем зла бутони наливаються сонцем і відрощують довгі отруйні шипи, які лізуть під нігті коли ти, необережно, у тіні на газон лягаєш

≥≥≤≤≥≥≤≤≥≥≤≤≥≥≤≤ сподівання ще не є обіцянкою бути ким-небудь не складно, складно — вижити і зберегти теплий погляд добрих очей, я готовий пожертвувати пристрастями, якщо треба, але не забути своїх помилок. навіки, знову і знову, спотикаючись, без варіанту впасти у відчай, біль зустріну з усмішкою на обличчі. закохано спостерігаю як гуляє вона кімнатами, чекає, що я засну, і що вона скористається шансом сховатися глибше між півкулями мозку – це ще одна спроба перехопити контроль, але я не даю слабину, як сонце не кляне небо, оповите дощовими хмарами. поки живі борються з ще-одним-днем –  мертві танцюють, їм належить ця ніч без імені – так тихо, світиться зірка остиглої крові крізь сон випалює шрами мені на блідій шкірі.

понеділок жахливий день але завжди все може стати значно гірше наприклад, сім понеділків на тиждень під сонцем без можливості сховатися в тінь, спека взагалі доставляє клопоту всім нормальним живим організмам, тому будинки й плачуть кондиціонеровими сльозми точніше, плакали, бо за відсутності світла плачуть тільки мешканці елітних скляних високоповерх-кліток, а я не один із них, слухаю як переспівуються місцеві птахи з рокотом дизельних генераторів ще трохи і я почну їх розуміти

/—-+++—-/ Мені дозволили тільки дивитися, не торкатись руками. Спостерігати, слідкувати за тим, як вони проходять повз у справах. Як пливу хвилею подолів їх гарних суконь на вітру, вони спокушають і пʼянять сильно, як дешеве вино. Особливо звертаю увагу на їх тонкі руки, шию, як рухаються, говорять, відіграють роль, щоби за мить зникнути з поля зору, що буквально означає щезнути з мого життя остаточно. Цей втрачений шанс стати частиною її світу дбайливо хороню у найпотаємніших закутках — що з цим робити? Неясно. Як сублімувати? Незрозуміло. Що скаже на це свідомість? Що неможливо доторкнутися фантазії та залишитися сповна розуму. Що зійде на мене кара у вигляді божевілля, старого-доброго, затишного та знайомого. Тож якщо раптово, якимось чудом, вони помітять мене і заглянуть в очі, то не впізнають людину — побачать дикого звіра, нездатного говорити й усвідомлювати реальність такою, якою вона і є. І нічого з цим не поробиш, бо з цим неможливо боротись —

>:-> скажи, дитя —  приємно залишатися ненародженим? не злякатися смерті, самотності,  ядерної війни, нескінченної зими,  сусідства москалів, екзистенційних сумнівів  і відображення в дзеркалі за мить після того, як ще відчував себе молодим – не побачити подружніх зрад, сварок мами з татом, їх розлучення,  і як вже незнайомі тіла опускаються під землю в труні, яку ти ж сам для них й обрав — не зізнаватися у чомусь важливому,  коли для цього стає вже надто пізно,  коли тільки довгі гудки почують твої слова — не витрачати пів життя на метро й роботу,  чверть на депресію, а на решту піти до психолога —  й навіть так хоч би не здохнути встигнути позбутися комплексів і дитячих травм, щоби нарешті вдихнути повні груди повітря  в 100 км від Чорнобиля, найбільшої  техногенної катастрофи в історії   після винайдення пороху,  алкоголю, соцмереж і порно — а втім, заради сексу, сміху, світанків і щасливих котів  це все якось можна стерпіти

//—+—// Ти пішла, я залишився дивитись на тінь, яка нерухомо стоїть не у своєму кутку. Істота прийшла розповісти, попередити, що зробить мені дуже боляче, але доведеться витримати усе на що заслуговуєш. Інакше ти не повіриш, що неможливо забути погане, а щасливі спогади зберегти. Я перевіряв. Це правда, хоча я, бачить Бог, старався, а натомість відчув ніби втратив усе і жалобі не буде кінця – Помилявся. Коли починаю вдивлятися у темряву, що говорить зі мною — водночас зсередини тіло наповнює світло, воно бʼє крізь тріщини, наповнює радістю. Біле світло живиться спогадами. поки я збирав речі, розбирав, де твоє — де моє, припав до землі ще один день, звичка кличе в ліжко холодне, пусте — вперше засинаю як мертвий, без усмішки. Молюся, щоби світанок мене врятував, але сонце чомусь не сходить. Вічність триватиме ніч, бо якщо не прокидатися – тінь забере усе, що робило мене щасливим, що мало значення: бажання, фантазії, спогади, секс, емпатію, сміх, зізнання в коханні, танці, приємні слова. І навіть небо, завжди гарне, хмуриться — з чорного нутра холодним дощем жаліється. це тому, що я не в силах прокинутись /// відпустити. Ще більше хворі чорній тіні згодовую — звучить як депресія, знаю, але така сутність буття, і я це приймаю як даність. Тепер Я наднова, суперзірка за мить до великого вибуху і на відстані безкінечності від втілення фантазії про другий шанс. У вогні втрачаю себе і знаходжу знову. Раджу: бери все, що дають, зберігай спокій, віру в краще і нерви — а що залишається? Колись все воєдино зіллється на свої місця ніби так завжди і було.