Не питайте

18 вересня 1929 року, народилася українська художниця, дисидентка, громадська діячка та одна з найяскравіших представниць українського шістдесятництва – Алла Горська.

Мої друзі створили дуже потрібну і важливу петицію. Підпишіть і поширте, будь ласка, це вклад в наш з вами простір і майбутнє української культури🙏 https://petition.kmu.gov.ua/petitions/8213

Колись унікальні фото Валентини Чистякової перестануть мене переслідувати(або я їх)

3 місяці роботи, 15 художників серед яких Олена Зарецька (художниця та онука Горської), і ось він — відновлений «Боривітер» Алли Горської, зруйнований в Маріуполі. Яка краса! І який чудовий проєкт.

Обожнюю "Майстра корабля", і в честь сьогоднішнього літнього дня викладую цей едіт https://vm.tiktok.com/ZMSSnR3wk/ Також у відео використані чудові арти: https://t.me/LoxLolKoncha

Микола Хвильовий. 13 травня 1933 року «Літературна газета» з некрологом вийшла 27 травня. У ній було опубліковано надгробні промови і фото з похорону. Некролог називався «Забракло революційного гарту». «І ось у момент, коли робітничі, колгоспні маси країни і радянська інтелігенція ентузіастично, з успіхом борються на всіх дільницях соціалістичного будівництва, письменникові М. Хвильовому забракло революційного гарту і він відходить від життя. Шануючи в особі Миколи Хвильового одного з видатних радянських письменників, який вніс значні скарби в радянську літературу, ми не можемо не ставитись з осудом до безглуздого кроку, який вчинив Микола Хвильовий». Промова Івана Кириленка називалася «Остання найприкріша помилка», Івана Микитенка — «Наша відповідь — сміливіше йти вперед», Петра Панча — «Від тебе чекали на допомогу в боротьбі за нове життя...». Фото 2 і 3 — прощання в Будинку літератури імені Блакитного та на цвинтарі. #наші20 #Хвильовий

До речі, 92 роки як застрелився Микола Хвильовий💔 Він написав «Я-Романтика». Заснував «ВАПЛІТЕ» та ще дуже багато спілок. Не витримав совєтський союз, після того як побачив напівмертві села Харківщини через голодомор, і зрозумів що за ним «прийдуть»🫠

​​Про аванси, зарплати і дружбанів Остапа Вишні Зі спогадів директора видавництва «Селянська правда»: Як у керівника видавництва у мене вийшов конфлікт з Остапом Вишнею. Якось не був він днів зо три на праці, бо полював з іншим журналістом (позаштатним) — з «Вістей» — Радишем. Там було не стільки полювання, скільки п’янства. У тих полюваннях брали участь і письменники, зокрема Хвильовий. Отже, повернувшися з полювання, Вишня пише до видавництва записку: «видати Радишеві авансом 300 карбованців». 300 карбованців — це двомісячна зарплата відповідального партійного працівника (пересічна зарплата тодішнього працівника в СРСР становила тоді 25 карбованців). Радиш писав статті тільки до «Вістей», до «Селянської правди» він не дописував. Видати йому авансом 300 карбованців означало подарувати. Так видавництва іноді й підгодовували письменників. Але старший чоловік Радиш не був якимсь особливим автором, пересічний журналіст (можливо, навіть і непрофесійний журналіст). Резолюції на виписування гонорару підписували Пилипенко, Кириленко та Вишня (як секретар редакції). Я відмовився виплатити Радишеві 300 карбованців. Вишня «розплакався в жилетку» перед Пилипенком. Як видно, йшлося не тільки про аванс Радиша, а й узагалі про завелику ощадність нового керівника видавництва, який мулив охочим на виписування авансів, і Пилипенко звільнив мене з «Селянської правди», домігшися переведення на працю в редакцію газети «Радянське село». На фото: працівники газети «Вісти ВУЦВК» Остап Вишня і Василь Радиш. #наші20

Він помер у 37, а вона кохала його ще 46 років Київ, 1920-ті. Маленька кімнатка на вулиці Прозірній. Стара буржуйка, скрипуче ліжко, жовті від часу фотографії і плакат з цитатою Достоєвського: «Сміливіше, людино, і будь гордою!» Це була кімната, де жив поет Євген Плужник. І тут, поряд з ним, жила вона — Галина Коваленко, його доля. Історія їхнього знайомства виглядала як магія: Серед гучних мітингів і закликів до змін, серед шуму та метушні, він побачив її. І хоч навколо нього вирував хаос, усе зникало, коли Євген Плужник дивився в її темні очі. Він — хворий поет. Вона — акторка, в яку закохані поети і художники вкладали свої мрії. Євген відчував, що не має шансів на таку любов. Як поет, який ще не знайшов свого місця в літературному світі, він виглядав занадто скромно поруч з нею. Але кохання підштовхує людей на божевільні вчинки. Після місяця знайомства він, знаєте, що зробив? Поцілував її і… зник. Ось це романтика: поцілував і поїхав до Полтави, залишивши її в роздумах. Коли Євген повернувся, Галина вже знала: «Цей чоловік — буде моїм». Вони одружилися у 1923 році. Він писав. Вона вірила. Саме вона таємно передала його вірші літературознавцю Юрію Меженку. А той інсценував «випадкову» зустріч. На літературному вечорі його попросили прочитати — і він прочитав. Євгена почули і прийняли. Але час — жорстокий… Туберкульоз, вирок, заслання. Соловки. 2 лютого 1936 року він помирає зі словами: «Я вмиюся, згадаю Дніпро — і вмру». А вона… Вона жила ще 46 років. У Нью-Йорку, у маленькій кімнатці з білими стінами, з фотографією його у вишиванці. — Я не сама, — казала вона. — Я з Женічкою. Я згадую його, згадую Україну… і мені легше. Вона тримала в руках томик його віршів, не випускаючи,як останній доказ любові. І плакала. Але не з розпачем — з ніжністю. Бо кохала. Це більше, ніж просто історія кохання. Це — історія серця, яке не зламалося. Це — пам’ять, яка жила довше за смерть.

​​І в «Березолі» грала Чистякова (Пропущені ювілеї квітня) 18 квітня виповнилося 125 років з дня народження видатної драматичної актриси Валентини Чистякової (1900–1984). У першому числі журналу «Нова генерація» за 1928 рік було опубліковано вірш «Пісня про двох братів» закоханого в акторку Леоніда Чернова (Малошийченка) з присвятою Валентині Чистяковій. Через майже півстоліття вірш акторці присвятив Ігор Муратов. Ігор Муратов АКТРИСА Валентині Чистяковій «Після жнив восени, восени, По морозцю молодому Приїздили до матері два сини, два сини, Із го- ро- да до- до- му...» Це — Леонід Чернов. Чи зберегли Ці вірші Ви? Чи, може, і забули, Що вам вони присвячені були? ...Свистять, мов батогами балагули, Над Тев’євою донькою літа, Приречені на жертву, й обліта Любов, що підкорилася прокльону, Як помста з «Яблуневого полону». Вершини. Прірви. Самозабуття. Овації. І квіти. І присвяти. Ішли на сцену, як ідуть на свято, На світлу і прекрасну самострату. Ішли зі сцени — як ідуть з життя. Що Вам лишилось? Вирізки з рецензій? Знебарвлених пелюсток пил? А чим Віддячив час? Наївністю претензій До нас, недовговічних глядачів? До давньої критичної голоблі? До ювілейних паточних промов? Стривайте, ні: не взято щось на облік, Не славу — однолюбную любов Живого самовідданого серця, Що б’ється не для мемуарних версій, Не задля нагород і закордонних віз Для сонячних зіниць і незабутніх сліз Тих юнаків, що на гальорці мліли. Вони варили сталь, і танки в бій водили, І каторжні тортури відбули, І спогади синам у спадок віддали. А буде ще й з онуками розмова... Покинем світ. Але серця свої Перекуємо на щасну підкову. ...О, не мовчіть, жорстокі солов’ї, Про час, коли так мріяли гаї І в «Березолі» грала Чистякова. #наші20