cама за себе.doc

Ну що, як вам?

Обговорюємо після фінальної серії?

23:19 на годиннику, я тим часом подивилась 7 серію 3 сезону Ейфорії. І в мене виникло питання: а, може ви хочете обговорити цей новий сезон?

Щось якось це кіно пройшло повз в українських кінокритків. Принаймні, мені не вдалось знайти на нього жодної рецензції. А якось дарма. Бо це достобіса хороша робота. «Я лаюся» (I Swear), режисера Кірка Джонса, — максимально британське кіно. І під цим я маю на увазі поєднання британського гумору з британським тяжінням до показної жорстокості світу. 12-річний хлопець Джон подає великі надії у футболі. Його ось-ось має запримітити тренер і взяти до себе в команду. А це і слава, і визнання. Але напередодні такої важливої події з Джоном відбуваються зміни. Його голова перестає слухатися, нервово сіпаючись, а рот вимовляє образливі слова. І все це само собою. Обізнаний сучасний глядач одразу здатен впізнати прояви синдрому Туретта. Але в 1983 році дорослі такий дитячий прояв сприймали винятково як хуліганство. Тож це «хуліганство» призводить до розлучення батьків, шкільних покарань, втрати визнання і свого шансу стати футболістом, втрати дівчини, а згодом і спроби самогубства. І лише після стількох втрат дорослі помічають проблему, даючи вердикт: хвороба невиліковна. Далі не буду розповідати сюжет, бо, здається, вже й так розповіла забагато. Але давайте глянемо на саму структуру оповіді. Чим «I swear» відрізняється від інших фільмів, де порушується проблема людини з інвалідністю чи нейровідмінністю? Схема таких фільмів плюс-мінус завжди однакова. 1. Є герой, який втрачає все. (для цього нам показують, що в цього героя було). 2. Його світ руйнується. У цьому зруйнованому світі, коли герой на самому дні, з'являється персонаж, який помічає щось в герої і вірить в нього. У нашому випадку — це Дотті. 3. Цей персонаж допомагає герою адаптуватися у світі й пройти шлях інших невдач, які ще обов'язково будуть. 4. Часто в таких фільмах є втрата когось близького, з якою герой має справитись. 5. Згодом герой отримує визнання, досягаючи того, до чого йшов, і таким чином показуючи, що попри все досягти можна будь-чого. Що в цій історії іншого? Насправді нічого, окрім теми. Синдром Туретта не сприймається як важка хвороба. Але «I Swear» привідкриває іншу ширму: самостності, складності комунікації й побудові стосунків, неможливість відвідувати ті чи інші місця, складність пошуку роботи, залежність від опікунів, дискомфорт, токсичність середовища, тривожність, булінг, вплив на сімʼю…і ще багато-багато всього. Зрештою, цей фільм з ігрового стає соціальним. "I Swear" — це історія настільки правдива, що реальна. І мені подобається, що Кірк Джонс не вигадує сценарій, а відтворює реальні події. Ну, бо можна подумати, що послати на х*й королеву чи вигукнути людині, якій залишилось жити 6 місяців, «ти скоро помреш» — це така собі форма британського (кіношного/сценарного) гумору. Але ні. Це насправді тонка межа між гумором і приниженням, які стають центральною філософією картини буквально з першої сцени. Тому так, це кіно, але також це життя Джона Девідсона, який з моменту постановки діагнозу в підлітковому віці пройшов шлях аж до нагородження орденом MBE від королеви Єлизавети II у 2019 році за просвітницьку роботу. Ще до виходу фільму Девідсон був героєм кількох знакових документальних стрічок BBC, зокрема John's Not Mad 1989 року. Ось чому рішення Кірка Джонса завершити ігровий фільм документальними вставками — це чергове підтвердження, що найкращим сценаристом є саме життя. Ледь не забула. FUCK THE QUEEN! 10/10.

Будемо говорити про “I swear”. Рецензія 👇🏻

Одна з причин, чому спрацював «Диявол носить Прада», полягала в тому, що людина не зі світу моди потрапляла у світ моди. І цією людиною був глядач. У 2006 році, коли і вийшов цей фільм, світ моди був доступний нам лише через глянець. Чим і було уособлення Vogue. Тому дивитися фільм про нарцисичну злу босиню Міранду Прістлі — це наш спосіб доторкнутися до цього закритого світу. А Енді була нашим квитком туди (бо ми уособлювали себе з нею, такі ж нервозні й перелякані гнівом свого шефа. Я так точно!) Але в 2026 році створити фільм про закриту індустрію моди неможливо: світ змінився настільки, що а) потрапити в неї може будь-хто б) сама індустрія стала «на показ» через соціальні мережі. Тому робити другий фільм довкола теми того, ЯК змінився світ — дуже логічно, на мою думку. Бо світ таки змінився. Ключовою стає інверсія центрального конфлікту. Оригінал — це фільм про жах роботи на Міранду. У 2026 році шеф на кшталт Міранди Прістлі практично неможливий. Тому сиквел — про жах не мати такої роботи взагалі. Сценарій робить сміливий поворот: Міранда і Енді стають союзниками, бо обидві постраждали від змін правил гри. Утім, мені подобається, що хоч Енді стала впевненішою, вона все ще залишається нервозною персонажкою, яка боїться і поважає Міранду одночасно. У 2026 році бюджети таки збідніли. Еххх, пам'ятаю я розповіді своїх колег, які застали ринок реклами до кризи 2008 року. Шампанське, дорогі перельоти і зйомки однієї реклами раз на пів року. (Не вірите? Гляньте документалку 3в1 від Сквот). Чи можливо таке сьогодні? Нуууу еееееее ні. Рекламний ринок збіднів. Як і фешн. Тому відобразити в сценарії саме це стало логічним. «Диявол носить Прада 2» не стане фільмом-іконою, це факт. Але комедією, яка грає на ностальгії і все ж приносить задоволення, або як мінімум не дратує, — цілком може бути. Найбільша претензія критиків до сценарію — надто наївний фінал, де ситуацію рятує багатій. Фільм починає з реалістичних проблем, а закінчує ілюзорним виходом. І я розумію цю претензію. Вона має право на життя, адже фільм дійсно закінчується дуже солодко. Проблема лише в тому, що це РІВНО ТЕ, ЧОГО Я ОЧІКУЮ ВІД ЦЬОГО ФІЛЬМУ. І дякую сценаристам, що вони цю надію в мене не відібрали. Тому моя оцінка — 7/10.

Сходила я нарешті на The Drama. І ось справжня драма — це сидіти в першому ряді. Мені фільм сподобався. А вам як?

ЧОМУ ШТУЧНИЙ ІНТЕЛЕКТ НЕ ЗМОЖЕ НАПИСАТИ ТАК САМО ДОБРЕ, ЯК ВИ? (Трішки аналізу статті The Atlantic) Є одна сфера, де великі мовні моделі добряче так просідають. І це ТВОРЧІСТЬ! У художніх творах їх письмо може бути граматично правильним, але стилістично шаблонним, обережним й емоційно пласким. Однією з причин цього є спосіб навчання та посттренування Великих Мовних Моделей. Моделі оптимізують під «корисність, безпечність і правильність», а також під численні критерії й бенчмарки. У результаті вони вчаться уникати ризику, неоднозначності та всього, що може бути сприйняте як помилка (включно з надмірною творчою свободою). Важливо: проблема не в тому, що ШІ «не вчили писати». Його вчили, але через спосіб навчання він працює як система «усереднення». Адже, щоб навчити ШІ писати хороші тексти, потрібно вибрати за якими критеріями текст можна впринципі вважати хорошим. І на цьому етапі й виникають проблеми. Текст розкладають на критерії — тон, структуру, формальні ознаки. Але якість літератури не завжди корелюється з цими параметрами: іноді “кращий за відчуттям” текст програє “правильному”. Людське письмо походить з унікального досвіду, тілесності та конкретного життя автора. Літературна якість не зводиться до правил — вона часто виникає з їхнього порушення або переосмислення, чого моделі поки що системно не вміють відтворити. Як приклад, в статті наводитяться сонети. Технічно це одна з найбільш шаблонізованих форм, але те, що сонет має 14 рядків і написаний ямбічним пентаметром, не робить його хорошим. «Навіть коли Вільям Шекспір дуже структурований, він постійно намагається не слідувати шаблону, або підривати його, або переосмислювати. Я не знаю, що саме створює різницю між поетом, який пише механічно, і Шекспіром. Я лише знаю, що їх неможливо сплутати». Парадокс у тому, що чим більше ШІ «вдосконалюють» роблять безпечнішим, правильнішим і універсальнішим, тим більш передбачуваним і менш виразним стає його письмо. Більше того, передбачається, що навіть 7-ма модель Open-AI не зможе написати хороший текст. Тож поки видихаємо. Джерело

Це маленький шедевр сторітелінгу, і зараз поясню чому 🔥 Що тут насправді відбувається? Перше — сама ідея. Молодь не помічає старших (і це вже саме по собі влучне спостереження). Щоб привернути до себе увагу, бабця одягає silly little hat — балаклаву. І в цей момент вмикається контекст, який формує все подальше сприйняття. Бабці не носять балаклави. АЛЕ грабіжники — носять. Бабця стає грабіжницею. І не знає про це ✨ Друге — гра зі сприйняттям. Те, як ми бачимо нараторку, і те, як вона бачить себе — існує на абсолютно різних рівнях. Саме з цього розриву й народжуються всі комічні ситуації. Важливо: це сприйняття відображається не лише в тому, ЩО говорить нараторка, але і ЯК вона це робить (інтелегентна мова). Третє — фізична комедія. Жарти, які живуть у тілі й просторі: сховатися за одягом в магазині, слухати Тейлор Свіфт і впасти з зойком, помітивши "грабіжницю". Це найдавніший вид гумору — працює навіть без знання мови. Четверте — загострення, або підняття ставок. Коли патерн жартів уже зчитаний і глядач думає, що розуміє гру — відео обманює очікування. І робить це дуже майстерно, бо де одна бабця в балаклаві, там ще три бабці в балаклаві😁 Заберіть хоча б один елемент — і все посипеться. Без балаклави — це звичайна бабця, без розриву в сприйнятті — немає комедії. Без загострення з часом стає нудно. Але найважливіше, що кожен елемент працює на досягнення цілі персонажки — бути поміченою.

Чому це відео так добре працює? Кидаю вам відео, ви його подивіться і напишіть в коментарях, як ви думаєте, чого воно працює так класно. А я ввечері сюди свою думку напишу. https://www.instagram.com/reel/DWg2_64CBO1/?igsh=MTc3OW5iaml0d2ZlNA==