Середовище

Десь у середині липня, поки одна людина була у відрядженні, я вішав у її домі блекаут штори, ремонтував дах і готував особливий подарунок. Роботи було багато, і часом залишався там на ніч. Обіймав найтеплішого у світі іграшкового кота, нахабно вкладався посередині нашого ліжка й писав їй якісь милі дурниці перед сном. За вікном тихенько стукали потяги й іноді проїжджав сміттєвоз. А ще дико пахло літом, яке я мріяв проводити разом, та ще більше мріяв, аби її відпустив той біль, який тоді тримав. В один із таких вечорів я написав вірш, який хотів прочитати при зустрічі, але відрядження затягнулося на два місяці, і коли вона повернулася, я про нього просто забув. А зараз згадав, і прочитав, і їй сподобалося. Тому байдуже, що він про літо, нехай буде і тут.

Усі мої вірші складаються в імена, У біль, що сягає неба, але не дна, Все, що залишиться по мені — слова і рими, Плани невтілені, про які говорили ми В часи, коли ще не знали слова донати, Коли виходив на сцену зі словами «слава Україні», А тобі не знали, що відповідати, І ти стоїш, як Шрек, укритий цибулевими шарами, Як Гаррі Поттер перед тим капелюхом, але без шраму, Ловець мрій по життю, та не ловець у житі, У намаганні над гніздом зозулі пролетіти, Як твоє минуле пролітає маленьким птахом Над Полтавським шляхом. Пташеня, підкинуте до гнізда, Порахуй до ста, Сонце тут сходить пізно, у нас не так. Далі від дому за окружною зорі Воском прозорим малюють покоси сонні, Місто, що подарує нові історії, Совість, яка визирає із вікон висоток Вулиць, що мали стати тобі тимчасовими. Знов повертаюся у минуле. Пам’ятаю, як дідусь розказував, Що вкручував першу лампочку у селі, І не стримував сліз. Як виписував дві газети: Сільські вісті і Порадницю, З першої вчився поратися, з другої — похмелятися, Я б і зараз їх почитав. Добре, що дід цього вже не бачить, Не збиратиме мокре від сліз нажите в картате збіжжя, Не йтиме з валізами й клунками бездоріжжям Луганщини, Не молитиметься богу, який нікому не допоможе, Боже, добре, що він не бачить, Як те, що було його, стає чужим, Добре, що не дожив. Так сидиш ночами у темряві, поки серце заходиться, І записуєш все, що нашіптують демони З дна колодязя. Скільки текстів написано за п’ять хвилин на хиткому стільчику, Скільки авторів виходить на сцену, аби відкритися, А скільки — просто продекламувати вивчене З кам’яним лицем. Скільки із них читає справді про себе. Тільки одного жодна поетеса сьогодні ще не сказала: Поезія не вимірюється оцінками з глядацького залу, Спробуй взяти з собою горе на сцену і там лиши його, Спробуй прочитати так, як читає Шилова. Потреба в тобі вимірюється глибиною історій, які виніс на сцену, Зрештою кожен із нас залишиться тільки сторінкою в антології слему, Коли дійдеш до моєї, не перегортай одразу. 09.08.25

Середа настав у суботу. Наш любий харківець з Дружківки Сашко Середа вперше за «15 років свого слемерства» став переможцем слему у Львові 😍 Вітаємо, друже! PS: зацініть пацана ззаду

Це сталося знову. Харків і Львів, LitSlamUA та «Племʼя Тверде» знову обʼєднують країну на сцені «Дзиґи»🤍 Хай це фото буде тут для історії. Хай триває Тверде слово. Хай все буде Слем!

Що твоє серце, б'ється чимдалі швидше? Дім — не фортеця, тільки сорочка вишита. Грішна — не грішна, нитка життя напише, Скільки тих сорочок у степу залишено. Тіні на фото. Хмари спадають з неба, Тут найцінніше — те, чим колись погребували: Відблиски у воді, над водою верби, Кола, що залишає гроза травнева, Пасмо волосся, яке напинає вітер, Мрії, в які так легко було повірити, Соняхи, що збираються у суцвіття, Плити холодні та імена на плитах. Що моє серце? Стука водою в шибку, Тихо стікає, малює собі прожилки, Блимає і гуркоче, стихає швидко. Що моє серце? Хоче жити. 2025

Місто і місто. Таких тут багато міст. Мікс із великих амбіцій, маленьких відстаней, ієговістів і тих, що тримають піст. Люди розхристані воду несуть з криниць, аби варився гуманітарний рис, який активісти їм роздають щомісяця. Місяць у місяць другий складає рік, хто залишився, певно, давно вже звик, ходять на ринки, саджають собі часник, сидячи в коридорі, слухають вибухи, перемовляються: тільки б не знову мікро. Дехто поліг. Злості не стане, аби сказати все, хочеш почути ще — запитай місцевих, сутінь лисицею стрімко по них повзе, зелень навкруг така, ніби щойно із зерен, серце вистукує, наче не чує сирен. Місто і місто. Таких тут багато міст. Силується прокинутися. Зцілитися. 2023

https://www.tiktok.com/@dik....xx/video/7347281529720147205?_t=8kkeermzApC&_r=1

От би так проапгрейдити голову, аби розділи пам'яті навчитися чистити вибірково. Цей спогад видаляємо, ретравматизації жодної, цей щасливий, додамо до швидкого доступу, цей ностальгійний, запаролимо й заархівуємо, аби діставати лиш за нагоди під вино з меланхолії. А тут у нас що, тека «важливе»? Точно, це ж котики. 10.01.24

Показуй усе, що не соромишся показати, Оголюй страхи, потаємні бажання, оголюй заздрість, Все, що беріг на особистому звалищі, Все, що крутилось на думці, як неслухняний заєць. Ніби злетів, тільки упав одразу Сірник під ногами, Тонкий, догорілий і згаслий, Гарно б у небо, аби не боятись впасти, Гарно б у панцир, аби від усіх сховатися. Ось твоє середовище, твоє довкілля, Стіни твоєї кімнати, укриті цвіллю, Дверні ручки, яких давно не торкалися, Дерев'яна палиця Образи і злості, Аби відганяти близьких Від твого острова. Тільки скажи, руку поклавши на серце надщерблене, Де ти бачив у цьому житті цілковиту чесність? В музиці, що звучить по п'ятницях у Копальні? У книжках, що розказують, як це бути нормальним? У кіно про любов, якого вона не любить, У поезії, яку присвячував іншим людям? Ну а може, як говорилось у давній казці, Істина в голці, голка в яйці, а яйце у зайці, Заєць на думці, зайцю, наздоганяйся, Дай лиш торкнутись тебе обережно, пальцями, Дай хоча б ненадовго відчути щастя. Панцир потрісканий, зламана шкаралупа, Острів поміж глибоких морів загублений, Пташка вистукує в грудях неспішним звуком. Стукай, тихенько стукай. 08.01.24

2020

Дива трапляються принагідно, Варто тільки уважно дивитися: Блакитноока сучасна відьма Крокує вулицями столиці. Не манівцем, не з очима в землю, Не косоока і не кульгава, Певно, жахливі пекельні цербери Її ходу оберігають. І не ховається геть, нахабна Недоцькована перелесниця, Іде повз святі столичні храми І не хреститься. Десь загубила кота і крука, Скинула дрантя, струсила порох, Впевнено хідником вистукує На тонких підборах. Сукня коротка, постава горда, Тіло її бездонне, Скільки таку не кидай у воду — Не тоне. Як не пали, не в'яжи вузлами, Буде і далі жити Втілення усесвітнього зла — Сильна жінка. Скільки тіло її не муч, Грішне і нечестиве, Вона крокуватиме усупереч, Коли хоче йти. Світ оглядає сміливо, звисока, Має своє безцінне — Силу відьомського сестринства, Стиснуту у руці. Попри усе невблаганно вільна, З диму, вогню й води Блакитноока сучасна відьма Не спиняє ходи.

Воно нічого-нічого, а потім як стисне, Що тільки спокій цівочками порсне, Світ перетворюється на розколоту миску, Впущену невмілими руками дорослих: Надто стискали міцно — вона й вислизнула. Стільки попереджали: не руш, не руш, Ця порцеляна — найтонша із порцелян, Злякана риба слизька, неслухняний вуж, Риболовецька котушка, розмотана до кінця — Втримати ти не здужаєш, як не тужся. Навпомацки у пітьмі підбирати рештки, Ранити пальці, крові струмки злизувати, Тиша така, ніби розсипана обережність, І ти тримаєш в долонях скалочки миски, Що впустили раз — і ніколи вже не збереш. 19.11.23

Марно, марно кличете, голоси, На дорозі сьогодні вітряно, У канаві яблуко, від якого вже відкусили, Виплюнули і викинули. Не таке соковите, з кислинкою і терпке, Не таке червоне, на дереві недовисіло, А тепер при дорозі саме, як монах у келії, Ну і хто тебе таке недозріле їстиме? Хто між інших яблук матиме за свого, Ще не виплели в цілім світі такого кошика, Щоб назад тебе не викинув край дороги, А прийняв надкушене й без запрошення. І не було заздрісне ти чи горде, Не палило мости, не пускалось берега, Та не станеш варенням чи пирогом, Тільки станеш новим яблуневим деревом. І вросте коріння у теплий ґрунт, Стане міцно між ковили й полину, І коли вже з тебе опадатимуть яблука, їх підберуть Для того, щоб ніколи вже не відкинути. 18.11.23

Поезія погана, якщо про неї достатньо не говорити. Якщо в ній немає метафор, алітерацій, ритму, Немає алюзій до давньогрецьких мітів, Немає навіть рими, хоча б неточної і розмитої. Поезія погана, коли вже на першому рядку ти гуглиш імена і назви, Хуй знає, це невідомий письменник чи просто місто у Франції, Поезія погана, мов каша по тарілці розмазана, Це погана поезія, ні хуя не сучасна. Поезія погана, якщо не торкає твоє особисте, Поезія має бути як бутерброд — нарізати й згризти, Щоб підняти самооцінку, розв'язати внутрішню кризу, І жодного ризику, жодних темних завіс. Погану поезію на музику не покласти, Погана поезія гірша за стухле м'ясо, Не з'їсти, не приліпити собі, як пластир, Погану поезію не перетворити на бакси. Гірше за погану поезію лише погані поети, Збираються купками й розповідають, як сильно хочуть померти, Яке це життя нестерпне й повітря сперте, Тільки вони амбасадори нової відвертості. Погана поезія незрозуміла, хитка і п'яна, Б'є посуд і залишає відкриті крани, Не миє підлогу й не витирає пил. Погана поезія, справді погана. Та ні, поезія не погана. Просто ти [Сашко] Тупий. 15.11.23

https://vidkryttia.com.ua/product/%d0%be%d1%81%d0%be%d0%b1%d0%b8%d1%81%d1%82%d0%b5/

У мене вийшла книжка. Із запізненням майже у два роки, з виправленнями, з Лесею на обкладинці і з важливою метою. Та давайте за порядком. ⠀ Вперше мені запропонували видати збірку дванадцять років тому. Кілька днів я літав між університетом і гуртожитком на крилах мрій, та зрештою вирішив, що ще рано. Пишаюся двадцятирічним собою, не зробив дурниці. ⠀ Потім я надовго відійшов від поезії, щоб повернутися кращим і дійсно готовим до цього рішення. Тільки тепер у нас була така собі команда з Юлею Максимейко. Здається, саме вона запропонувала видати наші збірки диптихом, хоча напевно це сказати складно. Нам це вдалося — і недаремно обкладинки пронизує єдина лінія — надії, меланхолії, світла. Для кожного вона своя, та поки ми її тримаємося, підживлюємо власним світлом, вона веде нас до чогось тихо-річкового, особистого, доброго. ⠀ І тепер від вас залежить, що буде далі. Це як з канатоходцем, що балансує над прірвою: ось він, край канату, залишився тільки крок, але він найважливіший, бо зірватися тут означатиме, що все до цього було марним. Для книжки цим кроком є читач: вона або його знайде, або загубиться в небутті. ⠀ Весь прибуток від продажу обох збірок піде на допомогу ЗСУ, а саме бригаді, в якій служив загиблий у боях за Луганщину харківський митець Антон Дербілов. Для нас це важливо, тому ми хотіли зробити ці книжки особливими. А за збільшення донату на 100 гривень я ручками допишу до вашої збірки щось зі свіжих текстів, яких у ній немає. ⠀ Кожен примірник міститиме спеціальний штамп з часточкою нашого рідного залізобетонного Харкова, а також унікальний номер від 1 до 100. Так, перший наклад — це лише сотня кожної з книжок, і ми дуже хочемо, щоб цей наклад не був останнім. У цьому нам неймовірно допоможе поширення інформації тут, у телеграмі або деінде. ⠀ Книжки можна придбати як комплектом, так і окремо на сайті видавництва «Відкриття» або особисто у мене ві Львові. ⠀ Дякую, що чекали і вірили, дякую, що читатимете. Ділюся з вами найдорожчим, що маю — своїм Особистим.

Ти ж письменник. Видай собі книжку й живи в бідності. Увійди в історію взірцем патріотизму, стриманості і відданості, Заведи собі друзів таких же бідних і талановитих, З ними можна робити літературники, можна пити. Ти ж письменник, майстер міжрядкової комунікації, Знаєш, як слова пишуться, як вимовляються, Знаєш, на який склад наголошувати слово вірші, Ти точно не гірший За всіх її хахалів з тіндера, Ти теж можеш присилати дікпіки, Обіцяти стати серйозним чоловіком, Золотцем, котиком, шугадедді, Справжнім джентльменом для леді, Тільки не на одну ніч знайденим, Що любить подорожі, активний відпочинок і дарувати квіти, Без шкідливих звичок, боргів, кредитів, Щоб в голові не вітер, А знання з комп’ютерних технологій, Щоб розсмішив з першого ж діалогу, Не був жадібним, не жив з батьками, Не їздив громадським транспортом, Власне, не був другом із привілеями. Та ти ж письменник, І нехай не увійдеш у неї (у її серце — про всяк уточнюю), Зате увійдеш в підручники Тридцятирічним мучеником, Ти головне рими не сильно закручуй, Щоб потім між собою перемовлялись: Оце він влучно. А ти поруч стоятимеш невимушено і тихо, Ти ж письменник — інтелігентний, вихований, Усе як в анотації та інструкції, Від зайвих очей ховаючи додаткові налаштування, Дрібним шрифтом написані застереження, Що в цій країні літературна продукція Належної якості Обміну та поверненню не підлягає, І якщо ви вже вирішили сперечатися Зі всіма своїми колишніми, теперішніми й майбутніми, То принаймні сперечайтеся відповідно до чинного законодавства.