Соціологічний пошук невідомого Метамодерну

https://wz.lviv.ua/blogs/556432-armiia-tse-naikrashchyi-sposib-poznaiomytysia-z-krainoiu #думки

Напередодні свого походу Д'Аннунціо написав листа, в якому була фраза, про яку я часто думаю. «Нехай нам допоможе бог Італії». Мені наснився бог України. бог України виє прохолодним вітром по осінньому степу, він живе в літніх яблуневих садках і в пронизливих зимових заметілях. Найбільше він любить контраст. Його доктрина — дія. Його філософія — резонанс. Він сміється, коли його найкращі діти виходять побавитися з кістками історії. Його Сміх лунає луною пострілів і звуків бою стільки, скільки він сміється. Сміх розливається в колективне несвідоме — і ми отримуємо те, що називаємо «духом часу». бог України не вірить у панельне бізнес-містечко. Його кольоровий кунтуш так обвітрився вітром південних степів, що став сірим і геть зливається з вигорілою в серпні травою. І ось він сидить під самотнім деревом, дивлячись на покинуту долину, і його не відрізнити від ландшафту, яким він милується. І в навмисній гармонії він шепоче одне слово, яке повертає тебе до усвідомлення — «резонанс». Обумовленості міжвоєнного часу закінчилися, кожен із гравців грає ва-банк. І в гонитві за абсолютним у нас залишилося два шляхи. Усіма силами дати божественному степу розкритися, розкритися так, як ще не було раніше. Кинути кості ще раз, уже востаннє. Довести резонанс до вершин Вавилонської вежі, рухатися швидше, просуватися далі! Нехай скачуть ескадрони в нікуди, забарвлюючи небо в багряний колір Сміху! Або нам потрібно вбити бога самостійно, захлинувши його в пучині кафкіанської євроінтеграції. Долину — заселити й побудувати модульне містечко, дерево — зрубати, траву — викосити й покласти асфальт. Перебити шепіт степу диктатом бюрократичного імперативу. Сковороду перетворити на Фуко і Габермаса. Смерть у резонансі чи світ, де сонце безбарвно освітлює холодний асфальт безперервних автобанів? Ви запитаєте, а чому не піти серединним шляхом? Тому що не виходить. Ми — діти резонансу, повинні будемо покласти початок світові безбарвного сонця й холодного асфальту. А якщо не вийде — широко подивитися в очі божественному степу і засміятися йому у відповідь.

Суспільство завжди намагатиметься визначити, ким вам бути. Якщо ти ветеран тобі особливо швидко запропонують готову роль. Героя. Жертви. Травмованого. Сильного. Зламаного. Зручного. Будь-кого, кого легко пояснити кількома словами. Бо складну людину прийняти важче, ніж зрозумілий образ. Так само і з людьми поруч. Поки ви зручні, поки у вас щось виходить, поки від вас можна щось отримати — навколо буде багато тих, хто називатиме себе друзями. Хтось захоче бути поруч. Хтось — скористатися. Хтось — відщипнути собі частину вашої роботи, вашого імені, ваших можливостей. А коли ви перестанете відповідати їхнім очікуванням, дуже швидко з’ясується, хто був поруч. Коли перестанеш бути зручним вони вас підставлять, оббрехають за спиною, плюнуть вслід. А потім тобі ще пояснять твою власну травму. Розкажуть, як саме війна мала тебе зламати, яким ти повинен бути після неї, що тобі можна, а що вже «не вписується». Не знаю чиї слова, але вони прекрасні: Взуй мої берці. Пройди мій шлях. А тоді поговоримо.

Святині можуть бути зранені, але віру зруйнувати неможливо

Не зчувся, як пройшов мій перший рік у війську. До чого я дійшов за весь цей час? 1. Світ ніколи не буде колишнім Принаймні для нас, українців. Ми ввійшли в нову епоху яка змінить нас назавжди. Річ, яку найлегше розуміє молодь. Ні завершення війни, ні зміна влади в Америці, ні смерть путіна не здатні будуть обернути цей процес. Ми знову опиняємося в світі де важить лише сила: фізична, інтелектуальна, моральна. На краще це, чи на гірше - кожен вирішує для себе. 2. Війна вплинула на суспільство сильніше, ніж може здаватися Повномасштабне вторгнення стало для нас сильним ударом. Воно зробило нас слабшими як суспільство, але сильнішими як націю. В цій відмінності я і вбачаю соціальний розкол, який ми спостерігаємо: частина людей назавжди у війську, або до останнього працюють на обороноздатність, частина - до останнього цього уникає. Хто кого переважить - вирішить нашу подальшу долю. 3. Військо - це такий же соціальний зріз Те, що часто не дуже очевидно цивільним людям. В військовій системі існує своя стратифікація: еліта і розхідники, тилові та фронтові, досвідчені бійці та новоприбулі, добровольці і мобілізовані примусово... Для когось військо є квитком в один кінець, для когось - соціальним ліфтом. Хтось іде туди заради двіжу, хтось - щоб віддати борг державі. Але ці люди ветеранами повернуться назад до тих, на захисті кого вони стояли. І ми повинні бути їм вдячними, ким би ці люди не були, якщо в нас забракло снаги пройти милю в їх берцях. 4. Для війни потрібні люди Дрони та сучасна зброя були революційним зламом. Вони можуть мінімізувати втрати особового складу, але не замінять його. Війну все ще веде людина, і в окопі, і за пультом керування. Ніколи не буде достатньо людей у війську, мобілізація буде потрібна до тих пір, доки над нами нависає загроза. Якщо хтось вважає що є "народжені" чи "не народжені для війни" - то це давно не так. Різниця лише в тому, що хтось обирає іти їй назустріч, а хтось чекати поки вона сама його торкнеться. Я заздалегідь обрав іти їй назустріч і тому отримав змогу бути корисний тим, що можу робити найкраще. І досі відчуваю що це найправильніша річ яку я робив у своєму житті. Не бійтесь бути кращими версіями себе, допомагайте країні. Так вистоїмо. #думки #позиція

Галина Севрук Козацька Мадонна. 1970

Їхня звичайна робота – рятувати життя. 27 липня в Україні відзначається День медичних працівників. Це професійне свято військових медиків 1-го корпусу НГУ «Азов» – чоловіків і жінок, які щодня готові ризикувати власним життям заради порятунку інших. На еваку і на стабпункті, в лікарнях та під час реабілітації, на БКБП і тренінгах медики супроводжують бійців, допомагають і передають свій досвід. Вітаємо побратимів та посестер, які обрали шлях військової медицини! Мало хто може уявити, яку титанічну працю ви робите. Дякуємо за служіння! 🦅Приєднуйся до лав 1 корпусу НГУ «АЗОВ» | Офіційний сайт корпусу | АЗОВ.ONE | Підтримати корпус фінансово | Telegram | Instagram | YouTube | X | Facebook | TikTok | WhatsApp | Threads

https://youtu.be/UkaUjyhKpVM #думки

Порівняння по лінії "в 1917 також були мітинги" зовсім хибне. Але вірним є інше. Революційні події в Росії розгорталися в настільки деструктивний спосіб, оскільки в умовах кризи на фронті (викликаної об'єктивними причинами), уряд не міг вірно проадресувати проблеми. Політики, котрі вирішили реалізовувати, не мали необхідного ефекту або зробили гірше. Тобто, насправді агентним в революційних подіях були не народні маси, котра є стихією по своїй природі, а уряди. Некомпетентність урядів добре витримується в мирний час, коли немає кризи, але в умовах виснажливої війни, криза, що розпалюється некомпетентним урядом, виносить на вершину інші сили. Вакуум, утворений безвладдям, заповнюють амбітні політичні корпорації, котрі здатні до самоорганізації й мають власний пул кадрів. В Росії початку 20 ст. це були соціалісти, в сучасній Україні – ультраправі. Кожна спроба Зеленського уникнути відповідальності, кожна ініційована ним криза, кожен день перекидання відповідальності за мобілізацію між МОУ та МВС наближає день, коли в Україні при владі буде не Президент, а Вождь.

Памʼятаю, як на початку війни писав, що хотів прийняти участь в чомусь, що не зрозуміють, в чомусь особливому, двозначному, а наша війна, очевидно, праведна і хороша, але… виявилось, що будь-яка війна стає незрозумілою за певний проміжок часу, коли люди втомились і всі думають лише якби відволіктись. Війна стала незручною не соціальною темою, про яку я нічого не говорю, щоб не псувати настрій в компанії. Лише іноді можу щось іронічно вставити про те, як важливо самому мобілізуватися - цього вистачить, щоб тебе вважали провокатором і ображеним на всіх через війну… цього достатньо. Не знаю хто зараз в 2026 році може піти сам, але це люди на рівні, що йшли в 15 хрестовий похід, коли вже нічого не зрозуміло, навколо селяни будуть згадувати лише, що ви наживаєтесь і шукаєте уявної індульгенції. Зараз такою позицією стало захищати те, що людей мобілізують. Хто б міг подумати. «Воювати будуть всі» змінилось на «свавілля тцк». Ріка абстрактних понять, незрозумілих ні для кого, типу «воля», «нація», «честь» засохла і на руслі лише болото і квакають жаби стару пісню про «що нам дали». Дійсно, гарна війна - лише коротка. З кожним новим днем гинуть люди, а моральне підґрунтя сиплеться, скоро не залишиться людей ні серед цивільних, ні серед військових, які в благородному гніві не захотіли б поїхати кудись після війни. З кожною новиною, цивільні падають духом, а волонтерство, як народне явище вимерло майже зовсім. Гарна війна мала закінчитися на жнивах Бахмуту, тоді б українці екстазували в нескінченному гопаку. Але війна йде і йде. Ніхто вже не може сказати, що це не твій вибір, бо відносно наловлених, це звісно мій вибір, але вибір на рівні «не бути приниженим». Усі втомились, діалоги зайві…

https://youtu.be/Qh2UPd9diBU #думки #дослідження

Дивно спостерігати за порівнянням вибачень тіпа, який бив військових, і «вибачень» тіпа, якого бив Адам Кадиров. Бо в цьому випадку людина порушила закон, і все, що було зроблено – її знайшли та передали органам влади. Ніякої клоунади з десятками вибачень і знущаннями з боку сина-гомосексуаліста не було. Дійсно, це огріх держави – приблизно такий самий, як і в інших випадках, що стали можливими через її бездіяльність: самосуди над проросійськими депутатами чи збройна відповідь націоналістів тим, хто посягав на територіальну цілісність держави. Якщо держава не може забезпечити дотримання певних правових норм, громадянське суспільство саме це робить. Усі живуть із думкою, ніби закон завжди стерильний і в ньому немає місця подібним випадкам, що він не може змінюватися. Але є рушій змін – прецедент. І в цьому випадку прецедент говорить про дві речі: мобілізація має багато проблем, але таке ставлення до військових є некоректним. Із другим наче розібралися. Щодо першого – великий реформатор вже пів року на посаді, але досі не провів жодної комунікації й не представив жодних пропозицій. І питання тут мають бути не до пересічних військових, а до тих, хто не забезпечує корекцї цієї системи.

Горить український Нотр-Дам. Колись наші нащадки побачать іронію в тому, що там барикадувались московські попи, до яких вкотре долетіли їх же вогні, які спалили все навколо. Чи дасть нам Бог можливість відбудувати його, як парижський?

Boris Groh - Our lovely neighbour, 2024

Демони помсти народжуються в хрущовках, в панельках, які складаються від прильотів – Із тих, хто не хоче підставити ліву щоку, Із тих, хто не може ненáвисть тримати у плóті, Бо кількість ненависті більша за смертне тіло, Більша за згарища та клуби диму чорні. Із всього, що так нестерпно йому боліло, Формуються крила і кігті його потворні. Демон говорить до Бога. Помилуй, Боже, Я замисел Твій не знаю, і знать не можу, Але ж Ти з лиця землі моїх вбивць не зтер – Як мені з цим у серці жити тепер? Громом ревучим у небі звучать барабани, Полум’я дощ тестує терпіння межі. Хлопчик, який чудові робив ікебани, Згорів, як пелюстки горять в лісовій пожежі, Або як на вогнищах тануть сторінки книжні. Коли ж це було? Нещодавно, на тому тижні, тоді ж відспівали у храмі малих сестер. То як мені з цим у серці жити тепер? Із цвинтарем, що обростає щодня хрестами, З контуженими собаками і котами, Із воєм сирени і воєм сусідки Каті, В якої малий загинув у добробаті? Тепер я огидне, із пазурями, крилате, А що мені ще лишилося? Та нічого, Кафе, де я їв, і кав’ярня, де пив свій лате, Репбаза, метро… розтрощені… скільки, вп’яте? Тут люди говорять, що більше не вірять в Бога, Але я ще вірю, я вірю у Твоє диво, що буде в кінці все чесно і справедливо, Тому мені в рай, як мученику, не треба, не хочу я співу янголів, блага, неба, Я вже надивився на пекло, здається, доста: Дай мені бути демоном помсти просто. Не хочу я бачить світанок нової епохи, Мені би хоча би трошечки, трошки, трохи світлої, темної – пофіг, в цілому, – сили Віднести назад тим, хто з нами оце зробили, віднести їм те ж, що із нами вони зробили, аби вони так, як сусідка моя, завили, аби розмітати усе, що вони любили, Аби у них, як у мене, кровило серце… Інакше я, чесно, не знаю, навіщо все це. Сьогодні вночі за прогнозами знов тривога, Якщо я помру – знаю, що попрошу у Бога. Не пропуск до раю, не бути безплотним димом, Не стати у воїнстві Божому херувимом, мені не потрібні красиві янгольські лати, Я просто і чесно в Ньогó попрошу відплати. Хай буду я чортом галімим, убогим, лисим, Лише б повернути все горе потворам ницим, Аби у них, як у мене, кровило серце. Інакше я, чесно, не знаю, навіщо все це. #skladno

Найкошмарніші звірства і жорстокості зароджуються у ясний весняний день Юкіо Мусіма. Золотий храм Усі повторюють формулу, яка не піддається сумніву «ось повернуться військові і почнеться…» маючи на увазі саме різне: від благородних революцій з установленнями всесвітньої справедливості до війн банд. Часто це говорять самі військові, які затамували подих в омріяному завтра, де вони ніби інші люди йдуть хрестовим походом. Але я частіше помічаю, що люди, пройшовши бої, стають в цілому ввічливіше, кожен погляд поглиблюється печалем і розумінням інших, адже сам відчував страх і вчився бороти його. Люди, що воювали на початку АТО були більш пасіонарними особистостями, ніж ті, яких зібрала однозначна повномасштабна війна і що ми маємо за увесь час? З гучних історій - історія Гуменюка, який кинув гранати в мєнтів… та й в принципі все. Думаю, проросійські сили в Україні вхопилися би за будь-яку можливість показати карателей Донбасу, як фашистів з Йди і дивись, але якось не вийшло. З сучасного, відомо про одного місцевого депутата, який кинув гранати під час засідання місцевої ради. Сам кидач гранат навіть не був військовим. Може тому і кинув, бо не знав їм ціну і просто мрійливо фантазував, як він їх всіх на місце поставить. Навряд біля нього вони до цього вибухали. А, ще був масшутер, який з гвинтівкою наперевіс стріляв по людям в Києві і він теж виявився невійськовим, а людина, яка прикрила своїм тілом дитину - військовим. Дмитро Корчинський, який має великий досвід, як і військової справи, так і революційної казав, що революції будуть чинити не ветерани, а недовчені студенти. Студенти, які не встигли потрапити до реального бою, але в яких жевріє ідеалізм і патріотизм. Французи довго воювали з алжирцями, вони не хотіли програти ще одну війну, офіцери навіть повернули де Голля до президентського крісла, аби політики не здали Алжир і усі зусилля не пішли даремно, але повернувшись вони побачили натовпи студентів-комуністів на барикадах. Тому я не боюсь військових. Більше людей, чий ідеалізм неокроплений нічим, окрім їх мрій, чия несвідомість призводить до більших жертв і хаосу.

Як людину змінює війна? Сьогодні суспільство України часто стикається, і ще довго стикатиметься в майбутньому з проявами ПТСР. Хтось вже заочно записав усіх військових в "небезпечні", хтось оптимістично планує як буде "лікувати" усіх своїх близьких і рідних що пройшли війну. Але війна несе для мозку людини і свідомості дещо значно масштабніше ніж ПТСР. Війна відкриває очі. Війна відкриває очі на те, як влаштований світ. Війна відкриває очі на цінність життя людини, і на цінність яка в цьому житті може бути. Війна відкриває справжню ціну помилки, війна справді розширює значення поняття "погано". Перед нашим суспільством вже стоїть питання інтеграції сотень тисяч людей які бачать світ інакше. Сотень тисяч людей для яких стрес починається тільки тоді, коли 500кг тротилу і сталі падають вже підозріло близько. Спочатку десь далеко, потім в 500 метрах, потім в 250, а зараз ви знову чуєте літак, і здається здогадуєтесь, що вибуху можете вже не почути. Чисельні форуми і зустрічі, дискусії з провідними психологами і фондами, величезні реабілітаційні бюджети створили оманливу ілюзію контролю ситуації і чіткого плану, але це далеко від істини. Істина полягає в тому, що військові побачили світ таким, яким він є. Військові побачили світ, де мільярди долларів перетворюються у короткотривале шоу з фейрверками на один день. Світ, де звичайний вівторок, в одній машині єдиний згоріли син багатої родини, з дипломом найдорожчого вишу європи і перспективною кар'єрою в шоу-бізнесі, і сирота з луганського села, назву якого ніхто вже й не згадає. Світ, де ти або робиш, або вже через 30 секунд тебе не буде існувати. Військові живуть поза матрицею, де з переживань є офіс де закінчилась кава, огляд на новий айфон і нові тренди з тік току, за якими треба встигнути (бо люди ж не зрозуміють!). "Люди ж не зрозуміють" Люди і не розуміють. Люди уявляють собі війну страшною в найпростіших речах, і простою, в нюансах від яких може залежати геть усе. Люди будуть задавати питання про цільове використання кожної копійки, і закидають грошима медійних військових які не були на фронті з часів березня 2022. Люди будуть боятись мобілізації і різати собі вени в тилу, замість того щоби підсилити собою армію, що вже певний час воює дронами і надмалими непомітними групами. І найголовніше, ці добрі люди будуть хотіти вас виправити. Полагодити, "повернути додому", зробити вас знову частиною суспільства, яке активно підтримує власне вимирання, і бореться за виживання виключно в рамках коментарів соцмереж. Це і є той "дім", створений з реклами, пустих обіцянок і суспільних трендів в який станом на зараз треба "інтегрувати назад" ветеранів. Але для ветеранів "дому" вже немає. Професійний військовий чудово засинає на картонці в напів-розваленій хаті, закриваючи голову від доща курткою. Професійний військовий знає ціну справді якісним речам, і не може зрозуміти чому штани які не горять, вироблені в Америці, не світяться в нічний приціл і вміщають в себе половину його речей коштують в десять разів менше за "модні". Професійний військовий не боїться гучних звуків. Вони можуть викликати неприємні спогади, асоціації, але вони не є чимось що вганяє в ступор. Незвіданого страху більше не існує. Якщо щось викликає сумніви, небезпеку, то варто просто туди підійти двійкою і розвідати щупом. І не забути турнікет. То може проблема не в поверненні ветеранів у матрицю? Можливо, весь цей час, проблема полягала у нашому способі життя і у пріоритетах які ми в ньому ставимо? Приєднуйтесь до війська, браття і сестри. Почніть нарешті жити. Щоби долучитися пишіть нам напряму у соцмережі Інстаграм | Телеграм | Фейсбук | Ютуб або: +380986003833 https://jesuschrist.army/