Стріляй/Читай

Я зневажаю оцих всіх агресивних та брутальних альфа-самців, але вони, у своїй тупорилій агресивності, хочаб конгруенті. Це дратує, але хочаб не викликає протиріч. А от ті, хто агресивний та брутальний тільки з тими, хто на їх погляд слабше, і які обсираються при першому спротиві мене прям злять. Для таких костур чи ціпок виглядає як ознака слабкості, а людина, що йде з ціпком вважається такою, що побоїться фізичного конфлікту. Отримвши підсрачника, в прямому принизливому сенсі, псевдо альфачі опускають очі і просто тікають. Фу.

📚 «Храм» — Костянтин (Valde) Ульянов Зізнаюся чесно: з цим оглядом я неймовірно затягнула (виправляюся!), хоча саму книгу мені надсилали на рецензію вже давно. «Храм» — це специфічна, темна й дуже атмосферна книжка, яка зайде далеко не кожному. Це похмура фантастична історія, де на читача чекає важка атмосфера виживання, руїни закинутої цивілізації, небезпечні нічні мандри та моторошні таємниці. У центрі сюжету — мисливець на ім'я Свист, який шукає меркало (основу життя) серед небезпек. А далі починається жорстка боротьба за владу, де герої стикаються з дилемою: що важливіше — стара честь воїна, накази чи нові боги? Світ тут брудний, суворий, без солодких ілюзій та простих героїв, тому атмосфера буквально затягує, якщо ви любите такі специфічні, глибокі сюжети. Історія точно на любителя складних і темних текстів, але зроблена якісно. А головне — я хочу висловити величезну подяку автору. Костянтин зараз служить у лавах ЗСУ і захищає нашу країну. Те, що у таких реаліях народжуються подібні книжки, викликає безмежну повагу. Хто вже читав «Храм»? Діліться в коментарях, як вам цей похмурий світ! 👇 #книжкова_божевільня #КостянтинУльянов #лана_читає #Храм

Тактика переговорів Тактика спортивного поєдинку Тактика малих груп У будь-якій сфері діяльності де хоча б двоє людей протистоять одне одному, буде йти мова про тактику цього протистояння. Тактика, це послідовність конкретних дій, які призводять до заздалегідь визначеного результату. Хороша тактика, це дії які з великою вірогідністю призводять до потрібного результату. Погана, це дії які або взагалі не ведуть до нього, або мають мало шансів на це. Щоб спрогнозувати результат, потрібно врахувати на що здатні ми, чим може відповісти супротивник та як на це вплине “поле бою”, а потім додати коефіцієнт часу. Жодна, навіть умовно найкраща тактика, не спрацює, якщо головний її інструмент не здатен її реалізувати. Гарна тактика у суперечці — спиратися на дослівне цитування закону. Не спрацює, якщо ви його дослівно не пам’ятаєте. Гарна тактика у поєдинку швидко наносити два удари та розривати дистанцію, щоб супротивник не міг контратакувати — не спрацює, якщо у вас недостатня навичка переміщень у ринзі. Якось, одна група мала пройти 40км рейдом по другій лінії ворога, вибиваючи позиції мінометів та дронщиків, при тому, що її члени не могли пройти й трьох у споряджені та мали настільки низький рівень вогневої підготовки, що… Коротше, це був час “богодєлєн” спеціального призначення. Недосвідчений боєць просто перебирає у сутичці ті прийоми які знає, в надії, що один із них спрацює. Не розуміючи контекста та того, чим може відповісти ворог. Тож навчати тактиці це: пояснити результат, якого хочемо досягти (всі, хто спостерігає за вашими дебатами зрозуміли, який опонент некомпетентний), пояснити які саме дії мають бути застосовані (фланговий маневр) та що головне знати\вміти\чим володіти для того, щоб ці дії могли бути виконані. Звісно, краще, щоб навчання цій послідовності було максимально наближене до того, де буде розгортатися протистояння, але також навчати “тактичного мислення” можна й у інших сферах. Хоч комп’ютерні ігри або симулятори, хоч жартівливі дебати з приводу того чи зраджував Магнус. Також важливо подолати деякі когнітивні упередження, наприклад, що ворог завжди тупий та ссикливий. До речі (хвилинка продакт плейсменту), чому тактичні блокноти Battle Order Gear дійсно тактичні — бо вони саме про оцей тактичний тип мислення: визначити результат, оцінити наявні інструменти та обрати послідовність дій (ну і про організувати це все, але то вже інше). Повертаючись до навчання тактиці. Чому спортсмени дивляться записи боїв зірок свого спорту? З тих же причини, чому прийнято вивчати війни минулого. Це такі собі задачки для розвитку тактичного мислення, щоб минуле допомагало перемагати сьогодні. “Немає гіршого, ніж коли полководець каже: Цього я не очікував!”. (с) Іфікрат

Як дефектолог за першою освітою, я може чітко визначити, коли бачу розумововідсталого - ось вам на скріншоті. Будь-хто, хто хоч трошки знає історію воєн останніх ста років, чітко розуміє, що жодна країна не може витягнути велику війну без призову\мобілізації. Десятки раз говорив, що у США, які постійно наводять як приклад “професійної армії демократичної країни” є система призову, а для війни в Іраці вони вигадали свою “скриту мобілізацію”. Процитаю свій допис початку 22 року: Тобто, навіть у благословенній Богом Америці, за наявності омріяної “професійної армії” синочка-корзіночка живе під наглядом міністерства оборони, яке ПОКИ ЩО не покликало його на захист батьківщини. Для цього потрібно оголосити призов (draft) — конгрес вирішує, як і які поправки внесе до закону, а президент його підписує, чим і починає лотерею. Очевидно, що президент, який підписав документ про те, що синочку Карен таки можуть забрить у морпіхи, втрачає електоральні очки в геометричній прогресії. Власне тому драфт ніхто не оголошував уже багато років – усім хочеться побути президентом якомога довше. Але це означає, що “професійна армія” справляється якось сама по собі. У 2003 році, у побуті з'являється термін backdoor draft (відомість йому потім дасть Джон Керрі, у ті роки він був кандидатом у президенти США від демократів і намагався тицьнути Буша носом у війну на Бли-му Сході). Справа в тому, що сил та засобів безумовно професійної армії того часу не вистачило, щоб вести\продовжувати війну, а як я казав вище, оголосити призов - гарантовано поховати свої президентські амбіції. Суть backdoor draft залучити до активної служби (active duty) ще більше людей, не чіпаючи маминих черешень. Ось і вийшло, що до Іраку поїхали резервісти, товсті вікенд ворріорс із національної гвардії та багато інших. Деякі з них навіть випали реальні такі бої. Наприклад, контракт з армією США це 8 років - 4 з яких active duty і ще 4 у резерві, після закінчення яких ти вже ніби цивільний без зобов'язань (ну поки що Selective Service System про тебе не згадає, звісно). Але за допомогою невеликої спритності рук солдат продовжував active duty набагато довше, іноді не встигнувши розпакувати речі після одного деплойменту, він ще раз вирушав на війну, але вже в статусі мобілізованого резервіста. Дуже зручно, і головне черешеньки залишилися цілі, а що хтось там не вилазив з війни кілька років – так на те вони й професіонали! Хто їх там рахує? Мораль, насправді, дуже проста — професійна армія, про яку міркують по курилках, це не паралельний світ, де якісь чуваки рубаються на якійсь там війнушці, а решта людей може на це взагалі не звертати уваги і займатися своїми справами. Просто спершу придумають аналог backdoor draft (яким, до речі, я бачу законопроект 6521 і нічого проти цього не маю), але якщо мова зайде про велику війну*, то БУДЬ-ЯКА країна, навіть з найпрофесійнішою армією, включить нікуди не зниклий механізм загального призову. черга за новими паспортами. (с) Це був початок зими 2022, але навіть у 2026 знаходять люди як цей олігофрен Андруша.

Коли кажуть, що українські автори нічого не пишуть)

Чому неможливо екранізувати ані “Іліаду”, ані “Одіссею” дійсно близько до Гомера, бо сучасна людина не зможе сприймає його героїв саме як героїв, адже за ці тисячі років суспільна мораль кардинально змінилася. В якості ілюстрації думки, наведу цитату Фукідіда: "Для людини шановної ганебніше зазіхати на чуже обманним шляхом і таємно, ніж діяти насильством, але відкрито. В останньому випадку вона спирається на право сильного, дароване долею, а в першому - на злокознені вигадки низької душі".

Кіану Рівз та Чайна М’євіль “Книга інших місць” “…і кому більше потрібна зброя, ніж тим, хто не був народжений для війни?” Дивна книга. Більше про певний вайб, ніж про сюжет чи персонажів. В центрі книги безсмертна істота на ім’я Унут (по опису до речі ще більш втомлений від життя Джон Вік), що прожила вже 80к років і відроджується після смертей. Завдяки цьому події часто подаються від імені когось у минулому, хто з Унутом якось взаємодіяв і це прикольно працює саме на відчуття безодні часу та його пам’яті. “Я завжди використовував письмо, аби дізнатися, що я думаю”. (с) К. Рівз та Ч. М’євіль “Книга інших місць” Книга доволі тягуча, але мабуть саме так і має бути при такій головній темі та герої, який прагне отримати смертність. Не прям захоплива, але цікава і піднімаються теми смерті, втрати та людського переживання цього всього. “— Коли я кажу про “позитивне”, я не маю на увазі те, що ти маєш заперечувати біль”. Можливо хтось побачить “повєсточку” бо один з чоловічих персонажів втрачає чоловіка, а у іншої героїні в кабінеті лежить альбом “Тома з Фінляндії”. Перше мені здається не стільки повєсточним, скільки просто нереалістичним, бо обоє служать у сперсерктному та елітному підрозділі СПП і після офіційного одруження їх би мали розвести по різним загонами, згідно політики більшості підрозділів, про які я знаю. “Але тільки дурень вважає, що те, як тебе колись навчили, автоматично має бути найкращим способом щось зробити”. Книга з чогось починається і чимось закінчується, що на мій погляд не є сюжетом, але може якраз і працює на відчуття того, що це просто один з епізодів нескінченного життя Унута.

За останній час сталися дві події типу “було-стало” які мають виражений контекст насильства та мають цікаві психологічні контексти. Тож по-перше, “танцюрист” на даху машини ТЦК, а по-друге, схожий на дешевого стриптизера “блогера з Кам'янського”, який зневажливо ображав людину з інвалідністю, ветерана війни. В обох випадках після перформансу головних героїв, через якийсь час з’являються фото або відео, де видно, що одному явно страшно, а другого просто б’ють (особливо запам’ятався хлопець на візку та його неперевершені хуки) і вочевидь, знайшлася виражена кількість людей, яким цих двох стало шкода. З одного боку, показник здорової психіки, це емпатія до людини, якій страшно та боляче, а з іншого, ті хто в соц.мережах проявив цю емпатію, використовували дуже хибну основу для того, щоб висловити свій осуд подібним “актам відплати”. Вони апелювали до того, що не можна вчиняти насильство (або погрози ним) до того, хто просто чимось із тобою не згоден, хай навіть він висловлює це некоректно. І тут важко не погодитися, проте обох героїв карали насправді не за їх позицію відносно чогось. Наприклад, у статті 296 ККУ (хуліганство) є важлива ремарка - злочин скоєний із винятковим цинізмом. Винятковий цинізм — це демонстратив­на зневага нормами моральності. Я б підкреслив слово демонстративна. Що танцюрист на даху, що дешевий стриптизер могли сказати все, що вважають за потрібне не вдаючись до танців на машині, або зухвалих погроз фізичним насиллям в бік ветеранів. Просто обом їм хотілося своєї хвилинки крутості та відчуття безкарності. В одного це відчуття виникло через ефект розсіювання відповідальності у натовпі, а в другого це класичне викривлення сприйняття реальності через перебування в інтернеті, та важливо, що в якийсь момент обоє прийняли рішення підняти ставки. Можливо, ви пам’ятаєте випадок із Артуром Сороченко (якого теж називають блогером), коли він спровокував конфлікт, а потім і перший напав на ветерана АТО. Артурчик був нахабний і впевнений, вчиняючи свої дії і доволі хоробрим, допоки під судом не побачив “комітєт по встрєчє”. Є чудове відео, де цей облитий зеленкою свин із зацькованим виразом обличчя. У всіх трьох випадках мова не йшла про сміливість, а лише про відчуття (хай і ситуативне) безкарності. Всі троє хотіли скористатись правом сильного (до речі, є непогана книга про це), але всі забули, що воно працює в обидві сторони. Цінізм по відношенню до тих, кого вони призначили слабшими та демонстративність цього. Ось що спровокувало ті наслідки. Це як у росіян, коли якийсь їх Нєдімон стучить кулачком і вимагає зрівняти Київ із землею, то йому так по посаді положено і це майже не викликає реакції, а от коли “пересічний” росіянчик дає ультра кровожерливий коментар про долю яку він вважає справедливою для українських дітей, то це винятковий цинізм, що грунтується на відчутті власної безкарності. Бажаю здоров’я склади WB. Так коли нормальний українець дивиться на сльози “предпринимателей” то в нього абсолютно природно виникає співчуття і думка “Може пожаліти?”, бо це нормально для нормальної психіки, як і відчувати співчуття до тих трьох, але завжди треба пам’ятати, що це вони першими обрали право сильного.

Росіяни найняли (завербували) діда, щоб вбити командира "Хартії". Але у дєдушкі трапився стрес і він забув як працює зброя. Насправді, це помилка дуже багатьох недосвідчених стрільців. В данному випадку і слава богу.

Головне досягнення “Одіссеї” Нолана, це те, що раптом купа людей відкрила для себе те, що античні твори набагато глибші, а їх сенси ближчі до реалій сьогодення, ніж вони думали. Бо сприйняття Іліади та Одісеї в масі своїй сформоване побіжним прочитанням якихось уривків зі шкільної христоматії. Ну і щоб два рази не вставати: у самого Гомера немає натяків на гомосксуальні стосунки між Ахілом та Патроклом, це вже більш пізнє трактування Есхіла. Патрокл був для Ахіла philos — любий друг. Він так і казав любий Патрокл, проте це як у євангеліє від Івана де “Немає більшої любові, як хто душу свою покладе за друзів своїх”.

Що одночасно і показово і дещо кумедно, так це те, що книга Д. Шея “Ахіллес у В’єтнамі”, розпочинається з аналізу такого психотравмуючого фактора як “зрада цінностей”. Навіть не про ту зраду, коли хтось переходить на бік ворога, а просто блядство командирів, їх некомпетентність (за яку ніколи не карають, а ще й нагороджують), мразотність “побратимів”, інституціональна брехня та військові злочини проти цивільного населення (як от призначення сепарами або ДРГ всіх, за кого можна буде потім відзвітуватися). Людська психіка може винести дуже багато, поки сама людина вірить у сенс та те, що вона на “правильному боці”, але якщо командир або товариші по службі роблять щось, що руйнує відчуття справедливості, то всі стресові фактори набувають додаткового впливу і як-то кажуть welcome to PTSD Про йобаних аватарів та наркошів, через яких гинуть інші: “Це була армія, в якій одні шукали порятунок у марихуані та героїні, а інші гинули, бо їхні побратими “закинувшись” наркотою, ловили кайф”

Новий подкаст про книги, читання та літературу вже на каналі! Цього разу мій гість військовий ветеран та письменник Костянтин Valde Ульянов, а темою випуску є самвидав. Запрошую до перегляду і не забувайте про лайки, вподобайки та поширення цього відео. https://youtu.be/Gx7QCHxt1G4

Завтра на каналі Павла Фантастенка ( https://t.me/PavloFantastenko ) вийде подкаст, у якому ми з Павлом поговорили про самвидав, культуру книговидання і кінець монокультури )))

“Команда команд: нові правила взаємодії у складному світі”. Авторів багато, але головний, від імені кого і подажться текст, генерал Стенлі Маккрістал (командир JSOC). “Воєнна тактика і загальна стратегія кардинально відрізнялися від того, як члени групи уявляли собі бойові дії. Це була війна не планування та дисципліни, а маневреності та новаторства” Книга, на основному прикладі зведеного загону СПП (якщо нашою мовою), який боровся з Аль Каїдою, говорить про необхідність змінювати культуру управління, побудови колективу, збору та розповсюдження інформації і т.д. Бо коли кажуть, що війна ніколи не міняється, це про незмінність її мінливісті. Круті ссошники, які мали найкращі іграшки в пісочниці, раптом не змогли “швидко та рішуче” знищити бойовиків і тому їхній командир почав шукати проблеми не в іграшках, а в тому, як було прийнято типи іграшками гратися. “Під час бойових дій нам довелося переосмислити багато з того, що, як ми гадали, знаємо про війну і світ. Довелося зруйнувати звичні організаційні структури і перебудувати їх зовсім інакше, змінюючи нашу стійку архітектуру на органічну текучість, тому що це був єдиний шлях протистояти потужній хвилі складних загроз” В книзі багато прикладів з військової історії та історії менеджмента. Що мені подобається. Правда не завжди подобається як вони використовуються для розкриття теми. Одна з важливих тез книги це критика мікроменеджменту та принципу приховування інформації начальником\командиром, що вбиває таку важливу характеристику воїна як “усвідомлена ініціатива”. Часто, в наведеному негативному прикладі легко впізнати когось із наших командирчиків. “Лише якщо кожен усвідомлює ціль місії та її стратегічний контекст, то зможе миттєво оцінити ризики і вирішити, як поводитися, не забуваючи про товаришів. Кожен “морський котик” повинен стежити за перебігом усієї операції, як і футбольні гравці мають бачити ціле поле, а не лише свою ділянку газону” Про необхідність усвідомленої ініціативи багато розкидано по тексту, часто з прикладами. Як от адмірал Нельсон, який зламав традицію одноосібного управління флотом, де підлеглі командири не знали замислу на бій, і тому виграв історичну битву, хоча сам і загинув у ній. Зокрема і з цього, виводиться думка, що хороший начальник\командир, це людина яка так налаштували процеси та так вибирала людей для них, що його роль зводиться до майже непомітного впливу та може ще надання власного прикладу. Це на противагу деяким нашим офіцерам, які намагаються бути затичкою в кожній бочці, бо в іншому випадку інші подумають, що вони не так вже й потрібні, тому бояться делегувати та знову таки лізуть у мікроменеджмент (там де вони нафіг не потрібні), що сповільнює роботу підрозділа і погіршує ефективність. “Ризикувати, діючи повільно, було небезпечніше, ніж ризикувати, змушуючи компетентних людей чекати схвалення керівників” В контексті пояснення яких принципів, дуже цікаві порівняння якихось двох схожих ситуацій (наприклад, авіакатастрофи) з аналізом того, які саме дії та тип правління призвели до поганих наслідків, а які навпаки. Є окрема секція про емерджентність та емерджентний тип мислення у команді. Я думаю вже про що точно можна було б написати книгу, на основі досвіду нашої війни, так це саме про це. Загалом книга цікава і корисна, але не сподобалося як оця манера написання американських книжок іноді підходить до межі абсурду. Художній опис проблеми, приклад рішення, опис проблеми, трохи про рішення яке знайшли для неї, опис проблеми (трохи драмиатизування). Іноді здавалося, що якісь частини тексту є лише тому, що агент сказав збільшити обсяг книги. Тільки ближче до кінця пан генерал починає більш контректно говорити ЯКІ САМЕ дії як лідер об'єднаної групи він робив. Трохи не полишає відчуття, що важливим завданням книги було показати рівень експертності авторського колективу, задля того, щоб потім читач скористався послугами їхнього підприємства. Про саме видання особливо немає чого сказати, окрім того, що редактори не завжди розуміють сталі терміни. Наприклад, британський САС назвали підрозділом надзвичайного призначення ))

Різниця між Федоровим та Булгаковим. Я б сказав, що різниця між Михайлом Федоровим та Михайлом Булгаковим не менше ніж 5॰ за Цельсієм. Бо це якраз різниця температур, яка змушує більшість людей, виходячи з дому, змінити якусь деталь гардеробу, наприклад, одягнути (або зняти) сорочку. Себто якось відреагувати, бо не мерзнути для більшості людей — важливо. КМДА вирішила демонтувати пам’ятник Булгакову десь в кінці 2025 року, а знесли його на початку літа. Себто пройшло майже півроку між заявленим наміром і його реалізацією. Це дуже багато часу. Особливо для того, кому той Булгаков дійсно щось там важив. Бо навіть 5॰ змушують людину ворушити сракою, не те, що демонтаж важливого пам’ятника. Але чи було хоч щось, крім кількох нікому не цікавих дописів у соціальних мережах? Хоч щось, що могло б сказати про те, що Булгаков комусь з киян та й важливий? Ні. Хіба той один юноша с горящим взглядом, але і він вийшов на свою акцію вже після демонтажу, щоб в традиціях русской интелегенции поужасаться шариковьіми, а не якось там захистити свої цінності (але хоча б не ссиканув, заслуговує на якусь повагу). Одна єдина людина. Проте, лише дві доби, як новина про відставку Федорова з’явилася в інтернеті, і купа містян покидали всі свої справи — роботу, вдпочинок та відклали відпустки — і пішли стояти з картонками. Це вже не кажучи, що заклики про підтримку міністра ВСЮДИ, от навіть у маленькому пабліку про фентезі закликають до мітінгів. Ось як виглядає поведінка людей, яким щось важливо. В попередній історичній перспективі Михайло Федоров виявився більш значущим ніж Михайло Булгаков. P.S. А діда “Лєніна свалілі…” мені свого часу було чесно кажучи шкода. Бо це стара людина, захід життя якої геть не такий вже й райдужний, але якби йому було хоча б років 50, то можна було сміливо слати нахрін.

Просто ідеально підходячи день, щоб прочитати цю цитату: Навіть найуспішніші з героїчних лідерів сьогодення почуваються невпевнено, або добре розуміють, що їхня здатність усе розуміти і контролювати стала ефемерною. Ми повинні керувати по-іншому. (с) "Команда команд"

Давайте виміряємо рівень стресу у трьох спортсменів, які зайняли на змаганнях перше, друге та третє місця. Неважливо в чому саме вони змагалися, хоч стрільба, хоч бокс, але чим більше особистого протистояння буде тим нам, як дослідникам, краще. Тож: багато хто думає, що найвищий рівень стресу буде у того, хто взяв “бронзу”, адже він з призерів останній. Але дослідження показують, що у нього як раз рівень стресу може бути найнижчим, адже він радіє, що взагалі опинився на подіумі — міг взагалі пролетіти повз. Статистично виражений рівень стресу, який можна назвати найвищим, буде у другого місця — він був у кроці від перемоги, але тепер ЛИШЕ другий. Саме другі місця частіше відчувають себе переможеними, незважаючи на всі перемоги, що привели його до срібної медалі. Перше місце. А ось тут все доволі цікаво. Якщо переможець впевнений у тому, що його перемога це результат його підготовки та навичок — рівень стресу буде найнижчий, а от якщо вірить у те, що йому просто пощастило (або судді підіграли) — стрес буде вищий за інших. У другому випадку спортсмен буде напоказ хорохоритися, але навіть по рівню дратівливості можна буде сказати, що щось із щасливчиком не так, а вже на рівні тестів це можна буде сказати напевне. Справедливо, вкотре, згадати Ганса Сельє (одного з батьків терміну стрес у контексті біології): стрес це не те, що із нами сталося, а те, як ми до цього ставимося.

12 років війни, 4 роки повнометражної заруби... але все одно є ті, хто присирають собі турнікет так, щоб було неможливо його самостійно дістати.

Огляд на "Стежки Мерців" від каналу https://t.me/fantmytr https://www.youtube.com/watch?v=THoQEB7NNok

Про мобілізацію, ретроспективно. Допис нижче я виклав 13.07.2022. коли ніякою бусифікацією і не пахло. Замість штрафів за порушення ПДР будуть вручати повістки. Якщо перевищення швидкості не більше 15 км\г то мобілізують в ТРО. Від 20 відправлять в механьску бригаду ЗСУ. Якщо більше 50 то командувати штурмовим полком. Зараз маємо другий, з часів 14го року, акт драми “Відправити алкаша\аліментщика\пьяногомажора\хабарника на війну”. Це як тоді всіх нєугодних відправляли в АТО. Про цей цікавий артефакт нашої колективної свідомості треба було б написати цілу книгу, але сьогодні обійдемося буквально парочкою ремарок, утилітарною. та психологічною. Утилітарна. Вибачайте за трюїзм (бо обивателю то не зрозуміло, як виявляється), але сьогочасна війна потребує фаховості, багажу знань що можна співставити із гарною вищою освітою, швидкості мислення та адаптації. Це як грати в шахи на даху палаючого поїзда що несеться крізь червоний туман, балансуючи лише на одній рельсі (а в цей час ти дзвониш мамі і брешеш, що п'єш каву в Інтерсіті)… Цієї особливості війни не видно за вибухами, тактікульними тіктоками і всміхненим Залужним, але це так. Ще більше заважає бачити когнітивно-центричну суть війни шобла аватарів, що навіть копати нормально не здатна. В силах оборони України (ЗСУ і ТРО, про НГУ не знаю просто) є величезний балласт тупих алкашів і наркоманів. Котрі не здатні опанувати нову зброю, обладнання або тактику. Вони тупо тягнуть ЗСУ донизу, наражаючи на небезпеку справжніх професіоналів війни. Більш того вони займають місце в штатці… Відправляти вашого сусіда алкаша-аліментщика на війну, це повісити ще один тягар на шию ЗСУ. Бо він не хоче і не буде вчитися, в самому кращому випадку зможе викопати (довго і погано) яму. Але на нього буде витрачено купа ресурсів держави, волонтерів та побратимів. В гіршому ж він наробить тупих помилок і хтось нормальний загине рятуючи придурка, а міг би жити і воювати, якби не цей алкаш. Іноді кажуть що “війна його навчить”. Та нє… Війна не вчить воювати, вчать люди поруч, віддаючи свої час та сили. Взагалі це прикольний такий інфантильно-егоїстичний хід думок - заберіть цього мізерабля від мене подалі, хай його або вб’ють на війні, або він стане проблемою когось іншого, головне щоб особисто мені не заважав. В ЗСУ і так вистачає нікчемного, небоєздатного балласта, ще більше там не потрібно! Психологічна. Повсюдна відправка в армію, та на війну алкаша\аліментщика\пьяногомажора\хабарника говорить про те, що діло захисту батьківщини в тяжку годину ЦЕ ПОКАРАННЯ. Це не акт героїзму, відваги чи навіть просто почуття громадського обов’язку, це покарання. Насправді, якщо ви вдумайтеся, то це логічний розвиток психологічного механізму дистанціювання від страхіття війни. Це як в тому давньому експерименті, де людей з неприємною зовнішністю несвідомо наділяли негативними рисами характеру. Якщо війна це страшно (неприємно), значить це погано (згадайте, що колись у війні були винні олігархи) отож в погане місце відправляють поганих людей. Бо хороші заслуговують чогось хорошого, а не сидіти по розвалених хатах разом з алкашами. Це психологічне підгрунтя сумнозвісного “Я тебе туди не посилав”. Бо якщо ти опинився у виправному закладі (мобілізований), значить ти поганий. Тому ні в якому разі не можна використовувати захист України як покарання для алкаша, чи спокуту хабарника. Для цього прекрасно підійде “альтернативна служба” - старі добрі примусові роботи (вибачте мені це ернікування). Наприклад, приїхати кудись і вивезти сміття із столовки бату ТРО. І далі по аналогії. Нашому алкашу не місце в армії, від нього системна шкода і підвищення небезпеки для справжніх військових, але це не значить, що його треба залишити в спокої пити на лавочці. Встати в один стрій з тими, хто боронить Україну - честь, а не покарання. Розумні, фахові воїни не можуть зібратися в одному підрозділі, бо місце там позаймав всякий шлак, а від цього постраждають всі українці, бо це системно (підкреслюю) знижує нашу ефективність у цій війні на винищення. Не посилайте їх до нас, хай краще туалети в госпіталі миють!