Між лісом і млою

*** Розмальований білою глиною першим отримує смерть. В подарунок від Вовка сокира у спину і горло протнуте ножем. Перетягнута шия мотýзками з льону.               Волокна подразнюють шкіру. Користуються носом (моїм, та невже).                       Задихається пилом дитина. Тихцем-потупцем ти крадешся до крихітки Сонця. Оминаєш розквітлі кущі, запах здавлює груди і сниться Наче Вовк той тримає тебе під мечем. І це ти, в білій глині, провісник смерті. . Вдих Втиснути волю собі в долоньку. А далі що? Втішити долю своїми триклятими жертвами? Тліти полем, розвіятись, жевріти... Крихти сумління тримають сокиру у дереві. Раз по раз повертається подих. Шия, ключиця, вдихаю на повні груди. Роздерті на шмаття дитячі когорти і запах, відстежений мною. Ти-ся-ча. Тисяча один Два Три, чотири, п'ять Мої руки тримають сокиру. Тремтять. Тисяча триста двадцять два Це найгірша моя оповідка й нестерпна колюча вина.

*** Коли лелеки ходять сирою землею Підлога починає забувати кроки, а повітря — імена. Порожній, як храм, У якому давно вже не світять лампи. Там кожне ім’я мов затерте цвіле письмо. Передодній світанок розкрив безліч мандрів Розквітлим магноліям милого млявого ґанку. Коли лелеки ходять сирою землею Крок два, Сліду жабенят на поверхні давненько нема, Повкривалися мулом, чекаючи зверху тепла. Ніби мале котеня, що збирає проміння останнього в світі життя. Коли лелеки здіймаються над сирою від морозних дощів землею, Небо приймає їх до себе. Замикається хмарами, сіріє, І світ триває, Ніби нікого вдома ніколи не бракувало.

*** Для тебе я не маю кольору. Не маю запаху. Не маю шкіри. Ти простягаєш бліду руку в порожнечу І тремтиш. "Поговори зі мною" П'ять хвилин до моря Всього лишень "Поговори" Знайди мене в камінні з тихих хвиль. Я підсвічу, якщо прийдеш посеред ночі, Прямо зараз. Ти лиш поговори зі мною. П'ять хвилин до моря. Розхристане, Розпатлане небо застелить собою розмову. Я стою на межі твого голосу, у тій точці, де думка стає молитвою. Де повітря солоне і кисле. Де тремтиш ти між сизолистя. П’ять хвилин до моря. А море в бляшанці скисло.

Дякую за 50 підписників 🥹 Я вас всіх люблю 💜

Якщо ви думаєте що там багато коментарів, бо всі казки позгадували, то не думайте, а пишіть свої 🍵

°•. З Днем закоханих ❤️ Разом з привітанням мучаю питанням: Яка ваша улюблена казка з дитинства?

*** Готуєш на сніданок млинці, Накладаєш мені побільше І я поливаю перший медом. Дякую за частування, кладу шматок до рота і вкотре ставлю перед собою запитання. Чому ми з тобою разом? Вголос більше не питаю. Відповідь завжди незмінна. Другий мащу варенням. Полуничним, малиновим, зі смородини Щоразу беру різне. Сьогодні у мене аґрус. Кисле, аж зуби зводить. Люблю. Варення з аґрусу. Так, я його люблю. Хапаю третій, вичавлюю згущене молоко і, доки не розтеклось, обпікаю собі язик. "Смачно, дякую" Кажу зі сльозами на очах і запиваю щойно налитим чаєм. Я безнадійна. Бачу твою посмішку, як тягнеш руку до чашки, чашку до губ, сміливий ковток, червоне лице і виступаючі сльози. Подумки поправляю саму себе. *Ми безнадійні. Не одружені, не закохані, не прив'язані. Але я попри все завжди питаю: Насмажимо такі наступної суботи? І ти смажиш.

З Новим роком ✨️ Успіхів всім у 2025 🥂

❄️ Вітаю любих читачів останнім віршиком у цьому році) Я не робила підсумків року, але точно знаю, що він був більш продуктивним за всі попередні, особливо в плані творчості. Дякую 😊 Побачимося в Новому році ❄️

Дякую за декламацію @maLvaaaaaaaaa

Совині сльози Тишком-нишком ковзають очі гілками дерев. Пробирається холод пір'їнами, гріючись пухом. На землі, між пожовклого листя, розпізнай гобелен. Поєднай гілочкáми частини розбитого духу. Шурх-о-тінь Я розказала правду всім, хто заплатив. На ранок прим'ята трава зберігає мої сліди. Їхня доля ковзнула з росою між стебел У саме коріння розбухлих в'язких зв'язків. З-за хмар виглядає плямований срібний сир. Тягнеться, гнеться вервечка подій і невтішних дзеркальних змін. Замість гнізда — спорожніле дупло, у якому гуляє вітер. Мої сльози осядуть на кінчиках їхніх вій. На світанку розвіються тіні розчавлених квітів.

"Дім, у якому яблуку завжди є де впасти" У моєму світі знову моросить, І знову доведеться збирати яблука. Яскраві плоди залишу собі, а прозорі й гнилі... не чіпатиму. Плюх. Чую падіння жовтого. Хихотіння злітає з уст, і влітаю у воду в пошуках. Витягаю одне, друге і вже не рахую. Вже роздивляюсь кожне окремо, Смакую події і чую падіння ще одного. Хрускіт то червоне. Упало на каміння, розкололось, пустило сік. А я вже не відчуваю того гніву, Який змусив яблуко достигнути. А може то був не гнів. Пристрасть... Його руки торкалися спини, грудей... Воно розкололось. Нехай. А зелених хіба нема? Вони, торкаючись трави, ледь чутно шурхотять. Багато. Рішення... потрібно нарешті прийняти всі. Завтра. Коли тут стане на десять яблук більше. Завтра, коли прийду сюди знову, Я заберу всі ці яблука додому. Бо лише тут для них є місце – просто впасти. А не висіти й чекати чужого часу.

Вітаємо! Раді оголосити переможницю нашого плейофу, якою стала Rain Forest. Судді віддали за неї 5 з 6 голосів, отже чекаємо на ваші привітання для авторки у коментарях під цим дописом, або на її каналі. Вона отримує 500 приємних вражень, а також путівку в наш наступний масштабний конкурс, яка дозволить їй не проходити відбірковий етап. #OWL_Tears

*** Проклюнулась травичка з-під землі. Росте собі самотньо на подвір'ї. Порушив спокій бик патлатий навесні. І вирішив по дружбі підскубти її.

*** Проклюнулась травичка з-під землі. Росте собі самотньо на подвір'ї. Порушив спокій бик патлатий навесні. І вирішив по дружбі підскубти її.

Зараз я вам таку імбу покажу

*** Глибина тебе кличе, шепоче в лісах ламінарій, Ґелґоче між рифів, заплутує час бульбашкáми. Поринь нижче піни, пташиного пір'я, до ламантинів Згубись в кольорах між рибин, новий голос отримай. – Ти проміняєш висóти на глину? Заради піщаних фортець, черепах і мінливих підводних масивів? Твої крики сплітаються з хвилями. Ти спішиш. Тут немає "винного". Течія підбирає силою. Ми – німі і не знали символів. Буль Буль-буль Поверх води розлилося блакитне сонце. Небо тисне безгранністю і цілує твого животика. Вітерець підкуйовдить пір'їнки, Обійме кожну лапку і крильце, І щоразу погладить голівку. – Ти проміняєш глибини на вітер? Заради піску на очах, краєвидів, свободи і дихання вільним повітрям? Спокушають наземні сипучі простори, прикрашені снігом, дощем, простотою? Мовчиш. Там, де вітер з водою сплітаються в танці, Де хвиля на обрій кладе свій ланцюг, Ми спілкуємось рухами ряски у звуках світанку Рухами хвостиків, крил і смішних ламінарних медуз.

*** – Ти         ша *Німий скрежіт її зубів. Світло фар невідомих автівок розкидує тіні нерівних стежин (Вер Ти Каль Них) Тіні забутих, Порослих чиїмись думками, химерних вітражних мозаїк. – А ти знала? Морські їжаки – лише плід кривої уяви. Ти знала? Знала? Зна – Ти        ша Печерні опали впадають до ока – Кристали... Топази.. Рубіни. Багатства! І це все моє, я тер лампу, я правити/ – А ти знав, що морські їжаки – плід скляної крихкої уяви?   Дива – Додай цукру в слова, розчини його йодом (оброблятимеш рани від джина і того, її, як же ж там, тиші... ) – А хто вона? Тиша... Така гарна, приємна, незвична. На дотик... м'якенька, пухнаста Стискає в уявних руках моє серце і Дихати... – Важко? – Не знаю. Тиша щипає за вуха, Лоскоче. Показує зубки, кусаючи мозок Думки розсипаються – гострі голкú "Морські їжаки їстівні" – Не крихкі.

Значить так, мої любі друзі. Питання таке: що і про що взагалі писати? 🐥

Потрісканий скляний міст Невже настало? Час застопорився. Протяжно довго гул стояв у вухах. Тривожні кроки, неосяжне місто, В пір'їнках подушóк сховався запах тіста. Секунда – невеличкий тріск. Жовтенький гаманець з квитками на виставу. Коротке повідомлення: "я лиш тебе чекаю". Блиск золотистих тіней на повіках, Янтарні очі червоніють у сльозах з рідкого жита. Зелена сукня, вплетені любистки У волосся кольору каштанів (ранніх). Прозорий шлейф із візерунком шавлії Сіріє від тривожних марень (ранить). Старечі очі розглядають скло – чарує. Бурхлива річка манить за собою вниз. Блакитна шаль вчепилася в перило – "Мене вже не врятуєш, полиши каприз" Секунда – тріщина росте. Цей день не палить голих тіл морозом. Пройдись мостом, омий лице дощем – Ніколи не кажи, що це не допоможе. Обличчя в попелі чи сажі, просто пил. Якби ж я знав що мій кінець сьогодні... Гілками дерева обійнялись стежки, Скло розкололось – тисячі морозів. Я втратив спогади про щастя, долі, крик, Тож Бензайтен не на моєму боці. Я загубив себе в обличчях тих, хто Фарбував мене в яскравій прозі. @ Твої розкидані скляні емоції.