Степан Гавриш

Другим викликом для Путіна є президент Зеленський. Давід, що грав на кіннорі (кіфарі), сміявся над усім світом зі сцени, а тепер тримає знаменитого і наймогутнішого Голіафа у цивілізаційному тупику. Тому його третій виклик – стратегічна неможливість закінчити війну двостороннім або й коаліційним мирним договором. У першому випадку не лише за Конституцією, але й за природою української державності, у президента чи колективної, на чолі з ним, влади немає легітимної можливості погодитися на будь-які територіальні та інші поступки, які пов’язані із суверенністю країни і нації. Потрібні складні і конфліктні процедури з прямою демократією (референдуми), непередбачувані і небезпечні, як іскри громадянської смути. Звичайно, можна вдатися до гібриду Мінських угод і де-факто, що буде де-юре, залишити окуповані території Росією за нею. Як власні територіальні надбання, що вже вписані в її Конституцію. Можливо, це і був далекоглядний план одного з варіантів завершення війни. Скоріш за все, виходячи із заяв президента і його основних спікерів, Банкова і українська влада на це може бути згодна. В цьому суть припинення вогню, заморозки лінії фронту, перемир’я, на які спрямовані основні зусилля президента Зеленського. Після несподіваного звільнення ефективного міністра оборони Федорова, який почав говорити про реальну можливість перемоги над Росією, наш лідер ще більше акцентував увагу ледь не на негайному мирі з Росією, бо «зима буде дуже важкою, у партнерів немає необхідних нам протиракет, а Путін неминуче проведе в кінці вересня мобілізацію і залучає північнокорейські ракетні війська для ударів по Україні». Завдання Збройних сил – триматись і ще раз триматись та протистояти оркам. Поразка, перемога, виснаження до неможливості вести війну у текстах президента як терміни відсутні: «У будь-якому разі наші військові мають утримувати фронт. Коли вони утримують фронт, це дає президенту можливість вести сильний діалог з ворогом. Якщо ситуація на полі бою недостатньо сильна, діалог перетворюється на надмірні компроміси. І це не в наших інтересах». Президент голосно закликав партнерів зміцнити підтримку, особливо у сфері ППО. Головним способом тиску на Путіна Зеленський назвав удари у відповідь. В цих умовах, за його словами, Україна має спільний план, як чинити тиск на Путіна, щоб він зупинив війну і примусити його до переговорів. Очевидно, якщо не вигідних, то прийнятних для України: «Путін не хоче зупиняти цю війну, але він її зупинить. У нас є план. Ми розуміємо, що маємо робити. Це спільний план з нашими партнерами про те, як чинити на нього тиск». Впевненість і рішучість президента, його переконаність у внутрішній силі і потужності партнерів природньо виключили будь-які аргументи і деталі такого «ядерного плану». Можливо, вони містяться у переданих США 11 серпня його пропозиціях. Тут може бути зарита велика собака. Її ніхто не наважується відкопати, бо не вірить, що вона там є. Можливо, Росія на якомусь етапі може погодитися на «капітуляційне перемир’я», але не на мир. Переговори про нього будуть вести десятиліттями дипломати і їхні діти й онуки. Розуміючи, що ядерна держава ніколи і за жодних умов не поверне Україні захоплені території. Навпаки, буде вимагати, погрожуючи черговим вторгненням, віддати їй неокуповані запорізькі і херсонські землі та створити буферні стерильні зони вздовж її кордонів на глибину від 40 до 60 км. Постійно тримаючи в стресі українців і навіть саму патріотичну їх владу. Як вона не повернула і ніколи не віддасть Карелію Фінляндії та Курильські острови Японії, яка для самоуспокоєння називає їх своїми «північними територіями».

Новий суспільний договір, який ми мовчки, після російського вторгнення, уклали з президентом і верховним головнокомандувачем. Конклюдентний. Не словами, як із київськими князями, чи на папері, як із Пилипом Орликом, а через конкретні дії. Ми повністю підтримали і продовжуємо підтримувати основні рішення і дії Зеленського, навіть якщо вони нам не подобаються або ми вважаємо їх помилковими. Тривалою, більш як 5-річною, практикою взаємовідносин ми перетворили наміри погодитися на умови і створити особливі права та обовʼязки на час війни на правилах глави держави. Президент Зеленський таким чином отримав небувалу, вище Конституції, політичну і юридичну легітимність. Його слово і рішення сильніше і вище закону. Війна зобовʼязує і не залишає простору з часом на процедури демократії. Значна частина, а може й більшість українців із цим не згодна, але змушена консенсусно приймати як формулу спільної стійкості і взаємодії. Проте це не інноваційний суспільний Perpetuum mobile. Скоріше, ми підходимо до своєрідного часового парадоксу. Близького до фізика Вільяма Ньюкома. Відносно несумісності детермінізму та свободи волі. Коли зіткнення обʼєктивних зумовленостей соціуму і людської психіки формують нові ланцюги причинності, коли одне явище (причина) за певних умов породжує інше (дію). Причому всі події визначаються раніше існуючими причинами. Отже, створений нашою із президентом Зеленським причинно-наслідковий звʼязок детермінує обумовленість і спільність наслідків. Президент визначає головним пріоритетом мир із Росією. В умовах, які існують і можуть нести реалістично змодельовані умови. Він можливий виключно, майже імперативно, лише при досить болючій капітуляції. Мʼяка, компромісна і навіть договірна без тривалого перехоплення ініціативи у війні неможлива. Обʼєктивно. На відміну від ситуації війни Трампа з Іраном, будь-який очевидний відступ Путіна від основних цілей «СВО» буде його особистою поразкою. Шансів оголосити її перемогою, найскоріше, у нього немає, навіть якщо всі російські праски і двері про це будуть говорити 24/7. На відміну від американського колеги, його війна і для нього є екзистенційною, від якої залежить його політичне і фізичне майбутнє, від якого залежить історична доля російської держави і майбутність конгломерату її народів, народностей, етносів. Це головний виклик особисто для російського правителя. Мертва петля особистості. Стан замкненого психолого-фізичного кола, де він застряг у руйнівних сценаріях, з яких неможливо вийти звичайними способами.

Нарешті, серйозним викликом може виявитись провисання між двома стратегіями. Політико-дипломатичною — з примусом Путіна до миру, якого він не хоче, бо розглядає його як власну екзистенційну поразку. І воєнно-політичною — масштабування, нарощування власної з постійною ескалацією для створення ефекту колапсу навіть на європейській частині Росії. Ми не впевнені, що подібний план може бути реалізований через втрату часу, ударних темпів та воєнного лідера, який інтенсифікував й мобілізував західні компанії розширювати виробництво все більш автономних з бойовим ШІ безпілотників та інших видів інноваційних озброєнь. Розуміючи, що Путін зараз буде йти у «ва-банк». Він буде ставити на карту абсолютно все заради перемоги, не залишаючи шляхів для відступу. Балістики Північної Кореї із воєнними підрозділами, які набувають воєнного досвіду для майбутньої війни із багатою, процвітаючою сестрою, новітня балістика і дрони Ірану, які він продовжує успішно виробляти у підземних заводах, китайські чіпи і ШІ, при емпатії страху західних союзників, відкривають кремлівському диктатору нові двері для війни в Україні. У президента Зеленського, якщо він хоче перемоги у історичній визвольній війні українців, залишається єдиний вибір — відмовитись від власних амбіцій і навіть справедливих образ во імʼя обʼєднання нації, політичних груп і громадських рухів для створення української матриці єдності, яку неможливо буде зламати. Для того потрібно одночасно мало і дуже багато — воля, рішучість і відповідальність во імʼя всіх нас, українців, їх свободи і майбутнього дітей, що народилися в Україні і не покинули її. Ми зовсім не впевнені, що подібна філософія і єдина можлива стратегія одночасно навʼязливо бентежать розум нашого лідера. Може, й тому, що викликів персонально для нього і держави цілком самодостатніх українців значно більше, аніж часу на їх вирішення. Але, як у «Легенді про Уленшпігеля», неминуче «попіл Клааса» неминуче стукає в серце. Мав би кликати до помсти за віроломний напад, терор і геноцид, памʼяті про сотні тисяч безвинно вбитих, вічну скорботу перед невинно замученими, закатованими і посіяній нечисленними могилами українців землі героями і їх рідними. Для нас, українців, які захищені від смерті війни лише випадковістю, важливим, як саме життя і смерть, є курс президента. Чи має він бути чіткий, ясний і зрозумілий для його виборців і решти громадян? Чи ми готові і далі безумовно довіряти їх лідеру і підтримувати будь-які його кроки та дії? Реально — це існуюча сталість.

Ми не спостерігаємо нічого подібного у жодного із нинішнього воєнно-політичного істеблішменту. Бо Воєнний кабінет президент створити не наважився. Перше. Війна на дистанції машинами. Правил ще немає, хоча це вже нова ядерна зброя. Друге. Автономність із самопрограмуванням машинних роїв з мінімальною участю оператора. Третє. Втрата крупними державами колишньої монополії наносити противнику стратегічну шкоду. Четверте. Війна стає величезним безкінечним цифровим полем з боєм автономних роботів і дистанційно керованих снарядів. Для переваги у такій війні потрібно створити можливості одразу у пʼяти сферах. На воді і під водою, на суші і в повітрі, в Космосі і цифровому просторі, володіючи передовими здатностями кібербезпеки. Пʼяте. Поле бою стало максимально прозорим, де, як мінімум, на дистанції 25–50 км на людей і техніку полюють безпілотники і роботи. І останнє, що принципово важливо, – більше не буде традиційної масової мобілізації. Її замінить «інтелектуальна», де люди будуть діяти в симбіозі з роботами. Це обʼєктивний процес, оскільки доступні нам типи озброєнь, «Томагавк», ядерної зброї, авіаносців і F-35 Росія досить швидко нейтралізує, але не може справитись з постійними технологічними інноваціями все більшої кількості ударних безпілотних і роботосистем. Для виправдання формального права президента звільняти одразу основних командуючих обороною у нього мав бути чіткий план – не допустити провалу і не втратити важко здобуті паритет та зачатки ініціативи. Більше. Із інформації інсайдерів, оцінок осінтерів і фактів журналістів-розслідувачів зовсім не виключено, що ми знову зіштовхнулися із кризою управління, в якій інституційні лідери воюють між собою за контроль «над територією» і увагу президента. Ще більш важливо було прорахувати дії Кремля, який захоче скористатися дуже чутливою кризою у воєнному управлінні, розуміючи, що союзники не будуть готові віддати Україні свої запаси проти ракет і негайно ввести додаткові «санкції-дракони», які б зменшили можливості Московії виробляти не тільки ракети і дрони, але й КАБи. Найважливіше в цій ситуації – не перетворити удари у бліц-шахи. Проте це також може бути планом довести їх до «Армагеддону», коли нічия буде означати перемогу чорних. Напевно, оскільки перший хід, вторгнення, зробила Росія, то чорними фігурами грають українці. Посадити Путіна за стіл переговорів, коли він зрозуміє, що досягнути інших воєнних результатів він не спроможний. Як і Україна. На цьому ґрунтується стратегічний песимізм Залужного – війну на виснаження виграти не можна. Як і в оцінках марності руху України до НАТО, бо воно існує лише у парадигмі Другої Світової війни, так і математиці прогнозу результатів війни на виснаження. Це позбавляє Україну на перемогу, як збереження повноцінного авторитету. З опорою на гарантії союзників.

Це якраз шлях до першого кластера із двох відкритих, а ще 4 заблоковані Угорщиною. Перший — верховенство права, демократія і робота державних інститутів — ключовий. Переговори по ньому перші, а закриваються — останніми. У нас немає сумніву, що неефективна влада не може стати перешкодою для вступу в ЄС. Але вона здатна зламати процедуру. Франція та Німеччина разом із комісаром із питань розширення Мартою Кос пропонують модель поступової інтеграції в міру виконання конкретних вимог ще до повного формального вступу. Президент заявляє, що ми не будемо «державою другого сорту» і нам потрібне повноцінне членство. Проте «хто дівчину обідає, той її і танцює». Президенту Зеленському потрібен ребрендинг. Війна не залишає йому шансів. Потрібні рішучі реформи «зверху». Треба зламати старий і поганий лад та створити новий, справжній, з опорою на національну ідею та захищаючи національні інтереси. Це чергова мрія. Але вона — першопричина будь-якого людського прогресу. І точно задає вектор руху для всієї нації. Найбільша проблема і жорсткий виклик — чи зможе президент Зеленський подолати в собі актора і пробудити державного стратега? Тобто перейти від політики імпровізації і креативної оборони до стратегічного планування, визначення спільних із українським народом цілей, завдань та способів (інструментів) їх досягнення. Спробуємо пояснити. Непідготовлене, емоційне, без жодних аргументів одночасне звільнення міністра оборони і главкома може виявитися серйозною помилкою. Близькою до фатальної. Путін не лише негайно перехопив ініціативу, яку втрачав, але й суттєво масштабував ескалацію, перетворивши всю територію України на гаряче поле бою. Головною метою тепер є не лише фронт, де він відновив активні наступальні операції, але й вся без винятку система життєзабезпечення українців. Від торгових портів, які припинили свою роботу і експорт врожаю цього року, до знищення логістичних центрів і артерій забезпечення людей і їхніх домогосподарств усім необхідним. Цілеспрямований геноцид. За перше півріччя цього року загинуло 1396 і поранено 7978 цивільних, що на 37% більше, ніж минулого, і на 114% більше, ніж позаминулого року. Про це кричить Управління Верховного комісара ООН з прав людини в Україні. Щотижня в Україні гинуть від 70 до 100 цивільних людей. Стратегування мало би передбачати створення надійної системи активної і пасивної безпеки від російських ударів з неба. Швидкої побудови стаціонарних і надійних бомбосховищ у кожному мікрорайоні, у висотках, на вулицях тощо. Розширення мережі мобільних вогневих груп із снарядною і ракетною зброєю із залученням воєнних пенсіонерів-добровольців та «вигідного» спонсорства. Натомість — піарний і абстрактний план стійкості та чергові безкінечні оголошення про важкі жертви і збитки. Немає жодного сумніву, що Путін веде власну екзистенційну війну не тільки з метою знищення української державності з її народом, але й особисто з Володимиром Зеленським. Будь-який його міжнародний і воєнний успіх він розглядає як приниження для себе і загрозу особистої поразки. Актор-пересмішник, несистемний політик перетворив ще недавно крутого глобального гравця у бункерного діда, який вже 4,5 роки не може справитися із роззброєною, розсвареною, без справжньої національної еліти країною. Його влаштовував Сирський, який у повільному ступорі програвав війну, але він пережив часи страху від асиметричної стратегії молодого оборонного міністра Федорова. Новий міністр оборони, на жаль, на протилежному стратегічному кінці поля бою. Він може виявитися далеким від технологічного концепту війни машин, який бурхливо застосовував міністр-технократ. В цьому плані на засіданні Дипклубу Українського кризового медіацентру ситуацію досить точно артикулював колишній главком Залужний. Без сумніву, він чи не єдиний крупний сучасний воєнний стратег, який публічно і аргументовано продовжує розробляти доктрину майбутньої війни, яка вже йде сьогодні.

Врешті виникла і процвітала держава в державі. «Династія» стала її символом і поводирем в український хаос. Премʼєр-міністр Сінгапуру Лі Куан Ю залишив рецепт для президента Зеленського: «Щоб перемогти корупцію, почніть з того, що посадіть трьох своїх друзів. Ви точно знаєте, за що, і вони знають, за що». Він ним не скористався. Навпаки. Захистив, зберіг, блискуче переключив увагу. Не засудивши, не образившись за зухвале і цинічне зловживання дружбою із главою держави. Ніяких антикорупційних реформ. Навіть під тиском союзників, які послідовно оплачують його лідерство і воєнно-фінансову стійкість держави. Чи можемо ми сподіватися в такій ситуації на здатність всього правлячого класу вдатися до вирішальної і можливої стратегії перемоги над рашизмом? Не лише НАТО, але й ЄС все сильніше сумніваються в можливості прийняти Україну в члени в найближчому майбутньому. Ще більше — в її внутрішній готовності витягнути із свого тіла глибоко засілу кулю корупції і владного волюнтаризму для створення держави рівних можливостей та спільних цінностей. Про це пише FT із посиланням на топ-єврочиновників і дипломатів. Причини — масштабна корупція, стан судової системи і владні проблеми із дотриманням базових вимог ЄС. Незважаючи на прямі публічні закиди євролідерів: прискорити, з одного боку, розширення союзу, а з другого боку — надати Україні преференції, але якщо вона самовилікується від тяжких внутрішніх недуг. Не факт, що безцінна безпекова сила і воєнний гарт України, на що найбільше розраховує Зеленський, переважить по суті внутрішню цивілізаційну кризу, коли владу постійно захоплюють нечестиві і нездатні до управління нею. ЄС вже безапеляційний. Україна надто далека від його стандартів у принципових сферах боротьби з корупцією і за незалежність судової системи: «Неможливо прийняти в ЄС країну з населенням 40 млн людей, яка займає 104 місце у світовому рейтингу корупції». Це Індекс сприйняття корупції Transparency International за 2025 рік, де Україна отримала 36 балів із 100 в оцінках 182 країн. Єврокомісія у своїй доповіді про виконання антикорупційних заходів владою висловила сумніви відносно стійкості антикорупційного курсу України. По суті, безкінечний перелік вимог до реформи судової влади, особливо Конституційного Суду, політизації посади генпрокурора, посилення перевірок суддів Верховного Суду і збереження участі тут незалежних міжнародних експертів.

Росія знову впевнено домінує. За даними МОУ, за минулий місяць ми перехопили лише 29 із 195 балістичних ракет Росії. Ще 40 не досягли цілей. Із 265 крилатих «Калібр», «Іскандер-К», Х-101 та інших типів ракет ми нейтралізували лише 187. Із 8 653 безпілотників наше ППО збило 5 143. За останні півтора тижня ми не збили жодної російської балістичної або квазібалістичної ракети, включно з північнокорейськими KN-23/24. Зеленський попереджає про різке скорочення протиракет і поставку в цілому цьому році лише третини від 2025 року. За його словами, «у наших партнерів є ці ракети». Необхідні відповідні політичні рішення про поставки і прискорення виробництва, включно з локалізацією в Україні. Перехоплення балістики і контроль над небом — виглядає основною стратегією президента Зеленського. Для цього потрібні Patriot PAC-3 MSE. Надати 300 одиниць, як просив глава України, Трамп категорично відмовився. До початку конфлікту з Іраном у США їх було більше 2300, а з початку лютого на цей час їх залишилось близько 800. Майже половина залишилась перехоплювачів для ще більш просунутої системи THAAD. Експерти Центру стратегічних і міжнародних досліджень (CSIS) пропонують Зеленському скуповувати С-300 на пострадянських ринках і модернізувати їх до можливості збивати балістику, хоч технічно це майже неможливо. Можливо, ще в цьому році вдасться виготовити біля 1000 PAC-3, а до 2030 року навіть і 2000 компаніями Lockheed Martin і Northrop Grumman. Ця стратегія, як мінімум, веде до невизначеності, якщо не гірше. Спробуємо оцінити її потенціал. Але для цього нам потрібно витягнути кулю з ноги. Чи голови? Можливо, що нам навіть не вдасться встановити того негідника, який її там залишив. Бо вона може бути родовою. Ми з нею народилися з подарунком незалежності. Як спадок радянщини, совєтського способу життя, коли комуністичні еліти були жирними паразитами на тілі держави і суспільства, а воно мстилося масовими розкраданнями народної власності. Зеленський обіцяв «слугою народу» розстрілювати казнокрадів і корупціонерів, нечесних суддів і переконував нас на стадіоні та у своїй першій промові, що перепише і закриє цю ганебну сторінку політичної історії. Ми не дуже вірили, але ще більше хотілось нарешті праведного життя. Мрії перемогли. Зеленський легко здолав олігарха Порошенка, який надав корупції легітимний статус. Проте все повернулось «на круги свої». Клептократія какістократів. Поки молодий президент вояжував, переконував, вмовляв Захід дати зброю і гроші для оборони, його найближче оточення, міністри, загартовані в Трускавці нардепи перетворились у армію казнокрадів, яка воювала проти української нації в тилу. Спочатку вони були «блакитними альхінами». Ховались за ідеями, сором’язливістю, принциповою відданістю особисто президенту, але без постійних мук совісті при злодійстві. Як це було у Олександра Яковлевича, завгоспа 2-го дому Старособесу із «12 стільців».

Зупинка експансії Путіна загрожує глибокою внутрішньою кризою і розпадом країни-орди. Поки президент Зеленський не визначиться із цією зовсім не філософією, ми не будемо впевнені в його замислах і планах. Найперше потрібно визначитись із цілями війни, якщо сказане є істиною. Їх розмитість дезавуює українців, ЗСУ, союзників і Трампа. Якщо це гра, а прихованою ціллю є певна, але мʼяка перемога України, то вона не виправдовує себе і не має шансів на успіх. Якщо мова йде про якість форми капітуляції, то навіть замовна соціологія не підтвердить підтримку такої ідеї виборцями. Більше того, в цьому випадку союзники цілком виправдано можуть, якщо не відмовитись, то звести підтримку України до крайнього мінімуму. Давно назріла необхідність розуміння, хто в Україні формує стратегію війни і всю, без виключення, політику управління нею: особисто президент Зеленський, колективна ставка верховного головнокомандувача, забута всіма РНБО чи Міноборони з Генштабом, тобто воєнні. Наприклад, за Конституцією і законом про оборону України, головним органом військового управління з планування оборони держави, стратегічного планування застосування ЗСУ та інших сил оборони, а також координації і контролю за виконанням оборонних завдань є Генштаб ЗСУ. За час війни президент без жодних належних пояснень звільнив трьох главкомів і чотирьох міністрів оборони. При цьому останнє звільнення воєнного технократа Федорова досить чітко демонструє дефіцит стратегії в умовах, коли новий главком знаходиться в тіні верховного головнокомандувача. У момент, коли ми розриваємось між двома стратегіями, ні одну з яких не можемо реалізувати, цю «темну» паузу інтенсивно ескалує Путін, перейшовши до класичного ісламського тероризму: нанесення масових ударів по квадратах і окремих локаціях цивільних територій, прицільні удари по житлових будівлях, енергетичних і інфраструктурних обʼєктах, ТРЦ, полювання за окремими цивільними автомобілями, звичайними людьми на базарах, доктрина залякування смертю, жахами страждань, втратою близьких та майна для примусу відмовитись від держави і власної ідентичності. Це — путінізм. Руській мір способів життя і цінностей. Як політична ідеологія навʼязується «Іскандерами» і північнокорейською балістикою KN-23/24. Чистий, без читання біблійських текстів, державний тероризм путінської Росії. 3 з 4 російських ударів влучають у цивільні обʼєкти. Це не комплексна стратегія виснаження України, а практика стримування геноциду. Ще вчора, як нам здавалося, нарощування масових ударів ЗСУ middle і deep страйками по окупованих територіях і воєнно-інфраструктурних обʼєктах Росії давало надію на перехоплення ініціативи у війні. Її підтримувала впевненість у технологічній перевазі західних воєнних можливостей і використання бойового ШІ над ізольованою санкціями Росією. Можливо, ми й помиляємося. Але в одну мить все змінилося.

Ми вважаємо розгубленою ілюзією стратегію «фінляндізації» мирного процесу завершення війни. З одного боку — ми в принципово інших історичних умовах, коли Путін, на відміну від Сталіна як союзника США і Великої Британії у безапеляційній боротьбі з Гітлером, є глобальним агресором, який діє за лекалами берлінського колеги. Дійсно, з іншого боку, за московською мирною угодою у березні 1940 року в обмін на 11% своєї території Москва гарантувала Фінляндії державну незалежність. Так була завершена війна, але її закінчено було лише московським перемир’ям у 1944 році. У лютому 1947 року Паризьким мирним договором з Фінляндією Кремль, США, Велика Британія, Франція, союзники разом з УРСР, тобто держави антигітлерівської коаліції, принизливо передали СРСР регіон Петсаму (Печенга), зобов’язали виплатити йому 300 млн доларів у тих цінах репарацій, обмежили чисельність ЗС Фінляндії, заборонили мати ядерну зброю, підводні човни та бомбардувальники. Правда, репарації платилися 8 років фінськими товарами. Лише в 1990 році фіни вийшли з Паризького договору, а нещодавно — і з обмежень щодо ядерної зброї. Путін хоче використати антиросійську коаліцію, яка має погодити — примусити до капітуляції України. Очевидно, проміжної. Як показав досвід написаних Сурковим разом із українцями Мінських угод, вигідних із повзучою політичною анексією України, Кремль не дасть жодних шансів на вільне, незалежне, навіть із воєнним нейтралітетом, існування державності українців. У Путіна невиліковний комплекс месіанства. Спасителя. Він ще більше вірить у свою виняткову місію, рятує Росію і розчаровується через невдячність, абсолютну залежність від влади під виглядом турботи. Це виснажує його. Він вигорає. Занедбавши власне життя і все більше руйнуючи особисті стосунки. У нього все частіше проявляється марення про продовження чи навіть завершення історичної ролі царів та імператорів, на тлі релігійних переконань про моральну зверхність над іншими, які аморальні. Це метафізичне наповнення національної ідеї путінської Росії. Такий собі духовний або філософський стрижень, який формує оболонку і захищає внутрішню войовничу ідею орди. Тобто концепція суспільно-політичного устрою, яка базується на постійній експансії, підкоренні інших народів, жорсткій централізації влади та сприйнятті війни як основного способу існування і збагачення держави. В основі — культ сили. Внутрішньої і зовнішньої. Бо російське суспільство підпорядковується єдиній воєнній меті. Інакшість жорстко карається. Московія перейняла таку деспотичну модель управління у Золотої Орди, де Путін, по суті, є планом власником країни та її людей. Його стратегія експансії вимагає постійного розширення кордонів.

Третя відповідь феномену президента Зеленського – війна. Народні маси і воєнні на чолі із Залужним зламали бліцкриг Путіна. Виглядало логічним створення єдиного лише із жовто-блакитним кольором воєнного кабінету. Запит на єдність, стійкість і жагу набити морду московитам був неймовірний. Образ верховного правителя, сумнівний за державотворчим досвідом, реальними професійними знаннями і розумінням історії воєн, швидко перетворювався в сакральний. Лише його рішення, його замисли і плани стали вирішальними у війні. Мнимі конкуренти, розумні опоненти і мислячі та ефективні стратеги викорінювались або ігнорувались. Конституцію поклали на полицю і дали команду не відкривати. Тимчасовий хаос паперів – під контролем однієї людини, одного Офісу, одного політичного класу. Четверта. Актор Зеленський став зірковим правителем українців, який помножив на «нуль» силу ядерної імперії Путіна. Як Давид із пастуха, який камінцем із пращі вбив без минулого воєнного досвіду, шолому, панцира і меча чи не останнього філістимлянського воїна-велетня Голіафа. Та ще й відрубав йому голову його ж мечем. Неперевершена акторська гра, особиста відвага, непоступлива рішучість, впертість, невичерпна енергія робити все самому і бути всюди, іскрометний КВНівський креатив у політиці і дипломатії вивели його в групу глобальних лідерів. Путін ненавидів, Сі Цзіньпінь – ігнорував, Трамп не розумів, бо шоу в політиці перемагає лише в Америці над імперією. Байден, євролідери і їхні союзники за спиною Зеленського бачили і розуміли український народ, який реально і був маленьким Давидом проти московського монстра. П’ята і не остання. Створена Зеленським разом із Байденом, Джонсоном і Макроном та союзниками антипутінська, антиросійська воєнна коаліція перетворила Україну на значного і сильного геополітичного гравця, а Володимира Зеленського – на двигуна боротьби із диктатурами та створення нового світового порядку. Без перебільшення. Від наслідків завершення війни в Україні залежить завтрашній світопорядок і доля західної цивілізації. Екзистенційна війна. Особистість у цій війні відіграє підпорядковану роль. Для України її ціллю може бути лише і виключно перемога. Середини немає і не буде. В цьому може й бути головний виклик для особистості президента Зеленського. Він просить, наполягає на мирі з Путіним у будь-який час і майже на будь-яких його умовах. І навіть «примушує» його до нього в перші «40 днів», а тепер і в наступні. Той вважає це слабкістю неофіта і продовжує нарощувати ескалацію, чекаючи капітуляції і юридичного визнання його права на агресію. Трамп, який театрально закликає Зеленського до «9 чи 10 миру» з Путіним, через це відмовився укладати інвестиції країни у війні, яка не ставить ціль вбити Голіафа. Вона приречена платити за український щит на її кордонах через екзистенційну загрозу своєму існуванню та віртуальності НАТО. Навіть якщо Путін або його наступник згодяться зупинити війну, то тільки на умовах відмови України від втрачених або формально включених у Конституцію РФ територій. Капітуляція. Вона приведе до неймовірно важкої рани у нинішніх і майбутніх українців. Жодних гарантій на відновлення війни більш сильною Росією із стратегією вторгнення не лише у вільну частину держави, але й одночасне проникнення одразу в одну або кілька країн ЄС, є лише математичним прогнозом. Жодних гарантій майбутньої безпеки України, реального плану її економічного не лише відновлення, але й перетворення у високотехнологічну систему, сильно воєнну машину немає і не видно. Жодних практичних ідей та механізмів для такого сценарію. Погане питання може бути пов’язане з невірою союзників до українців і їх здатності не лише втримати і захистити свою державу, але й добитися виснаження Росії, щоб це стало її поразкою.

👀 До 24 серпня у Путіна залишається достатньо відкрите «вікно» для ескалації терористичних ударів, які не мають жодної практичної воєнної цілі, крім залякування українців, і фактично переслідують мету геноциду 👉 https://from-ua.org/uk/mneniya/701728-stepan-gavris-ugrozaet-li-kievu-blekaut-i-razrusenie-energeticeskoi-infrastruktury-k-dniu-nezavisimosti-ukrainy.html

Феномен українського президента має відповіді. Перша — Володимир Зеленський був неперевершеним лідером не тільки в «Кварталі», але й на сцені у своєму жанрі, ефективно витісняючи з простору Мельпомени тих усіх служителів доньки Зевса й Мнемосіни, заповнюючи телевізор комедіантством. Його лідерства вимагало більшого і більшого. Натомість у трансфері у політичне поле він блискуче зіграв роль «міфічного слуги народу», який одним помахом кинув політику з пʼєдесталу. І хоч спадкові політтехнологи та його креатури намагалися розбавити театральні репризи політичними текстами, настала епоха шоу, неймовірних і нереальних обіцянок, яскравого піару та самовпевненості. Друга. Володимир Зеленський взявся із завзяттям руйнувати стару систему колективного управління країною планами олігархів. Коломийський несподівано надовго застряг у тюрмі, все ще президент за Конституцією Порошенко ледве виживає на далекій периферії. Інші втекли в Монако або Москву-Ростов. Натомість нового лідера оточили випадкові люди з вулиці, головними радниками стали несистемні вчорашні помічники помічників, референти, заступники і просто друзі. Нові нувориші. Одночасно вʼюнкі клептократи. Вміло перерозподіляючи бюджет та багатства країни на користь вузького правлячого класу. Врешті, ми зіткнулися з небезпекою управління державою некваліфікованими, некомпетентними і навіть часто аморальними людьми — какістократами. Понад 30 чинних та колишніх нардепів, у більшості із «Слуги народу», отримали підозри за антикорупційні дії. Лідер сів у шпагат, з якого не може встати й до цього часу. Між друзями і національними інтересами. Останні неминуче мали переважити. Потрібен був арбітр. За Жаном Боденом. Суверен, який стоїть над приватними і груповими інтересами, як ворог системи. Володимир Зеленський нікому не довіряв. Ані суду, якого швидко не зміниш. Тим більше Конституційному. Ані НАБУ із САП разом із конкурентами за славу — невтомними спільнотами антикорупціонерів. Свої в СБУ і прокуратурі не впоралися. Він став верховним правителем із функцією неупередженого судді, до якого мали апелювати ворогуючі й конкуруючі сторони задля збереження цілісності та миру в Україні.

Чотири з половиною роки кривавих зіткнень українців з орками повністю змінили розуміння суті нового типу воєн. Минулі стратегії, навіть Сунь-цзи, Ксенофонта з придумкою маневреної війни, Юлія Цезаря із раптовістю нападу і виснаженням противника фортифікаціями, Ніколо Маккіавеллі, Карла фон Клаузевіца, Бадліддела Гарта з непрямими діями і автора затяжної народної війни Мао Цзедуна та інших, тим більше стратегії Наполеона, Гітлера, Сталіна, Черчилля, безжальні масовими летальностями для перемоги будь-якою ціною, — вже далеко в минулому. Ми неодноразово писали про їх інерцію в сучасній війні. Навʼязану Росією, яка і сама невтомно шукає вихід із неї. По одній ключовій причині: нові, розумні види зброї, високі технології, які лише прискорюються на полі бою, системність його організації, як у матриці, з використанням швидких алгоритмів міняють не правила, змінюють характер і тип війни: машини, імпульси, обʼєднані в колективний алгоритм взаємодії, перетворюються у солдат і зброю нової епохи. Завдяки цьому навіть маленька країна з малим населенням і незначною армією здатна протистояти і виснажити велику воєнну державу. Україна це вже доказала. Для цього потрібно мало і багато одночасно: опора на адаптивну швидкість застосування бойових технологій, які безкінечно модернізуються і самопрограмуються, помножених на внутрішню стійкість нації та ексклюзивну єдність влади з нею. В цьому суть не скільки виживання, яке взагалі позбавлено логіки як самоціль, найперше — перемоги над ворогом. Над російською імперією. Ми не впевнені, що саме за це має нести відповідальність Захід. Це задача демократично обраного майже 2/3 українських виборців президента Зеленського. Він сконцентрував у своїх руках зовсім несподівано ледве не 100% всієї розпорядчо-виконавчої влади. І змушений нести відповідальність за розвиток подій в державі, за її межами і у війні з Росією Путіна. Це виклик для нас і для нього одночасно. Жодного, навіть найменшого в наближенні, воєнно-політичного досвіду у нього не було. Навпаки, його пересмішний, «стьобний», артистичний жанр саркастичного висміювання влади робив з нього майже ідеального кандидата у ліберального типа політика, зовсім не обтяженого авторитаризмом. Тим більше готовністю бути «автократом без кордонів».

Чорний час геополітики. Філософи пишуть про закони еволюції, які, врешті, призводять до зламу моделі співіснування світу, збудованої на основі угод після глобальних або великих регіональних воєн. Так би мовити, прийшов час. Людство стрімко переходить на інший щабель свого існування і розвитку. Високих технологій із немислимими можливостями на основі ШІ. Трамп – лише своєрідний тригер, прискорювач і вигодонабувач. З іншого боку, він лише продукт технократичної диктатури Ілона Маска, Пітера Тіля, Тіма Кука, Сема Альтмана, Марка Цукерберга, Білла Гейтса, Арвінда Кришни, Джонсона Хуана тощо. Для прориву ШІ, його гарту в екстремальних умовах, створення його виключних можливостей сили потрібна війна, якщо Землю не атакують великі астероїди. Саме вони створюють принципово нові, системно організовані види зброї, які змінять докорінно геополітику. Лінія розлому в ній буде проходити саме по невидимих алгоритмах ШІ, квантових компʼютерах, нових видах енергії і гіпермасових роботизованих машинах. Основне поле бою, як полігон, – російсько-українська війна. Китай, Росія, до яких глибоко вмонтовуються Північна Корея та Іран, проти США і Європи – на тілі, артеріях і нервах України. Не так прямолінійно, але в цьому напрямку пише Марк Чемпіон у Bloomberg. Неперевершена стійкість українців. Невдачі, які не дають перетворити перевагу на успіх, – вина Заходу. Безглузда війна Трампа в Ірані, нездатність забезпечити Київ протиракетами «Патріот», відмова надати передову наступальну зброю для подавлення місць запусків російської балістики і заводів збадьорюють Путіна воювати. Ще більше заохочує кремлівського диктатора продовжувати війну когнітивна нестабільність та суперечливість Трампа, який відмовив Зеленському надати 300 протиракет PAC-3 і рішення про дозвіл на їх виробництво в Україні разом із союзниками. «Захід знову може підвести війну в критичний момент і втратити шанс зупинити війну». Чому ми послідовно акцентуємо увагу на політичному значенні країни? Поза тривалу американо-ізраїльську операцію проти Ірану, вкрай низьку можливість китайського вторгнення в Тайвань, війна в центрі європейського континенту ядерної держави без зрозумілих, логічних і реальних цілей зламала всі існуючі домовлені і звичаєві умови і способи взаємного існування націй і народів. Натомість на перше місце вона привела силу. Переважну, відчайдушну або й зухвалу. Єменські хусити офіційно кидають виклик наддержаві Трампа, наносять ракетно-дронові удари по їхніх і союзницьких воєнно-торгових кораблях у «Воротах сліз», Баб-ель-Мандебській протоці, що зʼєднує Червоне море із Аденською затокою в Індійському океані.

Небезпечно, що внутрішня нестабільність ще більше буде провокуватись політтехнологічними рішеннями, але й посилювати можливі негативні зовнішні тенденції. The Telegraph стурбовано пише про прогноз кризи Коаліції охочих як суперлокомотива підтримки України у боротьбі з Росією. І не тільки через відхід Макрону і перемогу Марін Ле Пен. Der Spiegel і Politico синхронно «каркають» на Фрідріха Мерца, який може втратити посаду вже восени цього року через рекордне падіння рейтингів та кризу всередині правлячого блоку ХДС/ХСС. Це може статися 6 вересня, коли у Саксонії-Ангальт та інших землях ХДС вдариться у бетонну стіну поразки. Британський гамбіт. Kanzlertausch. Мерца можуть замінити на премʼєра Північного Рейну-Вестфалії Хендріка Вюста. Стабільно проукраїнського. Або партійно-політичний хаос і дострокові вибори на користь проросійської «Альтернативи для Німеччини». Розвідка США вважає це найбільш сприятливим приводом для атаки на ЄС, посилення своїх агресивних дій, здійснення серії кібератак або й рішучого вторгнення в одну з країн альянсу. Як пише WSJ, щоб розколоти НАТО. Наприклад, обмеженим наземним проникненням із використанням масових кібератак та підтримки високого рівня гібридних загроз по всій лінії кордонів з ЄС, розуміючи, що за далеким океаном США стануть у найбільшу страшну позу, але втручатися не наважаться. Посилаючись на розмитість Статті 5 та перевагу дипломатії. Бо запасів «елітної» суперзброї у США після «прогулянкової агресії в Іран» у них не залишилось. Головна роль тут знову належатиме Трампу, але він не зможе і не здатен її зіграти. Все більше виглядає, що він герой другого плану, який великим віником розганяє штормові хмари, вмовляючи їх пролити «Велику Америку» і рясним дощем із золотих зливків, довгих купюр і біткоїнів. Лузер-виживальщик. Непередбачуваність і засіви хаосом, як його головна зброя, втратили ефект несподіванок і страху перед силою Америки. Вона поволі покидає «когнітивного Доні», зосереджуючись на нових периферіях глобальної держави. Високотехнологічних компаніях і корпораціях. Без них діючий глава Овального кабінету не може прийняти жодне важливе рішення. Поки що, у внутрішній політиці. Попри його готовність до миру з Іраном на будь-яких його умовах, той демонстративно веде переговори по Ормузькій протоці з Оманом по новому статуту БС без американців — з Пакистаном, Катаром, Кувейтом та іншими країнами Затоки. Тепер, погрожуючи вже не тільки наносити ракетно-дронові удари по їхній нафтогазовій інфраструктурі і опріснювальних заводах, але й вдатися до наземних воєнних операцій на їхніх територіях. Найперше — в Іраку. Допоки там будуть воєнні бази США.

Ще більш важливою є оголошення воєнної стратегії. До цього часу ми так і не знаємо її суті. Впевнені, не через її якусь унікальність, секретність і креативність для несподіванок ворогу. Розмитість її навіть стратегічних поглядів на війну, її цілей дозволяє маніпулювати подіями, наслідками війни у потоці її фактів, вивести за дужки відповідальність за оборону України. Ми до цього часу так і не знаємо, за який стратегічний провал, неприпустимий для подальшого виконання обовʼязків, був звільнений талановитий главком Залужний із всім Генштабом. При його керівництві фронтом ЗСУ ефективно звільнили велику кількість територій і мали певний паритет з російською армією. Наступні роки ЗСУ відступали, а Україна втратила біля 8 тис. кв. км. Главком Сирський програвав війну, але подібна неоголошена стратегія розглядалася як успіх, бо Росія все глибше завʼязла у позиційній війні і несла великі втрати. При тому, що це призвело до зміни російської стратегії війни з Україною, переходу до ще повільнішого інфільтраційного темпу наступу малими штурмовими групами у поєднанні з нарощуванням воєнних ударів по території всієї України. Українська відповідь не була оригінальною – президент і воєнне командування зробили ставку на перехоплення російських ракет і дронів, що лише відкладало час «Х», коли дорогі антибалістичні PAC-3 фізично вичерпаються для продажу за будь-які кошти Україні. Вона втратила час і можливості. Саме тому, що не мала інноваційної асиметричної стратегії війни з Росією. Вона формувалась. В більшій мірі стихійно: безпілотні удари по всій лінії фронту FPV-дронами, middle страйками на оперативну глибину ворога і deep страйками по всій можливій глибині виробничих, найбільше нафтових, логістичних та інфраструктурних ланцюгів агресивної федерації. В Україну прийшли західні технологічні гіганти, з якими почав працювати технократ Федоров. Війна стала глибоко технологічною. Його зусиллями Україна підірвала ініціативу Путіна вести наступальну війну. Як і інші пасіонарії війни і її лідери, молодий, амбіційний і системний міністр оборони президентом був звільнений. Без належних пояснень і розуміння наслідків. Масові протести з картонками Зеленського не переконали. І хоча ЗСУ очолив прогресивний генерал Драпатий, для бойового танго у нього не може бути партнера. Ніхто, крім нього з Генштабом і Міністерством оборони, не можуть зрозуміти реальність розвитку війни, замисли Путіна-Герасимова і знайти не лише антидоти, але й виробити власну отрую для летального придушення агресії «братського народу». Тобто визначити стратегічні цілі, завдання і способи досягнення результатів війни. Якщо президент буде наполягати на створенні якоїсь гібридної моделі одночасного цілепокладання боротьби за примус Путіна до миру і виснаження його збройних сил до повної поразки, то знайти жодну раціональну стратегію не вдасться. Бо перше – є капітуляція, а друга – є перемога. Це як намагатися пройти через безодню по колоді сліпого з глухим. Президент Зеленський намагається будь-що не втратити контрольованість у внутрішній ситуації. Він наглухо закрив вікна свого кабінету, аби не чути вулиці – повернути Федорова. Прискорюючи призначення Клименка секретарем РНБО і фігуранта плівок Міндіча Умерова главою СЗР. Його уряд натомість розробки програми-стратегії підтримки українців, порятунку аграрного сектора та рішучої комплексної підготовки до небезпечних масових ударів Росії по Україні зимою, планів виконання три десятки реформ ЄК в обмін на майже 20 млрд євро для воєнної фінансової стійкості країни, погрожує податковою облогою власних громадян і жорстким фінансовим моніторингом будь-яких її фінансових операцій. До цього часу питання політичної легітимності президента Зеленського мало надійну, залізобетонну опору у виборців. Політична криза від його дій може вплинути на цей процес, якщо не діяти в алгоритмі з національними інтересами і позицією суспільства.

Вашингтон стрімко втрачає геополітичну силу, ініціативу разом із технологічною перевагою. Саме вона концентрувала у США найбільшу суму інвестицій, які перевершують решту світу. Саме в цьому секторі зараз відбувається глобальне дербі між США та Китаєм. Вони вже ділять планету на два основних блоки і рішуче змінюють світову економіку. Цифрова інфраструктура все частіше стає інструментом геополітичного тиску і має всі ознаки створити нову, одну або декілька систем залізних завіс. Від торгівлі, обміну ідеями, участі в технологічному прогресі до переформатування ринків і переходу на інший рівень глобалізації. В тому числі і у створенні самодостатніх, саморегульованих і висококонкурентних регіональних мілітаризованих політико-економічних систем, конкуруючих і контролюючих свої ринки. Основним і найбільш перспективним з них може стати ЄС, якщо він швидко змінить свою стратегію світового регулятора технологій і створить вигідні стимулюючі пропозиції для високотехнологічних компаній. В цих умовах для України залишається не так багато можливостей для маневру у виборі курсу і стратегії існування і розвитку. Спадковими з радянщини є пропозиції низки інтелектуалів розробляти якісь колективні продукти для виходу із історичного тупика, в якому опинилась Україна через вторгнення Росії. Це може зробити лише лідер держави — відносно бодай би визначення національної стратегії за 7 років президентства. Володимир Зеленський старанно уникає занурення у доктрину виживання українців, і ми не знаємо чому. Можливо, через те, що він не довіряє вчорашнім інституціям системи, які написали безліч непрацюючих і навіть шкідливих програм, концепцій, стратегій, або через відсутність притоку подібних думок у мізки його помічників, які пройшли лише трускавецький майстер-клас. Самому Володимиру Олександровичу ніколи. Він бореться за Україну, як може і як вміє. Вслід за поляком Парафіяновичем колись близька до президента його речниця Мендель дала проросійському французькому виданню Journal du Dimanche (JDD) інтервʼю. Скоріше гидотне, аніж критичне. Там вона озвучила, найскоріше, думку, яку вона принесла із команди глави держави: «Порятунок України — це шлях Фінляндії 1939–1940 років». Це десь близько до ідеї миру «стоїмо там, де стоїмо» і вирішення територіальних питань дипломатією наступними поколіннями. Але вона дає відповідь і на наші сумніви: «Світ став ототожнювати Україну з обличчям однієї людини…». Тобто без Володимира Зеленського ніхто не може, не здатен і не має права запропонувати 25 млн українців, які щодня грають з долею у виживання, національну стратегію нинішньої і завтрашньої їх держави. Якою їй бути. В чому і яка роль суверена — народу? Яку політичну систему, владу, демократію ми прагнемо разом із вольностями і правами наймати управляючих нами за моральними і професійними якостями? Як захистити нас від ворогів наших, внутрішніх і зовнішніх, та мати чесний і справедливий суд? І ще сотні питань, які у невирішеності будуть продовжувати тримати українців у своїй зоні між світами — з державою, що не відбудеться або припинить її існування. Як глибоко це розуміє президент Зеленський? У чи не щоденних зверненнях він все ще залишається хоч і важливим, але хореографом, спікером подій. Невиправдана політтехнологія. Виборці чекають не інформації, яку раніше деталізовано приносить інтернет, а планів і думок по управлінню державою. Продуманих, відкритих і чесних. Найперше — про рамки поступок Путіну за його згоду на заморозку війни і припинення вогню, перемир’я та його умови на майбутній мирний договір — президент називає його «справедливим і довготривалим». В чому суть цих досить однозначних понять, в яких немає особливих компромісів?!

Це нова релігія, якою нині живе Америка. Мегацерква Трампа, до якої входять американці «червоних» штатів. Трамп робить її стовпом власної ідентичності. З таким самим успіхом у різні часи вони вірили в отруйність помідорів, магічну силу підков проти відьом, небезпеку вакцинації і в те, що шоколадне молоко дають бурі корови. Перетворити Канаду на 51-й штат, анексувати Гренландію і видобувати рідкісноземельні метали нижче 2–3 кілометрів її дозволеного рівня, примусити платити за всі економіки світу — друзів і ворогів, крім Росії. Для зменшення 39 трильйонів доларів загального федерального боргу і особисто стати Королем нафти. Спочатку встановивши контроль над 1,1 мільйона барелів нафти Венесуели на день, легко, як у комп’ютерній грі, викравши її президента разом із дружиною, напавши разом з Ізраїлем на Іран із третіми у світі запасами нафти та майже 5 мільйонами барелів щоденного видобутку, і стільки ж — в Іраку, що посідає п’яте місце у світі за видобутком. Бізнес-аксакал із 4000 судових справ, як мінімум чотирма звинуваченнями у кримінальних злочинах, майже сотнею пунктів звинувачень у сексуальних домаганнях протягом останніх десятиліть і шістьма вдалими корпоративними банкрутствами. Але все це — у минулому. І ніколи не каявся, не просив прощення і не ходив до сповіді. Йому це не потрібно. Він згенерував у Truth Social за допомогою ШІ власний образ Ісуса Христа, який зцілює людей. Йому не потрібні філософія, загальнолюдська мораль і спільні принципи. Є Трамп, за яким іде найбагатша Америка і без якого не може жити світ. Він, захищаючи його, справедливо бомбить Іран, піднімаючи ціну нафти — і не тільки — до захмарних величин, із рідною посмішкою заробляючи на продажі інсайдів і милостиво зупиняючи війну, пропонуючи мир, стелить Путіну червону доріжку, легітимізуючи агресію й окрилюючи його на геноцид українців, глумлячись над ними словами: «Прийти і забрати все, що захоче». Він послідовно руйнує основу західної системи демократій — НАТО, розколює ЄС, чим стимулює Путіна продовжувати, а не завершувати війну. Його заклики до миру є лицемірними і небезпечними як для збереження держави українців і відновлення суверенітету над окупованими територіями, так і через створення прямої загрози існуванню об’єднаної в Альянс Європи. Можливо, тому, що Трамп насамперед захищає власне і сімейне багатство та можливості його інтенсивного накопичення. Саме тому він натискає і тут же відступає в Ірані, обслуговуючи не національні інтереси Америки на своєму історичному форпості Близького Сходу, а використовуючи війну як інструмент певного шантажу своїх союзників навколо Перської затоки. Він шукає вигідної і монетизованої угоди з Путіним, продаючи йому Україну. Тримає світ у напрузі, коли кисню майже не залишилося, а потім відпускає з паралізуючих обіймів. Тут немає секретів і двозначностей. Політика і релігія перетворилися на нову ідеологію неконтрольованої сили. Ненадовго. Втрачаючи Європу, союзників на Близькому Сході, відступаючи перед примітивною силою Путіна, Трамп поволі перетворює наддержаву на регіональну, хоч і могутню, систему, неспроможну навіть стати безумовним лідером ані для Півдня, ані для Півночі.

Головною інтригою у міфологізації мирного треку з Путіним є фігура лідера MAGA і США одночасно — Трампа. Він із феноменом розколотого «Я» на дві суперечливі частини, керований генерованими когнітивними вибухами-імпульсами і одночасно підтримує розвиток двох протилежностей: експансію Путіна і якусь всезагальну мирну парадигму Зеленського. Війну Росії і самооборону України із вимогою до агресора миритися, миротворити і зупинитися «там, де стоїмо». Трамп пропонує мир купити. У нього. Путіну — підписати велику торгову угоду трильйонів так на 15 доларів і відмовитися від союзу з Китаєм. Якби не союзники, американські виборці та Конгрес, у Путіна вже шили б величезні стяги над будівлями влади у Києві. Україна спробувала, віддавши за підписаною угодою Трампу майже всі цінні природні ресурси, але взамін не стала реальним союзником Америки. Трамп, який заблокував усю воєнну допомогу для українців і, продаючи по завищених цінах їм зброю через європейців, в інтерв’ю телеканалу Real America’s Voice вихваляється власною силою і безпорадністю української влади: «І у нас підписаний контракт стосовно рідкісноземельних металів. Ми можемо зайти туди в будь-який час, коли захочемо, і взяти практично все, що захочемо. Це була дуже хороша угода». Трамп не геополітик. Його президентство — блискучий, але останній бізнес-план. Ізоляціоністська і радикал-консервативна ідеологія MAGA — лише маркетингова стратегія швидкого до екстремального збагачення: «Зробимо Америку знову великою» — галюциногенний туман, в якому виборці, політичний клас і пихаті ЗМІ мали втратити координацію і розуміння курсів. Він вдало прикупив республіканців і перетворив демократів у небезпечних «лівих», страшніших за комуністів, ховаючись за когнітивним дисонансом і щирою дружбою з Альцгеймером. І так, він насолоджується, як ведмідь, який заліз у величезну бочку з медом, абсолютною владою. Вже за межами природної авторитарності, якою завжди зловживали президенти США. Диктатура месії без ясної і чіткої ідеології. Ходіння по колу без скрижалів. Міфи, фейки, езопські фемінізми, словесний когнітивний безлад, ходіння спиною після фантасмагоричних стрибків і створення химер, які руйнують усталеність.

У свій час у Радбезі я був головою спеціальної комісії Україна—НАТО з питань оборони і безпеки, а з боку НАТО — перший заступник генерального секретаря Альянсу. Ми збиралися регулярно в Європі, на воєнних базах, безпосередньо на базі НАТО в Брюсселі, в Україні й проводили цілу низку заходів для того, щоб Україна максимально близько підійшла до розуміння імплементації натівських стандартів у воєнну політику. Зрозуміло, що на той період НАТО виглядало недоступним і водночас надзвичайно сильним глобальним оборонним воєнним блоком, який фактично гарантував можливість захистити, забезпечити не просто суверенітет, а й свою політичну та історичну самостійність і здатність до розвитку національних програм, спираючись на компроміси або консенсус у Європейському Союзі та з країнами НАТО, які мають однакові з нами, по суті, погляди, чи ми маємо з ними однакові погляди на більшість сутностей у політиці, у воєнній справі. Тобто ми не були державою, яка збиралася на когось нападати. Навпаки, нас роззброювали. …Були різні дискусії. Ми намагалися тоді поставити в порядок денний питання про продовження роботи і переведення на конвеєр ракетної програми «Сапсан», яка до цього часу перебуває в невідомому стані. Це воєнна програма, яка починалася як «Борисфен», тобто створення свого ТРК дальністю до 500 км. Тоді нам не вдалося це зробити, тому що надто сильним був вплив агентури і скепсис НАТО щодо того, що Україна може самостійно, по-перше, реалізовувати такі великі проєкти й відновлювати свою воєнну бойову дієздатність. А з другого боку, НАТО не розглядало нас як майбутнього суб’єкта — члена Альянсу. Тому ми розуміли, що потрібно вести тривалу роботу. Це був такий період, коли ми шукали, як нам рухатися. На жаль, це швидко закінчилося поразкою Ющенка і перемогою Януковича, після чого Україна розвернулася в бік Росії. Мені здається, що заява Залужного пов’язана якраз із цим скепсисом. До моменту, коли ми прийняли у 1997 році закон про національну безпеку і визначили в ньому свій курс на НАТО, потім записали це в Конституцію, ми не отримали з боку НАТО жодного сигналу. Під час саміту у Вільнюсі, а тим більше нещодавно в Анкарі, ми не почули, що НАТО готове не те що до членства України, а навіть до розширення певної співпраці. Хоча завдяки генеральному секретарю Рютте ми створили цілу низку спільних проєктів, які адаптують Україну ближче до НАТО. Має бути створений європейський воєнний блок. Без цього Європейський Союз не може надалі розвиватися як глобальний суб’єкт, як певний центр хоча б континентального формування політики, не кажучи вже про глобальну систему. Європа пристрілюється до пошуків виживання після того, як американці покинуть Європу і знімуть руку зі своєї парасольки. На даний час триває досить складна дискусія про виведення американських військ. Ми знаємо, що навіть група, якою керували американці щодо підтримки України, власне, може навіть розпастися, якщо в Європі не знайдуться ті воєнні представники, які будуть здатні її очолити, і ми не домовимося. Тим більше в умовах, коли зараз Європа готується до серйозного рестарту. Але мені здається, що заява Залужного свідчить про інше — вже йде процес підготовки до виборів. Вона адресована Москві: що він готовий до компромісів щодо НАТО, оскільки ультиматум Путіна, висловлений у грудні 2021 року щодо недопустимості просування НАТО, більше того — відступу НАТО на лінію 1997 року, коли до Альянсу вступили східноєвропейські країни, був, напевно, одним із головних. Другим була проблема самої України, але першим було те, щоб Америка і європейці відвели НАТО від Східної Європи, тобто від країн колишнього Варшавського договору. Тому я думаю, що це заява посла, але вже заява політика, який бачить майбутні вибори. І він говорить про стратегічну позицію: НАТО не є для України сьогодні перспективним. У той час як український президент і, власне, більшість політиків навколо нього вважають дискусію навколо НАТО ключовою для себе, а вступ до НАТО — чи не основним завданням.