ᴠᴏᴄɪ ᴅɪ ᴄᴜᴏʀᴇ.

Інколи хочеться написати тобі: поцілуй мене так, ніби вперше, і забудь усе, що було між нами. Почнемо все з початку.

Хтось мріє про тебе — тихо, щоб не злякати.

Мені дуже приємно, коли люди довіряють мені — звертаються по пораду чи підтримку. Це відчуття, що можу бути корисною, надихає. Мабуть, у мені справді живе маленький психолог.Хоча, якщо чесно, іноді хочеться, щоб хтось почув і мене… але я все одно звикла тримати все в собі.

Я не хочу уваги. Я хочу, щоб хтось по-справжньому відчув, як мені важко.

Мене часто питають, чому я став тихішим. Мабуть тому, що колись я говорив — і мене не почули. Тепер я просто мовчу, але в цій тиші — цілий океан незрозумілих почуттів.

Якщо я раптом стану відстороненою або скажу щось не так — не відвертайся, будь ласка. Усередині мене зараз шторм, і я не завжди знаю, як з ним упоратись. Просто залишайся поряд, навіть мовчки — мені це дуже потрібно.

Ми дивилися одне на одного, ніби на тінь минулого, яке ще болить, але вже не належить нам.

Не тримайся за тих, хто не тримається за тебе. Люди цінують те, що важко отримати. Будь спокійною, впевненою й трохи загадковою — і тоді тебе шукатимуть самі. Пам’ятай: справжня цінність не бігає за увагою, вона притягує її.

Я хотіла написати все, що відчуваю — про біль, про втому, про тебе. Але просто закрила чат і вийшла. Бо зрозуміла: як би я не кричала — ти все одно не почуєш. Тому що тобі байдуже.

«Ти колись мене розумів» А тепер — ні. Бо я змінилась у кожній дрібниці. У голосі, у погляді, у тиші. Я виросла з того, ким була з тобою. І більше не повертаюсь.