Храм свт. Луки Крымского

https://youtu.be/ihYL0ClajiY?si=8YjJGiDd665wmTlC

Через церковні таїнства, чини та освячення часу благодаттю Святого Духа трава, дерева, світила, небо, ранок, вечір, весна і сніг разом з людиною долучаються до події спасіння та оновлення. З Успінням Божої Матері образ Хреста пов’язаний двояко. По-перше, Пресвята Богородиця явила нам образ хрестоношення, починаючи з відповіді: «Я — Раба Господня, хай буде мені по слову твоєму» (Лк. 1:38). Своє хрестоношення Пречиста продовжила всім подальшим життям, особливо ж своїми материнськими хресними муками: «Агнца, и Пастыря, и Спаса мира на Кресте зрящи, / Рождшая Тя глаголаше, слезящи: / мир убо радуется, приемля избавление, / утроба же Моя горит, зрящи Твое распятие, / еже за всех терпиши, Сыне и Боже Мой». Попри муки Богородиця не лише не відкидає, не проклинає зрадників, ганьбителів, мучителів і вбивць свого Сина, а всиновлює весь рід людський.

14 СЕРПНЯ — ВИНЕСЕННЯ ЧЕСНИХ ДРЕВ ЖИВОТВОРЯЩОГО ХРЕСТА ГОСПОДНЬОГО Піст, присвячений приготуванню до свята Успіння Пресвятої Богородиці, починається 14-го (1-го за старим стилем) серпня святом Винесення Чесних Древ Животворящого Хреста Господнього. Походження свята пов’язане з благочестивим звичаєм, що зародився в IX столітті в Константинополі: з першого дня серпня — місяця, який на півдні завжди був особливо щедрий на всілякі епідемії, урочисто виносити з царської скарбниці частину Хреста Господнього. Як пам’ятаємо із передання Церкви, Хрест Господній одразу після знайдення його царицею Єленою був розділений на дві частини, одну із яких залишили в Єрусалимі, а іншу відправили до Константинополя. Цю другу частину й покладали з великими урочистостями на престолі Софійського собору. Потім, як ідеться в грецькому часослові 1897 року, впродовж першої половини серпня, аж до самого свята Успіння цю частину спасительного Древа носили хресними ходами вулицями Константинополя, молячись про позбавлення від хвороб і пропонуючи Чесне Древо для поклоніння людям. На Русі свято з’явилося з поширенням Єрусалимського уставу в кінці XIV століття. У селах, де також відбувалося урочисте винесення Хреста, навіть проходили хресні ходи до водоймищ, звершувалися молебні та освячення води. По щирих молитвах вірян Господь через Свою святиню багато разів зупиняв пошесті. Продовжуючи святий звичай, у цей день віряни освячують воду, мед, зілля (мак, соняшники, волошки та інші квіти) на духовну поживу, утіху й тілесну користь, молитовно вшановуючи Святий Хрест словами церковної служби: «Крест хранитель всея вселенныя, / Крест красота Церкве, / Крест царей держава, / Крест верных утверждение, / Крест Ангелов слава и демонов язва». Тому цього дня в усіх православних храмах священники виносять з вівтаря напрестольний Хрест і служать водосвятний молебень, просячи в Бога милості, здоров’я і благословення для нашого народу. Особливості богослужіння аналогічні особливостям служби Неділі Хрестопоклонної (третя неділя Великого посту) і Воздвиження Хреста Господнього (14 вересня). У сучасній богослужбовій практиці Української Православної Церкви напередодні (тобто 13 серпня) увечері звершується вечірня й утреня служба. Перед вечірнею відбувається перенесення Хреста з жертовника на престол за чином, установленим для Неділі Хрестопоклонної. Якщо ж утреню служать зранку, то Хрест переноситься на престол після відпусту вечірної. На утрені перед Великим славослов’ям настоятель одягає повне облачення. Під час Великого славослов’я, під спів Трисвятого, настоятель звершує кадіння престолу (тричі) і під спів «Святый Боже» втретє (похоронним розспівом) виносить Хрест на голові з воздухом північними дверима іконостасу. Перед ним несуть два світильники. Зупинившись на амвоні, священник виголошує «Премудрость прости», потім під спів тропаря «Спаси, Господи, люди Твоя» покладає Хрест на аналой. Здійснюється триразове поклоніння (земні поклони) Хресту під спів «Кресту Твоему поклоняемся, Владыко, и Святое Воскресение Твое славим»; співаються особливі стихири, під час яких настоятель здійснює помазання народу єлеєм. Відповідно до прийнятого зараз в УПЦ чину мале освячення води 14 серпня відбувається до або після Літургії. За традицією разом із освяченням води здійснюється освячення меду. Прийнятим для свята кольором літургійних облачень є фіолетовий (темно-червоний). «Христос терпів і нам велів», — говорить народна мудрість. Хрест — символ любові, що спонукає до терпіння, а піст — період посиленого терпіння, зосередженого несення свого особистого хреста, яким душа очищається і спасається. Тому хрестоношення — суть посту як такого, незалежно від тривалості або зв’язку з тим чи іншим святом. Таким чином, через освячення зілля, плодів, через поклоніння Чесному Хресту Православна Церква освячує весь матеріальний світ, відбуваються, так би мовити, містерії Божественного «матеріалізму». Церковні молитви пронизують світ, живлять природу, а з нею радощі людської душі.

14 СЕРПНЯ — СІМ МУЧЕНИКІВ МАККАВЕЇВ: АВИМ, АНТОНІН, ГУРІЙ, ЄЛЕАЗАР, ЄВСЕВОН, АЛІМ І МАРКЕЛ, МАТІР ЇХНЯ СОЛОМОНІЯ ТА ВЧИТЕЛЬ ЇХНІЙ ЄЛЕАЗАР У 166 році до Різдва Xристового жив в Іудеї священник і законовчитель Єлеазар, який вже досяг старості, але мав вельми благообразний вигляд і був славний своєю мудрістю й благочестям. Іудея в ті часи перебувала під владою язичницького царя Антіоха Єпіфана, який шанував грецьких богів. Він зобов’язав усіх своїх підданих так само сповідувати віру в них і дотримуватися грецьких законів. Відповідно, сповідання Істинного Бога і дотримання закону Мойсеєвого загрожувало переслідуванням. Через деякий час після видання указу Антіох Єпіфан направив із Антіохії до Єрусалима одного із своїх радників, афінянина за походженням, доручивши йому змусити євреїв зректися батьківських законів, поклонитися ідолам і вкусити ідоложертвовне м’ясо. Цар також звелів примушувати їх їсти свиняче м’ясо, що було заборонено законом Мойсея, і осквернити Єрусалимський храм, перетворивши його на язичницьке капище й поставивши в ньому ідола Юпітера Олімпійського. Багато хто із іудеїв підкорився царському наказу і приніс жертви ідолам; дехто тікав у гори й пустелі і там, рятуючись від мук та оберігаючи себе від скверни ідолослужіння, переховувався в печерах і ущелинах. Тих же, хто залишився в Єрусалимі, примушували ходити на день народження царя та інші язичницькі свята для принесення жертв ідолам. Одного разу старця Єлеазара привели до мучителя і стали примушувати їсти свиняче м’ясо, що було суворо заборонено Богом у Старому Завіті. Але Єлеазар погодився краще померти славною мученицькою смертю за закон Божий, ніж зберегти через його порушення безчесне життя, яке прогнівляє Бога. Під час великих мук, коли від ран священник Божий уже наближався до смерті, він, застогнавши, сказав: «Господу, Який має цілковите знання, відомо, що я, маючи можливість уникнути смерті, приймаю жорстокі страждання й охоче терплю їх зі страху перед Богом». Було схоплено і сімох учнів святого Єлеазара, братів Маккавеїв: Авима, Антоніна, Гурія, Єлеазара, Євсевона, Аліма й Маркела — і з ними їхню матір Соломонію. Їх привели в Антіохію до беззаконного царя і також стали примушувати вживати недозволену їжу. Тоді один із них, відповідаючи за всіх, сказав: «Ми готові краще померти, ніж переступити закони». Цар наказав відрізати йому язик, здерти з тіла шкіру й відтяти руки і ноги на очах у інших братів та матері. Позбавленого всіх частин тіла, але ще живого юнака кинули на величезну розпечену сковороду. Коли помер перший, вивели на наругу другого, і він прийняв муку так само. Уже за останнього подиху він сказав: «Ти, мучителю, позбавляєш нас теперішнього життя, але Цар світу воскресить нас, померлих за Його закони, для життя вічного». Коли мучили третього і хотіли йому відрізати язик, він негайно виставив його, безстрашно простягнувши й руки, та мужньо сказав: «Від Бога я отримав їх, і за закони Його не шкодую їх, і від Нього сподіваюся знову отримати їх». Навіть мучителі були здивовані такою мужністю юнака. Потім славну мученицьку кончину прийняли ще троє братів Маккавеїв. Сьомому ж, наймолодшому, мати їхня, свята Соломонія, сказала: «Благаю тебе, дитя моє, подивися на небо і землю й пізнай, що все створив Бог із нічого і що так з’явився й рід людський. Не бійся цього вбивці, а будь гідним братів твоїх і прийми смерть, щоб я з милості Божої знову придбала тебе з братами твоїми». Після синів померла і мати, радісно дякуючи Богові за те, що вона сама і діти поклали душі за закон Господа Вседержителя.

13 СЕРПНЯ — ПРАВЕДНИЙ ЄВДОКИМ КАППАДОКІЯНИН Праведний Євдоким народився в місті Каппадокія, що в Малій Азії, і виріс в сім’ї благочестивих християн. Його батьки, Василій і Євдокія, з дитинства читали маленькому Євдокиму Євангеліє. Батьки гідно виховали сина у християнському дусі та вірі. Він вів праведне життя, кожним своїм вчинком старався догодити Богові, гідно виконував Його волю, допомагаючи ближнім. Юний Євдоким дав обітницю безшлюбності і ціломудреності. Він уникав розмов з жінками і навіть не дивився на них. Спілкувався тільки зі своєю матір’ю, яку глибоко любив та шанував. Імператор Феофіл знав про праведного Євдокима, про його чесноти та мудрість. Згодом Феофіл призначив святого Євдокима правителем Харсіанської області. Праведний Євдоким добре виконував свої обов’язки, завжди судив людей справедливо. Більшість часу він допомагав бідним та сиротам. Своїм життям Євдоким догодив Богові, і Він покликав його до Себе у віці тридцяти трьох років. Одразу ж після смерті праведного Євдокима біля його гробу стали відбуватися чудеса: багато хворих зцілювалося. Слава про дивовижні зцілення розходилася далеко за межі міста. Через вісімнадцять місяців із Константинополя, куди після смерті святого переселилися його батьки, прийшла вклонитися мощам мати святого Євдокима. Вона наказала зняти камінь, відкопати землю і відкрити гроб. Всі побачили обличчя святого, яке було світле, мов живе, і зовсім не піддане навіть найменшому тлінню. Мати хотіла взяти мощі сина до Константинополя, але Харсіанські жителі не погодилися на вивезення дорогої для них святині. Однак через якийсь час ієромонах Іосиф, котрий жив і служив біля гробу святого, все ж відвіз мощі праведного Євдокима до Константинополя. Там вони були покладені до срібної раки в церкві Пресвятої Богородиці, побудованій батьками праведника.

12 СЕРПНЯ — МУЧЕНИК ІОАНН ВОЇН Святий мученик Іоанн Воїн служив в імператорському війську Юліана Відступника (361–363). Разом з іншими воїнами його посилали переслідувати і вбивати християн. Залишаючись зовні гонителем, святий Іоанн на ділі надавав гнаним християнам велику допомогу: схоплених звільняв, інших попереджав про небезпеку, яка їм загрожувала, сприяв їхній втечі. Святий Іоанн виявляв милосердя не лише до християн, а й до всіх, хто бідує і потребує допомоги: відвідував хворих, втішав скорботних. Коли Юліан Відступник дізнався про дії святого, то ув’язнив його в темницю. Після того, як у 363 році імператор був убитий на війні з персами, святий Іоанн вийшов на свободу і присвятив своє життя служінню ближнім, жив у святості й чистоті. Помер він у глибокій старості. Рік кончини його точно не відомий, а місце поховання святого Іоанна Воїна поступово було забуто. Він з’явився одній благочестивій жінці і вказав місце свого спочинку. Воно стало відомим у цьому окрузі. Його знайдені мощі були покладені в церкві апостола Іоанна Богослова в Константинополі. Господь дарував святим мощам Іоанна Воїна благодатну силу зцілення. По молитвам святого Іоанна отримують розраду скривджені та скорботні.

Блаженство райских жителей будет не кратковременным, а постоянным, не прерываемым ни изнутри, ни извне. К сожалению, многие представляют себе рай совершенно по-мусульмански. Ведь что такое рай для мусульманина? Это место, где правоверным дадут то, в чём они испытывали недостаток на земле. В христианском же понимании праведники будут вечно блаженствовать и радоваться, главным образом, не просто от комфорта, а от того, что будут созерцать и познавать Бога во всей Его славе. Бог бесконечен во всех аспектах. Это такой Собеседник, который всегда интересен. Он способен вечно удивлять нас. Согрешить в раю человек не сможет, все праведники окончательно утвердятся в добре. Практический совет Как предохранить себя от самомнения и превозношения? Святой Иоанн Кронштадтский в ответ взял с письменного стола Библию и прочитал раскрытую страницу из 14-й главы Книги пророка Исайи, где говорится о низвержении с неба за гордость первого ангела. Возвращая затем книгу на место, отец Иоанн сказал: «Часто я прибегаю к чтению сей Боговдохновенной речи и дивлюсь ужасному падению Денницы. Как легко чрез высокоумие ниспасть до ада преисподнего! Воспоминание о гибели предводителя бесплотных чинов весьма предохраняет меня от тщеславия и смиряет гордый мой ум и сердце».

ДУХОВНОЕ НАЗИДАНИЕ — 12 АВГУСТА 1Кор.9:13-18 Разве не знаете, что священнодействующие питаются от святилища? что служащие жертвеннику берут долю от жертвенника? Та́к и Господь повелел проповедующим Евангелие жить от благовествования. Но я не пользовался ничем таковым. И написал это не для того, чтобы та́к было для меня. Ибо для меня лучше умереть, нежели чтобы кто уничтожил похвалу мою. Ибо если я благовествую, то нечем мне хвалиться, потому что это необходимая обязанность моя, и горе мне, если не благовествую! Ибо если делаю это добровольно, то буду иметь награду; а если недобровольно, то исполняю только вверенное мне служение. За что́ же мне награда? За то́, что, проповедуя Евангелие, благовествую о Христе безмездно, не пользуясь моею властью в благовествовании. Мф.16:1–6 И приступили фарисеи и саддукеи и, искушая Его, просили показать им знамение с неба. Он же сказал им в ответ: вечером вы говорите: будет вёдро, потому что небо красно; и поутру: сегодня ненастье, потому что небо багрово. Лицемеры! различать лицо неба вы умеете, а знамений времен не можете. Род лукавый и прелюбодейный знамения ищет, и знамение не дастся ему, кроме знамения Ионы пророка. И, оставив их, отошел. Переправившись на другую сторону, ученики Его забыли взять хлебов. Иисус сказал им: смотрите, берегитесь закваски фарисейской и саддукейской. Мысли свт. Феофана Затворника (1Кор.9:13–18; Мф.16:1–6) Фарисеи и саддукеи просили Господа показать им знамение; а того и не видели, что знамение у них было пред глазами. Господь Сам был Знамением; Его учение и дела ясно показывали, кто Он; другого свидетельства не нужно было. «Дела, которые творю Я, они свидетельствуют о Мне» (Ин.10:25), – говорил Он иудеям. Лицо неба, обличал их Господь, различать умеете, а знамений времен не можете. Отчего так сделалось с ними? Оттого, что они жили внешнею жизнью, а внутрь себя не входили. Без собранности же, без внимания и самоуглубления дел Божиих ни заметить, ни уразуметь нельзя. То же продолжается и доселе. Христианство у всех перед глазами, как истинное знамение Божие, а смотрящие на него не видят того, колеблются в вере и отступают. Очи их теряют способность видеть на нем печать божественности, и они готовы просить особых знамений с неба, подобно Иудеям. Но знамение не дается и не дастся, потому что ищущие ищут того только искушающие, а не за тем, чтобы идти путем Христовым. Ты только вступи на этот путь, и с первого же шага увидишь, что он божествен, ведет к Богу и Бога к тебе приближает. Иудеям сказал Господь: «знамение не дастся… только знамение Ионы пророка» (Мф.12:39, 16:4, Лк.11:29). И нынешних неверов провидел Господь и им предуготовил ответ: «явится знамение Сына Человеческого на небе; и тогда восплачутся все племена земныя»… (Мф.24:30) Притча дня Жил на свете плотник, мастер он был неплохой, только любил все дела – на завтра откладывать. Как только к нему обращались с просьбой, он отвечал: «Хорошо, завтра сделаю!» В молодости говорили плотнику: «Женись, мол, да женись», а он отвечал: «Хорошо, завтра женюсь!» Так и молодость прошла. А дел всегда много: то одно, то другое, так и отвечал всегда: «Хорошо, завтра, завтра сделаю!» Что успевал сделать, что не успевал, особо не огорчался, так жизнь и шла себе потихоньку. Как-то утром попросили его люди заказ исполнить. Наш плотник по привычке ответил: «Хорошо, завтра сделаю!». А ему люди говорят: «Да когда же завтра? Тебе-то сколько уже лет? А вдруг помрешь и не сделаешь?» – «И то верно! – поразился плотник. – Действительно, сколько мне сейчас лет?» Посчитал-посчитал – и на стул присел, плохо стало: «Вот это да! – сказал он себе. – А мне и правда уже шестьдесят лет стукнуло! Когда же это вся жизнь прошла?» Сказал старый монах: «В духовной жизни – НЕТ Завтра, спасай душу – Сейчас». Основы православия Не будет ли скучно в раю? В будущем веке райское существование будет качественно другим, чем нынешнее земное. На качественно ином уровне радости. Принципиальным отличием состояния его обитателей от состояния наших современников, живущих земной жизнью, будет блаженство.

11 СЕРПНЯ — МУЧЕНИК ДАНИЇЛ ЧЕРКАСЬКИЙ Ім’я Данила Кушніра є легендарним в історії Черкаського краю. Його життя й страждання припали на середину XVIII століття. Це були надзвичайно тяжкі часи української бездержавності, адже над усім правобережжям панувала Польща чи, як тоді говорили, Реч Посполита. Намагаючись цілком підкорити короні усі сфери життя українців, чужинці жорстоко нищили нашу православну віру й насильно впроваджували католицизм. Так 1766 року у Вільшані зібралась духовно-уніатська комісія, яка за допомогою війська люто розправилася із православними священниками та мирянами. Багатьох було взято на муки, а то й страчено. Силою зброї храми силоміць передавали католикам. У Млієві тоді було дві православні церкви — Троїцька й Успенська. Священиками там служили брати Василій і Феодор Гдишицькі, які були синами уніатського протопопа Афанасія. Услід за батьком вони теж переметнулися на бік католиків. Гадали, що і прихожани покірно підуть за ними. Але люди засудили такий зрадливий вчинок і висловили своїм пастирям недовіру. Громада обрала і нових священників. Для Троїцького храму — дячка Григорія Шиленка, для Успенського — Григорія Хоминського. Та Гдишицькі не бажали поступатися, і запалала боротьба. Щоб уніати не поцупили церковне приладдя та ризи, люди передали усе на зберігання селянину Даниїлу Кушніру, який був титарем, тобто церковним старостою, Успенського храму. Він користувався авторитетом, довірою й повагою односельців. Гдишицькі ж заходилися пліткувати, що він усе просто вкрав. Про це настрочили донос Смілянському губернатору Венті. Той наказав закувати титаря у кайдани й посадити в похмуру темницю Смілянського замку. Було це наприкінці березня 1766 року. Селяни намагалися визволити свого титаря — навіть пропонували протопопу Гдишицькому викуп. Але той наполягав, щоб Даниїл Кушнір прийняв унію. Тільки за цієї умови погоджувався анулювати свої наклепи. Титар від цього рішуче відмовився. Він закликав селян якнайміцніше триматися від предків успадкованої православної віри, за котру сам готовий витерпіти усі випробування… Оскаженілий Гдишицький витребував від губернатора наказу стратити Кушніра. У суботу 29 липня його відправили до польського військового обозу, що стояв під Вільшаною, для привселюдної страти. Щоб залякати народ, зігнали населення довколишніх сіл. Мовляв, дивіться, яка швидка розправа чекає на вас, коли й далі будете непокірними… Кушніру обмотали руки змоченими у смолі коноплями і запалили їх. Та не почули нелюди благання про пощаду! Навпаки, мужній чоловік закликав народ у жодному разі не вірити уніатам. Навіть польські вояки прониклися співчуттям до мученика, стали говорити, що досить вже з нього тортур. Але Гдишицький був непохитний і наказав відтяти голову. Даниїл Кушнір лише звернувся до Всевишнього: — Боже мій! Прийми дух мій! Зав’язуючи мученикові очі, кат сказав: — Не бійся! Бог з тобою! — Я не боюся, роби, що тобі сказано! Тіло мученика поляки спалили. Останки місцеві жителі поховали у викопаному маленькому рівчаку. Наприкінці вересня виставлену на палю голову викрали і передали до Переяславського кафедрального Свято-Вознесенського монастиря, де її поховали. Ця страта та ще багато інших знущань над українським народом значною мірою стали причиною, що через два роки вибухнуло велетенське народне повстання, яке увійшло до історії під назвою Коліївщина. Згодом із Вільшани останки Даниїла Кушніра перепоховали у рідному Млієві. Могила була напроти Троїцького храму, понад шляхом, біля будинку дяка. На могилі встановили великий дерев’яний хрест на підмурку із цегли, що простояв до 1930-х років, коли почалися чергові гоніння на віру. 8 березня 1994 року Священний Синод Української Православной Церкви постановив причислити Даниїла Кушніра до лику місцевошанованих святих Черкаської єпархії.

10 БЕРЕЗНЯ — СВЯТИТЕЛЬ ТАРАСІЙ, ПАТРІАРХ КОНСТАНТИНОПОЛЬСЬКИЙ Святитель Тарасій, патріарх Константинопольський, походив із знатного роду. Він народився і був вихований в Константинополі, де здобув гарну освіту. Тарасій швидко висунувся при дворі імператора Константина VI (780–797) та його матері, святої цариці Ірини (797–802; пам’ять 7 серпня), і досягнув звання сенатора. У ті часи Церкву збурювали іконоборчі смути. Святий патріарх Павло (780–784; пам’ять 30 серпня), який у душі не співчував іконоборству, через слабкість характеру не міг рішуче боротися з єрессю. Тому він віддалився в монастир, де прийняв схиму. Коли до нього прийшла свята цариця Ірина зі своїм сином-імператором, святитель Павло оголосив їм, що гідним його наступником може бути лише святий Тарасій (на той час мирянин). Тарасій довго відмовлявся, не вважаючи себе достойним такого високого сану. Але згодом він підкорився загальному бажанню, з умовою, що буде скликано Вселенський Собор для засудження іконоборчої єресі. Пройшовши в короткий час усі ієрархічні ступені, святий Тарасій був возведений на патріарший престол у 784 році. 787 року під його головуванням у місті Нікеї відбувся VII Вселенський Собор, на якому були присутні 367 єпископів. На Соборі було утверджено шанування святих ікон. Ті із єпископів, які принесли покаяння в іконоборстві, були знову прийняті Церквою. Святий патріарх Тарасій мудро управляв Церквою двадцять два роки. Він вів суворе аскетичне життя. Усе своє майно він витратив на богоугодні діла, годуючи старих, убогих, сиріт і вдів. У Святу Пасху він влаштовував для них трапезу, на якиій сам прислуговував. Свого часу святитель Тарасій безстрашно викрив царя Константина Порфирородного, коли той звів наклеп на свою дружину, імператрицю Марію, онуку праведного Філарета Милостивого († 792; пам’ять 1 грудня). Ціллю Константина було ув’язнити Марію до монастиря й одружитися зі своєю родичкою. Святитель Тарасій рішуче відмовився розірвати шлюб імператора, за що був підданий опалі. Невдовзі, однак, Константин був повалений своєю матір’ю, царицею Іриною. Патріарх Тарасій преставився до Господа 806 року. Коли він вмирав, біси, нагадуючи його життя з самої юності, старалися приписати йому не вчинені ним гріхи. “Я невинний в тому, про що ви говорите, — відповідав святитель. — Ви хибно наклепуєте на мене, немає у вас наді мною ніякої влади”.

https://youtu.be/1-hd2Vww7i4?si=9yKWTxzgLgAfU-GT

7 СЕРПНЯ — УСПІННЯ ПРАВЕДНОЇ АННИ, МАТЕРІ ПРЕСВЯТОЇ БОГОРОДИЦІ 7 серпня Православна Церква святкує Успіння праведної Анни, матері Пресвятої Богородиці. Богомудра і благословенна Анна була дочкою священника Матфана і дружини його Марії, із коліна Левіїного, роду Ааронового. Чоловік її, святий праведний Іоаким, був родом із коліна Іудиного, із дому царя Давида. Згідно зі стародавнім переданням, із роду Давидового повинен був з’явитися Месія. Подружжя жило в Назареті Галілейському. Щорічно вони віддавали дві третини своїх доходів до Єрусалимського храму і бідним. За особливим Промислом Божим святе подружжя до глибокої старості не мало дітей. Подружжя тужило через це, оскільки бездітність у євреїв вважалося тяжким нещастям і карою Божою. Святі палко молилися про дарування їм потомства. В одне зі свят, коли ізраїльтяни приносили до Єрусалимського храму дари Богу, первосвященник, вважаючи, що бездітний Іоаким не мав благословення Божого, відмовився прийняти від нього дари. Святий Іоаким був сильно засмучений. Він звернувся в родовід до дванадцятого коліна ізраїльського і переконався, що всі праведні мужі мали потомство, включно зі столітнім Авраамом. Не повертаючись додому, святий Іоаким пішов у пустелю і провів там сорок днів в строгому посту і молитві, прикликаючи на себе милосердя Боже й омиваючи гіркими сльозами своє безчестя. Дружина його, свята Анна, вважала себе головною винуватицею горя, що спіткало їх. Одного дня, побачивши серед гілок лаврового дерева гніздо з пташенятами, які ледве оперилися, вона слізно молилася про дарування їй немовляти, обіцяючи принести в дар Богові народжене дитя. Як тільки свята Анна вимовила слова обітниці, ангел Божий сповістив її про виконання молитви і сказав, що у неї народиться дочка на ім’я Марія, через яку благословляться всі племена світу. Зрадівши, свята Анна поспішила до Єрусалимського храму, аби подякувати Богу і повторити обітницю про присвячення Йому очікуваного немовляти. З тією самою благою вісткою з’явився ангел і святому Іоакиму в пустелі й повелів йому йти до Єрусалима. Там свята праведна Анна зачала Благословенне Чадо і народила Пресвяту Діву Марію. До трирічного віку Пресвята Марія жила в будинку своїх батьків, а потім урочисто була приведена святими Іоакимом і Анною до храму Господнього, де виховувалася до повноліття. Невдовзі після Введення до храму Пресвятої Богородиці вісімдесятирічний старець Іоаким помер. Анна, за переданням, померла мирно в Єрусалимі у віці сімдесяти дев’яти років, до Благовіщення Пресвятої Діви Марії. У часи правління святого благовірного імператора Юстиніана в Девтері був збудований храм на її честь, а імператор Юстиніан II відновив її храм, коли праведна Анна з’явилася його вагітній дружині. Церква називає Іоакима і Анну Богоотцями, бо вони були предками Іісуса Христа по плоті, і щодня на відпусті Божественної служби просить їхніх молитов.