Про головне з Тетяною Мадісон

Ми звикли говорити про демографію, злочинність, дитячі будинки, психічне здоров’я суспільства. Але майже не говоримо про те, з чого насправді починається людина. Іноді дитину зачинають у стані сп’яніння. Іноді вагітність проходить у сварках, страху, маніпуляціях і думках: «Може, зробити аборт?» А потім - жінка приходить у пологовий будинок і стикається з тиском та акушерським насильством. А що, як змінити сам підхід? Ставитися до кожної вагітної як до Діви Марії, яка виношує святу людину. І пам’ятати: майбутнє суспільства починається не з народження. Воно починається із зачаття. #зачаття #свідомезачаття #вагітність #мякіпологи #усвідомленебатьківство #пологи #акушерськенасильство #діти #сімя #демографія

«Вісім дітей на кожну жінку, щоб відновити населення України до рівня 2022 року». Прочитала цю новину і подумала про те, наскільки дивно ми іноді намагаємося говорити про життя мовою статистики. Нам потрібна певна кількість дітей, щоб відновити населення. Нам потрібна певна кількість людей, щоб зберегти державу. Нам потрібно, щоб народжуваність зростала. Але за кожною одиницею цієї статистики стоїть жива людина. Жінка, яка має прожити свою вагітність. Чоловік, який має стати батьком. І дитина, яка приходить у цей світ не для того, щоб «відновити демографію», а просто тому, що двоє людей захотіли подарувати їй життя. І тут, як на мене, починаються набагато важливіші питання. Чи захоче жінка народжувати там, де вона не відчуває безпеки? Чи зможе вона спокійно виношувати дитину, якщо десь глибоко всередині постійно живе страх за її майбутнє? Чи легко прийняти рішення про ще одну дитину, якщо ти не знаєш, яким буде завтра? Жінці важливо не просто знати, що сьогодні її дитина буде нагодована, у неї будуть цікаві розвиваючі заняття ,вона зможе отримати освіту, можливість разом відпочивати, мандрувати. Їй важливо відчувати, що світ, у який вона приводить цю дитину, не готує її до наступної війни. Що її сина не виховують із думкою про те, що одного дня він має піти воювати. Що її донька не повинна з дитинства вчитися виживати. Що країна, в якій вона живе, робить усе можливе не лише для того, щоб виграти сьогоднішню війну, а для того, щоб наступної війни не було взагалі. Мені здається, саме тут ми торкаємося набагато глибшої проблеми, ніж демографічна криза. Ми дійшли до моменту, коли людство має поставити собі дуже незручне запитання: який світ ми залишаємо дітям, яких сьогодні так хочемо народити? Ми навчилися створювати технології, які можуть змінювати планету. Навчилися будувати зброю, здатну знищувати цілі міста. Навчилися створювати штучний інтелект, літати в космос і змінювати навколишнє середовище. Але чи навчилися ми головного - нести відповідальність за наслідки власного розвитку? Бо немає жодного сенсу говорити жінці: «Народжуй більше», якщо паралельно ми не створюємо світ, у якому їй самій хочеться, щоб її діти жили. Справжня демографічна політика починається не з того, щоб переконувати жінку народити вісім дітей. Вона починається зі створення суспільства, у якому люди не бояться приводити дітей у цей світ. Де народження дитини сприймається не як ризик і тягар, а як природне продовження життя і як можливість будувати майбутнє, у якому хочеться жити самим і ростити своїх дітей. Тоді питання народжуваності стає не питанням кількості. Воно стає питанням довіри до життя. Можливо, тим, хто займається цими демографічними питаннями країни потрібно перестати думати про те, скільки дітей має народитися. Почати думати не про народжуваність, а про довіру до майбутнього, без якої саме рішення народити дитину стає неможливим. Бо дитина приходить не просто до матері. Вона приходить у сім’ю, у суспільство, у країну, на цю планету. І кожне покоління отримує від попереднього не тільки життя. Воно отримує світ, який ми для нього створили. Тому, коли ми говоримо про майбутнє України, я , як мати, хочу говорити не про кількість дітей. А про відповідальність дорослих за те, в яке майбутнє ці діти прийдуть. Щоб вони народжувалися не для того, щоб виправити нашу статистику і щоб на них хтось розраховував в своїх цілях. А тому, що ми нарешті навчилися створювати такий світ, у якому жінці хочеться продовжувати життя і вона за нього спокійна.

Народження дитини - досконалий процес, який ми намагаємося змінити штучными втручаннями

Ми ніби зупиняли час, щоб двоє людей могли побути тільки одне з одним, почути себе, почути одне одного, відчути свого малюка, повернутися до своєї спільної історії, згадати дітей, які вже є в їхній сім’ї, відчути за собою свій Рід і той величезний потік життя, який пройшов через покоління і дійшов до них. Відчути, як колись зустрілися дві ріки - ріка життя жінки і ріка життя чоловіка, два роди, дві історії, дві долі, які створили одну сім’ю, а тепер несуть далі ще одне життя. Звернутися до Творця, кожен своїми словами, подякувати за життя, за свою сім’ю, за дітей, за шлях, який вони вже пройшли разом, і попросити благословення на ту зустріч, до якої вони зараз так близько. А потім просто побути поруч, поклавши руки одне на одного, відчути своє дихання, тепло своїх долонь і життя, яке вже є між ними, хоча вони ще не тримали цього свого малюка на руках. І залишити місце для найніжнішої розмови - розмови з дитиною, яка ще всередині мами, але вже є частиною цієї сім’ї, вже вписана в її історію і вже має своє місце в серцях батьків. Сказати те, що хочеться сказати. Відпустити те, що більше не потрібно нести із собою в народження. Благословити свою дитину. І з якимось особливим внутрішнім відчуттям передати цю зустріч Творцю.✨🙏🏻✨ Для мене велика честь мати можливість бути поруч із цими парами саме зараз, у ці останні тижні перед народженням їхніх діточок, супроводжувати їх у підготовці до цієї великої зустрічі і бути свідком того, як народжується не тільки готовність до пологів, а й особливий простір сім’ї, у який прийде дитина. Дитина приходить не просто до мами. Вона приходить у стосунки між двома людьми. І народження дитини - це не тільки поява нового життя. Це народження нової сім’ї. Нового рівня близькості, довіри , взаєморозуміння і любові. І мені дуже хочеться, щоб саме так народжувалися всі наші діти. Щоб перед їхньою появою на світ батьки встигали народитися в новій якості - як пара, як сім’я, як люди, які усвідомлено відкривають своє життя новій людині. Бо якщо дитина приходить у любов, у довіру, у прийняття, у відчуття безпеки і в глибокий зв’язок між своїми батьками - вона з перших митей свого життя отримує зовсім інший досвід про цей світ. І я вірю, що саме з таких дітей, таких сімей і таких стосунків поступово народжується інший світ. Світ, у якому більше любові, довіри, поваги, усвідомленості й відповідальності одне за одного. Впевнена, що саме так і починаються великі зміни - з того, як двоє людей зустрічають свою дитину. 🫶

Дитина приходить не просто до мами в животик. Вона приходить у стосунки між двома людьми. І саме тому вважаю надзвичайно важливим готуватися до м’яких, природних пологів разом, парою. Постійно про це нагадую: пологи - це не лише фізіологічний процес. На фізіологію під час вагітності і в самих пологах безпосередньо впливає психологічний стан матері і те, наскільки вона до цього підготовлена. Те, в якому стані жінка входить у пологи, наскільки вона почувається в безпеці, наскільки довіряє своєму тілу, своєму чоловікові, собі, життю і Творцю, має величезне значення. У пологах жінка стає особливо вразливою, і в цей момент поруч із нею має бути людина, яка не просто присутня поруч, а яка є її опорою, яка добре знає її, відчуває її, розуміє з одного погляду і яка не приносить у цей простір свої страхи, сумніви чи чужі думки. А навпаки - допомагає жінці залишатися у своєму відчутті, у своєму тілі та у своїй довірі до себе, до своєї природи і до життя. Саме тому чоловікові теж важливо готуватися до пологів: знати фізіологію, розуміти психологію пологів, знати, коли підтримати, коли доторкнутися, коли сказати слова, а іноді, найважливіше - знати, коли просто бути поруч і нічого не робити. Але є ще дещо, що вважаю надзвичайно важливим зробити до пологів — по-справжньому зустрітися одне з одним у розмові, особливо в останні тижні, коли зустріч із малюком уже зовсім близько. Поговорити не тільки про те, як мають пройти пологи, а й про те, що насправді зараз відбувається всередині кожного: що відчувається, чого страшно, чого хочеться, на що кожен розраховує, якої підтримки потребує і що важливо почути від людини, яка буде поруч у цей особливий момент. Доторкнутися до того, що, можливо, досі залишалося непроговореним між вами, подякувати одне одному, попросити пробачення, відпустити те, що більше не хочеться нести в новий етап життя, і почути одне одного настільки глибоко, щоб у день народження вашої дитини вам не потрібно було здогадуватися, що відчуває інший. Бо перед народженням так важливо звільнити цей простір, залишити в ньому якомога більше любові, довіри, ясності, прийняття одне одного і справжньої духовної близькості. Саме з цим ми також працюємо з парами, які готуються зараз зі мною до своїх природних пологів. Ці пари вже наближаються до свого найважливішого дня, залишаються лічені тижні, а, можливо, у когось й лічені дні. Спочатку я планувала, що наша завершальна енергопрактика перед народженням буде спільною для цих сімей, і в моєму задумі це мало бути особливе благословення пар перед їхньою зустріччю з дітьми, благословення Роду, звернення до Творця і своєрідне завершення нашого спільного етапу підготовки. Далі, до самих пологів ми будемо зустрічатися вже тільки з жінками. Але коли вже налаштувалися на нашу спільну завершальну енергопрактику, стало ясно, що кожна сім’я потребує свого простору, і в результаті ми провели цю практику окремо, тільки своєю парою, тільки своєю сім’єю. І саме в цьому для мене відкрився якийсь особливий сенс і глибина. Тому що вже не було єдиного сценарію для всіх, а кожна зустріч ніби сама знаходила свій шлях, м’яко підлаштовуючись під історію цієї пари, їхні стосунки, їхній стан, обраний ними саме їхній сценарій пологів, їхні важливі слова, їхню сім’ю і ту дитину, яка вже готується прийти до них. Сьогодні була наша друга зустріч цієї індивідуальної енергопрактики з парами перед пологами , яка прийшли до мене саме під Персеїдами💫. І щоразу в момент її проведення я знову відчувала те, що відчуваю, працюючи вже довгий час з вагітними: іноді здається, що такі практики приходять не стільки від мене, а ніби самі дітки допомагають їх писати✨🙏🏻. Ніби через маму, через пару, через їхню історію приходять саме ті слова, образи, відчуття і сенси, які потрібні цій конкретній сім’ї саме зараз. І тому кожна з цих зустрічей була іншою. Дуже особистою, дуже живою.І для мене - надзвичайно священною.⬇️

Іжте лише красиві овочі😉

Такі цікаві теплі коментарі отримую від вас на останні дописи про відповідальність, Землю, небо, наше спільне сьогодення і майбутнє . Хочу залишити деякі тут. « Це те, що називається співучастю. Ця риса майже втрачена, її замилили, її спробували видалити з нас, або нас відволікли від неї... Це дуже благородна риса, вона притаманна Благородним Людям, Благородному Чєловєчєству. От і виходить, що Наша задача, сформувати Благородне Суспільство, суспільство, в якому кожному окремо, буде небайдуже що відбувається по всюди та навкруги, не тільки в середині. Це те, що ще називається небайдужістю. Небайдужість до ближнього, до дальнього, до того що під ногами, до того що вгорі, і до того що всередині. Не тільки в мене, а й у сусіда, бо сусід, відчуває те саме що і я, бо ми з ним, з одної закваски. Не так давно, зі мною трапилася одна ситуація, на битовому рівні. Я стояла в черги, в супермаркеті АТБ, переді мною стояв чоловік, і у нього було дуже багато покупок, і ми з ним спілкувалися. Така собі розмова не про що, і про все… Дуже було приємно, дуже тепло, з повагою, з небайдужістю, та в співучасті один до одного. Ми достатньо голосно з ним розмовляли, не пошепки. А так, як би ми вели себе в Родині, де немає що приховувати один від одного. І кожен на готові щоб підтримати, та підставити плече. І ви знаєте, щось сталося, всі хто був поруч, хто стояв в черзі за нами, касир, вони якби настроїлися з нами на одну хвилю. Вони стали вести себе так, як би ми родина, в співучасті, так само як і ми один до одного. Відбулося Чудо! А останнє що ми промовили одне одному, це я сказала йому: «що мені дуже важливо, щоб у вас все склалося добре, бо якщо складеться у вас, то і в мене все буде добре». І ми майже в одночасьє промовили цю фразу разом. Ось така відбулась синхронізація. А про що це, як цього досягти…?! А Я, була щирою до нього, мабуть і він також… І у нас разом з вами, є всі шанси, всі можливості відновити цю благородну рису співучасті, бо вона є у нас в середині. А якщо є цілісне зернятко, буде і Росток, і не один, а один, за одним... Так вже відбувається цілісне єднання у Співучасті з Творцем і це не зупинити, а тільки посилити можливо!!!»

Впродовж теми нашого останнього подкасту

Чи на планету, з якої ми встигли висмоктати нафту й газ, отруїти воду та ґрунт, вирубати ліси, засипати океани пластиком і перетворити величезні території на поля битв? Не знаю, чи зможуть науковці коли-небудь довести реінкарнацію так, як доводять фізичні чи хімічні закони. Але знаю інше. Мені достатньо навіть самої можливості, що я ще раз повернуся сюди знову, щоб дуже уважно ставитися до того, що залишаю після себе. Хай й маленькими кроками йдуть ці зміни і не все ще вмію робити так, щоб той слід із сміття після мене став нульовим для землі. І, мабуть, найстрашніше для мене в усьому цьому навіть не те, що ми продовжуємо виснажувати планету. Найстрашніше - що людство продовжує вкладати величезні ресурси у створення все більш потужної зброї. І не лише створювати її, а й активно застосовувати. І бажати її ще й ще. Ми ніби весь час удосконалюємо способи знищення одне одного, замість того щоб так само наполегливо вдосконалювати способи не допускати війни. Я дуже добре розумію, наскільки складно говорити про це, коли твоя країна живе у війні. Коли люди змушені захищати своїх дітей, свої домівки, своє право на життя. Тут немає простих відповідей і немає права судити тих, хто сьогодні змушений робити надзвичайно важкий вибір заради життя своїх близьких. Але якщо дивитися ширше - на все людство, на століття вперед - хіба не час нам нарешті поставити собі інше завдання? Не як краще воювати. А як зробити так, щоб наступна війна взагалі не стала можливою. Не як створити ще потужнішу зброю. А як створити таку культуру мислення, у якій людське життя стає більшою цінністю, ніж території, ресурси, амбіції, влада чи чиїсь особисті уявлення про велич. І це стосується не тільки тих, хто сидить у кабінетах і приймає рішення за мільйони людей. Це починається значно нижче. З того, як ми вирішуємо конфлікти у власній родині. Як говоримо з людиною, яка думає інакше. Як ставимося до слабшого. Чи вміємо зупинитися до того, як завдамо шкоди. Чи шукаємо спосіб зберегти життя - чи автоматично шукаємо спосіб перемогти. Мені здається, людству давно час змінити сам напрямок розвитку. Ми вже навчилися отримувати величезну владу над матерією. Навчилися запускати ракети, змінювати генетику, створювати штучний інтелект, будувати технології, здатні змінювати цілі екосистеми. А тепер нам потрібно навчитися іншого: ЗБЕРІГАТИ! Зберігати життя. Зберігати землю. Зберігати воду. Зберігати різноманіття життя. Зберігати одне одного. І відновлювати те, що вже зруйнували. Бо ми вже проходили цей шлях. Ми вже знаємо, до чого приводить культура «після нас хоч потоп». Планетарних катастроф на Землі вже було декілька, коли з міліардів виживали одиниці і все починали з початку. Можливо, настав час зупинитися і нарешті запитати себе: а що, якщо після нас - знову ми? І тоді стає зрозуміліше , що відповідальність - це не страх перед покаранням і не обов’язок перед кимось. Це просто любов до життя. До життя, яке було до нас, до життя, яке є зараз. І до життя, яке прийде після нас. До нашого власного життя, яке ще тільки чекає на нас у наступному колі.

А ЩО, ЯК ПІСЛЯ НАС - ЗНОВУ МИ? Продовжую думку про відповідальність, про владу людини над світом і про те, наскільки важливою стає культура мислення, коли в наших руках опиняються технології, здатні впливати вже не на життя однієї людини, а на мільйони. Є одна думка, яка в цьому контексті, на мій погляд, є ключовою. Здається , що дуже небезпечною для людства стала сама установка: «Ми живемо один раз». Бо якщо ти справді віриш, що це твоє єдине життя, дуже легко почати жити за принципом: що хочу, то й роблю. Після мене - хоч потоп. А що, якщо це не так? А що, якщо після цього життя буде наступне? І якщо ти повернешся сюди знову - то в який світ ти повернешся? Особисто мені, наприклад, не потрібно доводити про реінкарнацію, бо декілька зі своїх попередніх життів сама «бачила», багато аналізувала, знаю що з чого в теперішньому витікає. Знаю безліч людей, які також мають свої особисті згадки з минулого. Але прекрасно розумію і тих, які про цю тему реінкарнації скажуть: «Покажи наукові докази, це все вигадки». І тут напрошується наступне: а скільки ми ще будемо чекати на остаточний доказ того, що для мільйонів людей протягом тисячоліть було очевидною частиною картини світу? У різних духовних традиціях і релігіях ідея багаторазового життя людини існує тисячоліттями. Реінкарнація є частиною вчень індуїзму, буддизму, джайнізму, сикхізму. У юдейській містичній традиції існує поняття ґілґул — перевтілення душі. Подібні уявлення зустрічалися й у давніх філософських традиціях. І навіть у ранньому християнстві про це йшлося , але потім було змінено. Якщо хтось не знає, поцікавтеся Константинопольским собором, 553 рік. Саме там поняття реінкарнації стало забороненим, по суті викресленим в християнстві і цілеспрямовано пішло навʼязування вчення про одне земне життя і подальше воскресіння, а не перевтілення. А тепер найцікавіше. Сучасна наука теж не може просто поставити на цьому питанні крапку. В Університеті Вірджинії вже понад шістдесят років досліджують випадки дітей, які у віці приблизно від двох до п’яти років самі починають розповідати про попереднє життя. Не під гіпнозом. Не після якихось духовних практик. Просто говорять про людей, місця, події та обставини смерті, яких, за всіма видимими обставинами, вони не повинні були знати. Дослідники зібрали понад 2500 таких випадків. У найсильніших із них слова дітей виявлялися напрочуд точними щодо конкретних людей, які справді жили до них. Іноді збігалися навіть деталі смерті. В окремих випадках дослідники фіксували родимі плями або вроджені особливості, що відповідали ушкодженням на тілі померлої людини. Так, це ще не означає, що науковий світ уже оголосив: «Реінкарнація доведена». Але це точно означає інше: питання не закрите. І якщо чекати моменту, коли наука остаточно пояснить нам природу свідомості, життя і смерті, перш ніж замислюватися про наслідки власних дій, - можна просто не дочекатися. А життя тим часом триває. Ми створюємо зброю, здатну знищувати міста. Запускаємо ракети, супутники, не завжди навіть розуміючи всі наслідки втручання у складні природні системи, які існували мільярди років до нас. Викачуємо з планети нафту й газ, виснажуємо землю, отруюємо воду, змінюємо атмосферу. Залишаємо після себе радіоактивні, хімічні та техногенні сліди, наслідки яких можуть пережити не одне покоління. І все це можна спокійно робити, якщо дивитися на життя як на одноразову поїздку: мені потрібно зараз, що хочу то й роблю. А після мене - хоч потоп. Але що змінюється, якщо починаєш дивитися на життя інакше? Якщо ти знаєш, що приходиш сюди не один раз? Тоді, можливо, твої діти - це не єдині люди, про яких тобі варто думати. Твої онуки, правнуки - не останнє покоління. І навіть ті, кого ти ніколи не зустрінеш, -не просто «хтось після нас». Бо, є велика вірогідність , що серед них одного дня знову будеш ти. І тоді дуже хочеться поставити собі просте запитання. А в який світ я хочу повернутися? На планету, де є чиста вода, живі ліси, родюча земля, чисте повітря і люди, які навчилися домовлятися без війни?⬇️

Ми створюємо системи, здатні бачити, знаходити, спрямовувати й знищувати. А потім самі ховаємося від того, що створили. Вірогідно, питання відповідальності людства починається саме тут, з питання: ХТО ВИРІШИВ, ЩО ЯКЩО МИ МОЖЕМО - ТО МИ МАЄМО ПРАВО? Бо небо не наше, космос не наш. Земля не наша у приватній власності. Ми лише на якийсь час отримали можливість усім цим користуватися. І дуже хочеться, щоб разом із цією можливістю ми нарешті навчилися нести відповідальність. Щоб, виходячи під зоряне небо, ми могли просто дивитися вгору. Не рахувати супутники, не визначати, що саме летить. Не чекати вибухів. А просто дивуватися та милуватися тим, що було тут задовго до нас - зорям, планетам і Персеїдам. ✨🪐💫 P.S. Можливо, давайте просто почнемо частіше зустрічатися під зоряним небом. Дивитися із задоволенням вгору, дивуватися і пам’ятати, який великий та прекрасний світ нас оточує. Персеїди ще можна спостерігати до кінця серпня, а найближчі дві ночі - їхній пік. ✨ Пишіть потім свої думки тут, цікаво почитати🙌🏻

Вчора вийшли дивитися Персеїди , це було неймовірно, як завжди.🥰💫 Ці відчуття, коли сидиш з родиною під ясним зоряним небом, дивишся вгору, захоплюючись величчю і красою нашого світу. І тільки щасливі емоції від захвату : -Ви бачили?!💫 -Бачили?!💫 -О, ще!💫 Але цього разу разом із захопленням відчула ще дещо. Між зорями та Персеїдами постійно літали супутники. Звичайно, що бачу їх не перший раз, тим паче, що часто ночую під зорями і милуюся небом, коли засинаю. Але саме вчора, коли ми вийшли поспостерігати за рідкісним метеорним потоком, ці постійно літаючі супутники змусили задуматься ще більше на теми, що озвучую тут останні дні. Їх було тааак багато: один, другий, третій, двадцятий,… Вони літають вже в різних напрямках, під різними кутами, назустріч один одному. Деякі цілими групами, вже не тільки зграєю, один за одним, а навіть трикутниками. І в якийсь момент небо починає сприйматися вже як траса. Я пам’ятаю, як понад 20 років тому, як тільки переїхала на землю з міста, почала по-справжньому цікавитися зоряним небом. Спостерігала за сузір’ями, планетами, кожен вечір виходила погуляти перед сном і помилуватися цією красою. І тоді за прогулянку могла побачити їх одиниці, а бувало і взагалі нічого на небі, окрім зорей та планет. А сьогодні супутників вже настільки багато, що вони стали постійною частиною нічного неба, все нарастаючим потоком. І тут знову виникає те саме питання, про яке пишу останні дописи. ХТО І КОЛИ ВИРІШИВ, ЩО МОЖНА ПРОСТО ВЗЯТИ І ЗМІНИТИ СПІЛЬНИЙ ПРОСТІР? Хтось має технології, хтось має гроші, хтось має космічні ракети, супутники. І вони просто запускають то все. Але небо ж не його. І космос теж - не приватна територія і не територія окремих держав. Так, ми всі користуємося тим, що дають супутники: зв’язком, навігацією, інтернетом. І нема цілі заперечити користі технологій для сучасного світу. Питання зараз не в тому, чи потрібні нам супутники. Питання в іншому: ХТО ВИЗНАЧАЄ, СКІЛЬКИ ЇХ ДОСТАТНЬО? І ХТО ВІДПОВІДАЄ ЗА ТЕ, ЩО БУДЕ ПОТІМ? Бо все, що створила людина, одного дня перестає працювати. Супутники виходять із ладу. Залишаються на орбіті космічним сміттям. Деякі сходять з орбіти. Частина згорає в атмосфері, а великі уламки можуть досягати Землі і такі приклади вже є , коли вони падали людям на голову, розміщу окремим дописом. І ми продовжуємо запускати ще. Більше, швидше, масштабніше. Наче саме слово «технологічний прогрес» автоматично означає, що все це добре, ми прогресуємо. А може, нам час поставити інше питання? Не тільки «ЩО МИ МОЖЕМО?» А й «ЧИ МАЄМО МИ ПРАВО?» Бо якщо кілька людей можуть змінювати те, що належить усім - небо, океан, атмосферу, космос, -то де проходить межа? І де в цій історії починається відповідальність? Можна, звичайно, сказати: «Починаємо з себе, не користуйся інтернетом» А що зміниться, якщо зараз одна -дві та навіть тисяча людей перестануть користуватися телефоном? Напевно, майже нічого. Потрібне рішення набагато більше, колективне. Таке, в якому ми нарешті домовимося, що не все, що технічно можливо зробити - автоматично потрібно робити. Бо дуже не хочеться одного дня вийти під зоряне небо і зрозуміти, що зірки ми вже майже не бачимо. А Персеїди доводиться шукати між супутниками. І, мабуть, особливо гостро це відчувається, тому що цей текст я пишу в країні, де небо вже давно перестало бути просто небом. І тут, коли щось летить над головою, ми вже не просто дивимося. Ми прислухаємося: що це? Ракета, шахед, балістика?… Ми навчилися вдивлятися в небо не лише із захопленням, а й із тривогою. Напевно саме тому вчорашній вечір так мене зачепив. Ми вже настільки звикли до того, що люди запускають у небо все нове й нове, що майже перестали запитувати - а де межа? Де межа між тим, що допомагає нам жити, і тим, що одного дня може прийти з неба зі смертю? Будь то шахед, ракетк чи уламки супутника з космосу. Де ця межа між технологією і зброєю, між прогресом і руйнуванням. Між «ми можемо» і «ми маємо право». Бо все це створюємо ми, люди. Ми запускаємо супутники, ми запускаємо ракети, ми створюємо зброю.⬇️