The first entelechy

(мій дім - моя фортеця) Після того дня більше нікого немає. Немає дружини, немає собаки та інших неважливих людей, і важливих також. Є тільки скорбота. У неї жіноче лице. Після того дня я боюся спати. Було так димно, було так дивно і голосно, голосно, ніби небо стало зі сталі. А єдина жінка на небі - Матінка Божа - цю сталь кує. Після того дня квартира вціліла, дружина - ні. Тепер у квартирі дружиноподібна самотність.

Я дуже люблю моменти, коли текст уже живе не в моїй голові, а в чиємусь уважному читанні. Цей відгук на «Правду в словах того, хто говорить» мене дуже зачепив. По-перше, бо Ян Авраам Хосебр – один із тих письменників, за якими я давно стежу з великою любов’ю й цікавістю. А по-друге, бо тут побачено все, що я вкладала в книжку: два крайні світи - теократію й технократію, переписані релігійні сюжети, Новий Єрусалим, страх перед свободою, страх перед вірою і те, як навіть блага ідея може перетворитися на тиранію. Окремо, звісно, гріє серце фраза про те, що з цієї історії можна було б зробити блокбастер або розгорнути її до епопеї типу «Дюни». Ну що ж, питання «to be continued?» офіційно прийнято до роздумів (ше не знаю). Дякую за таке уважне читання і перший відгук на Goodreads. Для авторки це дуже багато. https://abrahamhosebrlibrarium.wordpress.com/2026/07/28/%d1%96%d1%80%d0%b8%d0%bd%d0%b0-%d0%bb%d0%b0%d0%b7%d0%be%d1%80%d0%b5%d0%b2%d0%b8%d1%87%d0%bf%d1%80%d0%b0%d0%b2%d0%b4%d0%b0-%d0%b2-%d1%81%d0%bb%d0%be%d0%b2%d0%b0%d1%85-%d1%82%d0%be%d0%b3%d0%be-%d1%85/

Якщо вам раптом хочеться чогось темного, красивого й не дуже безпечного. «Правда в словах того, хто говорить» - це темна антиутопія про закрите теократичне суспільство, де жінок вчать мовчати, слухатися, не ставити запитань і вірити, що все це роблять для їхнього ж блага. Там є заборонене кохання. Є світ за Стіною. Є релігія як інструмент влади. Це книжка для тих, хто любить темні світи, гострі питання, жорстокість життя і сувору реальнісь. І так, я дуже хочу, щоб вона потрапила до своїх читачок і читачів. Замовити можна на Readeat. Посилання - https://readeat.com/product/624867-pravda-v-slovah-togo-hto-govoryt

— Що буде в конверті? — Історія. — Яка? — Справжня. Ірина Лазоревич "Правда в словах того, хто говорить" Оригінальний жанр та особливе оформлення. 50 сторінок прочитав за раз. Продовжую.

Коли один із твоїх улюблених авторів пише "продовжую" про твою книжку - це окремий рівень щастя. Ян читає «Правду в словах того, хто говорить», а я поки намагаюся про це не думати.

ВІРШліст. Запрошую на свій поетичний день народження! 5 липня, 14:00, Київ, книгарня Сенс на Хрещатику. 10 поетичних голосів та запаморочливий запах лілей. Так звучить сучасна поезія. Так вирує література: бʼючись об стіни міста дзвінкими алітераціями, виспівуючи тужливими асонансами, переливаючись іронією, ріжучи точністю метафор та безжальністю порівнянь, окриляючи світлом, яке ми несемо всупереч помʼятим безсонням надто гучних київських ночей. Запрошуємо на особливу подію: ВІРШліст. Поетичний день народження Олени Павлової Вірші читатимуть: магнетичні поетки, харизматичні поети, міжгалактичні акторки та приголомшливі перформерки Людмила Горова Римма Зюбіна Павло Коробчук Анастасія Коротка Ірина Лазоревич Ігор Мітров Ольга Ольхова Сергій Савін Варвара Чорна Вхід вільний, а в подарунок хочу багато дронів — тому гарненько підтримуємо збір від Книгарні СЕНС на Pycopiз⚡️https://send.monobank.ua/jar/nMr41Gu2n

У Тисячолітньому Царстві Ауріка живе за правилами, яких ніколи не обирала. Тут жінок вчать, що їхнє щастя у служінні чоловікові. Їм визначають майбутнє, готують до шлюбу, контролюють їхні тіла, одяг, освіту, слова й навіть думки. Їм пояснюють, що свобода небезпечна, сумнів гріх, а покора робить людину доброю. Ауріку мають видати за Асмодея - хлопця з впливової родини, якого вона майже не знає. Але замість нього вона закохується в його старшого брата Адама. Адамові скоро двадцять один. Це означає, що його заберуть до симультанеуму - служити Богові, Великій Дванадцятці й системі, у яку він сам давно не здатен вірити. Їхня близькість стає небезпечною не тому, що це просто «заборонене кохання». А тому, що в світі Ауріки любов означає право обрати людину самостійно. А такого права в жінки бути не може. Чим більше Ауріка дізнається про Царство, тим очевидніше стає: порядок, у якому вона виросла, тримається не на вірі, а на страхові, насильстві та дуже добре продуманій брехні. А за Стіною існує інший світ. Там живе Максвелл - жінка, народжена після ядерної осені. Вона не знає релігійних правил Царства, не вірить у милосердя й давно звикла виживати в реальності, де люди можуть бути не менш жорстокими, ніж системи. Для неї релігія - не святиня, а сила, яка вміє підкорювати, ламати й переконувати людей у тому, що насильство чинять їм на благо. Коли світи Ауріки, Адама й Максвелл починають перетинатися, стає зрозуміло: втекти з Царства - ще не означає знайти свободу. І жодна зі сторін не має монополії на правду. «Правда в словах того, хто говорить» темна феміністична антиутопія про заборонене кохання, релігію, владу, жіночий голос і світ, у якому найнебезпечніше, що може зробити людина, почати ставити запитання. Ілюстрації та дизайн: Вік Файфер За підтримки журналу KANVA Книжку можна замовити тут: https://readeat.com/product/624867-pravda-v-slovah-togo-hto-govoryt

Принесла до вас новини: у мене вийшла книжка. Це феміністична антиутопія про світ, де жінок вчать коритися, не ставити запитань і не довіряти власним думкам, а релігійну мову використовують як інструмент влади. Тут є дві героїні, дві дуже різні оптики, закрите теократичне суспільство, культ покори, контроль над тілом і пам’яттю - та сумнів, який у такому світі майже дорівнює злочину. Якщо любите темну соціальну фантастику, антиутопії, історії про жіночий спротив, релігію, владу й маніпуляції - це вона. Ілюстраторка - Вік Файфер. За підтримки журналу KANVA. Книжку можна замовити на Readeat: https://readeat.com/product/624867-pravda-v-slovah-togo-hto-govoryt І, як завжди, дуже чекатиму на ваші відгуки після прочитання.

20 березня о 20:00 запрошую на мої поетичні читання «Сестринство і сіль» у межах Національного тижня читання поезії «Золотий гомін». Це буде коротка онлайн-зустріч на 20 хвилин, але дуже жива і справжня. Читатиму тексти, які для мене дуже важливі: про жіночий досвід, пам’ять, вразливість, близькість, силу і все те, що іноді болить, а іноді тримає. Зустрічаємося в Zoom: https://us05web.zoom.us/j/85934465868?pwd=xOTratJ32ZB2hx6FgI6zYaFya0WZqd.1 Буду дуже рада вас бачити.

Пора оживити цей чат. Написала для DIVOCHE.MEDIA текст про те, як жіночий гнів століттями переводять у ярлик «істерики» - від античної «мандрівної матки» до культурних і релігійних механізмів контролю. Це коротка вправа «без відеофіксації» про те, як повернути в розмову не «тон», а правду: причину, межі й право не мовчати: https://divoche.media/2026/03/04/vid-vidmy-do-isterychky-yak-kultura-vchyla-zhinok-soromytysia-hnivu/#google_vignette

Сьогодні ми з родиною святкуємо найсвітліше християнське свято народження Христа. Без тата, бо щоб ми святкували спокійно і у безпеці, хтось повинен нас захищати. Але є сімʼї, чиї близькі, рідні і друзі/подруги вже ніколи не сядуть за святковий стіл. Тож ми маємо розуміти, що їхня жертва зробила це народження можливим. *** Навіть у найтемніші часи найсвітліші люди шукають Різдвяну Зірку. Христос народився. Славімо Христа. А коли знайдуть — то крутять і колядують перехожим, припрошуючи: ходіть із нами, ходіть колядувати — світла від зірки стане на всіх, навіть на тих, кого не торкнутися, не обійняти: на тих, хто зник у дорозі, на тих, хто в землі, на тих, хто ніколи не повернеться. Христос народився. Славімо Христа. Але в цієї колядки немає імені. Бо ім’я — як сіль: пече, коли язик шукає, а не знаходить. Христос народився. Славімо Христа. Сідайте до нашої коляди — будемо пити, їсти, Христа прославляти. Сідайте. Тут лишають місце порожнім, як свічку. Покажемо інший бік істини: як виживають слова, коли людей нема. Щедрий вечір, добрий вечір. Побережи, Господи, від біди. Маю зерно — маю посіяти. Маю зерно — як жменю імен. Але не знаю, куди: бо поле тепер — це межа, бо дім тепер — це межа, а кожна межа у нашому світі вселяє не трепет — вселяє жах. Але в цієї колядки немає імені — тому ми й співаємо: щоб світло зірки не минуло нікого. Щедрий вечір, добрий вечір. Побережи, Господи, від біди. Маю зерно — маю посіяти. Маю зерно — як жменю імен. Але не знаю, куди: бо поле тепер — це межа, бо дім тепер — це межа, а кожна межа у нашому світі вселяє не трепет — вселяє жах. Фото: святкування Різдва мого тата.

Літературні забави вже близько — і я страшенно тішуся запросити вас на свій творчий вечір у київській кавʼярні-галереї Art Village. 12 грудня о 17:30 говоритимемо про «Контурні карти» та нові тексти, читатиму поезії з циклу «Сестринство і сіль» — про жіночу солідарність, втому, відновлення і ту ніжність, яка тримає на плаву, коли світ хитається. Торкнемося тем війни, кордонів, любові без романтизації, а також того, як провали можуть ставати матеріалом, а не комплексами. Будуть ритуальні ворожіння по текстах, трохи чаклунства (етичного), прямий ефір у ФБ і вільний мікрофон — співи, читання, імпровізації за настроєм. Вхід — 150 грн + замовлення на барі. Місце зустрічі — Art Village, Набережно-Хрещатицька 39. Приходьте. Буде тепло, чесно й живо. https://litcentr.in.ua/news/2025-12-12-15465

1. Для розлуки не варто чекати зими, ні Нового року, ні, як фіни — свого сухого січня, ні, як вокзали — останніх потягів, ні, як пустелі — одного справжнього дощу: усе, чого надто довго чекають, висихає. Може, й мені потрібен той сухий січень, а потім сухий лютий і сухий березень, аби висушити голос до кістки, аби якось навчитися жити без тебе і народжувати літери, загортати їх у папір, як немовлят, що безпорадно на світ глипають. 2. У мене тепер постійно цвітуть яблуні, методично, немов ти щоранку повторюєш один і той самий урок: подивися, ось дерево, ось плід, ось перше яблуко — ми з тобою, тримай його обережно, не кидай у землю. Адже самотність — ні разу не цілісність: Бог спарував нас з якоюсь метою, хай поки й не зрозумілою до кінця. Але я. Я провалила урок твій, Боже. Дай мені якесь інше яблуко. 28.11.2025

Читачі! Сьогодні буде моє вперше! А саме - перше інтерв'ю. Насправді, я ніколи не планував цього формату, але все вирішила інтерв'юерка. Ірина Лазоревич написала на сьогодні одну з найкращих рецензій на "Тетраморфеус" і її текст вже став післямовою до майбутнього перевидання першого тому. Тому для мене було великим задоволенням поговорити з людиною, яка дійсно пройшла цим тексто-лабіринтом і яку він прийняв у свої володіння. Дякую Ірині за розумні небанальні питання і приємність від спілкування. Говорили ми багато, у текст увійшло не все, бо насправді розповів багато такого, що не є для загалу, але, все ж найважливіші речі тут є. Жодного зняття масок - трошки більше інтриги і трошки більше історії. Приємного вам читання. https://postimpreza.org/talsk/u-meni-samomu-zhyve-trykster

«Я жартував, що буду дуже розчарований, якщо ця книга стане популярною. Бо для мене це була би поразка. “Попса” — це те, чим я не хочу, щоб став “Тетраморфеус”». Анонімність, як творча стратегія: Абрахам Ян Хосебр не з’являється на публіці та не публікує фото. Для свого роману «Тетраморфеус» він обрав андеграундний спосіб поширення — без реклами та піару. Ірина Лазоревич поговорила з автором про анонімність, «смерть автора» і Таро — читайте за лінком. Шукайте нас тут: Інстаграм | Сайт | Монобаза

Нове інтерв’ю з Абрахамом Яном Хосебром — радше ініціація, ніж розмова. Про анонімність, «смерть автора», Таро як каркас тексту, брутальну тілесність і трикстерський голос, що зриває пафос. Про синтез міфів і читача/читачки, який має заблукати, щоб знайти двері. Це не «питання—відповіді». Це спроба пройти лабіринт і побачити, як текст читає нас.