Вікторія Гриб

Щодо заборон та обмежень для електросамокатів. Отримую багато звернень від обурених пішоходів, батьків дітей, які отримали травми, та самих користувачів. Одні вимагають жорстких заборон, інші наголошують, що проблема не в транспорті, а в дотриманні правил. І схоже, українським містам уже доводиться шукати відповідь на це питання. У Чернівцях заборонили прокат електросамокатів. У Львові суттєво посилили правила користування – встановили мінімальний вік користувачів у 16 років, запровадили обов'язкове використання шоломів та обмеження швидкості на окремих ділянках міста. Причини для таких рішень більш ніж серйозні. Лише за останні десять тижнів до медичних закладів Львова звернулися 143 водії електросамокатів, які отримали травми під час їзди. Понад половина постраждалих – діти. І це лише офіційна статистика одного міста. Давайте відверто – електросамокати вже давно стали повноцінними учасниками дорожнього руху. Водночас багато хто просто нехтує елементарними правилами безпеки – люди їздять без шоломів, на високій швидкості тротуарами, створюючи небезпеку як для себе, так і для пішоходів. Але дискусія має бути не про тотальні заборони чи повну вседозволеність. Потрібно шукати баланс між сучасною мобільністю та безпекою людей. Тут цікава ваша думка. Підтримуєте заборону самокатів, прокатних сервісів або, навпаки, вважаєте, що проблема не в самокатах, а в культурі їх використання? Буду вдячна за ваші думки та пропозиції. Давайте обговоримо.

Трагедія на Рівненщині, від якої холоне кров. П'яний 16-річний юнак вбив у ДТП 26-річну вагітну жінку. Дитину врятувати не вдалося. Драгер показав у водія 1,9 проміле алкоголю. Це дуже багато. Після кожної такої трагедії люди закономірно повертаються до питання відповідальності на дорогах. Зараз активно обговорюється законодавча ініціатива щодо посилення покарання за систематичне перевищення швидкості та можливе позбавлення прав від одного до трьох років. Але проблема значно ширша за швидкість. На дорогах вбивають не лише ті, хто тисне на газ. Вбивають і ті, хто свідомо сідає за кермо після алкоголю чи наркотиків. Саме тому я зареєструвала законопроєкт, який передбачає суттєве посилення відповідальності за смертельні ДТП, скоєні нетверезими водіями. Моє переконання незмінне: якщо людина свідомо сідає за кермо у стані сп’яніння і через її дії гинуть люди, такий злочин має розглядатися як особливо тяжкий, а покарання повинно бути максимально суворим. На жаль, цей законопроєкт уже роками чекає на розгляд. А тим часом ми знову і знову читаємо однакові новини: загиблі діти, зруйновані сім’ї, життя, які вже неможливо повернути. Я підтримую посилення відповідальності за грубі порушення правил дорожнього руху. Але зміни мають бути комплексними. І перевищення швидкості, і керування у стані сп’яніння повинні мати такі наслідки, щоб кожен потенційний порушник усвідомлював: за безвідповідальність доведеться відповідати по-справжньому. Скільки ще життів ми маємо втратити, щоб ці рішення нарешті були ухвалені?

Коли говорять про підготовку до зими, часто можна почути: люди повинні самоорганізовуватися. І це правильно. Але є важлива умова – уряд та місцева влада повинні підтримувати тих, хто готовий брати відповідальність на себе. Під час ефіру я навела приклад одного зі столичних ОСББ, яке очолює Юлія Безкоровайна. Мешканці будинку не чекали, поки хтось вирішить проблему за них. Вони почули місцевих депутатів, зібралися, провели Загальні збори, необхідні розрахунки, отримали ТУ у ПрАТ «Київгаз», підготували проєктну документацію та розробили рішення по встановленню незалежного джерела теплопостачання, яке дозволить їхньому будинку бути максимально незалежним від можливих ймовірних проблем із централізованим теплопостачанням та електроенергією. Вклали власні кошти, власний час і власні зусилля. Вони зробили те, про що так багато говорять чиновники – проявили ініціативу та взяли відповідальність за свою громаду. Але тепер їм потрібна підтримка. А її немає. На мою думку, саме такі проєкти повинні отримувати пріоритетне фінансування з боку міста та держави. Бо це не теорія і не чергові презентації. Це конкретні рішення, які можуть підвищити стійкість житлових будинків уже цієї зими. Сьогодні багато говорять про плани стійкості. Але справжня стійкість починається не в кабінетах. Вона починається там, де люди готові діяти, об'єднуватися і працювати заради спільного результату. Якщо мешканці будинку змогли організуватися, знайти фахівців, підготувати проєкт і запропонувати рішення, влада повинна не ставити перепони, а допомагати. Саме такі приклади показують, якою має бути взаємодія громади та держави під час війни. І саме такі ініціативи потрібно масштабувати по всій країні.

Щодо компенсації за зруйноване житло. Ще раз наголошую – люди, які втратили свої домівки через війну, або через надзвичайні ситуації, спричинені війною, не повинні роками чекати на справедливі рішення від держави. Сьогодні на засіданні Комітету з питань економічного розвитку розглянути законопроєкт №11444 щодо вдосконалення питань отримання компенсації. Новелою документу є скасування необхідності обстеження об’єктів нерухомого майна, які знаходяться на території непридатній для життєдіяльності. Разом з тим спеціалісти Головного науково-експертного управління Апарату Верховної Ради України у своєму висновку вказують на те, що окремі положення документа є дискусійними та потребують доопрацювання. Також на розгляді Верховної Ради України є ще два законопрооєкти №14352 та 15421, внесені мною разом з моїми колегами за результатами розгляду отриманих численних звернень отримувачів компенсації, положення яких також врегульовують питання отримання компенсації. Тому під час засідання комітету я наголосила: головне завдання – створити механізм, який реально допоможе людям отримати компенсацію за втрачене житло, а не створить нові бюрократичні перепони. Підтримуватиму ухвалення законопроєкту в першому читанні. Наразі запропонувала продовжити роботу над його вдосконаленням із врахуванням напрацювань моїх колег та профільних експертів.

56% українських біженців за кордоном - люди молодші 35 років. Такі дані наводить Центр економічної стратегії. Прямо зараз разом із мільйонами громадян Україна втрачає саме те покоління, яке через кілька років мало б стати основою її економіки, народжувати дітей, створювати бізнес, платити податки й відбудовувати країну. І, мабуть, це одна з найтривожніших цифр, про які варто говорити сьогодні, у Міжнародний день молоді. Бо питання вже не лише в тому, скільки молодих українців виїхало, а в тому, скільки з них ми зможемо повернути. За оцінкою Центру економічної стратегії, на початок 2026 року за кордоном перебували близько 5,6 млн українських біженців (з них приблизно 4-4,3 млн у західних країнах та майже 1,3 млн - у РФ і Білорусі). Після дозволу на виїзд чоловіків віком 18-22 роки лише за серпень-листопад 2025 року Україна отримала чистий відтік близько 96 тисяч молодих чоловіків - приблизно кожного сьомого у цій віковій групі. І чим довше молоді українці живуть за кордоном, тим складнішим стає питання повернення. Тому відповідь держави на відтік молоді насамперед починається з одного - миру та завершення війни. Саме безпека є головною умовою, без якої будь-які програми повернення людей матимуть обмежений ефект. Молоді люди повинні бути впевнені, що можуть будувати своє майбутнє в країні без щоденних повітряних тривог, обстрілів і невизначеності. Більше деталей і цифр – за посиланням.

Останні удари Росії по українському бізнесу показали, що війна переходить у ще більш руйнівну фазу економічного виснаження країни. Уряд пропонує децентралізацію логістики, складські приміщення. Це правильні кроки. Але чи достатньо цього? Мабуть, ні. Чую від колег аргумент: держава не має можливості компенсувати бізнесу збитки, завдані війною. Мовляв, розраховувати можна лише на майбутні репарації. Але якщо це єдина відповідь, яку сьогодні може запропонувати держава, то який сигнал отримує український бізнес? Фактично дуже простий: хочеш убезпечити свої інвестиції та майно – будуй нові підприємства за кордоном. Я переконана, що це шлях, який ми не можемо собі дозволити. Тому поряд із майбутніми репараціями нам уже сьогодні потрібні механізми захисту та підтримки підприємств, які працюють в Україні під обстрілами, сплачують податки та забезпечують робочі місця. У нинішніх реаліях бізнесу потрібні передусім надійні механізми виживання. Так, запровадження страхування воєнних ризиків – це об'єктивно важка і складна процедура. Вона вимагає колосальних фінансових гарантій та міжнародної підтримки. Але ми зобов'язані шукати варіанти. Бо сьогодні йдеться вже не про окремі підприємства, а про здатність української економіки вижити в умовах систематичного терору. Якщо бізнес почне масово згортати діяльність, наслідки відчує кожен українець. Менше робочих місць, менше податків до бюджету, менше ресурсів для армії та відновлення країни. І проблема стосується не лише складів чи логістики. Під ударом вже сьогодні – енергетичні компанії, аграрний сектор, металургія, машинобудування та інші галузі, які формують основу української економіки. Підтримка бізнесу сьогодні – це питання економічної безпеки держави. І відповідь на цей виклик має бути співмірною тим загрозам, які щодня створює для нас війну, яку треба якнайшвидше припиняти.

Напередодні надскладної зими держава не має права втрачати підприємства, від яких залежить стабільність енергетики. Я наголошую, що ситуація навколо Червоноградської збагачувальної фабрики потребує негайного втручання Міністерства енергетики. Фабрика не працює із січня 2026 року. Вже восьмий місяць працівники залишаються без стабільної роботи, накопичуються борги із зарплати, люди звільняються, виробничі споруди руйнуються. Мешканці Соснівки водночас повідомляють про забруднення повітря, пошкодження доріг і небезпечне перевезення вуглевмісного шламу через житлові райони. За всіма цими фактами стоять конкретні люди, їхні родини та громади. Вони не повинні залишатися заручниками багаторічної судової тяганини й боротьби приватних структур за контроль над підприємством. Червоноградська ЦЗФ має ключове значення для державних шахт Львівсько-Волинського басейну. Тут рядове вугілля очищують від породи та готують до використання на теплових електростанціях. Коли фабрика не працює, шахти втрачають можливість стабільно відвантажувати видобуте вугілля, а країна втрачає час, необхідний для накопичення палива до опалювального сезону. Процедура санації підприємства триває майже вісім років, однак затвердженого плану досі немає. У січні суд призначив керуючим санацією Володимира Юрченка, але у квітні апеляційна інстанція скасувала це рішення. Інший кандидат, Олександр Охріменко, 21 липня відмовився від призначення. Державні органи, державні та комунальні підприємства, які представляють більшість кредиторських вимог, підтримали незалежну кандидатуру керуючого. Проте судове рішення знову не ухвалене, а розгляд справи перенесено на 19 серпня. Суди мають діяти відповідно до закону, але держава не може нескінченно чекати, поки стратегічне підприємство втрачає працівників, обладнання та можливість відновити роботу до холодів. Попереду опалювальний сезон, який може стати одним із найскладніших за роки незалежності. Після російських ударів по генерації та мережах значення кожного внутрішнього джерела палива лише зросло. Запаси вугілля на зиму необхідно формувати вже зараз. Міністерство енергетики має взяти ситуацію під контроль, об’єднати позицію державних кредиторів і забезпечити оперативне призначення незалежного керуючого санацією. Також потрібні чіткий план відновлення роботи фабрики, погашення боргів перед працівниками та усунення екологічних ризиків для громади. Час оцінювати відповідальних посадовців за конкретними рішеннями. У випадку Червоноградської ЦЗФ таким результатом має стати відновлення роботи підприємства до початку опалювального сезону.

Щодо броні на період мобілізації. Уся критична інфраструктура України повинна мати 100% бронь. Підприємства, які забезпечують життєдіяльність країни – теплокомуненерго, водоканали, місцеві електромережі повинні отримати такий статус. Саме працівники цих підприємств часто під загрозою обстрілів забезпечують ремонт, обслуговування, підключення обладнання й підтримку основних систем. Без них навіть наявність новітнього устаткування втрачає сенс, адже його просто нікому буде монтувати. Енергетичні та комунальні підприємства вже зараз гостро відчувають дефіцит кваліфікованих працівників. Однак їхня безперебійна робота є основою енергетичної безпеки країни та нашого виживання взимку. Умови, в яких сьогодні працюють ці люди, вимагають негайних рішень на державному рівні: їхня праця має бути прирівняна до служби на фронті, а соціальні пільги та гарантії – відповідати тим, що мають військові. Бронювання працівників життєзабезпечення – це питання виживання української економіки. Водночас виникає закономірне питання: хто ж буде воювати, якщо значна частина кваліфікованих працівників буде заброньована? Відтак уже зараз варто робити кроки у напрямку мирних перемовин. Дипломатія повинна працювати. Це дозволить зберегти наш головний капітал – людський ресурс, врятувати від остаточного руйнування критичну інфраструктуру та економіку, забезпечуючи країні стійкість і можливості для відновлення в довгостроковій перспективі.

Щодо ВПО. Держава змушує родини переселенців робити страшний вибір: забирати дитину з рідної релокованої школи чи втрачати життєво необхідні виплати, а студентів-ВПО взагалі позбавляє підтримки. Відтак звернулася до прем'єра Сергія Корецького з вимогою негайно втрутитися в ситуацію та захистити права дітей і студентів з числа ВПО. До мене надходять численні звернення від вимушених переселенців щодо кричущої ситуації, яка склалася через останні зміни урядової Постанови № 390. Що саме відбувається? Школярі-ВПО. За новими нормами, дитина-переселенець має право на допомогу лише в тому випадку, якщо навчається у школі за своїм новим фактичним місцем перебування. Тобто, якщо родина втекла від війни, наприклад, з Курахового до Івано-Франківська, але дитина продовжує дистанційно вчитися у своїй рідній релокованій курахівській школі – під час верифікації з неї можуть зняти виплати. Це фактично шантаж: батьки мусять або примусово переводити дитину в нову школу, або родина втрачає фінансову підтримку від держави. Студенти-ВПО. Осіб віком до 23 років, які навчаються на денній або дуальній формі, просто виключили з переліку тих, кому виплати продовжуються. Держава скасувала право на допомогу для повнолітніх непрацюючих студентів-ВПО. Такий підхід не просто порушує права найуразливіших громадян. Він створює прямий ризик вимушеного відтоку нашої молоді за кордон. Ми власноруч підштовхуємо студентів до виїзду, втрачаючи безцінний людський капітал! У своєму зверненні я чітко вимагаю від Кабміну: По-перше, скасувати цю дискримінаційну умову для школярів щодо обов'язкового переведення до закладів освіти за місцем фактичного проживання. По-друге, відновити право студентів-ВПО віком до 23 років на отримання державних виплат на проживання. Конституційне право на освіту не може бути привілеєм. Люди повинні мати право самостійно обирати, як здобувати українську освіту їхнім дітям, без страху залишитися без засобів до існування. Чекаю на швидку та адекватну реакцію Уряду! Триматиму вас у курсі.

Підвищення тарифів не повинно ставити людей перед вибором між оплатою комуналки та базовими потребами. Вже не перший рік я наполягаю на створенні дієвого механізму адресної підтримки, як приклад Фонду зниження енергетичної вразливості (Energy Vulnerability Fund), який би дозволив запропонувати компенсацію за рахунками вразливим домогосподарствам. Допомогу мають отримувати ті, хто її справді потребує. Звісно, можна робити вигляд, що тарифи не змінюються, коли витрати все одно перекладаються на людей через ціни в магазинах, перебої з послугами чи деградацію інфраструктури. Але люди заслуговують на чесність. Проблема комунальних тарифів уже давно перетворилася на питання виживання людей. Сьогодні теплокомуненерго по всій країні накопичили величезні борги. Причина проста: ще у 2021 році держава взяла на себе зобов’язання компенсувати різницю між економічно обґрунтованими тарифами та фактичною вартістю послуг. Але ці компенсації так і не були забезпечені в повному обсязі. Ми вже бачимо наслідки. У багатьох регіонах суттєво зросли тарифи на воду. Під тиском залишаються підприємства теплопостачання, місцеві бюджети та сама якість послуг. Потрібно чесно говорити з людьми: якщо собівартість послуг зростає, проблему неможливо нескінченно відкладати. Але ще раз – не можна ставити людей перед вибором між оплатою комуналки та базовими потребами.

Весь світ сьогодні говорить про трагедію в Кривому Розі, про цілу родину, яка загинула внаслідок російського удару: двоє батьків, семеро дітей та півторарічний онук. Батько найменшої дитини зараз захищає Україну на фронті. Жодними словами неможливо передати біль цієї втрати. Це ще одне страшне нагадування, що головною ціною війни є людські життя. Коли під прицілом опиняються житлові будинки, коли гинуть цілі родини, жодні політичні аргументи не можуть виправдати продовження цього жаху. Саме тому сьогодні міжнародна спільнота має зробити все можливе, щоб прискорити дипломатичні зусилля, спрямовані на припинення війни. Мир потрібен не колись. Мир потрібен зараз, щоб українські діти більше не ставали жертвами російського терору. Світла пам'ять усім загиблим. Щирі співчуття рідним і близьким.

Війна в Україні створює загрози, до яких світова система безпеки виявилася не готовою. В той час, коли щодня ми говоримо про ракетні та дронові удари, одна з найбільших загроз для України залишається менш помітною – ризик радіаційних, хімічних, біологічних та ядерних інцидентів в умовах війни.  Сьогодні на засіданні енергетичного комітету ми рекомендували до ухвалення в залі законопроєкт №0377 про приєднання України до Угоди між Євратомом та державами, які не є членами ЄС, щодо участі в системі раннього обміну інформацією у випадку радіаційної аварії (ECURIE). Для когось це може виглядати як чергове технічне рішення. Насправді ж йдеться про безпеку мільйонів людей. Приєднання до системи ECURIE означає, що Україна буде інтегрована до європейського механізму оперативного обміну інформацією про радіаційні та ядерні інциденти. В умовах, коли росіяни продовжують створювати безпрецедентні ризики для ядерної безпеки Європи, швидкість отримання достовірної інформації може мати критичне значення для захисту населення та ухвалення рішень. Разом із тим маємо чесно говорити: це лише один із необхідних кроків. Україна потребує комплексної системи реагування на CBRN-загрози, адаптованої саме до умов війни. Як співголова робочої групи з парламентського нагляду за впровадженням Національного плану дій з реагування на CBRN-загрози, я неодноразово наголошувала: чинні підходи та нормативна база значною мірою створювалися для мирного часу. Водночас сьогодні Україна стикається з викликами, аналогів яким сучасний світ практично не знає. Саме тому паралельно з євроінтеграційними рішеннями ми маємо прискорити розробку національної стратегії CBRN-безпеки, оновлення законодавства та створення сучасних механізмів міжвідомчої координації. Це питання не лише виконання міжнародних зобов’язань, а насамперед захисту українських громадян. Водночас підготовка до нейтралізації цих загроз жодним чином не означає, що ми маємо відмовитися від дипломатичних зусиль для досягнення справедливого й тривалого миру.

Смілива та принципова позиція Президента Казахстану Токаєва щодо необхідності припинення війни, озвучена безпосередньо Володимиру Путіну, однозначно заслуговує на повагу. Це чіткий сигнал, що дедалі більше держав усвідомлюють: продовження війни несе загрозу не лише Україні, а й безпеці всього регіону. Особливо вагомим голос Президента Казахстану є тому, що Казахстан залишається одним із ключових партнерів Москви в регіоні. Саме тому така відверта й принципова позиція має особливу політичну вагу. Водночас Казахстан послідовно підтримує територіальну цілісність України попри своє членство в ОДКБ. Від початку повномасштабної війни Казахстан надає Україні гуманітарну та медичну допомогу. Українські громади отримують медичне обладнання, автомобілі швидкої допомоги, спеціалізований транспорт та іншу необхідну підтримку, яка рятує життя й допомагає нашим людям. Кожен голос, який закликає Росію припинити війну, має значення. Саме тому підтримка наших партнерів, їхня принципова позиція щодо суверенітету й територіальної цілісності України та готовність відкрито говорити про необхідність завершення російської агресії є важливим внеском у наближення справедливого миру.

Знову виставка і знову удар балістикою? Як так сталося, що після всіх трагедій ми продовжуємо повторювати ті самі помилки? Ми воюємо вже не перший рік. Росіяни системно полюють на місця скупчення військових, техніки та публічні заходи. За останні роки вони неодноразово завдавали ударів по навчальних центрах. Ми вже проходили через подібні трагедії. У серпні 2023 року російська ракета вдарила по центру Чернігова під час проведення виставки виробників безпілотників у Драмтеатрі. Тоді загинули та були поранені мирні люди. Урок мав бути очевидним для всіх. Росіяни запускають ракети по українських містах. Це не новина. Кожна така виставка може привернути увагу ворожої розвідки, має оцінюватися через одне просте питання: чи не створюємо ми додаткову загрозу для наших військових і цивільних? Під час війни безпека повинна переважати над видовищністю, піаром та бажанням провести красивий захід. Ціна помилки занадто висока. Це людські життя. Кожна подібна трагедія ще раз нагадує: війна не може бути «нормальним фоном» для повсякденного життя. Саме тому головним завданням держави, дипломатів і наших міжнародних партнерів має залишатися досягнення справедливого та стійкого миру.

Щодо кризи стосунків із поляками. Між красивими заявами про стратегічне партнерство та реальним ставленням до українців у Польщі сьогодні утворилася прірва, яку вже неможливо ігнорувати. На тлі новин про те, як полька б'є в обличчя 13-річних українських дівчат стає очевидним: проблема давно вийшла за межі побутового нерозуміння. Це вже не просто та сама «втома», про яку я писала після свого відрядження та відвертого знущання на кордоні. Це небезпечна тенденція. І цей дисонанс вражає. Цифри вперто свідчать, що українці згенерували до сотні мільярдів злотих для польської економіки. А натомість ми чи не щодня читаємо про агресію на вулицях і заяви про скасування допомоги. Тому питання нормалізації українсько-польських відносин стоїть надзвичайно гостро. Президент Зеленський анонсував відкриття архівів СБУ щодо Волинської трагедії та надання додаткових дозволів на проведення ексгумаційних робіт. Це хороший початок. Не знаю, наскільки польській стороні сподобається зміст розсекречених матеріалів, але будь-які білі плями, недомовленості чи закриті архіви неминуче породжують міфи, спекуляції та конспірологію. У цій непростій історії потрібна максимальна відкритість і прозорість. Україна показує, що готова з повагою ставитися до складних сторінок минулого та закривати історичні болі. Але справжнє партнерство — це вулиця з двостороннім рухом. Історичне примирення не матиме жодного сенсу, якщо в сьогоденні українці відчуватимуть небезпеку та приниження. Більш детально про це за посиланням.