Міжсвітове перехрестя

Переплетіння Шторм скінчився. На лавці біля самого Чорного моря сидить велика вродлива темношкіра жінка в барвистій сукні, обличчя її усміхнене, очі зосереджені, зачіска складно заплетена. В рухливих пальцях – кольорові нитки та світле волосся дівчинки років восьми. Очі дівчинки спрямовані в смартфон, вигляд суворий, навіть похмурий, вона не бачить усмішки темношкірої красуні. Вона згорблена, напружена, судомно стискає пластиковий прямокутник, хвилясті пасма стирчать у різні боки. У темних пальцях жінки вони поступово стають оберемком золотих кіс. Ці двоє перебувають у різних світах, їхні виміри об’єднує лише магічний візерунок плетіння – місточок між давнім божественним і юним людським. Їхні простори єднають воля батьків дівчинки, можливість майстрині, мистецтво та чорноморське літо. А навколо ходять засмаглі дівчата, продаються м’ячі та пластикові капці. Скадовськ 2019 року пережив добрячу бурю й поступово приходить до тями. Він ще не відає інших ураганів, не бачить їх у снах та готується лише до щастя. Він ще нічого не знає. Есе зі збірки "Ось це життя" #дорожня_проза ***

*** Думаю про Львів мого дитинства та юності, до того, як поїхала звідти у двадцять п'ять до Харкова. Я жила по саму маківку в легендах. Річ навіть не в тому, що містичні, радянсько-езотеричні, забобонні бабуся й мати перетворили моє дитинство на гру «виживи в родині латентних некромантів у проклятому будинку-некрополі на березі вбитої річки». Це, зрештою, навіть нуднувато: суцільна тривога й нескінченне вигадування дитячих невротичних ритуалів проти домашніх мороків. Розповідати про мерців, привидів, демонів і литовських чортів не хочеться. І про те, як ми обносили хату справжньою єрусалимською свічкою, на яку зійшов Благодатний вогонь, теж нудно. На хату він не зійшов. І про те, як нажахана мати вийшла з кімнати, де похмура я пропалювала дірки в черепі, намальованому на сторінці страшної чорної книги заклять (я ж до рольової гри за Сапковським готувалася), теж не зараз. І про те, як у мої двадцять шість мене запідозрили в секті (я вже рік жила в Харкові, а матір трясло від того, що мене, зручної, більше не було поруч), бо на книжковій полиці знайшли маленькі біблії, які лежали там ще з моїх восьми років, коли подруга родини, виїжджаючи до Канади, віддала нам свою бібліотеку... Господи, здається, усе ж є сенс зробити серію автобіографічних дописів. Хоч посміятися. ...Львів перемагав те локальне бадьоре домашнє пекло вулиці за мостами своїм величезним міфологічним лабіринтом. Я жила в казці. Постійно, завжди, з раннього дитинства, і майже не виринала з неї. Мій Львів був сповнений духів, домовиків, нескінченних сходів, незнайомих мінливих вулиць, які виникали нізвідки вже після сотень разів пройденого маршруту. Мій Львів манив язичницькими капищами у парку Знесіння й місцями сили (цілком робочими), таємними криницями з дріадами-мавками-зеленими пані, хтонічними церквами, де ночами горіло світло, цвинтарями нехрещених немовлят і співами всередині Гори Лева, яку в народі називали Лисою. У мене не було матеріалістичної реальності, на яку можна було б спертися. Та я й не потребувала її. Нічого не робила навмисне, але мені казали, що я пахну вовком і що я там якась відома львівська відьма. Мені було двадцять. Мені було весело. Я – не вона. Зате в мене були блукаючі двері, яких так і не знайшла. Був зниклий прохід між вулицями (я ж точно ним ходила, а потім його не стало). Був покинутий басейн, що заріс густим лісом (я вигадувала для довірливої подруги, ніби там водяться хижі динозаври. А як інакше пояснити черевик, що лежав у тіні хащів на бетонному дні?). Якась там школа, училище, виш, п'ять років роботи в райадміністрації... А, ну так, розбиратися з голками, які підкладали начальниці під поріг, доводилося мені. А кому ж іще! Намагаюся скласти в якусь затишну послідовність події ігор за сетингами «Світу Темряви» (вогнища, ритуали, виття на місяць, вино, духи в темряві, сни й історії про все це були справжніми), курси екскурсовода від «Супутника» та Володимира Задоровського (де знання про місто змішалися зі Знанням про Місто), книжки Юрія Винничука й Любка Дереша, міські легенди, власні сни й історії, прогулянки й медитації, Личаківський цвинтар і церковні підземелля. Це неможливо скласти в одне. Це хаос шарів і сенсів, у який можна пірнати. Це живий легендаріум Львова, що проріс в моїх історіях про магів Галичини, про Габріеля Запольського, про братів Мостовських (вони друзі Деміона, не мої. Хоч тепер уже й мої теж). Нескінченний рухомий легендаріум не залишився в тих межах, а розширив їх до розмірів материка, увібрав у себе принципи, продовжився в усіх містах, через які пролягав шлях. І тепер Амстердам розповідає мені свої історії про кола й спіралі, про підземні лабіринти в чорній-чорній воді. Але треба щось переосмислювати. Вже давно треба. Перетворювати все це на пам'ять, тексти, вірші й нотатки. Мої власні. І тих героїв, що йдуть за мною. #проміф ***

🌪 Рухи 🌪 Коли я роблю слова замість того, аби говорити рухи, думаю – най мене слухають очі, які очікують день опівночі, очі, які танцюватимуть так, як руки, як найспритніші у світі ноги, думаю – най мене любить зірка, така, як найгарячіше серце, така, як дитина, як смерть, вимоглива. Все це, здається, не так вже й важливо, і точно не випадково – коли я казатиму небо чи зливу, коли замість того, аби говорити рухи, я буду робити слово. Червень 2026 р. #збірка_Слово_Скриптора ***

Безсоння Лягай та слухай вітер – Кажу під час безсоння, У вітрі – сотні літер Та щось таке стороннє, Подібне на бездонне Римоване панно. Ох, панно, рими кепські, Не в Римі ж, чули, війни, Далеко, чули, десь там, А може, що й не нині, А може, не на днині, І все нам – все одно. Сміються та танцюють, Та-та-та-та – це вальс, та? Мовчать Берлін та Цюрих, Мовчать імам та пастор – Для них такий блокбастер – Оце живе кіно! Червень 2026 р. ***

🔥⚔️ Вогонь ватри ⚔️🔥 Сидять біля вогнища серед лісу. Бесіди водять. Я – каже один такий – любив пиво та Одіна, Тепер у Вальхалу пішки, валькірії поруч утомлені, Ще чого, напружувати їхні крила своєю вагою. П’є – рани душевні гоїть.  Агов – говорить така одна, білява, коса-краса між лопаток, Сміється, тримає в руках глек молока, люльку, бокал, Стрічку та синю річку. Вона звикла тримати багато – парамедик, життєве кредо – Рятувати усіх, хто ледве. У небі палає блискавка Лисячим лиском. Ми – витривалі, щось тримали, тепер треба далі. Третя – чорна, недобра київська відьма, очі сині, яскраві, П’є каву або ворожу кров, автомат через плече, вогонь таких не пече: Запеклися – не скам’яніли. Немає жодної сили у ворога перед нами – каже весело, Мармурова брила, зла бестія. І що, що мертві – живі корінням упертим. Четвертий вагомий, грубий, веселий, Як чорт – море йому по бороду, За спиною – Броди, Дніпро у келиху бродить. Такий однією рукою – будь-які окови.  Я – говорить з туману, додому зазирну на день сороковий Із вітром шалим. Як там мої – Чи все вино випили, чи всі гріхи пригадали. Ой, матінко, ворогу все ще мало. Говорять хором: Та ворог – ніхто, заслабкий для нашого люду – звучить усюди Вітром, тріском вогню. Своїх вбороню, чужих поховаю – птахами пітьма сміється – Ворога знудить від того потоку сили. Яку ж відчинили зливу! І так собі п’ють у хащах наші назавжди кращі, Четверо, п’ятеро, сотня – на краю бездонної пащі, І небо гримить від гніву. Серпень 2023 р. #збірка_Холодна_весна_22 ***

🏔 Пам’ятай, тебе чують 🏔 Доглядач Маяка дивився на хвилі, які раз у раз обіймали його щиколотки, але потім усе одно сором’язливо відкочувалися назад у безмежно-величезне Море, по той бік якого повільно танцювали інші світи. Він говорив. Як завжди, сам до себе, до чайок, що пролітали повз, до вітру, до когось, кому потрібно найбільше: — Пам’ятай, тебе завжди чують. Пам’ятай, тебе завжди бачать. Зрештою ти опинишся серед своїх, що б ти не робив, ким би себе не вважав, кого б не розглядав утомленим поглядом у дзеркалі. Пам’ятай: твої потоки не потребують молитов і відчаю, всесвіту не потрібні вишукані реверанси й кумедні перекиди, щоб тебе помітили. Тебе бачать будь-яким. Живим і мертвим, застряглим у порожнечі й таким, що біжить променями. Утомленим, роздратованим, по горло зануреним у хиткі сумніви й чужі ідеї. Тебе бачать винним, злим, скандальним, ображеним. Переляканим, зневіреним, заплутаним. Навіть якщо ти заснеш і повіриш у власну смерть, тебе все одно бачать. Насняться, розбудять, повернуть, розворушать. Неможливо померти цілком, для цього ще постаратися треба, далеко не кожному таке дано, знаєш! Тебе бачать, пам’ятають і знають. Тебе чекають. І ніщо з цього не є синонімом слова «судять». Бо своїм, рідним, просто немає діла до того, щоб судити тебе. Просто нічого й ніколи не бійся. Кожен зрештою опиниться серед своїх. Кожен повернеться додому. Він говорив тихо, з усмішкою дивлячись кудись угору, а в небі розгорялися юні весняні зорі. Звісно, вони теж чули. А як же інакше. Доглядач Маяка #доріг_місто_доріг ***

Дивні інсталяції Києва 🤔 📍Київ #kyiv #instalation

Надзвичайно важливий привіт з Києва. Станом на літо 25 року, каже фотограф, сонце, рештки його, ще було на початку вулиці Рейтарської. Арт пробув там з 2019 року, чи, може, 2020-го, але для такої роботи це напрочуд довге життя. ***

🐎 Маленька казка 🐎 Лоша зорі стрибає підвіконням У пошуках вогню та молока. Сапфіровим поділлям скачуть коні – Однохідь горда, дика та стрімка. Зіркам все просто – сяяти, летіти, Протуберанцем плавити сліди. Лоша зорі вицокує орбіту, Відтак іде у зоряні сади. Травень 2026 р. #збірка_Ієрогліфи_Сонця ***

⏳ Привілеї ⌛ Біле сонце, пропали мене наскрізь, Синій вітер, проковтни моє серце, Я всього лише міжзоряний нарис, Що об землю до прозорості стерся. Десь у небі пролітатиме зграя, Щось би треба написати про неї. Як я мало у житті цьому маю, Крім збагненних на краю привілеїв. Між дорогами втрачаються сенси, Між людьми і зовсім сенсів не стало, Щось робити на шляху доведеться – Танцювати та пірнати у шквали. Танець манить, урагани сміються, На палітрі – візерунки із літер. Кажуть, всесвіт починався у звуці, Значить, стану я відлунням та вітром. Листопад 2024 р. #збірка_Слово_скриптора ***

🏛️ Біла вежа 🏛️ Біла вежа, сніжно-біла вежа, вона сяє над дюнами особливо яскраво відтоді, як ліхтарі почали засліплювати замість освітлювати. Біла вежа, сніжно-біла вежа, вона з’явилася разом із дюнами, вона завжди була тут десь. Її мешканці — легконогі друзі Тео. Біла вежа, сніжно-біла вежа — маяк для заблукалих душ. Вежу видно лише тим, хто знає на ім’я вітри й течії. Біла вежа, сніжно-біла вежа — таємниця, що береже сама себе. Але ти можеш шукати її, і це будуть сходинки до її вершини. Біла вежа, сніжно-біла вежа не людьми збудована. Цю вежу ніхто ніколи не будував. Вона постала разом із дюнами і дихає разом із дюнами. Біла вежа, сніжно-біла вежа співає свою пісню мандрів. За нею починаються інші дюни. Перед нею танцює інше море. Шукай її одну мить чи ціле життя — і знайдеш за вітром. 2026 р. #абсолютні_початківці ***

🌇 Дракон 🌃 Повільні кола мого дракона згортають очерти біля храму, у вухах чути уламки дзвонів між візерунків столітніх зламів, стікає спина узвозу хутко, тримає звивисто довгу площу – моїх обітниць плетуться скрутки, а між провулків думки полощуть забуте слово – кохаю. Знаєш, Драконе сивий, я десь блукаю серед вовків у строкатій зграї, та тільки погляд такий лукавий мене хапає між сном та півднем, твоя бруківка блищить лускою, на шпилях, чуєш, хрести та півні яскравим сонцем всі рани гоять. Молю, драконе, поспи ще трохи, не треба трощі твоїх купалень, допоки містом течуть епохи, я знаю, серце тобі віддали поети, скульптори та пророки, а ще річки та високі схили, лунають звуки повільних кроків на зеленавих твоїх могилах, летять по рейках веселі зграї гнучких вужів, дитинчат лискучих, і як вони дзеленчать по краю хребців твоїх на Дніпровських кручах! Тримай обійстя, лежи спокійно, нехай Андрій не гатить у дзвони, спадає листя, минають війни, живи, живи, золотий Драконе. Грудень 2023 р. #збірка_Місто_і_Вітер ***

🌪 Вона говорить🌪 Вона говорить, прекрасна, мов танцівниця племені Ім, важка, як чорне серце білого вихору: — Повторюй, донько моя, повторюй за мною, — і я повторюю, а що мені ще лишається: — Величезна увага моя, синя-синя, нескінченним крилом струмує, тече і в’ється, крижана і солодка, мов чиста кров зорезмія, для темних-порожніх отруйна, мов смог вулканів забутої Гхенни, стрімка, ніби тінь ікораса, біла-біла з краєчку, гостра й весела! — Повторюй, — говорить просторо, ніби зірковий купол, — повторюй, вибиваючи ритм п’ятою по сірим плитам, — і я повторюю, куди мені йти з-під цього погляду, куди прагнути: — Невагома присутність моя, тверда, ніби полум'я, гнучка, наче хвіст комети, гепарда, кобри, зореплинно з'являється, назріває і котиться, і гуркоче такою тишею, яка приходить після хвилі і перед ударом блискавки. Вона говорить, і я повторюю, сміючись: — Невтримне блукання моє від краю до краю, від часу в безмежжя, наповнене дзвінко синім дощем, гарячим настільки, що плавить базальт і жах, гарячим достатньо, щоби отямитись всюди. Вона замовкає, а далі ми просто танцюємо по краю всіх її горизонтів подій, ми просто танцюємо, ми летимо і танцюємо. #збірка_Казки_Тисячі_Світів ***

Акела демонструє приблизно те, що я відчуваю зараз. Драконяче гарчання над скарбами, трьома книгами Таміли Тарасенко та Дари Корній. З них прочитана тільки одна, і те наскільки давно, що з радістю перечитаю знову. Особливого роду щастя – читати нарешті не з електронки, а тяжкенький кольоровий томик. #дорога_читає_книги ***

Мало пишу тут про свої творчі проекти. Чому? Не знаю. Виправляюсь. Продовженням поезії – стрітарт. Це скарби, які виконуючий обов'язки міської фейрі художник лишатиме десь там, на лавочках, під деревами або на дитячих майданчиках. Заради посмішки, гарного настрою та відчуття незвичного в людей, відкритих до див та дивацтв. В Нідерландах багато простору для такого мистецтва. #читачеві ***