Нотатки збожеволівшої Кицьки

Підніму тему, яка не так давно стала мені цікавою. Знаєте, коли багато начебто вивчаєш в темі, а потім якась значуща, неймовірно важлива тема/термін раптом з'являється, начебто раніше ховався в тонах того що ти вивчаєш. Так ось, маскінг. Дилеми з підлаштовуванням особисті я знала про себе давно. Ну "странінькая я, ну ой". Але чим далі рефлексую, тим більше розумію, як же сука важко мені було і є в комунікації з людьми. Більшістю принаймні. Маючи повне нерозуміння певних соціальних проявів, я в противагу маю гіперчутливість та високий рівень EQ. В цілому, здається, я все життя кричу про важливість не грати ролі, бути чутливішим, але розумію як то часто потрібно, щоб тебе просто не вигнали з колективу, не забили камінням, не забулили в школі. Так, маю подібний досвід неодноразово. Це у мене було як спроба показати саму себе, заявитись, як я реагую, як відчуваю, але в більшості випадків це не тільки не приймалось, а і вважалось іншими моїм небажанням бути як всі. Такий собі бунтарський супротив. І так, я років з 13 вже свідомо не хотіла бути "як всі". Не тому що я не хочу, а тому що я дійсно не маю такого самого сприйняття, я так не відчуваю, ну! Підозрюю, що в можливості спробувати бути без масок зробила вклад моя дорога бабуся. Саме вона не вимагала з мене типовості, не змушувала їсти шкварки з супу, не одягати ту гидку на ощуп кофтинку і давала простір в своїй кімнаті робити що хочу, а не те що "має робити дівчинка в моєму віці ". Якось розуміла підсвідомо, що щось в мені не так, не так як у них. А потум почалась карусель з моїх переїдів, змін школ, районів. Бо кожен раз треба було наново все робити. Чомусь. Вірогідно звідти і почався мій шлях вигризання зубами кордонів, можливості побути такою, як я відчувала себе. Тривожною, агресивною, чутливою, схожою на вовченя якого витягнули з лісу і посадили в клітку та змусили розважати людисьок. Та я постійно шукаю тих хто зрозуміє моє нерозуміння та дивацтво. І в мене був і такий досвід і достатньо. Досвід бути не такою і не отримувати за це дорікання. Дисонанс викликало ще те, що я емпатійно дуже чутлива і відчуваю що людині поруч щось не так, але що в цьому випадку робити, мені довелося багато часу витратити, щоб навчитись. Спочатку я була просто почемучкою і в більш безпечних людей для мене-питала, а "як воно у вас так? І шо ви робите з тим?" І...копіювала те, що здавалося логічним. Не сильно розуміючи що то за протокол і шоб шо такі складні конструкції. Іноді, вже зараз, я розумію що щось з того стало автоматизмом, таким, що довгий час було не зрозумілим, але це якось працювало для соціалізації, тож звикла. Так до чого я це. Здається це воно. Але це не точно)

З каналу: @wartimejokes Надсилайте пропозиції: @wartimejokesbot

Вже можна назвати то проектом тож: Вітаю себе з початком будівництва(нажаль не свого поки) палацу для своїх хвостатих☺️ Палац-апсайкл для киць, двоповерховий будиночок в майбутньому, що збираю з матеріалів які зазвичай викидають. Дуже тішуся що нарешті почала задумане(більше пів року збиралась та все не було часу)

https://open.spotify.com/track/3icNoyXqnD897PZzS0cJyA?si=RwZRhnkuTpCKSGzKRNzAtQ&utm_source=copy-link Пісня настрою)

А у вас?

Виходячи з гостей просто йшла. Довго якось йшла, спала мало, щось пусто в думках було зовсім. Незвично. Прийшла до тями біля метро Печерська. Так само біжать кудись люди, працював KFC та світило сонечко. Так само як 4 роки тому, коли його проводжала. Підросло деревце, що саджала у пам'ять, розширилось кладовище ще на сотні, якщо не тисячі місць. Мені не було погано, але сльози взахльоб текли, важко дихати і не дуже зрозуміло що зі мною. Кілька годин виявилось пройшло. Люди іноді проходили, давали серветки, води. Все як в тумані. По трошки відпускало. Ось точка де бачила його в останне. Ось там він послав мені повітряний поцілунок. Ось сюдою я йшла до метро і мріяла як буду зустрічати. Дихати стало легше. Відпускало. Поступово думки прийшли до норми, тільки припухлість лиця та хитання видавали в мені людину з якою щось було не так. Чи може все таки так. Догорювала. Метро. Робота. Сон. Життя триває. Я кохала тебе, Вікінгу. Справді кохала. Пам'ятаю ❤️

Я отримала диплом по масажу в 2010 році. Почала діяльність по ньому ще в дитинстві. Коли всі робили щось на кшталт "рельси шпали", я вже робила масаж комірцевої зони бабусі, якій дуже боліло. Це було в 12. Потім бабуся зрозуміла що мені важко і стала стимулювати заробітком. Я отримувала 1 гривню за хвилину масажу. Було важко, шкіра у бабусі була товстою, але я старалась. Це і додаткові кошти і бачила як бабусі болить, тож хотілось допомогти. Багато років після, я зрозуміла що варто б не просто хаотично мняти, а мати чітку структуру, знання, практику в тому. 16 років роботи в масажі. 6 я не працювала інтенсивно, а потім зрозуміла що то взагалі мені дуже подобається, вдається і навіть в тисячний раз намагаючись запам'ятати назву того блядського м'язу, я інтуїтивно розумію, куди він іде, як затиснутий, що зробити щоб антагоністи задіяти і багато іншого. Я люблю масаж. Я обожнюю стан, коли людина напівп'яна встає зі столу і виглядає пом'ято-щасливою. Я в захваті коли мої старання піднімають на ноги, особливо зараз, коли це стосується військових. Та я в якийсь момент зрозуміла, що не зможу так працювати до старості. Масаж завжди був моїм хобі, а коли став інтенсивною діяльністю з вимогами та зобов'язаннями по роботі, ставав дедалі важчим у сприйнятті. Хотіла повернути його в розряд хобі і робити тоді, коли захочу. Я не поспішала, завжди очікуючи що ще є час. Та ось... Пройшовши обстеження невролог, реабілітолог одноголосно сказали "діяльність потрібно завершувати, бо відмовлять руки. Вже не кажучи про інше" Сказати що я була в шоці-не сказати нічого. Те чим я нарешті почала себе витягувати з постійної ями боргів та фінансових зобов'язань тепер потребує припинення задля збереження самої себе і здоров'я. Ні, я не припиняю займатись ним зовсім. Але точно відійду від стратегії 10 масажів в день. До кінця року це повернеться до хобі, тоді коли хочу можу і натхненна. До кінця року я завершу роботу в салоні. Це неймовірна зміна для мене і мозок зараз панічно крЄчить що все пропало. Але я йшла до того, хоч і не очікуючи піздюліну по здоров'ю. Я готувалась змінити діяльність і ось, настав час коли вже не має можливості знайти відмовки. Тож з сумом і в той же момент гордістю я поступово завершую цей професійний етап свого життя. Я вклалася в нього всією своєю і здається якимось запозичених душами. Дуже страшно, але я іду в нове з розумінням і турботою про себе. Сподіваюсь всі клієнти колись мене згадають тепло. Потихеньку фокус зміщаю і дай мені сил всесвіт, бади та генетика. Я дуже хочу продовжити шлях, але вже в іншій сфері підтримки. Скоро завершення другої ступені гештальт терапії. Ці пів року будуть важкими, але я стільки витримала, що ковтнути цей проміжок буде для мене тільки в особистісний ріст. Вірю в тебе, моя хижачка. Прорвемось❤️

❌ розкрити свою внутрішього звіра 🔥 випустити на волю свою внутрішню восьминіжку

https://open.spotify.com/track/1fInP7GtqNWNjtvM7uQAmH?si=uUQmSaDLRVmxHiHnlGdzAw Традиційно пісня тижня(місяця, кварталу😁)

З каналу: @wartimejokes Надсилайте пропозиції: @wartimejokesbot

Було 😏😏

Ну, прожовжуємо марафон збору корисних(але то не точно) папірців сертифікатів😌

@thephilosophart

Друзі, хочу освітити історію і одночасно озвучити підтримку тим, хто потрапляє в такі ситуації, зараз здебільшого жінкам. Я є давньою користувачкою Пьюр, до того Тіндера. Звідти траплялись різні перли, які я в якийсь момент почала у флудилці озвучувати. Смішні, абсурдні чи прямо кажучи тупі. Так ось сама історія: Познайомились з військовим медиком, поспілкуватись, погуляли. Обсудили перевірки на ІПСШ та ЗПСШ, інтереси, бажання, людина відчувалась як та, що вміє в емпатію та словами через рот...але є але. Першим прапором стала заява про те, що він зробить з моєї фігури "лялечку" до його наступної відпустки. При тому що в мене навіть в анкеті вказано неідеальність фігури і звісно що запиту на таку допомогу в мене не було. "Ну ми ж разом будемо займатися, тож це не абьюз а турбота і сумісна робота з тілом". Далі більше. Киця в кроваті, то постійна небезпека токсоплазмозу, геть її з кроваті. Руки мити треба після кожного доторку до киці і місць куди вона сідала та ступала. По суті викинути кицю в коридор😡 Тобто людина прийшла до мене додому, отримала масаж і почала встановлювати правила. Також їсти треба не те що я їм і масло що руйнує презерватив то міф, можна і маселком пісю і слиною пальчик. Ну і наостанок... після бурхливого сексу(а це прям дійсно був гарний пристрастний секс хоч і на близкість стосунків вже сподівання меншало, давай хоч потрахаємось нормально) мені було озвучено що "роботу треба доробляти, він же теж старався". Як ви розумієте, це було про закінчення акту, а саме "додрочи мені, ти ж винна, ти ж кінчила і я маю теж, інакше це егоїзм і відсутність турботи за партнера". Не дивлячись на озвучену втому і взагалі небажання сексів після півторагодинного марафону. Є в психології такий термін, як мімікрія, де абьюзер створює видимість порядності, чесності, прямоти та ептатійності, але насправді це все ще продумана маніпуляція. Персонаж з здибленим пір'ям зірвався серед ночі додому в образі, сказав що "немає сенсу продовжувати спілкування", після того очікував схоже мої переконання в зворотньому, розізлився ще більше їх не отримавши і видалив переписку назвавши мене егоїсткою яка використовує мужиків. (Ну не тарелочніца хоч) Мораль цієї басні така, що такі випадки непоодинокі, а дуже навіть часті. Ситуації я описала досить сжато, бо все що подавалось, було загорнуто в додатковий цьомік в носік та комплімент з подальшою похвалою яка я молодець. Тож! Все ще рішення продовжувати секс чи будь які взаємодії має і може приймати Жінка, без відчуття провини та боргу. Звісно ж що таке право мають абсолютно всі учасники процесу, але зараз мова про конкретне ставлення і статистичну частоту шаблонного патріархального мислення. Ніякі цьом в носік не відмінять втручання в життя, пролом кордонів, насильніцкі дії та абьюз. А як у вас, чоловіки, з думкою про "повинна допомогти кінчити"?

#Мистецтво

А ви часто зі своїм сваритесь? #хзчиймем @memargam