Andrew Myroniuk

Позапланово перше півріччя 2026 року перетворилося в сезон лекцій на різні теми. У той же самий час деякі українські архіви морозяться видавати до огляду надзвичайно цікаві документи із десятками фотографій, кресленнями та проектами будівництва залізничної інфраструктури, що проводилися у Ковелі на початку ХХ століття. — Поки війна, нічого не можемо зробити. Приходьте після війни. — Більша частина тих обʼєктів, що є у ваших документах, були знищені ще в 1944 році. А якщо ви переживаєте, що цих документів в Росії немає, то я вас розчарую: вони в них є на руках — причому вже понад як 120 років. — Все одно нічого не можемо. — А якщо візьму довідку з СБУ чи військової адміністрації? — Ні-ні-ні, давайте після війни. — Чому? — Ну, бо війна. По-людськи я їх розумію. Вони звичайні клерки, і спрос, якщо що, буде з них. Просто мені кумедно з того, що у той же самий час деяка частина ідентичних по важливості документів про діючі військові/критичні обʼєкти (!) була/є у відкритому доступі. Скаржитися немає кому. Лише думки вголос. В цілому: як кораблик побудували — так він і пливе, а точніше «допливає». З хорошого: те, що було народжено впасти, неминуче впаде. І чим швидше, тим краще — менше наслідків доведеться розрулювати потім. З дуже хорошого — що, на мою думку, більшість в моменті буде найменувати як «погане» — буде чимало розпачу. Однак це і є прекрасно. Тому що серед тих людей, хто розчарується, будуть і ті, хто загориться візією надії. І найголовніше — вони будуть цю надію створювати, попри скепсис вічно «емоційно-активних, але бездіяльних». Я ж, у свою чергу, виписую номери справ до огляду «на колись». Ех, чимало таких «на колись» вже є, зокрема в: Україні, Росії, Польщі, Ізраїлі, Німеччині, Австрії, Америці. Однак цікавість є найсильнішим драйвером, який здатний перетворити довге очікування в окрему пригоду. Як жартує мій приятель: — Я не самурай, мені твій «путь» на**й не треба. Мені потрібен результат. І він правий, частково ;) Тому нині маю нову забавку: вчусь перетворювати буття на ціль і ціль на буття. Чого і вам бажаю, любі читачі 🥰

1. Іноді потрібно мовчати, щоб не брати участь в безсмисленності і безперспективності наявного. 2. Хочеш, щоб чинний порядок справ мав інакший вигляд — закриваєш рот і дивишся на проблему з точки зору особистої відповідальності. 3. Навіть не намагайтеся зрозуміти один одного. Краще спробувати спільно створити дещо третє.

Любі друзі, поки займаюся особистими справами та робочими питаннями, паралельно готую основу для нового культурного заходу про маловідому історію Ковеля. Щось подібне ми вже організовували минулого року, однак цього разу захід обіцяє бути ефектнішим. Тому щойно все дозріє — буде анонс із датою проведення. Також хочу повідомити, що у кавʼярнях The Spiceroom та кавʼярнях Doza зʼявилася нова серія поштучних фотолистівок із зображеннями старого Ковеля. Частину з них ви можете побачити на фото до цього допису. Щодо наборів фотолистівок Kowel.Vintage — увесь перший тираж у 200 штук уже проданий. Залишилося буквально кілька наборів, які ще можна знайти у згаданих кавʼярнях. Тому якщо ви хотіли придбати саме цей набір — варто поспішити, бо таких більше не буде. Для мене створення цих наборів було дуже цікавим досвідом, оскільки оформлення та самі зображення відтворені на основі матеріалів із моєї колекції, яким уже близько ста років. В такий спосіб створили особливу можливість для містян і гостей міста буквально доторкнутися до історії Ковеля. Можливо, з часом підготую новий обмежений тираж наборів Kowel.Vintage 2.0 — уже з іншими фотолистівками та переосмисленим змістом. Але це буде пізніше. А поки — шукайте листівки й останні набори у згаданих кавʼярнях. Смачна кава й трохи старого Ковеля чекають саме на вас.

Роботи навколо комплексу колишнього готелю «Софія»: що це і що має бути?

Той момент, коли біля тебе стрижуть траву, а ти не можеш зрозуміти: це газонокосарка чи шахед вже підлетів до міста

Я, як лівша, гарним почерком похизуватися не можу. Однак маю фотографію, яка викличе емоцію навіть у тих, хто вважає свій почерк красивим. Документ ковельської благодійної організації за 1928 рік.

Інтрижка столітньої давнини? «На пам’ять Панні Яніні Коли помру, коли сконаю, коли не буде вже мене, Нехай цей підпис тобі нагадає, що був хтось, хто кохав тебе. Сабіна Негода. Ковель, дня 22 травня 1923 р.» За багато років пошуку і колекціонування матеріалів, пов’язаних зі старим Ковелем, я бачив багато різного: любовні листи, особисті щоденники, листівки з привітаннями, переписки, тощо. Але щоб столітні нюдси — таке вперше. Що цікаво, фотолистівка була адресована від жінки до жінки. Які між ними були взаємовідносини, звісно, складно сказати. Однак, зважаючи на те, що це 1920-ті, різне могло мати місце.

Припускаю, що пан Гетьманцев не розуміє, що його демократична більшість уже давно «проголосувала ногами» й виїхала з цієї країни. Таким чарівним чином, у тому числі завдяки колективним Гетьманцевим, населення країни з 50+ мільйонів людей за понад 30 років її існування перетворилося на 20+ мільйонів. Також пан Гетьманцев, мабуть, не розуміє — або лише вдає, що не розуміє, — що єдина причина, чому його срака і сраки подібних до нього дармоїдів, які знищують цю країну, досі знаходяться в кріслах депутатів Верховної Ради, — це та сама «недемократична меншість», яка зараз служить у війську. Опитування в його власному телеграм-каналі починалося зі слів: «з’ясувати позицію підписників». Але, судячи з того ж допису пана Гетьманцева, «підписники» раптом перетворилися на «переважну більшість громадян» (усієї України?) в особі гордих 733 людей, які проголосували проти? Тобто голова Комітету Верховної Ради України з питань фінансів, податкової та митної політики керує країною через телеграм-канал? Спостереження я озвучив. Діагноз ставте самостійно. Наостанок: я мало кому бажаю зла, однак саме пану Гетьманцеву щиро бажаю опинитися неозброєним під перехресним вогнем з боку озброєних божевільних. Ось коли пан Гетьманцев буде умнічати про право на вільне носіння зброї громадянами саме в таких обставинах, тоді я вибачусь і заберу свої слова назад. А до того будь-які спроби виправдати обмеження прав громадян тим, що колективна «держава» не довіряє і боїться власних громадян, я вважаю проявом відбірного совка, хай і в жовто-блакитних мештах.

Лише оцініть, який шикарний шрифт мав офіційний бланк ковельського міського голови 1930-х років. Навіть документи мали індивідуальний шарм і характер. P.S. За часів Другої Речі Посполитої посада міського голови мала дві різні за статусом назви: бурмістр і президент. У менших містах і містечках це був бурмістр. У більших населених пунктах, як-от у повітовому місті Ковелі, — президент міста.

Хвилинка снобізму Пасха — це свято на честь звільнення єврейського народу з єгипетської неволі. Великдень — у християнській традиції, це день Воскресіння Ісуса Христа. З ким не поспілкуєшся, то усі будуть відзначати Пасху. А ще кажуть, що після Другої світової війни євреїв в Ковелі не залишилось. Шалом, бандерівці!