✙ History_malva ✙

22 червня 1941 року нацистська Німеччина напала на СРСР. У радянській традиції цю дату десятиліттями подавали як «початок Великої вітчизняної війни», замовчуючи незручну правду: для українців Друга світова війна почалася ще 1 вересня 1939 року. Та 22 червня стало початком однієї з найстрашніших сторінок нашої історії — «кривавого червня». Відео: Суспільне медіатека

3 червня 1863 року народився Євген Петрушевич — президент Західноукраїнської Народної Республіки, адвокат, політик і державний діяч. 19 жовтня 1918 року він очолив Українську Національну Раду у Львові, а вже 13 листопада було офіційно проголошено Західноукраїнську Народну Республіку. 22 січня 1919 року представники ЗУНР взяли участь у проголошенні Акта Злуки з УНР у Києві. Навіть після втрати державності Петрушевич не припинив боротьби за українську справу та відстоював інтереси України на міжнародній арені до кінця життя. Сьогодні, коли Україна знову виборює своє право на свободу, постать Євгена Петрушевича нагадує нам: державність потребує не лише мужності на полі бою, а й мудрості, відповідальності та незламної віри у майбутнє нації. Пам'ятаємо. Шануємо. Продовжуємо боротьбу.

🕯️ 29 травня 2024 року на Харківщині загинула госпітальєрка Ірина Цибух.

Справу проти Лук’яненка КДБ сфабрикувало після доносу агента-провокатора. Під час слідства учасників спілки звинуватили в «антирадянській діяльності» та «сепаратизмі». Сам Лук’яненко на допитах апелював до статті Конституції СРСР, яка формально дозволяла союзним республікам вихід зі складу союзу. Для радянської системи навіть згадка про це вже була злочином. На судовому процесі Лук’яненка оголосили «особливо небезпечним» через його переконання та прагнення до незалежності України. Інші члени організації отримали від 10 до 15 років таборів. Самому Лук’яненку смертний вирок через 72 дні замінили на 15 років ув’язнення. Покарання він відбував у мордовських таборах, де серед політв’язнів було багато українців — зокрема колишніх вояків УПА. Пізніше Лук’яненко згадував, що саме там остаточно переконався у правильності боротьби за державність. У 1976 році він став одним із засновників Української Гельсінської групи. Її учасники передавали світу правду про політичні репресії в срср. Уже невдовзі КДБ почало нову хвилю арештів. Лук’яненка знову засудили — цього разу до 10 років таборів і 5 років заслання. Саме Левко Лук’яненко став автором проєкту Акта проголошення незалежності України, який Верховна Рада ухвалила 24 серпня 1991 року. 🕯 7 липня 2018 року Левко Лук'яненко відійшов у вічність. Людина, яку радянська система хотіла знищити, дожила до Незалежної України — і стала одним із її творців.

20 травня 1961 року у Львові радянський суд виніс вирок Левкові Лук’яненку — смертну кару. Причиною стало створення підпільної організації «Українська робітничо-селянська спілка», яка виступала за права українців і право України на самостійність.

Трохи думок Мирослава Мариновича

За свою позицію та мистецтво Марчук роками був під забороною. Його не приймали до спілки художників, за ним стежив КДБ, йому перекривали можливість виставлятися. Бо імперія завжди боїться тих, хто творить справжнє українське. Іван Марчук — це приклад того, як українська культура виживала попри репресії, русифікацію та тиск. Не завдяки системі — а всупереч їй. Сьогодні його роботи знає світ. Але найважливіше — вони залишаються впізнавано українськими. Без компромісів. «Мене можна не любити, але мене не можна забути», — казав Марчук. І справді. Такі люди стають не просто митцями. Вони стають частиною вічної Національної Пам’яти.

12 травня 1936 року народився Іван Степанович Марчук — художник, якого не змогла зламати радянська система. Народжений на Тернопільщині, син ткача, він проніс крізь усе життя українське бачення світу — вперте, глибоке, своє. У час, коли українське мистецтво мали перетворити на безлику «совєтську культуру», Марчук творив інакше. Самобутньо та по-українськи. Його стиль — «пльонтанізм» — неможливо сплутати ні з ким. Тисячі тонких переплетених ліній, ніби нитки долі, пам’яти й землі. Його картини — не просто живопис. Це український біль, степ, село, зморені руки, чорнозем і космос водночас.

1. Марія Примаченко "Квіти виросли коло четвертого блока", 1990 рік. 2. Марія Примаченко "Отаким снився четвертий блок. По ньому будуть рости квіточки. А будуть нести діточки квіточки. Як пам’ятник буде навік коло нього. Будуть прилітати голубчики наші герої Спасли нас пішли від нас", 1988 рік

Чорнобильську трагедію митці намагалися побачити по-різному, однак найближче це вдалось прожити Марії Примаченко — уродженці Чорнобильщини, якій наснився, як вона сама казала, віщий сон про майбутній вибух. Аварія на ЧАЕС має особисте значення для художниці, адже її племінник Валерій Ходемчук став першою жертвою катастрофи. У ніч, коли стався вибух він перебував біля насосів — його тіло так і залишилося під завалами. Якщо подивитись на роботи Примаченко з такої парадигми, то чарівні квіти і звіриний стиль набуває нового значення. Художниця присвятила декілька робіт Валерію — існує чотири варіанти (ймовірно більше) зображень пташок, які летять у небі серед квіток (1989, 1991, 1993, 1997 рр.). Підписані роботи майже однаково: «Ца птиця увезде летає свого чоловіка шукає А єго не где не має єго тіло повсьої украіни розлятілось будуть ростії квіточки будуть рвать дітьочки до могилок нести А моя могіла у небо полетіла Валерик Ходімчук 4 блоці погиб 86 р.».

Шлях до Криму супроводжувався запеклими сутичками: 18 квітня після важких боїв сили УНР звільнили Мелітополь, а 21 квітня – взяли під контроль Новоолексіївку, що відкрило шлях до Сиваша. Того ж дня відбулася нічна операція, внаслідок якої відкрився плацдарм для повного звільнення Кримського півострову. Загін сміливців під проводом сотника Зілинського на мотодрезинах на шаленій швидкості промчав через замінований міст, нейтралізувавши вибухівку. Під прикриттям вогню бронепотягів Семена Лощенка та Павла Шандрука українці змусили більшовиків панічно тікати. У групі прориву не було жодного загиблого. Не гаючи часу на очікування тилів, Болбочан продовжив стрімкий наступ. 22 квітня українські війська розгромили ворожий загін під Джанкоєм. У наступні три дні звільнили Сімферополь та Бахчисарай. На цьому етапі до українського війська почали активно приєднуватися місцеві кримськотатарські загони. 28–29 квітня, поки кіннота Всеволода Петріва пробивалася до Севастополя гірськими тропами, Чорноморський флот офіційно підпорядкувався урядові Києва, піднявши українські прапори. Однак успіхи українського війська загострили відносини між союзниками. 26 квітня німецька дивізія оточила всі місця дислокації українських військ у Сімферополі та оголосила ультиматум Петрові Болбочану негайно скласти зброю і виїхати з Криму. Після напружених перемовин Кримська група науступного дня залишила півострів і зі зброєю, знаменами та значною частиною захопленого майна передислокувалася до околиць Мелітополя. Попри це, блискучий похід Петра Болбочана став однією з найяскравіших сторінок в історії українського війська і залишив чимало відомостей для дослідження та вивчення тактики ведення бою.

22 квітня 1918 року – кримська група Армії УНР під командуванням полковника Петра Болбочана звільнила Крим від більшовиків. Після укладання Брест-Литовського мирного договору з Центральними державами, український генштаб поставив стратегічне завдання: випередити австро-німецькі підрозділи, щоб першими увійти до Криму. Головною метою було не лише встановлення контролю над півостровом, а й підпорядкування Чорноморського флоту. Для реалізації цього задуму 10 квітня 1918 року на базі Запорізької дивізії створили Кримську групу, командування якою довірили полковнику Петрові Болбочану. Паралельно з українцями до Криму рухалися союзники – Німеччина, а саме 15-та ландверська дивізія генерала фон Коша.

У річницю вбивства Джохара Дудаєва варто згадати, що про його батьківщину й загрозу з боку Росії говорив інший противник імперії — Вячеслав Чорновіл. Читати

Унікальне історичне відео🎥 Українська делегація в 1993-му році в Грозному на конференції в честь проголошення незалежності Чеченської республіки Ічкерія.

У 1941 році Роман Шухевич разом з легіоном «Нахтіґаль» вирушить продовжувати боротьбу за вільну Україну. Через кілька років Юрій вже не бачитиме й маму – у 1946, коли маму і бабусю МДБ заарештували і відправили на заслання, його зі сестрою примусово влаштували в дитбудинок спершу в Чорнобилі, пізніше – в Донецьку. Під час цього періоду життя Юрію вдавалося кілька разів утекти з дитбудинку й зустрітися з батьком. Під час розмови з Романом він заявив про бажання йти в підпілля, однак Шухевич-старший відповів: «Ти розумієш, що ми загинемо? А якщо такі, як ти, зараз підуть у підпілля, то хто ж через 15-20 років буде підіймати народ знову на боротьбу?» 1948 року він спробував повернутися до Донецька і викрасти молодшу сестру, однак його 16-річного арештували й засудили до 10 років ув’язнення. З цього періоду розпочинається відлік його проведених років поза волею. Аж у 1968 році Шухевич зумів вийти на волю, проте досі перебував за межами України через заборону туди повертатися. Оселився в Нальчику Кабардино-Балкарської АРСР, де працював електромонтером. У березні 1972 року заарештований втретє і засуджений на 9 років ув'язнення і 5 років заслання. Юрій брав активну участь у кампаніях за надання ув'язненим статусу політв'язня, домагався права на виїзд з СРСР і став членом Української Гельсінської групи. У березні 1982 року Шухевич був засланий в Тюменську область. У 1988 році у 55-річному віці закінчився термін заслання до Сибіру. Внаслідок радянських репресій Юрко повністю втратив зірі потрапив до будинку для інвалідів. Лише у 1990 році отримав дозвіл на повернення в Україну. У часи незалежності України Юрій Шухевич продовжував боротьбу за правду. Він досліджував біографію свого батька Романа і розвінчував міфи про нього. Був головою політичної партії Українська Національна Асамблея та Головним командиром Української Народної Самооборони (УНА-УНСО) з 2006 по 2014 роки. У 2006 році отримав звання «Герой України».

28 березня 1933 року в сім’ї майбутнього командира Української повстанської армії народився син – Юрій, який також зробить вагомий внесок у боротьбі за незалежність та її розбудові. Оскільки батько Юрія був активним борцем за волю Україну, то більше третини свого життя (36 років) він провів за ґратами і на засланнях. Однак він розумів свою місію: витримав репресії СРСР та добився разом з усіма українцями суверенності та соборності Української держави. Перші роки свого життя Юрій Шухевич провів без батька, бо той у 1930-х був арештований. Перший спогад про нього був пов’язаний саме із зустріччю в тюрмі Бриґідки. Зумів відчути сімейне життя в період з 1939 по 1941 роки, коли батько мав можливість перебувати разом з родиною. У цей період його мама на деякий час поїхала на навчання, то ж він залишився з татом і згадував про ті часи: «Яке то було райське, кавалерське життя!»

27 років без Вячеслава Чорновола. У ніч з 24 на 25 березня 1999 року у автокатастрофі на шосе біля Борисполя загинув український дисидент, публіцист, політик, політичний в’язень комуністичного режиму, лідер Народного Руху України, символ боротьби за незалежність нашої держави, депутат Верховної Ради України перших трьох скликань Вячеслав Чорновіл. Пам’ятаємо!🕯️ Вічна слава Герою України! Читати

Був одружений з донькою викладача гімназії Іриною Петрик. Подружжя не мало дітей, тож опікувалося приватним сиротинцем, де виховувалося понад двадцять дітей. Дружина раптово померла від хвороби 13 березня 1936-го. 1919 року Августин Волошин розпочав свою політичну діяльність. Цього року в складі трьох народних рад — Ужгородської, Хустської і Пряшівської — ухвалив рішення приєднатися до Чехословаччини. Протягом 1919-1921 рр. був членом тимчасового урядового утворення — Директорії. З 1923 до 1938 року очолював створену ним Християнсько-народну партію Підкарпатської Русі, від якої в 1925-1929 рр. був депутатом чехословацького парламенту. Протягом політичної діяльності активно боровся за те, аби здобути право на самоврядування на Закарпатті. 11 жовтня 1938 р. рада міністрів Чехословаччини після тривалих переговорів погодилася на надання автономії краю і призначила раду міністрів Підкарпатської Русі на чолі з Андрієм Бродієм. Августин Волошин став міністром з питань охорони здоров’я і соціального забезпечення. 12 жовтня 1938 р. підкарпатські міністри склали присягу. За політику на користь Угорщини через кілька тижнів у Празі арештовано Андрія Бродія. Новим прем’єром Підкарпатської Русі став Августин Волошин, на долю якого випали важкі випробування при будівництві Карпатської України. Професор Ужгородської гімназії Володимир Бірчак про характер о. Августина Волошина писав: «А. Волошин завжди належав до перших працівників на народній ниві. Людина наскрізь чесна, шляхетна, розумна й загально люблена «за його велику доброту». За це й назвали його всі не «державним мужем», ні не «вождем», а «Батьком». 12 січня 1939 р. опубліковано заяву Авґустина Волошина про вибори до сойму, а 13 січня створено партію Українське національне об’єднання. 12 лютого 1939 р. відбулися вибори до сойму Карпатської України з 32 послів, за яких проголосувало 92,4% виборців. Разом із проголошенням незалежности Карпатської України 15 березня 1939 року одноголосно обраний на засіданні Сойму президентом держави. Після угорської окупації емігрував у Прагу, зосередившись на науковій та педагогічній діяльності. Завідував кафедрою педагогіки Українського вільного університету. У травні 1945-го, звинувачений в антирадянській діяльності заарештований радянськими спецслужбами й вивезений до СРСР. Володимир Марчук, який відбував покарання за те, що здався в полон німцям, описував Августина Волошина як невисокого, повного чоловіка: «Він мав хворий шлунок і не міг їсти. Свою їжу віддавав мені. Я не знав жодної молитви, і Волошин вчив мене «Отче наш». Кожного дня розповідав про життя Ісуса Христа, також про себе – як він їздив до Риму, до Праги. Я дізнався, що Волошин зустрічався з Ріббентропом, Бандерою і Мельником». Знесилений, помер у тюремній лікарні Бутирської в’язниці у Москві 19 липня 1945-го. Згідно з заповітом, укладеним роком раніше, свій маєток та заощадження заповідав єпархіальним училищам, учительським семінаріям, сиротинцям Карпатської України. У 2002 році посмертно нагороджений званням «Герой України».