Нотатки Баляндрасника

Микола Хвильовий   У полі тиша — літній день Кургани, далі — легіт. Куди дорога нас веде Крізь океани спеки? Йдемо. Марія у вінку. І я такий химерний все далі й далі за ріку, що у безмежність верне. Прийдемо ми? Так, певний я. А сонце дзвонить в хмарах, Та все біжить, спішить рілля, Тa фаркають примари.   Уперше опубліковано в збірці «Старі поезії» (1931).   #наші20

#Поезія Три бетонні мости Бетонні об'єкти мокнуть у порожнечі над безіменною рікою: перший – що голова гігантського крокодила, другий – що шия брахіозавра, третій – хвіст дракона. Небо над ними нарешті розпогоджується, оголюючи іржаві кістки арматури. Із-за хмар вигулькнуло сонце — цинічний свідок того, як один міст тягнувся на кручу, але так і не знайшов, куди йому рости далі. На перетині трьох недовершеностей туман безуспішно намагається витуманити межі часів. Кожен будівельник шукав тут свій зиск, залишивши нащадкам пам’ятники марнославству. Проєкт, з якого вийшов пшик, тепер просто викаблучується над водою сірими химерами. Вітер штовхає у груди кожного, хто здумав фіглі викидати на краю прірви. Якийсь спритник колись шукав тут лазівку в інше життя, мріяв виламатися з цього кола застиглого бетону, та почув лише виляск власних кроків по пустці. Цей пейзаж надто незрозумілий, щоб потребувати коментарів. Цей краєвид – добровільна абдикація розуму перед хаосом, де лише найменш розбірливий глядач побачить надію в розірваних шляхах, де лише найбільш нерозбірливий поет зловить імпульс для нового тексту. 29.04.26 © Славко Баляндрасник, 2026

Дорогі півфіналісти, ви всі неперевершені, проте лише троє з вас пройшли у фінал. табличка коментарі вірші 🍒🍒🍒 Вітаємо у фіналі N.litvinova Славко Баляндрасник Марк Лафер 🎒🎒🎒 * подарунок від ВМ отримує Славко Баляндрасник * N.litvinova та Марк Лафер мають по 2 бонусних бала за читацьке голосування, за 1 та 2 тур до фіналу

#Поезія Двері й ворота Двері — це завше про втому. Про бажання прихилити тіло і нарешті розшнурувати взуття. Сотні вітань і прощань, розхристані завіси, петлі, кремезна спина. На дверях облуплена фарба, багряно-вощана чи карміново-тьмава, як територія, котру досліджую пальцями, йдучи до прихистку. Ворота ж не мають тилу. Їх оточило повітря, як незагоєний розріз. Крізь ворота не входять, а протікають. Люди шукають же двері, їхні землисті патьоки. Бо ворота лякають відвертістю, своїм «завжди відчинено», котре не обіцяє жодного захисту, жодного сховку. Стою навпроти воріт: схарапуджено дивлюся в роззявлену пащу майбутнього. Там не матиму права на зміну замка, ані думки. Тому вперто тулитиму дошки, збиватиму рами, Вчергове вигадуватиму собі перешкоди, аби тільки не бачити. Не бачити, як за воротами просто триває тонкий горизонт. Йому байдуже, зробить чи ні хтось свій крок. 21.04.26 © Славко Баляндрасник, 2026

Якщо у стрічці забагато інформаційного фастфуду — час на культурний детокс.

🤩 Відаю точно: в кожному серці любов до свого не просто жевріє, а висічена на камені, мов прадавній текст, мов оружний славень нашої стійкості. Вона бринить попереду краснощокої будучини й не дає зневіритися. А щоб ці сакральні згуки не глушилися хаотичним шумом та інтернетівськими абищицями, пропоную пірнати в добірку українськомовних каналів, де не просто заповнюють екран, а дають відчути густу, оливо-темну текстуру нашої культури. Тут частують про: ✍️ поетичний моноліт і мовний бешкет — де розбирають рідкісні слівця без сухостою, виточують силабо-тоніку й слухають, як «деяка тиша просто їсть». 🎨 малярство й естетику — як простір, де крізь нові форми визирає прадавній міфічний епос. 🎶 музику й звуки — що пробивають буревій і тримають стрій навіть тоді, коли небо мовчить. 🎬 кінематограф — де кадрова павза й цокіт дощу об бляху важать біль. 👉 ТИЦЯЙТЕ СЮДИ, — ваш маленький простір сучасної української культури Плекаймо український Telegram разом 💪🏻

@CJIaBk0 вітання 🎉🥳🎂

#Поезія Літній триптих Тіні на скошеному полі, неначе охлялі зморшки рільництва, беззвучно грають безбарв’ям. Вони — як випалені вії землі, тихо зникають і з’являються, тулячи до себе крихкість ріллі, яка лише вчора зродилася під золотим укривалом Сонця. Ген там — в цілунку природи, поміж перелісь і моріжків забрунькованого зела гладінь — червнева городина покрай узлісся.        І ваблять-булькочуть копиці й поля,        укриті джерельним промінням — медом-єлеєм        спроквола і знадно щомиті-щодуху         — до серця сягають єством лісовим. Окруж миготять вохристі клапті вітророзмаю, — хмари дзеркальні, лаванди п’янисті. Поза ними сині небокраї пірнають наоспіх у море колосся, повільно зітхають над плинністю гроз. А жар бурштиновий палає затишшям, де зойк ластів’ячий тремтить і дзюркоче, де пух тополиний впадає в огнище, у димній зажурі, що стелиться ніжно і світлом здіймається стрімко увись.        Та липень плюндрує все тлінням карміну        і мовчки-негусто в обідню годину        пливе по поріччю незгасних угідь.        Відтак глухоманню гарцює і тоне гущавість ошатна у ширах серпневих, втирає у себе глибінь зеленаву, листочки й суцвіття, і степу рушник. 8.06.26 — 12.06.26 © Славко Баляндрасник, 2026

#Поезія Шви пам’яті Пагорб за вікном тінню лягає на гостролезо ножа, неначе погірдно глумиться вустами недосяжними, і тягнеться — тягнеться збіччям до зморшок- подряпин вічнопрозорого скла. На ньому блищать жовті лінії скотчу, наклеєні зі скреготом чорно-лютневого вечора, які досі лежать зашкарублим рубцем, ніби зраджені крихти минувшини. За темною тінню ллється зойк віддирання липкого паперу, зоставленого, мов гончак намертво-навічно плекати та боронити брунатні стійки-рамена, допоки вона у світлі кімнати, себейде, живе, не згасає. Коли сталь канцелярського ножа розрізає останню жовту смужку на крихітному тільці вікна, з дерева на пагорбі спадає пелюстка-лелітка, долонячи ароматом її тіло у крихітних обіймах подруги-кімнати. Тоді ж зринають думи і тіло німіє у зашморгу дотепер не забутих лютнево-чорних днів, що спадали вогнем, сухими краплями пилу, на голомозу долівку. А крізь оголену шибу неспішно проступають і клубочаться, відпокутуючи чужі гріхи, залізобетонні заводи — неначе пам’ятки звитяги, які потай моляться про неї. Їхні знівечені ребра — останні прихистки любови льотом ідуть гострити чергового ножа. 22.06.26 — 26.06.26 © Славко Баляндрасник, 2026

#Поезія Микола Хвильовий: «Cиній листопад» Наскрізний метроном: Глухий, низькочастотний стукіт залізничних коліс. Спершу далекий, згодом — гучний, а наприкінці він перетворюється на ритм серця і згасає. І юність мою розніж, Червона Мати Революціє! Прогрими теренами Слобожанщини, випинайся пальцями-лезами над вицвілою отавицею та спорожнілим чолом степів блакитних моєї Вкраїни. Лийся-студися загравою гаптованою — вздовж сонця — на ввесь світ! Єством до Тебе схиляюсь, Всеосяжна Мати Революціє! Врівні з тобою волелюбна ніч, синявою і тифом пройнята, несе попідруч рейки та ребра, і надить-конає в студених вагонах зі споду Сибіру — до уст малинових, покрі́зь завиває теплом неземним. Бо тут вочевидьки і жити нікому: глухі та німі жужмом лежать у блузах кольору хакі, у спідничках кольору хакі, у червінькових сорочках кольору хакі, а на капелюшках — п’ятикутна зоря причаїла гладку голомозість, світлом запалює шкіру-пелюстку. Вседушно Тебе закликаю, Багряна Мати Революціє: Нагодися на заході, півночі й сході впроголодь полишеною зіркою! Зійди-но залізничною сурмою в усіх куточках Загірної Комуни, реви-стугони молотом і серпом над фабриками кольору хакі, заводами кольору хакі, вокзалами кольору хакі; змети все до цурки в одвічні степи моєї Вкраїни. Бо в гніздах-кублищах народної влади зачаїлись сліпі та сумні: чекісти і в’язні, комсомолки й сурмачі, воєнкоми й вартові, і кожен з них гордиться своєю вдачею, тягне своєю доріжкою, себе ж — через крислаті терени залюдненого Сибіру до уст малинових теплом неземним. А я? Я втомився чекати! Заквітчане слово розмліло нарешті в синіх волелюбних ночах стукоту вічної поезії — Пречистої Комуни! 26.05.26 – 03.06.26 © Славко Баляндрасник, 2026

❗️ Вельми втішений, бо вчора здобув перемогу в поетичному конкурсі спільноти «Літери». Для мене це здобуття — свідчення того, що торований мною триб поетичного мислення є життєдатним, ба більше — рішення писати верлібри є слушним та доречним. 😌 Ґречно дякую…

#Поезія Занурення Грудка нічного неба закутана у цигарковий папір під лагідним укривалом малахітового гронця тче тілесні молекули, сягає додолу рукою. Монографіє буття, чи ти будеш зіткана мною? Адже в надрах землі вже мільярди років, неначе в кошмарній коробці живуть і вмирають, загорнуті острахом-жаскістю, сиві голови прийдешніх поколінь, знайомих до біса, забутих до болю, людей. Подеколи сниться, ніби я сконаю в плині ідей. Розкоти свідомости терпнуть на темних яснах світу, несучи ще більше пітьми в глибини похмурі. Скажіть-но, навіщо? І неназваною крихкістю в отаві безбарвного космосу людські думки-озера, пещених мрій, безкінечного буття згасають на денці кошмарної пустки-коробки, поміж Місяця й сосен, стираються в бруд і змиваються похилими схилами. Відмикаю нічне небо, полуденкую його крилами. Воно ж бо, голе-голісіньке, обсіло імлистою кригою попліч гирявих сокир, залишених у серці на безрік часів, у русі червоних рідин тьмаво-тьмавої печери — шатах любови, геть виснаженої, Нені — рідної Землі, її долонь-моріжків. Скринько тепла, чи знайду себе серед мерців? Та якщо не знайду, то, напевно, все ж буду блукати. Навмання пірну у шатра прозорі, зійду на сплетені відчаєм манівці, аби тільки не спати, аби якнайкраще бачити яса, і хтозна-скільки віхтиків сліз, може, моїх, може, чужих очей, — допоки багряні полиски плуганять розлоги нічного неба, загорнутого у цигарковий папір. Скажи-но, Космосе, лучче: чи є життя покрай зір…? 13.06.26 © Славко Баляндрасник

❗️ Вельми втішений, бо вчора здобув перемогу в поетичному конкурсі спільноти «Літери». Для мене це здобуття — свідчення того, що торований мною триб поетичного мислення є життєдатним, ба більше — рішення писати верлібри є слушним та доречним. 😌 Ґречно дякую @ghost_of_martin і всім дотичним за організацію, суддівство та конкурсні вірші. Було невимовно приємно змагатися з найліпшими авторами! 📖 У наступному дописі опублікую переможний вірш 👇

#Поезія Вірш написаний на другий тур третього сезону конкурсу CT Contest Отруєння Цвітень 86-го дихає привіллям  крізь пагіння свіжо-зеленої покрови, випинається повівом духмяного моріжка, клекоче водоймищами, тане слюдою на полях. Невиразний голос із…

#Коротка_проза Продовжую виконувати вправи з книжки «Не музи, а м'язи». Нині опрацював четверте завдання: Я як колаж 👇 Як і Мирослав Дочинець, я народився в Україні й дуже люблю слово. Любов до нього проявляється шуканням ласих лексем, бажанням втовкмачити собі в голову всю неосяжність і енергію слова, як цього бажав сам Дочинець у творі «Світован». Також, як і Микола Хвильовий, є палким мрійником. Щодень і щомить вірю в прийдешньо-славне майбуття, бачу його прекрасні очі, цілую його безбарвні губи. Звісно ж, реальність розбиває все до цурки й полишає мене, як і Хвильового, на вуглинках нездійснених мрій. На початку свого творчого шляху писав дуже багато, як і Стівен Кінг. Видима річ, мені бракує наполегливості й завзятості, аби продовжувати цей триб. Схиляючись до тривіальних шляхів, вагаюся, мінливо змінюю погляди й думки, чимось скидаючись на Сосюру. А ще досі люблю прості вірші з квадратними римами про кохання, хоч вони і є нафталіновими, та все ж бодай трохи такими величними, як у Володимира Сосюри. До рівня Тичини з його звукописом, інтонаційною вишуканістю та граційністю нереально дорости, а втім, як і він, гарний на свою вроду. Подібність з Орвеллом бачу в поступовій руйнації московії та впливі совєтської культури та пропаганди на розум людей. Брудна свиня з «Колгоспу тварин» щодня віддає накази про знищення українських міст, а інші жителі цього поросятника схвалюють і впроваджують їх в дійсність. А також, як і Орвелл, мрію потрапити в Іспанію, але не на війну з комуністами, а щоб побувати на матчах місцевих футбольних грандів. Коли я читав Камю, мій розум розчинився у теплих вітровіях запилюженого Алжира, про котрі колись хочу написати або ж відвідати їх. Як і Камю, вбачаю себе екзистенціалістом та любомудром. На взір я схожий на Сергія Жадана. Мені не імпонувала його поезія доти, доки я писав силабо-тоніку, тому тепер, очевидячки, пишучи, як і він, верлібри, слід все ж перечитати Жадана. Теми, які порушує Тарас Прохасько, дуже мені резонують, і я почасти завдяки його трудам вряди-годи пишу філософську прозу. А ще, неначе взоруючи на Джорджа Мартіна, намагався створити фентезійний світ. Та зрештою він у мене був плаский, і через брак бажання та часу писати величезні твори полишив цю ідею. 18.06.2026 © Славко Баляндрасник

Кімната №... Кадр перший: кімната холод ножа сирість кімнати чайник — вода морок, гранати пляма на одязі: жирна, кошлата. ння глека — АА ді АА Па АА стільчик — нога пліснява хліба — чорна іржа блиск на долівці ніби роса стеля, як руки льодовика здалечки Сонце віконце — юрба Погук зі спини: дуло, сльоза. Кадр другий: постріл сухість металу вушко — приціл запах озону свист — крейда — пил. спалах імлистий крила — земля гудзик плямистий сюр — глечик — я 14.05.26 – 16.05.26 📖 Нотатки баляндрасника