ЦеГра в маркетинг| з Ганною Ліхман

Заходжу сьогодні в «Чистенько». Це така «Єва» у підвалі для своїх з ЖК. Продавчиня, молода дівчина, сидить собі, тупить у телефон. Розрахувала мене — і знов у TikTok. Не піднімаючи очей: — А ще ж газетка, беріть. — А шо там? — питаю вже з чисто спортивного інтєрєсу. — Та звідки ж я знаю. Якась фігня. Не збрехала.

З понеділком☕️

Щоб психолог не нудьгував Мені шість. Мама якось розповідає, що одна її знайома завагітніла після того, як попила зі стакана вже вагітної куми. Відтоді в гостях я дуже уважно стежила, де мій. Ковтнула компоту не з тої склянки — і все життя псяці під хвіст. Спочатку виросте живіт, потім пропустиш випускний з молодшої школи. Таблицю множення, виходить, зубрила дарма. А далі що — одразу на завод? З часом до посуду додалися ще й усілякі «щасливі» стільці. Он у дяді Вови, наприклад, уже третя секретарка посиділа на такому та й пішла в декрет. І всі три — ну просто викапана тьотя Люда. Тільки молода. Бейбіки явно передаються контактно-побутовим шляхом. Залишилося з’ясувати, до чого тут чоловіки. До «Сексу та міста» на «1+1» залишилося якихось років три… #ганнаівсеоце

Ніхто не любить каламбуристів🤷‍♀️Але часом у них виходять справді прикольні поєднання. Згадайте хоча б монобанківське «А моно?.. — Mono!» з далекого 2020-го. Мені подобається таке парасолькове визначення: каламбур — це гра, у якій одна мовна форма навмисно зіштовхує два різні значення, а комічний ефект виникає з розриву між ними. Створити їх можна по-різному. Тому сьогодні пропоную три маршрути. 1. Змініть знайому назву Беремо відоме ім’я чи назву й додаємо деталь, яка створює новий контекст. Тед ХаЛассо — новий сезон серіалу про дитячу футбольну лігу. 2. Схрестіть два слова З’єднуємо роль, предмет або явище з його справжньою функцією😀 Свекруха — синоменеджер. 3. Прочитайте сталий вислів буквально Беремо звичну фразу й поводимося так, ніби це точна інструкція. Вирішила зібратися з думками. Дві не прийшли, одна запізнилася. Ваша черга. Кидайте свої варіанти в коментарі. Легка мовна дичина всіляко заохочується.

І трохи чорного в колекцію

І саме в цей момент гід застає нас на місці злочину: порожні чашки, солодкі докази, термінал у комі. — Тут таке буває. А в очах читається: «Що, догралися, дівчата? А я ж казала — вмийтеся». Через 10 хвилин зібралися в автобусі. — Що в тебе з волоссям? — Видирала ріп’ях. Звідки він тільки взявся? Гроші повернулися на карту? — Нєа. Ще й пляму десь поставила. А туалет взагалі закрили на технічку. — Ну, ти перемогла. Марині тривожно. Пішла в ніс автобуса розвідати ситуацію. Повертається. — Чуєш, там Макс сидить ніжно-зеленого кольору. М’ятна жуйка є? Нє, ну всі в автобусі нормальні. Тільки наша коаліція клятих раціоналістів потроху тріщала по швах. І, мабуть, ця думка промайнула не лише в мене, бо подружка вже порпалася у своїй бездонній сумці, дістала стаканчик із «Львівських круасанів» (скільки ж він проїхав!) Попросила в сусідів трохи води з джерела, ковтнула першою і простягнула мені. — О, свята Галичина спішить на допомогу. — Просто пий. Що ж, наша коаліція трималась гідно, але недовго. Джерело таки взяло своє. #ганнаівсеоце

МОЩІ, ЯЙЦЯ ТА ІНШІ ДУХОВНІ ПРАКТИКИ — Дівчата, допивайте воду, бо за десять хвилин будемо біля джерела. Вмиєтесь, наберете із собою. На мощі — тридцять хвилин. Ага, ми у старому місті з мальовничим монастирем, цілющим джерелом і всіма шансами стати трохи кращими людьми. Духовне просвітлення чітко за графіком. Люблю таке. — Ну що, по сніданку? — Отже ж бездуховна особа. Ясно ж — їсти. Пішли. Так і почалося наше моральне падіння в бік яєць. Заходимо в кав’ярню. — Замовимо континентальний? — Трансгалактичний. Тут тільки кава і пахлава. За сусіднім столиком сидить Макс — неслухняні кучері та вільнодумство. Нове покоління не просить дозволу бути собою. Воно просто їсть листкове тісто, залите медом по самі права. Не ми одні тут бунтарі. Допили каву. Підходимо розрахуватися. Прикладаю картку. Термінал думає. Думає ще трохи. А потім видає щось середнє між «операцію виконано» і «розбирайтеся з цим самі». — Гроші зняло? — Ніби зняло. — А чек? — Ніби не дало. — Спробуйте ще раз. — А раптом зніме двічі? Такий собі девайс Шрьодінгера: гроші ніби ще наші, а ніби вже у продавця. Скинулися готівкою, а осадочок залишився. Чорна мітка чи що. Продовження? Буде!

Знаю, вам треба цей теплий фільмець на вихідні. «Орендована родина» / «Сім’я напрокат» (2025) Сюжет розгортається в сучасному Токіо. Головний герой — американський актор Філіп, якого грає Брендан Фрейзер (той самий О’Коннелл із «Мумії»). Він переживає творчу та особисту кризу. Прагнучи підзаробити грошенят, влаштовується в японську агенцію «родин напрокат». То він жених-американець на весіллі, то журналіст неіснуючої газети, то батько для дівчинки, яка його ніколи не бачила. До речі, Фрейзер у цій ролі якийсь неймовірно органічний. Несподівано. Проте з часом межа між грою і справжнім людським теплом розмивається. Коротше, Філіп прив’язується до клієнтів. Не можу сказати, що там прям немає прогалин у сюжеті. Ну, звісно ж, батьки нареченої ніколи не зіткнуться в ресторані чи на вулиці з фейковим зятем. Ясно ж, що сучасна дитина ніколи ні за яких обставин не обміняється з таким «татом» телефонами. Але післясмак все одно приємний. І ще раджу подивитися на цей фільм як на ілюстрацію роботи з нарисами. Це окремий вид мистецтва, коли з маленьких людських епізодів поступово складається велика історія.

А взагалі можна вічність дивитись, як мемороблять з цією жіночкою і як тредчани викливають дух Віталія Портнікова.

Викладаєш історію в Threads. Він такий: — Що, меми й короткі жарти закінчилися? Ну, тримай свої 700 переглядів. За пару днів робиш рівно те саме. У той самий час. Threads: — О, а от історія про Васила цікава. Добре, добре. Хай Instagram подивиться. Why? Ну хтозна🤷‍♀️

Ось вам соняхи для настрою і вправа, що розганяє скіл дотепного коментування😎 Беремо будь-яку красиву фразу з категорії «мудрість на фоні заходу сонця» і ставимо до неї питання. Не заперечуйте, допитуйтесь. — Хто це вирішив? — Як це працює? — Чи є винятки? — Хто за це відповідає? Якщо відчуваєте натхнення, з кожним наступним питанням потроху збільшуйте градус абсурду. 🌶️Наприклад «За межами вашої зони комфорту починається справжній розвиток». ✔️А якщо через 10 метрів я вступлю в калюжу чи собачі какулі — це вже духовне зростання чи ще ні? ✔️Звідки зона комфорту знає, де її межа? Хто це вирішує? ✔️На тій стороні перевіряють паспорт чи можна пройти по «Дії»? ✔️За перетин треба платити? ✔️І взагалі… чого розвиток так причепився до тієї межі? А зі сторони комфорту він не пробував зайти? Як вам вправа?❤️

Амінь, сестро😌

Це вам, прекрасні мої дівчата❤️ Коли вирішила, тоді й прайм.

Можна вивезти Маринку, тімліда, на море. Та не можна вивезти тімліда з Маринки. Навіть якщо вона «вільна та хтива». (Її слова, не мої.) Облюбували ми ресторан на першій лінії. Переважно через чорноокого офіціанта. Ходили туди вже не стільки вечеряти, скільки на нову серію їхнього з Маринкою ромкому. Сюжет був захопливий. Діалоги — таке собі. — Generally speaking, I’m more of a meat eater. — Bitter? (Ну, що знав, те й перепитав) — No… — Pepper? — Chicken, please, — зітхає Маринка. О-о, треба втрутитись. Третю вечерю з прісним філе я вже не потягну. — Розумна, аж страшно. Визначся: хтива ти чи ерудована? — Хто так ще говорить — ерудована?! — Ти мені тут відповіді не уникай. … Часом її пробивало на філософське. — Ти думаєш, я вже тьотя мілфа, да? — Ну, технічно — ні. Мамі Стіфлера в «Американському пирозі» було десь 37. Ти вже давно її переросла. — Ой, мовчи, Шелдон на мінімалках. Ну і хто тут ще задрот? — Ерудит! Зрештою ця парочка таки перейшла на жести та доторки, а я позбавилась меню «Дієта №5». Того вечора моя квінейджерка повернулася до готелю розпатлана й щаслива. І, схоже, кільця на шиї ніхто не рахував. #ганнаівсеоце