#позивнийканнолі

Нажаль, або на щастя, але відбувається те, що ми очікували ще три роки тому. Європа поступово починає приходити до того, що вона цю війну не вивезе. Навесні 2023 року я був відібраний для зустрічі з начальником штабу сухопутних військ Франції. Одне з питань, яке ми обговорювали було наступним: «Що стало найбільш неочікуваним на війні?» Тоді я розповідав про те, що більшість чекали, що у 21 сторіччі майже все буде вирішувати техніка, але по факту, саме людський фактор, жива піхота у траншеях є запорукою успіху. Бо якщо твої люди не контролюють певну ділянку, не варто на мапу наносити це місце, як захоплене, чи відвойоване. Генерал відповів, що вони теж це спостерігають і їх хвилює кількість особового складу, яка необхідна для вирішення більшості задач для утримування лінії фронту. Але шлях від військових до політиків, усвідомлення проблеми і певні кроки для її вирішення - величезні і сильно розтягнуті у часі. НАТО має дуже потужну технічну базу, але зовсім не має нашого досвіду. Їх люди мають за плечима багато міжнародних місій, але всі ці місії повʼязані з роботою в майже ідеальних умовах, коли в тебе тотальна підтримка з повітря, рівна місцевість, яка проглядається до горизонту, інженерні підрозділи розбивають табори, де всі проходи за магнітними картками… і твій противник оснащений в десятки разів гірше за тебе. НАТО була створена заради економії. Бо простіше розкидати певну суму між величезною кількістю країн і мати одну армію, ніж витрачати постійно купу грошей на власну. Памʼятаєте всі ці розмови про розвіяний міф другої армії світу, коли мова йшла про расєю? Зараз ми бачимо як розвінчується ще один міф, про потужну армію НАТО. Яка раптом, виявляється, не настільки вже й готова брати участь у справжній війні, бо тут тобі і наваляти можуть. Та й цілісність цієї армії виявилась не такою вже і міцною. Попри всі домовленості, частина цієї армії може несподівано сказати: «Ми пас». А ті одиниці що готові, поки навіть не уявляють на що погоджуються, бо тренажери не розраховані на ті умови і навантаження, що чекають насправді. НАТО ще тільки на шляху до того, щоб усвідомити, наскільки потужні ЗСУ, які три роки це все вивозять. Але нам це все не допомагає. Ми досі не можемо зрозуміти, який ворог для нас страшніший - расєянє, чи корупція та тотальна брехня військових на керівних посадах, які заради карʼєри продовжують рапортувати про відмінний стан справ.

Другий день в моєму Threads несеться, як бачите :) Вперше я побачив як працюють боти. У ФБ це зі мною майже ніколи не траплялося, бо тут вдалося створити соціум, який дотримується схожих думок. А Тредс я тільки зареєструвався, щоб розповідати короткі історії про Іспанію. Лишив коментар і понеслось :) Профілі з нульом підписок, без фото та постів… І працюють наступним чином: пишуть коментар (зазвичай щось образливе), я не реагую, а через декілька годин цей профіль знов намагається чимось зачепити, викликати зворотню реакцію. Ну то таке, давайте до мого коментаря. В мене є десь почута класна думка для тих, хто говорить, що їм зручно спілкуватись російською, бо їх батьки, дідусі й бабусі теж нею говорили. На це я зазвичай відповідаю, що в попередників вибору не було, а у тебе є і ти обираєш мову ворога. Мені здавалося, що важливо говорити українською, коли ти не тільки служиш і твій внутрішній радар вкрай негативно ставиться до мови, яку ти чуєш від ворога. Але зʼясувалося, що говорити українською за кордоном ще важливіше. Ну не буду я, почувши російську, підходити до людини і питати, чи не з України вона, бо це треш. Але звичайно я можу заговорити до людини, почувши що вона говорить рідною мовою. Нещодавно на подвірʼї грав зі своїм хлопчиком, до нас звернувся чоловік: «Почув українську, вирішив підійти…». Зʼясувалося, військовий на реабілітації… Саме так це і працює. Ви можете говорити, що серед українців вистачає «латентних росіян» і я навіть не планую сперечатись. Але коли людина звертається до мене українською, вона проходить певний фільтр. Це вже далі час і дії продемонструють ким вона є, але перше враження одразу створюється. Так, серед моїх друзів і знайомих є російськомовні. Але цих людей я вже знаю давно і мені не треба зʼясовувати хто вони, звідки і яких поглядів дотримуються. Для них я роблю поступку.

Що ви кажете у слухавку, коли відповідаєте на дзвінок? Я завжди думав, що «алло», бо таким чином ти спочатку перевіряєш чи чують тебе з іншого боку. Потім вже вітаєшся і починається розмова. Коли в тебе проблеми зі слухом, встановити такий звʼязок важче навіть за наявністю слухових апаратів і мабуть не треба пояснювати чому… думав я колись :) Ось вам історія розмови з одним підполковником, що назавжди запамʼяталась. Мені дзвонять (я ще був діючим військовим) на Сігнал (дзвінки через месенджери не завжди відрізняються високою якістю). Я відповідаю: - Алло - Ти що цивільний? - Не зрозумів… - Питаю тебе, ти що цивільний? Де «бажаю здоровʼя, пан підполковник», чи в тебе не записаний мій номер?.. Я настільки був ошелешений, що не встиг зорієнтуватись. Мою фразу про те, що я взагалі погано чую перервали і розмова продовжилась… На днях мені написав приятель, який попросив поради для знайомої в якої чоловік-військовий, так само втратив слух і не знає що робити далі. Все що я зміг, так це поспівчувати воїну і передати йому, що тепер це його особистий клопіт. Держава не допоможе з цією проблемою, але армія із задоволенням скористається тим, що людина сама (або за допомоги рідних-друзів) вирішить ці складнощі. Тебе не юзають, тільки якщо ти стерся в нуль. Це все стосується і посту Masi Nayyem про повну відсутність поваги до добровольців.

Давно не зʼявлявся і не розповідав про свої справи. Поки що без суттєвих змін. Діти вчаться, ми вже теж, бо з боями отримали направлення на мовні курси. В принципі, Дуже великий відрізок часу приділяємо саме мові. Курси (двічі на тиждень по три години), плюс дуолінго 1-1,5 години на день, плюс зараз додався ще подкаст на ютюбі. Шкодую, що коли був в Україні не пішов на кулінарні курси. Готувати завжди любив, але знань та бази не вистачає. Не дивлячись на те, чи буде бажання лишитись тут, чи повернемось в Україну, хотів би продовжувати розвиватись у напрямку сфери повʼязаної з їжею. З кавою вже давно порядок, хочу додати піцу :)

Навіть для точки з якої мають вести евакуацію, це було дуже погано. Встиг доповісти про кулеметну точку в 300 метрах на південь і почалось… До нас прилетіли дрони зі скидами. При чому на запит по рації, чиї дрони, мені відповіли, що свої (здається таке було ледь не в кожного, хто був на нулі). На нас скидали гранати, летіли назад, їм на зміну прилітали наступні, знов скидали… Попереду почав працювати кулемет про який я доповідав і який притис нас до землі. За великим рахунком, від мого взводу нічого не лишилось за лічені хвилини. Ховатись не було де, дрони спокійно вицілювали… і нас зайшли зачищати зі сходу. Вже потім мені розповідали, що з нашого дрону, який вів стрім, бачили, що п***ри зайшли на наші позиції, але не попередили, «щоб не сіяти паніку». Той хто стріляв в мене з лічених метрів, зміг це зробити саме тому, що я боявся поцілити в когось зі своїх. Потім почався відкат тих хто вцілів. Відправляти БРДМ для евакуації людей комбат заборонив. Ротний психанув і відправив свій «паджеро», який навіть не доїхав, бо застряг. Ну і довелось всіх витягувати Демʼяну на мотоциклі, яким він дивом дістався мінним полем і потім вже по своїх слідах пересувався. Мотик глох, заводився, знов глох… І нічого з обіцяного нам: повна відсутність РЕБ, тиша з боку арти, загиблі, поранені побратими… Таких історій багато, і це найгірше. Ті хто їх «створив» продовжують зростати у званнях, так само бездарно керуючи бойовими підрозділами. Скільки було чуток про те, що комбата приберуть вже наступного дня, бо не відреагувати на втрату цілого батальйону в такі короткі строки - неможливо… А хто має його прибрати, якщо тодішній командувач ДШВ активно практикував ручне керування. Звільнити за те що виконав твій наказ? Некомільфо… Півтори роки пройшло. Без змін.

Частина третя …Вже напередодні стало відомо, що вийшов зі строю ротний евак, роль якого виконував волонтерський баггі. Щось там трапилось з двигуном і хлопці намагалися його полагодити, але без особливих успіхів. В нас залишався мотоцикл «Дніпро» з коляскою. Техніка така собі, мʼяко кажучи, але в тих умовах, по тому вʼязкому грунту, в цілому пересуватись було важко. Цей факт не вплинув на терміново змінені плани: «Вперед-вперед…» Я досі не можу зрозуміти в яких фантазіях перебував командир батальйону, коли нарізав задачу і на кого вона була розрахована. Поясню свою думку. Зазвичай, при плануванні, потрібно так розрахувати сили підрозділу, щоб в нього вони елементарно були для досягнення мети, а не тільки на те щоб наблизитись. У нашому випадку треба було подолати порядку десяти кілометрів лише до точки, яка мала стати точкою евакуації. А від неї ми вже мали починати працювати, без передиху, одразу з маршу. При цьому, всі були навантажені як мули: крім традиційної броні та зброї, кожен без виключення ніс з собою подвійний боєкомплект (900 набоїв, частина яких в магазинах), протитанкові засоби (так само з зарядами) та окремі ящики з набоями. Ось, наприклад, перелік того, що з собою мав особисто я: броня автомат ручний гранатомет подвійний боєкомплект (на собі та в рюкзаку) два цинка з набоями (в руках) набої для гранатомету 8 штук (на собі) гранати 9 штук (на собі та в рюкзаку) Радіостанція Harris, та змінні батареї до неї Радіостанція Motorola, та змінні батареї до неї Запас води та їжі та інші додаткові дрібниці Приблизно так був запакований кожен, з деякими відмінностями. Серпень, спека, переміщення вузькими та максимально незручними траншеями. Памʼятаєте розповідав про те, що противник збуджувався навіть при появі невеличких груп? Нас йшла ціла РОТА! Вже після екватору маршрута по нам почали працювати прицільно, бо не помітити такий натовп було неможливо. А пересувались ми паралельно посадки яку займали п***ри. Тож, міномети, АГС та снайпери мали такий вибір цілей, що могли розгубитись. Взагалі не розумію, як ми довгий час просувались без втрат. По нам прилітало різне, але все поруч. Настала темрява. Рухатись стало ще складніше, бо місяця не було і темно було настільки, що ти не бачив власних рук. Ліворуч та праворуч від нашої посадки заміновані поля. Шарохатись наосліп в таких умовах, мʼяко кажучи небезпечно, крім того зустрічаються відкриті ділянки, які треба перетинати швидко і ти в цей момент знаходишся під прицілом… В районі 00:00 я доповів командиру батальйону, що зупинив підрозділ: просуватися далі немає жодної можливості, не ризикуючи втратити людей на рівному місці. Крім того, люди максимально виснажені і потрібен перепочинок. Довелось трішки посперечатись, але у підсумку нам дали 3 години. На той момент лишалось ще кілометра два. Мій ротний говорив, що немає командира гіршого за того, що ставить задачу, яку неможливо виконати. В мене було розуміння, що люди продовжують рух виключно на морально-вольових, бо фізичних сил вже не було. Було прийняте рішення зробити схрон для БК, щоб потім можна було за ним повернутись. Перед тим як описувати подальші події, варто зазначити, що під час віддання мені бойового наказу, я озвучував всі проблеми з якими зіткнувся на тому напрямку. Звертав увагу на те, що це неймовірно велика кількість людей для таких умов, що без підтримки там немає що робити… Командир батальйону мені гарантував, що повітря буде нашим, РЕБ відпрацює і жоден дрон до нас не наблизиться. Обіцяв і підтримку арти… В районі 5:00 ми дістались необхідної ділянки. Вже потім, від сусіднього підрозділу я дізнався, що вночі була перехоплена інформація про те, що нас помічено (ніхто і не сумнівався) і противник запросив підтримку. Коли ми прибули, стало зрозуміло про що попереджала дорозвідка, якій так і не дали допрацювати: ми фактично вийшли в поле. Декілька ямок по пояс - це всі фортифікаційні споруди. І то, навіть їх частково займали нацгвардійці. Бійці першого взводу почали шукати хоч якусь можливість заховатись, а на нас вже насунувся другий взвод і стало ще гірше.

…Нашою метою було взяти певну панівну висоту у бік Вербового. Вже з кінця липня ми почали виконувати невеличкі задачі на ділянці Вербове-Роботіно, та знайомитись з умовами в яких доведеться працювати. Я намагався міксувати групи з якими виїжджав на задачі, щоб у якомога більшої кількості моїх підлеглих зʼявлялося розуміння про місцевість та рівень небезпеки. Щоб зрозуміти рівень вмотиваванності хлопців, варто зазначити, що деякі на мене ображались, через те що я обирав когось іншого. Доводилось заспокоювати людей і запевняти, що всьому свій час. Вже тоді мене турбувало питання умов для праці, бо до тоді ми ніколи не тільки не працювали, але навіть не тренувались в траншеях. Більш того, в деяких навчальних центрах учбові траншеї зʼявилися лише у 2024 році (!!!). А це дуже важливий нюанс, бо навичок боїв у місті, або у лісистій місцевості тут недостатньо. Ще одним тривожним дзвоником стала невідповідність реальної обстановки в зоні бойових дій з тією інформацією, що я отримував у штабі. Керуючись виключно нею, можна було з легкістю нарватися на противника в точці, яку тобі зазначали як безпечну. Крім того, я розумів, що інформація яка надається розвідувальними групами, обробляється погано, або взагалі не береться до уваги. Таке усвідомлення прийшло через те, що на мене постійно виходили інші групи, та навіть підрозділи для уточнення. Тому що у штабі батальйону їм не змогли надати інформацію яку я особисто доставляв у цей самий штаб після кожної задачі. Це неймовірно бісило, бо мені постійно доводилось витрачати час на непотрібну комунікацію, тоді як все мало акумулюватись в одному місті. І виникали питання, заради чого ми, ризикували кожен раз, якщо надані нами дані, ніхто не фіксує? Командир батальйону зорієнтував нас по кількості днів, які в нас є на підготовку. За цей час нам потрібно було провести дорозвідку, визначити місця євакуації та точки через які можна було б забезпечувати підрозділи. По факту, нам на мапі вказали на низину між посадками, яка, з точки зору рельєфу, могла б для цього підійти. На цій ділянці також працювала національна гвардія, яка мала утримувати позиції (якщо не помиляюсь, то була 14 бригада оперативного призначення). Ми увійшли у взаємодію, нас попередили про виявлені вогневі точки противника, а також про велику активність дронів, які сильно збуджуються при переміщенні навіть 3-4 військовослужбовців. В цілому нам взагалі там були не дуже раді, бо зайвий двіж міг дістати їм клопоту. Моя дорозвідка дісталася маршруту, який мав використовуватись для логістики і зарубала цю ідею на корню. Ворог щільно замінував ту ділянку і сапери визначили, що для прокладення маршруту їм знадобиться не один день і це якщо їх не будуть постійно обстрілювати, що як раз і відбувалося, бо противник знаходився на висоті і добре спостерігав навколо. …Все закінчилося раптово. Не дивлячись на те, що мої люди просили ще декілька годин, щоб вивчити місцевість, зі штабу прийшов наказ відкликати групу і збиратись роті на вихід. В нас просто вкрали два дні які були обіцяні, при тому що висновок мого командира відділення (позивний Юг), який займався дорозвідкою, був відповідний - «там очко: облаштованих позицій немає, від посадки нічого не лишилось, потрібно більше часу на планування…»… Вже лежачі в переповненому запорізькому шпиталі, 15 серпня 2023 року, через три дні після трагедії, я почув що в місто приїхав президент України Володимир Зеленський. І в мене все склалося. Той поспіх з яким все «готувалось», та швидкість у прийнятті рішень. Хтось захотів дати результат і рапартанути, розраховуючи на «а раптом вийде». Паралельно з нашою історією другої «легендарної» (так ми її називали всередині колектива) роти, закінчилась історія першої роти, яким, за день до нас, намалювали щось подібне але на правому фланзі. Прохання краще підготувати вихід було сприйняте як відмова виконувати наказ. Купа погонів з КДШВ, погрози і за одну ніч розформована рота, досвідчених бійців якої розкидали по всьому фронту. В наступному дописі я розпишу той самий день, 12 серпня 2023 року.

Вночі знов думав, що всі мої надії на те, що час лікує, марні. До мене не один раз звертались родичі побратимів із запитаннями про події 2023 року на ділянці Вербове-Роботіно, а нещодавно я зіткнувся з тим, що ті події почали обростати «фактами» які не відповідають дійсності. Тож цей текст, та його продовження буде в першу чергу для мене особисто (бо навіть в телефоні досі живуть нотатки з аналізом проведених дій за якими ніхто так і не звернувся). Перші пів року взагалі спав лічені години, бо як тільки припиняється денний рух, починав аналізувати і прокручувати в голові все що сталося. Потім трішки попустило, але час від часу настають періоди, коли я складаю у текст ті події і це щоночі затягується на години. Крім того, звичайно цей текст для тих хто там був і для їх близьких, бо я зрозумів, що багатьом це потрібне. Ну і нарешті, цей текст мав би стати тим самим аналізом дій, але я вже не вірю, що на це колись звернуть увагу великі погони, бо більшість цікавить виключно їх карʼєра. Цей і наступні пару дописів будуть про 132 окремий розвідувальний батальйон десантно-штурмових військ, який колись був взірцем в своїй справі і доводив свій клас навіть на міжнародному рівні. Який надмалими силами брав участь у підготовці харківського контрнаступу в Ізюмських лісах, де за офіційними бойовими розпорядженнями працювали «гучні» роти, а по факту це були невеличкі групи. Це злагоджений батальйон, який фактично був за лічені дні знищений жахливими наказами комбата Дмитра Чупринюка та ручним керуванням тодішнього командуючого ДШВ Максима «Майка»Миргородського. Це батальйон, на який з серпня 2023 року школа підготовки розвідників безперестанно працювала мінімум пів року, відправляючи туди все нове і нове поповнення на заміну тим, хто вже не міг продовжувати. Це батальйон, потрапити в який колись вважалось за честь, але після подій літа 2023, дізнавшись звідки ти, військові змінювались в обличчі, а курсанти, дізнавшись про призначення в нього, йшли в СЗЧ. Це батальйон в якому в рамках одного взводу людям не могли поміняти посади протягом пів року, але коли сталася срака, то за одну ніч з залишків трьох взводів легко склепали один. Це батальйон в якому були «неймовірні складнощі зі швидкістю переміщень», але коли одна бойова рота, побачивши задачу, запропонувала своє рішення, була за одну ніч розформована і розкидана по всій лінії фронту таким чином, що жодна людина не потрапила в один підрозділ з побратимом. Ця рота пройшла Ізюмські ліси та Бахмут, а дехто працював в ній разом з іншими півтора роки (ви багато знаєте зараз таких підрозділів?). В наступних дописах я намалюю загальну картину тієї трагедії та назву її причини. Припускаю, що ніхто більше не володіє цією інформацією краще за мене, бо там я пройшов весь шлях - від бойового наказу (отриманого від командира батальйону) та дорозвідки, до безпосередньої участі.

На днях один мій побратим постив відео з Житомирської траси від 10 квітня 2022 року. Зруйновані будинки, купа спаленої техніки… А я згадав, що ще 4 квітня 2022 я, з ще двома десятками «Марусиних Ведмедів» (тих хто наважився), їхали цією трасою до Житомира, «здаватися» в ДШВ. Ми тоді навіть по-маленькому ходили не сходячи з асфальту, щоб не нарватися на якийсь вибуховий пристрій. І прикол в тому, що я їхав туди на своєму мотоциклі (чомусь вирішив, що саме його не вистачає десантно-штурмовим). В автівках була каністра з бензином, бо знав, що всі заправки зруйновані і бенз таки закінчився. Але було морозно і горловина просто замерзла, відкрити вдалось не одразу. Йорк тоді сказав, щоб я кидав той мот (він, як більшість людей без досвіду мото, вважав, що всі мотики коштують на рівні недорогого велосипеда). А я з побратимами, своїм диханням, таки розтопили лід, і заправили байк :) Згадуючи це, також памʼятаю той час і факт того, що якщо б бак не відкрився, я б дійсно лишив мотоцикл на узбіччі, бо на той момент були справи важливіші за нього…

Там де ми живемо, разом з нами перебуває ще певна кількість українців. Є списані військові, є ті, хто лікується в Іспанії, є такі як ми біженці… Наші знайомі, коли ми сюди приїхали, одразу попередили, щоб ми не сприймали за чисту монету все те, що розповідають в Тік-Току, а спиралися на власний, або перевірений досвід. Це важлива порада, бо ми постійно стикаємось з міфами, які зовсім не перетинаються з нашим власним життям. Чого дуже багато, так це скарг і ось цей факт, нас дивує найбільше. Людей незадоволених ледь не всім - безліч. Раніше, до повномасштабного, я помічав це у русні, якій закордоном постійно чогось не вистачає. А тут до них приєднались і українці. То влітку спекотно, то надто волого, то іспанці повільні, то закони дивні, то мова складна… З останніх хітів була скарга на те, що набридли місцеві продукти, бо все одне й те саме. Враховуючи те, що іспанці люблять поїсти смачно і в них асортимент продуктів, який Україна навіть уявити не може - це вже якийсь сюр :) Проживаючи в Україні мене вибішували скарги різних сепаратистів, які хаяли неньку і мріяли про рашу. Вже тоді я завжди був прихильником того, що такі люди мають їхати туди, де їм добре. Але тут це сприймається ще гостріше, бо не дивлячись на те, що Іспанія надає не найкрутішу допомогу біженцям (якщо порівнювати більшість інших європейських країн), вона все одно суттєво допомагає. Сам факт того, що потрапивши на програму, ти можеш півтора роки жити за рахунок держави - це офігенно круто. Наприклад Україна мені не запропонувала взагалі нічого, просто списавши в утиль, після того, як я вже не зміг продовжувати її боронити. А тут тобою опікуються, про тебе дбають, хоча для цієї країни ти не зробив взагалі нічого. Так, потрапити на програму складно. В десятки разів складніше, ніж на початку повномасштабного. Але знаєте чому? Бо змінився рівень довіри. Зі слів свідків того, що тут відбувалося у 2022, на програму ставали люди, які приїжджали на лакшері автівках, пиячили в наданих безкоштовно отелях, вчиняли скандали через те, що їх нагодували не тим, чим їм би хотілось… Місцеві волонтери прозрівали. Навіть зараз, коли Нуся, в місцевому пабліку відгукнулась на якусь схожу з нашою історію і запропонувала допомогти якимись порадами та консультаціями, її завалили запитами люди, увага: які вже багато років живуть за кордоном і просто хочуть змінити країну, які давно живуть в Іспанії і хочуть скористатися халявою, які пожили за рахунок програми в іншій країні і тепер хочуть застрибнути на неї тут…

Коли ти у відпустці, в іншій країні, життя в ній сприймається зовсім інакше, ніж коли живеш там. Відпустка, зазвичай, більшість речей прикрашає через емоційний стан. Життя дає можливість тверезо дивитись на речі, починати аналізувати мінуси. Те що я веду тут своєрідний щоденник нашого перебування в Іспанії, це не спроба знецінити Україну. Але для себе я відмічаю речі, які б мені хотілося інтегрувати в свою країну. Цікаво, що більше за все мене постійно вражає не чарівна погода, або повільність місцевих. Я в шоці від того як працюють комунальні служби. Ці «мурахи» всюди і постійно знаходять що ще зробити, щоб покращити. Саме вони роблять так, щоб, наприклад, Барселона, яка є другим у світі туристичним центром, не захлинулася в смітті. Останнє що мене приємно здивувало, це невелика електрична автівка сміттєзбирач, яка у вихідний день (в такі дні майже ніхто не працює) просувалась пішохідною зоною і збирала сміття з невеличких урн. Вона тільки відʼїхала від чергової точки і раптом зупинилась. Водій вийшов, підняв невеличку серветку, що валялася на дорозі, закинув в тачку і продовжив свій рух… А ще тут культ спорту. Різного. Футбольні і баскетбольні майданчики я вже не сприймаю як щось надзвичайне, бо вони скрізь. Але на днях я пройшовся навколо готелю, де нас поселили. Поруч тенісна академія і безліч кортів; дивний майданчик з надувними зорбами, навколо яких гравці в захисному екіпі бігали з луками і стрілами і, нарешті, хокей (!!!), але не на льоду, а на спеціальній поверхні по якій гравці пересувались на роликах… Демʼяна відвели на джиу-джитсу. Він займався в Києві і хотів продовжувати. Тренер запитав який в нього пояс, щоб дізнатися рівень підготовки. Я пожартував, щось типу: «Я вас прошу, який пояс в сім років…» На тренуванні тільки в Дема білий. За декілька тренувань малий розібрав всіх кого міг і вже навіть тренувався зі старшою групою. Вчора нам оголосили, що в березні в нього змагання. Це я до того, що дітей по-різному мотивують і підбадьорюють, не вимагаючи від них якихось неймовірних досягнень і це сприяє тому, що ти прагнеш продовжувати. У Тимофія вчора запитав вчитель фізкультури який вид спорту тому подобається. Той згадав про плавання. Вчитель зʼясував де саме живе хлопчик і пообіцяв підібрати басейн в який йому буде зручно ходити… Ми, зі своїм спартанським дитинством і в режимі виживання протягом всього існування, поки що не можемо до цього звикнути.

Навколо ситуації на ділянці Покровськ зараз несеться звідусіль. Частіше за все скаржаться на постійну брехню з якою доводиться стикатись військовим. Тут обіцяли укріплення і не зробили, тут обіцяли підтримку і не забезпечили… і таких прикладів багато. Я просто ах.ю від того, що на третьому році війни все це досить сходить з рук в тому числі командирам верхніх ланок, через що у першу чергу вигрібають звичайні солдати та сержанти. …2023 рік, ділянка Вербове-Роботіно. Командир батальйону нарізає мені задачу провести дорозвідку певної місцевості для подальшого розташування там засобів РЕБ та РЕР. Мені доводять, що це так званий «сіряк», але до п*дарів кілометри три, тож наша задача не складна. Беру з собою ще трьох бійців, вирушаємо на Халку, маскуємо його і рухаємось в бік необхідної ділянки. Прибуваємо на точку, вивчаємо місцевість… і тут чуємо, що позаду нас несеться беха, наздоганяє, проноситься повз з нашими штурмовиками на броні, пролітає ще метрів 200, починається стрілянина, люди десантуються, техніка звалює і починається бій. Ми розуміємо, що ведуться штурмові дії… Повертаємось, я доповідаю про ситуацію і комбат мені каже, що цього всього не може бути, бо сусідній підрозділ надав йому інформацію, що безпосередня лінія зіткнення знаходиться набагато далі від тієї точки в яку нас відправили… Це все я до чого. Що тоді, що зараз, ця безперервна брехня продовжується. Одні доповідають про свої «успіхи» і просування «вперед», інші, на підставі цих даних планують свої дії, через що на рівному місті гинуть люди, які могли б вижити просто маючи достовірну інформацію. І нікого через це не карають, та, судячи з усього, не планують навіть починати…

Знаю, що багато хто критикує притаманну Європі систему навчання. Вона суттєво відрізняється від того, через що пройшли ми і до чого звикли. Але, якщо говорити про початкову школу, то особисто мені дуже подобається те, як ставляться тут до учнів і в якому середовищі вони виховуються. Крім того, наші хлопці продовжують навчатися в українській онлайн школі. Взагалі, сама процедура потрапляння до школи дуже спрощена. Ти береш направлення в місцевий «допартамент освіти», приходиш і тобі шукають школу. В них база учбових закладів, вони одразу бачать де є вільні місця, плюс вислуховують побажання та беруть до уваги розташування закладу від адреси проживання. В нашому випадку з Дьомою ми обрали три школи і на електронну почту нам вже прийшла та школа, яка підтвердила свою спроможність нас прийняти. Нашого особистого часу на це було витрачено мінімум. Тимофію призначили іншу школу, бо він вже за віком перейшов на рівень вище. Варто відмітити, що скрізь всі дуже дружелюбно налаштовані і прагнуть допомогти. В молодшій школі акцент ставиться на спілкування, комунікацію, всебічний творчій розвиток. Вчора Демʼян сказав, що йому подобається в Іспанії і я попросив його навести переваги цієї країни. Ось його рейтинг :) Школа Тепло (про погоду) Сюрприз-бокси (писав про них. Це був наш харчовий квест, коли Червоний хрест нами ще не опікувався і Дьомці він дуже подобався) Немає війни Не вимикають електрику Не летять ракети Додам коротеньке відео того, як тут забирають дітей зі школи.

Мабуть я був би не я, якщо б не розкопав якусь дивну історію… В кожного, хто проходить шлях програми «Червоного Хреста», свої нюанси. Тому не можна розпитати когось одного і чітко знати, що і коли буде відбуватись. Бо хтось в перший день звернення отримує допомогу, хтось пів року не може її дочекатись, а хтось не витримує і їде шукати помочі в іншу країну. Зараз, коли пазл склався і нам сьогодні надали житло, стало чіткіше зрозуміло, що щось було не так. То соціальний робітник не може визначитись на якій фазі ми знаходимось (нульовій чи першій), хоча це чітка процедура. То цей робітник відправляє нас шукати роботу, хоча ми знаємо, що на нашій стадії, якщо ти знаходиш офіційну роботу, то вилітаєш з програми… Через четверте рукостискання ми познайомились з Олексієм, в якого в «Червоному Хресті» була знайома. Він вирішив дізнатись, чому нами так довго займаються і ось що зʼясувалось. В наших особистих справах зазначено, що нам пропонувалось житло, але ми відмовились. Це в той момент, коли ми існували між аеропортом і варіантом поїхати шукати щастя кудись дуже далеко. На цього соціального робітника вже неодноразово скаржились через такі саме проблеми. З моменту, як ми потрапили в програму (13 листопада), на кожного з нас міністерство виділяє 120 євро на добу (нагадаю, нас четверо) і кожен день, коли на нас ці гроші не витрачаються, вони десь осідають. Вчора нам приходить лист від цього пана з пропозицією прийти сьогодні. Я запитую його у відповідь, чи зʼявились якісь варіанти по житлу для нас. Він відповідає, що для нас нічого немає і нам стає зрозуміло, що зустріч в нас планова і будемо спілкуватись про школи дітей, мовні курси тощо. Потім в мене зʼявляється інформація про те, що ми «відмовились від житла». Я трішечки обурююсь і запитую в нього «як справи?» Сьогодні ми зустрічаємось, він виглядає трішки переляканим, запитує звідки взялась інформація про нашу відмову і… нам надають житло. Крапка. Якщо б це була Україна, я б розніс би цю контору. Але тут я гість і неймовірно вдячний як іспанцям, так і Іспанії, за те що вони взагалі це роблять для нас. Просто ця історія зайвий раз підкреслює, що корупційну складову знайти можна будь де, питання в тому, як часто ти з нею перетинаєшся і наскільки сильно вона впливає на твоє життя. Нас заселили в якийсь комплекс. Поки не зрозуміло що це, бо схоже і на отель, і на якийсь пансіонат. Тут весь контроль через… прийоми їжі :) Пропускати не можна і нам треба вирішити цю проблему, бо на сніданок ми будемо стабільно не потрапляти: дітей треба відвозити до школи. Тож далі буде :)

Мене завжди цікавить те, що може поліпшити рівень життя. Екіп, взуття, вітаміни… Під час повномасштабного цьому приділяв особливо багато уваги. В певний момент дійшло до того, що деякі побратими просили ставити їх до відома, коли купую щось, бо хотіли замовити те саме майже наосліп, довірившись моєму досвіду. Пізніше це перенеслось і на курсантів, через що, ті хто хотів скоротити свій шлях помилок, прислухалися і не жалкували. Саме тому, вважаю за необхідне, поділитись черговим досвідом. Враховуючи кількість контужених та людей з ПТСР, має стати в нагоді. Спілкуючись з побратимами розумію, що одна з найпоширеніших проблем - це сон, та концентрація. Після Роботіно, я взагалі пів року спати нормально не міг, бо тільки тебе відпускає побут, одразу починаєш ганяти в голові варіанти, які б могли виправити, або змінити ситуацію, яка тоді призвела до катастрофи. Плюс, треба розуміти, що самі контузії накладають відбиток, не говорячи про ПТСР, людей без якого зараз знайти важче, ніж з ним. Тож ще тоді я спробував мікродозінг (мікродозінг — це практика вживання дуже малих доз психоактивних речовин, псилоцибін (гриби) або інші препарати). Кохана теж вивчила тему і знайшла аптеку, де відповідний препарат з великою ймовірністю відповідає вимогам. Бо нажаль, дуже багато підробок і ти можеш просто пити пігулки незрозуміло з чим. Я спробував і мені зайшло. Давно так не спав, як в той період - глибоко, без постійних пробуджень. Плюс дійсно поліпшився рівень концентрації, проблема з якою сильно дратувала (ти щось хочеш зробити і через долю секунди забуваєш що саме. І це з тобою відбувається на постійній основі). Вже тоді, коли в мене цікавились, яким чином я вивожу, розповідав побратимам про свій шлях. Свідомі казали що читали про це, або чули і варто спробувати. Але були й такі, хто гигикав, згадував «грибочки» і на цьому все закінчувалось. Я так розумію, що проблема сприйняття подібних препаратів - найскладніше в усвідомленні можливої користі. Пройшов рік, на днях я отримав вже більш сучасний препарат, щоб пройти курс, якій позбавлений деяких непотрібних речовин. І дізнався, що спеціально для українського ринку, виробник змінив упаковку. Бо, наприклад, на американський ринок він йде в дизайні, який нагадує мухомор, але для наших людей це занадто :) Тож, в мене йде четвертий день (курс на два тижні розрахований) і мені прям ок. Ні в якому разі не можу це комусь радити, але чому б не поділитись досвідом. У кожного свій шлях.

Наше очікування продовжується. Щоправда, нам вже призначили соціальних робітників, які є нашими кураторами допоки ми в Барселоні. Житло нам знайти поки не можуть, але діти мають ходити в школу :) Тож нам дали направлення в заклад, який займається влаштуванням дітей в школи. Ніяких черг, приїхали з документами, обрали разом з приємною жіночкою три школи і вона пообіцяла відправити туди запити на наявність місць. У наших пацанів вік різний, тож ходити вони будуть в різні школи. Сьогодні прийшов лист, що Демʼяну місце вже знайшли. Попередили, що всі питання по підручникам вони беруть на себе і нам не доведеться ні за що платити. В школі, за бажанням, можна буде домовитись про безкоштовне харчування. Враховуючи те, що ми в Каталунії, вчити діти будуть і іспанську, і каталанську. А від жіночки я дізнався, що не дивлячись на те, що іспанською Україна звучить УкрАіна, каталанською вона буде УкраЇна. Цьому факту, особисто я, дуже зрадів :) Документи про тимчасовий прихисток в нас вже давно на руках. Без них нікуди. Це як наш ІНН. Встигли навіть на ТIE податись - що дає право виїзжати з країни і повертатись навіть після того як спливуть наші законні 90 діб в ЄС. Взагалі, ми сильно здивовані одному факту. Тут безліч каналів в ТГ, сторінок в ТікТок… де тебе готові за гроші проконсультувати і допомогти отримати той чи інший документ. Ще в Україні ми зустрічали багато інформації наскільки тут все складно. На розповсюдженні такої дези дехто непогано заробляє. Я сам, в тих закладах, де ми робили документи, бачив багато груп, які приводили і якими опікувались відповідні люди. Звичайно, частіше за все, цим займаються самі українці, або русня. Порядок цифр дуже різний. При чому заробляють навіть на тих, хто вкрай потребує допомоги: дівчину привозили на важку операцію, їй потрібно було отримати, здається, номер соціального страхування, родичи сплатили за це 1500 євро. Ця процедура займає хвилин 15 і звичайний гугл перекладач в телефоні легко допоможе її пройти. Отже, все як завжди. Незнання мови та відсутність гнучкості призводять до того, що можна почати платити там, де цього не потрібно. Ну а ті, хто колись пройшли певний шлях і не дуже чисті на руку, із задоволенням зароблять на земляках у скрутному становищі. Єдине, що тут складає певні труднощі - це пошук СITA (хоча в нас поки проблем не виникало). По факту це направлення в той чи інший орган влади. Вони зʼявляються на певних ресурсах в мережі і їх треба не прогавити. Підозрюю, це робиться щоб позбутися черг. Бо якщо в тебе немає такого направлення, з тобою ніхто навіть розмовляти не буде, тож і не варто кудись йти, стояти…

Кава. Можна було б сказати, що ми обирали Іспанію і через стан справ у кавовій індустрії, але, на більшій території Європи вони приблизно такі самі. Якщо коротко, то з кавою тут погано і Україна зі своїми обсмажчиками має шалену перевагу. Каву тут люблять, відносно швидко рухаються в бік покращення її якості. Іспанці швидко зрозуміли яке обладнання вважається класним, але дуже рідко можна зустріти місця, де готують смачно. Наприклад, якщо в Україні у 90% випадків ти розумієш, що коли бачиш топове обладнання, то це означає, що власник розуміє навіщо воно йому і тому в цьому місці має бути смачно, то в Іспанії нічого не зрозуміло. Тут ти часто бачиш десятки тисяч євро витрат і абсолютно некваліфікований персонал, який не вміє а ні налаштовувати каву, а ні збивати молоко… Цінник на спешелті каву - кінський за українськими мірками, але абсолютно справедливий, як на мене. Я колись вже писав, що в Україні унікальна ситуація, бо обсмажчики, у погоні за покупцем, ставлять настільки невисокий прайс за свій продукт, що він за ціною майже дорівнює дешевій комерційній каві на полицях супермаркетів. Колись це точно зміниться, тож насолоджуйтесь можливістю пити смачну каву за недорого вже зараз. Кава з якою ми приїхали закінчилась, а наша посилка з України ще не доїхала і ми психанули, вирішили перебитися і придбати щось тут. Дуже прикольний заклад, на полицях навіть два українських обсмажчики, але ж нам цікаво було спробувати щось нове і ми придбали трішки зерен основного продукту закладу, від якогось бельгійського виробника. Наступного ранку нас чекало тотальне розчарування, бо це було зовсім несмачно. В усіх цих косяках мені хочеться бачити перспективу і нашу власну цінність, бо ми з Інною знаємо та вміємо набагато більше ніж більшість місцевих. Але поки не взмозі перекрити свій найбільший мінус - мовний. Працюємо над цим.

В цілому вижити в Барселоні відносно не складно. Особливо, коли в цілому досвід виживання існує :) Я, наприклад, розумію, що за наявності лише спальника, тут можна існувати вічно (але самому і без дітей). Враховуючи те, що місцеві бомжі - це скоріше свідомий вибір, ніж спровоковані життям «страждання». Серед них, я бачив таких атлетів, що професіонали позаздрили б. Складніше здобувати їжу. Так, тут вистачає різних точок, де її можна отримати, проте ми в них поки не звертались. Проте спробували додаток який існує в багатьох європейських країнах - Too Good To Go. Обираєш потрібний тобі район і тобі насипають пропозиції від закладів які в ньому зареєстровані. Ти бачиш рейтинг закладу і його асортимент та цінник ящика-сюрприза. Якщо наважився, купуєш і у зазначений час прибуваєш забрати. Ми вже тричі експериментували і поки все влучно. Додам два фото з двома такими ящиками, кожен з яких коштував 4 євро.