castles of glass

🏳️‍🌈 #квір #фільми «You Can Live Forever» Канада, 2022 р. насправді спершу цей допис складався з «ох їбать. це все. це весь відгук», але я все-таки хочу, щоб люди це подивилися, тож... When her father dies and her mother suffers a breakdown, closeted lesbian teen Jaime is sent to live with her aunt and uncle, both members of the town’s tight-knit, devoutly faithful Jehovah’s Witness community. Jaime feels like an outcast. But at a religious service she’s dragged along to, Jaime meets Marike, an exemplary Jehovah's Witness and daughter of a prominent community elder... це було дуже красиво, дуже поетично... дуже боляче, але водночас якось і зцілювально. під час перегляду мене опосіло відчуття певного трансу чи медитації: ти просто спостерігаєш за всім, що відбувається на екрані, абсолютно відірвавшись від своєї реальности, і не хочеш, аби це закінчувалося — але знаєш, що закінчиться. не в останню чергу це відчуття пов'язане з неперевершеною операторською роботою, колірною корекцією та запаморочливими пейзажами Квебеку й долини ріки Саґне. саундтрек теж анітрохи не відстає: ця класична музика то заколисує, то ріже без ножа, то просто зачаровує і викликає замріяну усмішку. усі акторки теж відіграли прекрасно. технічно фільм виконаний на сто з десяти, дуже гармонійно й цілісно. на відміну від «Мāрами», символізм, візуальний і не тільки, тут не існує у вакуумі, а підкріплює і без того класну, сценарно міцну історію. в інтерв'ю співрежисерка Сара Воттс (яка й сама, до речі, до певного віку росла в спільноті свідків Єгови) пояснює, що вони цілком розуміють критику «чергової лесбійської трагедії» (і це правда, що сапфічні історії конче потребують більше щастя), проте насправді і не задумували, і, зі своєї перспективи, усе-таки не знімали трагедії — і я з цим погоджуюся. чи це сумна історія? так. чи це невиправдано жорстока, приречена на споконвічні страждання трагедія? я би так не сказала. навіть у Маріке все-таки є шанс на порятунок — щоправда, на жаль, її і за всього бажання не зуміє врятувати ніхто, окрім неї самої. натомість у Джеймі попереду ціле життя, і я сподіваюся, вона оговтається й житиме його далі — саме так, як уже заповзялась. And then just for it to just be about love at first sight, and in incredible … That moment of love, that hormone burst that is the first one you ever had, and it’s captured, and it’s one moment, one chapter in your life, and it’s beautiful, and then... it’s over. — Сара Воттс справжнім промінчиком сонця й острівцем здорового глузду був Нейт, однокласник Джеймі, з яким у них зав'язалася дуже тепла й світла дружба двох аутсайдерів. мене потішило, що стрічка приділила їм екранний час, бо цей зв'язок, хоч і другорядний за сюжетом, анітрохи не менш важливий за романтику, а, враховуючи... ну... все — можливо, навіть важливіший. місцями дуже відгукнулася поведінка Маріке: її відчайдушне заплющування очей, замовчування, самообман, самонавіювання... якщо поцілунок — то під час молитви, так, аби жодна з них не була певна в його справжності; якщо «разом» — то в жодному разі цього не ословлювити; якщо близькість — то через хрещення, навернення у свою єдиновіру. допоки не кажеш чогось уголос, його ніби як насправді й не існує, еге ж? навіть кількох персонажів і персонажок, яким співчувати чи співпереживати не хочеться, зображено вельми людяно: фільм їх не виправдовує, авжеж, але й не зводить до образу карикатурних лиходіїв. тітку Джеймі трохи шкода, хоча я і не певна, як саме трактувати її слова в тій їхній останній спільній сцені. утім, певно, враховуючи фінал, — це все-таки бал на її користь. мені би хотілося (заради її ж блага, насправді), аби Джеймі у фіналі була рішучішою та категоричнішою, але... я все ж розумію, чому вона повелася так м'яко й із таким розумінням. нехай. вона вибралася. вона вільна. But the answers you seek will never be found at home, The love that you need will never be found at home. Bronski Beat — Smalltown Boy

#бібліотека отже, по-перше, змінилась аватарка — не губіть. нічого не можу зробити з тим, що останнім часом ця панна — my heart and soul. по-друге, прикупили кілька довготривалих бажанок. це, авжеж, геть не вичерпний список, але й нирки мені ще поки потрібні. про «Особливий голод» я скиглила, скиглила й наскиглила (переважно на вухо власному здоровому глузду) — матиме чудовий вигляд разом із «Вікторіанською психопаткою» та «Маслом» 🌚 «Блискавиці Ваїру» теж були мені цікаві вже якийсь час — репрезентація асексуальности нам у цьому домі дуже потрібна. ❤️ лишилося тільки нашкребти сили все це прочитати 🐸

#ігри у мене що, день народження на кілька місяців раніше? реліз повної версії — 10 вересня! зрозуміло, у вересні ми нових проєктів теж не беремо...

#бібліотека перед собою ви бачите максимально фінансово грамотну людину в її природному середовищі 😇

#патриція_гайсміт #ціна_солі с. 170–171 Це вразило Терез до глибини душі, тієї глибини, де слів не було, не було легких слів, таких, як «смерть», «помирання» чи «вбивство». Ці слова чомусь сприймалися як майбутнє, а зараз було сьогодення. Тривога, яку годі було сформулювати, прагнення знати, знати бодай щось напевне, застрягли в її горлі так, що на мить вона втратила змогу дихати. Ти гадаєш, ти гадаєш... — отак усе починалося. Ти гадаєш, ми обидві колись трагічно загинемо, нас вимкнуть, наче світло? Але навіть це питання не було достатньою мірою конкретним. Можливо, це врешті-решт було твердження: я не хочу померти, не пізнавши тебе. Чи ти відчуваєш те саме, Керол?

#japan #ryukyu #culture #history #актуальне Є одна тема, яку мені вже давно хотілось освітити. Це історія про те, наскільки для нас (людей європейської культури) японська культура видиміша та популярніша за інші далекосхідні культури - корейську, китайську, в'єтнамську, не кажучи вже про культури національних меншин цього регіону.  Штука в тому, що Японія почала "просувати" себе на захід, та й узагалі вестернізуватися набагато раніше, ніж, наприклад, Корея чи Китай. І робила це дуже успішно - особливо  в останні 50 років.  Як результат, зараз спостерігається досить загальний феномен: коли людина європейської культури, яка не сильно шарить у різних далекосхідних культурах, бачить щось, що явно вайбує їй Далеким Сходом - вона одразу вішає на це ярлик "японське". Я вже писав про це трохи - про "японські кімоно". Це прямо досить очевидна ілюстрація, враховуючи, що цей ярлик приліпили на речі, які взагалі не схожі на японський одяг. Але саме так і працюють культурні штампи та стереотипи.  Наступний рівень цього стереотипу хитріший.  Японія має досить недавнє імперіалістичне минуле, ми всі це знаємо. А от що ми не дуже знаємо - це те, що деякі риси імперіалістичного підходу спокійно існують у сучасній Японії, толеруються там, і при цьому є практично невидимими для нас, європейців. Наприклад, те як Японія ставиться до своїх корінних народів.  Річ у тому, що в Японії є два досить значні корінні народи - це айни та рюкюань. Айни - корінні жителі острова Хоккайдо, півночі Хонсю, Сахаліну, Курильських островів. Вони були визнані як корінний народ лише в 2019 році. На момент цього визнання за офіційним переписом айнів лишилося менше 12 тисяч. Неофіційно їх, скоріше за все, набагато більше - але багато нащадків айнів або не зізнаються в цьому, або ж навіть не знають про своє походження. Тому що Японія примусово асимілювала їх та стерла їхні мови, і айнське походження вважалося тим, що треба приховувати. Інший корінний народ - рюкюань, або ж рюкюсці. Це жителі архіпелагу Рюкю, який був анексований Японією у 19 сторіччі - і японці так само взяли курс на примусову асиміляцію. Рюкюань більше ніж 1,5 мільйона - і вони не визнані ані як корінний народ, ані як етнічна меншина. Їхні мови не вважаються окремими, а позиціонуються як діалекти японської. Існування рюкюань як окремого народу з окремими (хоч і спорідненими з японською мовами) дуже підриває монокультуралізм, якого притримується сучасна Японія. І от нарешті ми підійшли до цитати на скріні.  Архіпелаг Рюкю історично перебував під сильним впливом Китаю і історично був одним із шляхів, яким до Японії потрапляли всякі цікаві приколи з материка (другий шлях - це через Корейський півострів, але про це я напишу якось окремо).  Власне знання про цей історичний процес змусило мене піти і перевірити інформацію про інструмент саншін.  І так, підозра виявилася вірною.  Японський інструмент шямісен походить від саншіна - а не саншін є "версією шямісену". Саме так діє цей прихований рівень стереотипу. Панівна культура іноді не привласнює - але "понижає" культурні прояви підкорених народів. І в сприйнятті людей європейської культури такі прояви часто сприймаються як похідні від проявів панівної. Тобто, кажучи максимально просто: "український борщ це варіація russian soup", а "українська мова просто діалект російської". Буквально.  Десь тут я зазвичай чую на своє занудство: та ну, яка різниця взагалі, вони десь далеко, і взагалі Японія дуже допомагає Україні.  Так, Японія дійсно допомагає Україні зараз набагато більше, ніж Південна Корея, Тайвань, про КНР узагалі мовчимо, все з ними ясно.  Але ми як народ сторіччями страждали від російського імперіалізму та колоніалізму. Наша культура привласнювалася або маргіналізувалася. Наша мова знищувалася.  Тому я вважаю вкрай важливим помічати такі прояви стосовно інших народів - і виправляти ці стереотипи.  Тому я вважаю вкрай важливим більше цікавитися не лише загальновідомими штуками, а копати глибше та ширше.

ну я і мій тбр на 800+ книжок

#фільми #мāрама «гаразд, — думаю я, — якщо фільм не цілить в моє ірраціональне та емпатію (хоча це було б раз плюнути) — може, тоді мені хоча би раціонально пояснять чи розкажуть?..» але й цього теж не стається. я бачу прекрасні речі та ритуали, але поняття не маю, що вони означають. натомість ми дуже довго й дуже болісно спостерігаємо за тим, як культуру маорі паплюжать, консервують, зводять до абсурду, анекдоту, стереотипу. так, безумовно, це боляче бачити, навіть якщо з культурою ти не знайома (український досвід, на жаль, допомагає заповнити прогалини самотужки), але чому в стрічці, ніби як покликаній промотувати культуру маорі, це паплюження кількісно й наративно переважає над ознайомленням і справжнім розкриттям? 1. це перспектива Мāрами, яка саме так і знайомилася з власною культурою: вічно бачачи її у жахливо спотвореному відбитті. вона теж рухається вперед наосліп, навпомацки, як і ми, не знайома з власним корінням, не знайома із самою собою. резонно, але в такому разі це треба було, як я вище писала, підкріпити потужнішим сюжетом. 2. цей фільм насправді не покликаний промотувати культуру маорі, а чужинці насправді й не мали розуміти всіх символів і традицій, — він «від своїх для своїх». я цілком і повністю за такі проєкти та зазвичай готова визнати, що так буває, я просто не їхня ЦА, і, в такому разі, або з цим змиритися й піти далі, або свідомо копати глибше й ґуґлити, бо цікаво. утім, в такому разі у стрічки дуже оманливе позиціонування на міжнародний ринок, судячи з трейлера. до того ж так складається, що все найцікавіше нам уже показали в трейлері. трейлер демонструє умовний кістяк проєкту, на якому фільм мав би наростити решту деталей, але в результаті робить це... м'яко кажучи, ощадливо. поки обговорювали фільм із дівчиною, я порівняла його із «Субстанцією» (яка зайшла мені десь 60 на 40, і, залежно від мого настрою, ці цифри міняються місцями), — але не кваптеся кидати в мене капцями, я поясню. обидві стрічки переважно побудовані довкола одного конкретного, потужного й важливого соціального меседжу — в моїх очах це їхнє головне покликання. і «Субстанція» виграє в цьому порівнянні з усіх боків: вона розкриває своїх героїнь та їхню мотивацію (а от з якого переляку Мāрама вирішила кинутися через усю країну на пошуки правди про власну родину, без якої спокійно жила стільки років, удочерена сім'єю колонізатора ще немовлям, я і досі не розумію), вона дозволяє тобі побудувати з ними емоційний зв'язок, та має пристойний, хоч і доволі прямолінійний, сюжет з класним конфліктом. особистість і мотивацію Мāрами, натомість, мені взагалі важко якось описати... можливо, якщо сприймати її як уособлення жіноцтва народу маорі, усе працюватиме ліпше, але... не знаю, символізм без розкриття героїв, без значимої особистісної арки та добротної історії (ну або хоч чогось із цього), для мене не працює. щоби почати вишукувати його в чомусь (а я це люблю, і «Alien Stage» тому свідок), спершу має бути не байдуже. не шкодую, що витратила час, і вважаю, що це зовсім не найгірший режисерський дебют (та сподіваюся, що буде ще), але 4–5 / 10.

#фільми #мāрама це мало бути «у двох словах», а потім — усе як у тумані. 🪞 «Мāрама» Нова Зеландія, 2025 р. готичний антиколоніальний горор я дуже сильно хотіла, щоб цей фільм мені сподобався, але, на жаль, ми з ним усе-таки не зійшлися. у ньому було все, щоб улучити в яблучко: антиколоніальний посил, знайомство з культурою маорі, розкішний готичний сетинґ з відповідним коліркором, костюмами та візуалом загалом, красива локація, рясний, багатий символізм... але, як на мене, сценарій усього цього не витримав та зрештою геть розчинився десь на тлі. Upon receiving a letter from a mysterious stranger claiming to have information about her parents, orphan Mary Stevens (Mārama) arrives in Yorkshire, England to find out more about her 'whakapapa'. On her arrival at Hawkser Manor, she is eagerly met by Nathaniel Cole, who offers her a position as governess for his granddaughter Ann — but the house does not feel right... фінал примарно-детективної лінії з дослідженням сімейної історії та долі родичок стає очевидним у перші 20 хвилин, а те, що очевидним стає не одразу, сюжетно не особливо й важить. це могло би не мати жодного значення: авжеж, іноді шлях до розгадки, яка тобі й без того відома десь у глибині серця, набагато важливіший за саму розгадку, — це правда, але в такому разі, зі сценарної точки зору, цей шлях має бути набагато тернистішим і наративно й сюжетно складнішим, захопливішим для глядацтва. натомість ми отримуємо (так моя дівчина називає Pineview Drive — старенький інді-горор, який мені подобався колись) симулятор ходьби, відкривання дверей та зазирання в дзеркала. персонажки й персонажі (їх, до речі, не так і багато, що могло би зіграти на руку) заледве розкриваються особистісно, і мені було важко відчути з ними якийсь емоційний зв'язок, хоча, взагалі-то, мала би: колоніалізм, фізичне винищення, приниження, перетворення всієї культури на сувенір та абсурдний стереотип — на жаль, добре знайомий для України досвід. і це є ще однією проблемою, якщо йдеться про ідею «шлях до розгадки важливіший за розгадку», бо в такому разі глядацтво мало би зосередитися саме на особистісних трансформаціях героїнь... а їх обмаль. так, авжеж, наприкінці стається вирішальний розворот на всі 180 градусів, але, оскільки героїня й на початку була десь на відмітці 77, важко відчути його значимість у повній мірі. от якби, наприклад, нам достатньо промовисто продемонстрували, що Мāрама цілковито успадкувала культуру колонізаторів та виросла англійкою, та ще й, можливо, перейняла би британські імперіалістичні погляди навіть до власного народу (гомофобні квіри, мізогінні жінки, українофобні українці — не первина), а потім протягом стрічки всього цього болісно позбувалася, — ось тоді зміна була би відчутна. а так героїня ніби плавала у невизначеності 90% часу, а потім з розгону стрибнула на стежу війни з імперією та колоніалізмом. останні шматочки пазлу з історії родини Мāрами мали би стати не найбільшим шоком усього фільму, а лише останнім поштовхом, без якого вона так-то, рано чи пізно, і сама прийняла би таке рішення (спойлер, але, якщо чесно, не думаю, що це дуже неочікувано: повернутися на батьківщину). є також проблема, яку зауважила й сформулювала моя дівчина та яку я одразу й не помітила. попри свій очевидно антиколоніальний наратив (з ним, до слова, усе гаразд: відбілювання й виправдань не сталося, усе добре) фільм переважно не пояснює і не розказує нічого про культуру маорі, яку, власне, і мав би просувати у світі (?). усе наше знайомство закінчується на демонстрації: спів рідною мовою (імовірно, пісні ритуальні), традиційна оселя, татуювання на обличчі та візерунки, маски, кілька речень мовою маорі тут чи там, — але, як іноземна глядачка, я гадки не маю, чому саме ці речі важливі. я мала би прив'язатися до них емпатично, через Мāраму та її особистий зв'язок з власною культурою та вкраденою ідентичністю, — тоді мені й розуміти було б не обов'язково — але фільм цього не робить... або, якщо й робить, то якось ну дуже тонко й натяково, а додумувати й докручувати такі речі сама я не хочу.

💔Щойно дізналася жахливу новину — в притулку для тварин Сіріус сталася пожежа. Погоріли вольєри, кухня, на жаль є жертви серед тварин. Їм зараз дуже потрібна допомога. Сама я вже багато років є волонтером притулку, особисто знайома із власницею й довіряю їй, саме із Сіріуса моя собака Джес. 🤞Якщо бажаєте допомогти притулку — ось банка для донату: https://send.monobank.ua/jar/4dB5LeVe9T Саме туди полетіло моє роялті з Променів🙏

#на_майбутнє боргую кілька невеличких відгуків на жахастики, які ми переглянули в червні-липні з подругами, — але про це пізніше: поки хочу показати, скільки всіляких скарбів до перегляду вже назбирано на осінь. на диво, жоден не квірний, але 1) всі, так чи інак, про жінок, 2) пізніше якось принесу добірку сапфічних стрічок. 🤩 «Bad Apples» (18 вересня) викладачка молодших класів (Сірша Ронан) знаходить креативний підхід до проблемного учня — замикає його в підвалі. 👁 «Інша матуся» (9 жовтня) у дитини є тато й дві мами, але, як натякають назва й постер, з однією є нюанс. книга «Інциденти в нас удома» Джоша Малермана в перекладі Олександри Музичук вийшла в «Ще одну сторінку» тогоріч. я навряд доповзу почитати, а от переглянути — залюбки. 🧺 «Wicker» (30 жовтня) самотня рибалка (Олівія Колман), над якою через безшлюбність уже давненько підтрунюють у рідному селищі, замовляє в плетільника (Тиріона Ланністера Пітера Динклейджа) сплести їй чоловіка (Александера Скашґорда), — а той бере й сплітає.

🦋 #бібліотека #квір 🦋 поки я пишу про ще одну прекрасну трилогію сапфічно-горорних фільмів, яка рознесла мене на шмаття, нам нарешті приїхала Патриція Гайсміт із «Ціною солі», на яку ми чекали 1,5–2 роки та ще трохи облизувалися, чекаючи на знижку 🌟 читала…

#переклад #нотатки_на_берегах я дуже довго думала, що напишу якийсь класний захоплений допис про те, як, попри багато місяців роботи над «300 тисячами поцілунків» (хоча є шанс, що назва зміниться), я пишаюся й тішуся, що працювала над ним, пишаюся результатом, навіть якщо він, як завжди, не досконалий, і наскільки, бляха, сильно все ще люблю цю книжку, але... ну, потім сталися всі руйнування та новини останніх днів, і написати такий пост стало в рази важче. так чи інак, навіть після такого важкого ляпаса я вважаю, що єдиним правильним рішенням буде все-таки цей пост написати. а потім іще один, іще один та ще. а за тим і перекласти ще одну книжку, і прочитати ще одну книжку, і обговорити ще одну книжку. 💜 власне, про «300 тисяч поцілунків». робота над книгою, у якій всього-то близько 200 сторінок з ілюстраціями, відібрала в мене не менше п'яти з половиною місяців — а то й усі шість. за цей час я з'ясувала, що... 1⃣ як виявилося, вмію перекладати гексаметром, пентаметром, гендекасилабом, ґліконеєм та ферекратеєм (одразу після того, як дізналася, що означають останні три слова), а також імпровізувати з останніми двома за потреби. 2⃣ вочевидь, обожнюю перекладати давньоєгипетські любовні закляття. 🙈 ні, серйозно, це один з моїх улюблених розділів. 3⃣ екзистенційна криза та нервовий зрив завжди набагато ближче, аніж ти думаєш, і іноді потрібно бути безвідповідальною, щоб зозуленьку остаточно не зірвало. 4⃣ якщо місяць перекладати античну поезію від руки, у тебе може закінчитися нотатник, який узагалі-то планувався під вивчення японської (та і в запасному добрий десяток з гаком сторінок під це діло теж піде). 5⃣ після п'ятого місяця починаєш любити свою роботу набагато менше, аніж до нього. 6⃣ мати одну роботу прикольніше, ніж здавалося. від усього серця дякую моїй терплячій випусковій редакторці, яка погодилася перенести дедлайн стільки разів, скільки було потрібно, і слухала мої спонтанні тед-токи про те, чому на сторінці ХХХ в рядочку ХХХ не так, як англійською, а так, як давньогрецькою / латиною, а також чому ось цей абзац конче треба перекласти у двох версіях і одну запхати в прикінцеві примітки. щиро дякую Назару Ващишину та Любомиру Коблику (а також кільком іншим колегам) за купу світлин потрібних мені для цитування видань. пану Ващишину також безмежно дякую за допомогу з Марціаловими епіграмами та за поради щодо одинадцяти-прости-господи-складовика, який ще дуже довго являтиметься мені в нічних кошмарах. і, авжеж, дякую моїй неймовірній дівчині за терпіння, підтримку, увагу, поради, вичитку та справедливі й слушні «ти займаєшся хуйнею, відчепись уже від цього рядка». ти все знаєш, ти найкраща 🐸 це був мій перший нонфік — і найважливіша книжка, над якою я працювала в принципі. сподіваюся, звісно, що не остання, але зараз точно йду на перерву... ps: потрібно більше жінок. пошукаю, що можна поклянчити. ps.2: таки спрацювало, хех.

#перекладацький_поступ 100%. 💃💃💃

#бібліотека були ще кілька невеличких поповнень з барахолок та обмінів зі знайомими, але покажу поки лише те, що загребли на акції у вівата, скориставшись нагодою набрати давніх бажанок. 😉 «Закарі Їн», бо Сіжань Джей Джао — ікона, та й чули хороші відгуки про культурно-історичну китайську складову. 😉 «Вони обидва помруть у кінці», бо не можна просто так узяти й не купити книжку, яку через невитерпне ґейство спалювали в штатах на вогнищі. 👞 «Близнюки Крошмор», бо любимо стару-добру темну академію, близнюків та сиблінґізм. 🪄«Ті, що вірили», тому що, вочевидь, я мазохістка й того, як розмазав мене один лише огляд на «Американську історію жахів: NYC», було недостатньо. 😉 «Дім на краю світу», бо розраховую на персонажоцентричну історію з нестандартною (можливо, поліаморною? поки не знаю) моделлю стосунків. ⚔ «Чорноязикий злодій», бо Б'юлман підтримує Україну та, кажуть, класний дядько, що дуже смішно пише. ну, і комбо «комедіянт, який пише фентезі й горори» інтригує. #перекладацький_поступ 156 / 235 поетичних рядків — і от тоді буде прям зовсім усе. тяжко зітхаю та сідаю лупати далі. жоден проєкт у житті мене ще так не виснажував. 😕 закликаю ділитися й хвалитися власним поступом у будь-якій справі в коментарях!

🏳️‍🌈 #квір #фільми #do_revenge уся його гілка сконструювана просто шедеврально (багато спойлерів): після того, як у мережі опиняється відео Дреї, інтерв'ю як у постраждалого беруть у нього, розхвалюють за відвертість і сміливість його; він помпезно, патосно засновує товариство підтримки всіх, хто ідентифікує себе як жінка, але воно існує лише на словах та насправді нічим узагалі не займається; після того як випливає його монструозних масштабів зрада, він перевзувається в повітрі й примазується до поліаморних стосунків, вдаючи дискримінованого. він нарцис, але він не дурний. він небезпечний. він — найнебезпечніший з усіх. і я дуже рада, що знайшовся фільм, який так яскраво й прозоро розкрив virtue signaling та його хиже лицемірство з фантастичним хистом сидіти на всіх стільцях одночасно, допоки це вигідно. ◀️ був один переломний момент у стрічці, коли я дуже злякалася, що зараз ми покотимося слизькою та шкідливою стежкою, яка непоправно зіпсує і репрезентацію, і весь фільм (бо вона сюжетно важлива) — а потім сценарій як зробив кульбіт у повітрі і як приземлився на ноги... ну, я і попливла від щастя. якщо дивитиметеся, то, думаю, одразу зрозумієте, про який переломний момент ідеться, і якщо тоді у вас виникне відчуття «та блядь, ніколи такого не було, і от знову щас почнеться» — не вимикайте. почекайте. почекайте до кінця. не факт, що наші з вами думки зрештою збіжаться, але дайте собі змогу побачити повну картину. 🤩 моє єдине зауваження — мені не зовсім подобається, що в «ніч душі» саме Тара стала маленьким копняком для Дреї знов узяти себе в руки. та й узагалі вся ця компанія Максових посіпак мала б отримати по щах і репутаціях набагато жорсткіше. набагато логічніше, мені здається, було би принаймні епізодично показати маму Дреї, про яку стільки говорили, але яка так і не з'явилася на екрані: вона набагато ліпше впоралася б і з цією сценарною роллю, і цікаво розкрила б головну героїню з іще одного боку; її мотивація оприянилася б та стала глядацтву ближчою. але я готова це прийняти й пробачити. можливо, хронометражу не вистачило б чи ритм збився б... важко сказати. ◀️ жіноча дружба 💗 нарешті прекрасно прописана дружба двох прекрасно прописаних персонажок. не впевнена, чи хотіла би, щоб це зрештою перетекло в романтичні стосунки, та, хай там як, обидва варіанти мені дуже до смаку. I think we might be some fucked-up soulmates. хочу ще та хочу якось передивитись. 100 / 10.