Cinemust

Моє інтерв'ю з Анастасією Тихою і Дар'єю Бассель про їх новий спільний проект "Ремінісценція". Розмова була записана на кінофестивалі в Карлових Варах, де на пітчингу проект отримав відразу дві нагороди. "Це стан між двома світами. З одного боку, ти не можеш поховати людину й пройти той шлях горя, який зазвичай допомагає пережити втрату. З іншого боку, ти вже не можеш жити своїм попереднім життям, тому що воно назавжди змінилося."

Мій великий репортаж-огляд програми Міжнародного кінофестивалю у Карлових Варах для литовського кіножурналу Kinas вже доступний для читання. Також матеріал можна прочитати у свіжому друкованому номері журналу, який нещодавно вийшов.

"Демони" Наталки Ворожбит з програми Локарно - це наш Рауль Руїс вдома. Тут моя 5-зіркова рецензія. Читайте також моє інтерв'ю з Наталкою про складний шлях цього фільму, оммаж Гоголю і Сорокинського персонажа: "Well, Sorokin knows and understands that very well, and he writes about it. I also had my own experience. I lived in Russia for 10 years and I read a great deal of Russian literature. Perhaps not as extensively as Sorokin, but enough to understand this mentality and recognise these types of characters. What I found interesting was that the actor himself exclaimed: “I understand this character very well because I am like him!”."

наступна рецензія з програми Локарно на фільм "Бетонна земля" про три покоління палестинських бедуїнів, які живуть на території Іорданії: "Yet the central tension of the documentary lies in the impending loss of the family’s home. Their tent, more than just a dwelling, represents a cultural and existential anchor. As urban development encroaches – concrete buildings rising where open land once stretched – the family faces the prospect of relocation. This transition is not framed as progress but as a quiet form of erasure. The Bedouin way of life, rooted in movement, livestock, and a deep connection to land, appears fundamentally incompatible with the rigid structures being imposed upon it."

На кінофестивалі у Локарно відбулася прем’єра німецько-українського фільму сценаристки Анни Мелікової та режисерки Ізабель Штевер «Я рідко прокидаюсь мріючи». Стрічка поєднує інтимну історію кохання з ширшим контекстом історичної травми, розмірковуючи про гендерні ролі, тілесність і прийняття іншого в умовах, коли реальність стрімко руйнується. Це не лише історія про війну чи трансгендерний досвід, а й багатошарове дослідження того, як людина намагається зберегти себе і свої стосунки у світі, що невпинно змінюється. Кінокритикиня Наталія Серебрякова взяла ексклюзивне інтерв’ю для DIVOCHE.MEDIA у виконавців головних ролей — непрофесійних акторів Маркуса Брайта і Тетяни Миронишеної, для яких ця робота стала дебютом у кіно. Поговорили про їхній досвід знімань, роботу з режисеркою, а також про те, як особисті історії та імпровізація вплинули на створення персонажів. «Тобі доводиться пояснювати власне існування». Актори фільму «Я рідко прокидаюсь мріючи» — про кохання, війну і найскладнішу сцену на кордоні

Рецензія на пакистанський експериментальний док As light as Air з програми Локарно і інтерв'ю з режисером. Фільм у поетичній формі розповідає про суфізм, як досить ліберальну мусульманську релігію, яку можуть практикувати як чоловіки, так і жінки і трансгендери. Проте розпитала режисера, чому у фільмі з'являється лише одна жінка, його візуальну естетику та референси: "The second is Dziga Vertov. I often return to Man with a Movie Camera [1929] for its powerful use of editing. His ideas about cinema revealing realities beyond everyday human perception really resonate with me – the idea that the camera can uncover something magical when used with intention."

моє інтерв'ю з аргентинською режисеркою Люсілею Маріані з програми Локарно. З цієї цитати видно що цілком наша дівчинка: "I am also very drawn to contemporary North American independent horror. I admire filmmakers like Graham Swon, whose film The World Is Full of Secrets [2018] I love. Skinamarink [Kyle Edward Ball, 2022] was another important reference, as well as We Are Going to the World’s Fair [Jane Schoenbrun, 2022]. I feel a strong affinity with these filmmakers. There is also Tyler Taormina, whose work I admire greatly. They create small, low-budget films with a strong atmosphere and a sense of mystery, often engaging with horror in subtle ways." Залишайтесь з нами. Попереду ще багато Локарно!

і ще трохи Локарно, моя рецензія на дуже крутий документальний фільм про ліванську режисерку-піонерку документального кіно, зроблений з фаунд футейджу її фільмів періоду 1970-1980-х як триб'ют їй палестинським режисером: "What distinguishes Saab’s gaze, and Yaqubi’s editing foregrounds, is its persistent attention to women. The footage lingers on the paramilitary training of Palestinian women fighters, hands over the frame to young women in Cairo, and – in one of the film’s most quietly devastating gestures – returns to Saab herself standing in front of her family’s bombed house in Beirut, a building with 150 years of history reduced to rubble in an instant of the Lebanese Civil War"

Я дуже люблю Дені Коте і доволі часто пишу рецензії на його фільми та багаторазово брала в нього інтерв'ю. Перша зустріч наприклад відбулася у 2014 році коли я вперше в житті приїхала на Берлінале. Тому ця рецензія на його новий фільм з конкурсу Локарно дуже особлива для мене, і це особливий фільм - про кохання, про смерть та про красу життя.

Мої дві перші рецензії з каверейджу кінофестиваля в Локарно. Медитативна аргентинська драма The Days Off, яка дуже нагадує "Кому" Бертрана Боннелло, але більш нарративна і менш містична, який також досліджує територію відносин медіа і молодого покоління, їхнього залучення у соцмережі на фоні сонячного затемнення. А також рецензія на дуже дорогий мені фільм моєї подруги Анни Мелікової і її дружини Ізабель Штевер I rarely wake up dreaming про квір-відносини на початку війни, який досліджує тему прийняття іншого, свого тіла і гендерних ролей.

продовжують ще виходити мої тексти з Карлових Вар. Ось інтерв'ю з авторкою фільму To Die To Live Юлією Гонтарук: "За ці роки було створено безліч монтажних варіантів. Спочатку я планувала фільм про «Залізну сотню» — добровольців другої роти «Азову», які тримали оборону під час Широкинської операції. Але згодом герої почали повертатися додому, і стало зрозуміло, що це історія не лише про війну, а про повернення з неї. Як документалістка я пішла за реальністю — і вона змінила концепцію фільму."

Моя рецензія на дійсно круту короткометражну анімацію про відновлення природнього грунту, яка зроблена з еко-френдлі матеріалів. А тут - інтерв'ю з режисеркою, яка розповідає про свою працю над цим унікальним проектом.

Нарешті

Моя рецензія на "Гірке Різдво" Альмодовара: "And yet, despite all its strengths, the film leaves a slightly familiar aftertaste. It is beautifully made, thoughtful, and often moving, but it also feels like something we have already seen from Almodóvar before. "

Моя рецензія для нового прекрасного сайту FIPRESCI з Cinehill FF. Як зазначило наше журі у формулюванні: «Премія FIPRESCI присуджується фільму, створеному з витонченою, але потужною кіномовою — тихій, камерній історії про багатошарові стосунки між матерями та доньками, розгорнутій на тлі як соціальної, так і особистої корупції».

Щойно я мала нагоду взяти інтерв’ю у видатного режисера та одного з найбільших кіномислителів і сінефілів у світі — Марка Казінса. Це була не наша перша зустріч: десять років тому ми спілкувалися на кінофестивалі «86» у Славутичі, де він був членом журі. Тоді я дізналася не лише про його творчість, а й про вражаючу кількість його татуювань. Це інтерв’ю присвячене його грандіозному проєкту «Історія документального кіно», і я сподіваюся, що воно невдовзі вийде. Невелике прев’ю: коли я запитала його, чому в його фільмах немає уривків із робіт Шанталь Акерман, він відповів, що двадцять років тому, коли журнал Sight & Sound проводив опитування критиків і режисерів про найважливіші фільми в історії кіно, лише двоє людей назвали «Жанна Дільман». Однією була Лора Малві, а другим — він сам. Я, звісно, додала, що у 2022 році «Жанна Дільман» очолила цей самий список як найвидатніший фільм в історії кінематографа (і я теж була серед тих, хто голосував).

таке ще в мене вийшло днями, інтерв'ю з акторами байопіку, який побив усі рекорди

Західна аудиторія, звісно, прочитає ці чорно-білі хмари як похмуру реальність, у якій опинилася Росія. Але Звягінцев змушує нас співпереживати Глібу в найбільш огидні моменти — коли він витирає криваву підлогу рушником після вбивства, коли везе тіло в багажнику, де раніше лежав велосипед його сина. Наче режисер каже: подивіться на трагедію звичайної родини, на трагедію зрадженого чоловіка, який настільки винахідливий, що використовує воєнну ситуацію у власних інтересах, водночас зберігаючи сім’ю. Це звичайні росіяни, вони ні в чому не винні. Вони просто хочуть слухати «Бі-2» у машині, обіймати дружину на дачі та вчити сина водити авто. Фільм жахливо аморальний у тому, як він маніпулює почуттями глядача. Його безперечно цікаво дивитися, але після цього фізично нудить. І не випадково Звягінцев сказав на пресконференції, що цей фільм не для українців — бо як українці, мені неймовірно боляче й прикро, що він зайняв місце в конкурсі Канн, тоді як замість нього там міг бути український фільм про «Азов», Маріуполь, Київ чи щось інше. Як можна ставити на одну шальку терезів буржуазні страждання «звичайних росіян, прости Господи, перемелених війною» і тисячі українських жертв — нескінченних жертв в Україні та в моєму рідному місті?

Я коротко писала з Канн, що не хотіла б бачити фільм Звягінцева «Мінотавр» у конкурсі — на мою думку, його варто було показати поза конкурсом, щоб журі не довелося присуджувати йому Гран-прі. Зараз я перебуваю на кінофестивалі у Фужине, де цей фільм також показують, тож повертаюся до цієї теми знову. Це один із найбільш огидних проросійських фільмів, і ось чому. Він змушує нас співчувати подружжю — Глібу та Галині, які переживають кризу під час війни. Далі будуть спойлери. Галина зраджує Гліба, Гліб убиває її коханця і ретельно приховує сліди злочину. Коли його компанії наказують мобілізувати працівників на війну, він мобілізує колишнього офіцера ФСБ, який допомагав йому стежити за дружиною. Тіло — в річці, справу закрито. Більше того, він просить мера згорнути розслідування зникнення коханця, яке намагається розпочати поліція. Натомість обіцяє меру допомогу з постачанням для російської армії. У фіналі ми бачимо возз’єднану сім’ю, що летить на відпочинок до моря, тоді як небо затягують чорно-білі хмари.

👀 Ніколас Віндінґ Рефн ("Драйв", "Неоновий демон") записав спеціальне звернення до русні, з приводу виходу в рашці його нового фільму "Її особисте пекло". Ваш донатик сюди 👈 Загін Кіноманів / Viber / WhatsApp