фінчер кубриком

Можливі спойлери. «Дім дракона» — це найбільш феміністичний великобюджетний серіал сучасності (разом з «Грою престолів»), незважаючи на те, що жінок тут значно менше за чоловіків, а на екрані лише й змінюють одне одного замки, мечі та грубі обладунки. Я не фанатка всесвіту Джорджа Мартіна, тому не знаюся на всіх деталях історії і мені завжди потрібен рекап, який HBO стабільно випускає. Третій сезон концентрується на Рейнірі Таргарієн, як і вся промокампанія — на Еммі Д'Арсі. «Ви можете побачити в мені жінку, але в душі я — король!», — каже королева Вестеросу, що відгукується і виконавиці головної ролі. Гра та жіночність Д'Арсі у серіалі просто чудові і схожої персонажки тут нема, адже Алісента і Гелейна відходять на другий план. Тепер перед нами — наївна боротьба за престол, любов до дітей (наскільки вона можлива для цього всесвіту), вагання між дипломатією та війнами. На жаль, «Дім дракона» втратив свої візуальні метафори і з найкрасивішого тут лише одна сцена, у якій Рейніра, що тільки-но стратила Отто Гайтауера, йшла кривавими слідами до Залізного Трону, хоча завжди віддавала перевагу стилю батькового правління, не розуміючи всієї складності такого підходу. Після того, як здавалося, що Рейніра здобула те, що їй і належало за правом, доля знову випробовує жінку: вона недостатньо сильна, аби одним махом знести голову, у важливий момент їй фізично гіршає через менструацію, а ледь закінчується гаряча фаза війни, як на її плечі лягають соціально-економічні проблеми земель, до чого довели «Зелені». «Ти так далеко зайшла, і досі не знаєш, хто ти», — каже Рейнірі чоловік Деймон. І він правий — третій сезон після динамічного другого розповідає виключно про дисбаланс думок, де королева, що втратила дітей, більше не має у серці місця для ненависті, тому тримається зубами за мир (або не може наважитися на вимушену жорстокість). Що ще нового додає «Дім дракона»? У серіалі «Гра престолів» Дім Гайтауерів згадується виключно мимохідь, але тепер все навпаки, адже події відбуваються приблизно за 200 років до першого проєкту, і саме тепер Гайтауери є головними дійовими особами — від правиці короля до Алісенти, що стала дружиною Візеріса. Через Ормунда Гайтауера (якого зіграв Джеймс Нортон) стає зрозумілішою логіка їхнього протистояння Таргарієнам. Це Дім, що був королями до андалів, їхнє місце — у Вестеросі, вони самостійні і багаті. Герой часто проговорює, що Гайтауери повинні бути на троні, а Таргарієни — це «дика раса, що приручила собі жахливих створінь»: «Єдине, що мають Таргарієни — це сила. Армію і мерзенних драконів». Друге — це ще більший акцент на неминучій травматизації дітей батьками. Щоправда, одна справа — примус до інцесту, інша — неприділена вчасно увага. Тому я не розумію шуму навколо сцени поцілунку на початку сезону. Це ж банальне зображення страху, що руйнує особисті межі, та нерозуміння любові, коли її прагнуть за будь-яку ціну. Ейгон і Еймонд живуть ненавистю зокрема з цієї причини. Так і Дейрон Таргарієн часто запитує у Гайтауерів, чи бачили вони його маму. Хлопець довго росте у токсичному воєнізованому середовищі, якого він боїться, але це ж і змушує його поступитися своїми принципами. Після перегляду «Народження» Джонатана Глейзера мені дуже запам'яталася гра Кемерона Брайта. На жаль, ні у чому визначному цей гарний хлопчик більше не зіграв, але він мені дуже схожий на Бенджаміна Евана Ейнсворта — дуже привабливого підлітка зі світлими очима, який у 3 сезоні «Дому дракона» втілив образ Дейрона Таргарієна. Він був чудовим у «Привидах маєтку Блай», дуже інтелігентним театралом у «Все буде добре» Джона С. Бейрда, його підписав Кері Фукунага і він же буде Лінком у «The Legend of Zelda». Можливо, перед нами новий Шаламе [поки] без персиків. Четвертий та фінальний сезон вже замовили на 2028 рік. Частина має бути гучною і динамічною, адже події розгортатимуться навколо кульмінації та виснажливого фіналу Громадянської війни. Загалом це досі дуже достойний проєкт у всесвіті «Пісні льоду й полум'я». Більше матеріалів про «Дім дракона»: випуск на ютюбі, текст про перший епізод другого сезону і другий сезон загалом.

Сьогодні я витратила дуже багато часу, щоб зрозуміти, що з себе являють ті 92 переможні проєкти у категорії ігрових фільмів та серіалів. Мені хотілося плакати з багатьох причин: якийсь продакшн роками й без того сидить на держфінансуванні, не створюючи по факту нічого; якийсь — створений ось-ось і є фактично ноунеймом, якого, звісно, оцінити можна було саме на пітчингу; хтось шифрується, і неможливо зрозуміти, яка команда стоїть за проєктом (до речі, для експертів це ж була відкрита інформація — не розумію, чому її не розкрили й нам). Мене не турбує «Вертеп в хату», який рознісся телеграм-каналами, бо це одна з дуже небагатьох крінжинок. Нас чекає кіно, яке, можливо, і не вийде, а якщо вийде — то для двох людей, ніколи не відбивши бюджет. Не вірите — просто перегляньте цифри продакшенів, їхню збитковість і, власне, збитковість для держави. Натомість, звісно, є й підтримані класні проєкти молодих людей. Підтримали й когось з іменем. Але не всіх, тому я і поширюю допис Марисі Нікітюк. Нагадую, що на стрімі про українське жіноче кіно ми дивилися фільмографію режисерки. Переглянути його як частину кіноклубу «Нагнітальня» можуть спонсори каналу — підписуйтесь на Patreon або на YouTube-спонсорство. — Ідея була чудова, але для мене провалилася вже на початку роботи. Сподіваюся, «Тисячовесни» більше все ж не буде. Інакше не розумію, навіщо нам Держкіно, УКФ тощо. — Кінематографісти, заповнюйте, бляд, IMDb, Letterboxd і соцмережі. — Проєкти, що подавалися на пітчинги Держкіно, подекуди мали коментарі експертів (неважливо якого рівня експертності, на жаль). Було б цікаво почитати їх тут теж. Але я розумію шалені таймінги, у які треба було вписатися людям.

Оскільки ще як-не-як літо, сьогодні дивимося літній фільм із моїм улюбленим акторським подружжям. Збираємося на твічі о 20.00. Нагадую, що переглянути всі записи кіноклубу «Нагнітальня» можуть спонсори каналу. Підписуйтесь на Patreon або на YouTube-спонсорство.

Новий випуск вже на каналі 🫰🏼

Оскільки ще як-не-як літо, сьогодні дивимося літній фільм із моїм улюбленим акторським подружжям. Збираємося на твічі о 20.00. Нагадую, що переглянути всі записи кіноклубу «Нагнітальня» можуть спонсори каналу. Підписуйтесь на Patreon або на YouTube-спонсорство.

Можливо, це буде дуже добре. Можливо, це буде незрозуміла крінжа. У будь-якому разі, «Демони» Наталії Ворожбит — це остання акторська робота Руслани Писанки. У кіно з 18 березня 2027 року. Щойно після розпаду Радянського Союзу харизматична Ніна прихистила росіянина-волоцюгу, який називає себе письменником. Вона сподівається почати з ним нове життя, але містичні землі Полтавщини, де відьми живуть поруч із людьми, а мертві говорять із живими, крок за кроком розкривають справжню сутність її коханця.

Не минуло і 4 роки, як фільм «Режисер», який тепер називається «Довженко», виходить в прокат. Просто оцініть акторську гру. Та й загалом — тут прекрасно все! Вартість проєкту не раджу дивитися. Виходить, Костянтин Коновалов — наш Дам'єн Шазелл?

BABYLON'13 розвивається у ігровому кіно: нещодавно презентували тизер серіалу «Ротація» про «кохання під час війни, про життя між виїздами на фронт і про людей, які навчилися не боятися смерті, але досі бояться бути вразливими». Сьогодні продакшн поділився тизером «Режим тиші» — дебютного короткометражного фільму режисера і сценариста Іллі Фоміна. Головний герой фільму Олександр — військовий психіатр, який після хвороби майже повністю втрачає слух. Спочатку він намагається звикнути до нового стану, але поступово помічає, що разом зі звуками зникає й частина того, що виснажувало його щодня: нескінченні розмови, чужі скарги, новини, телефони і постійний шум війни. Ця історія зʼявилася з особистого досвіду Іллі Фоміна — військовослужбовця та лікаря-психіатра. Головну роль у фільмі виконає Сергій Гусак (Ницо Потворно) — український військовий, музикант і лікар-отоларинголог. Є у мене дві мрії — зняти фільм з Анастасією Шевченко і Сергієм Гусаком. Але то тільки мрії. Тому чекаю на цей короткий метр. Нагадую, що на стрімі про українське жіноче кіно ми дивилися фільмографію Марисі Нікітюк. Переглянути його як частину кіноклубу «Нагнітальня» можуть спонсори каналу. Підписуйтесь на Patreon або на YouTube-спонсорство.

Строката компанія британських котів шукає своє місце під сонцем і просту людську (точніше, котячу) підтримку, постійно потрапляючи в халепи та перемиваючи кісточки буденному життю. Поки Рікі Джервейс готує новий матеріал і їздить у тур зі стендапом «Legend», рекламує Dutchbarn Vodka та час від часу рандомно виходить у прямий ефір на YouTube, на Netflix вийшов його анімаційний серіал «Рікі Джервейс: Вуличні коти». Очевидно, що для автора проєкт не став способом заробити гроші — його «Офіс» уже давно забезпечив йому безтурботну старість. Це радше ще одне маленьке висловлювання у легкій комічній формі, де поєднується звичайний побут Джервейса та його любов до тварин. У стендапі «Армагеддон» (і навіть у «Наприродному») він згадував, як люди звинувачували його в тому, що він турбується про тварин лише на словах. Комік довго на це не реагував, аж поки абсурд не дійшов піку і чоловік не вирішив усе прояснити: насправді він роками перераховує мільйони доларів організаціям із захисту тварин (зокрема віддає значну частину прибутків від світових турів), але принципово відмовляється робити з цього піар-шоу. Джервейс висміює сучасну культуру «показового активізму» в соцмережах, де від публічних осіб чекають звітності, оцінюючи доброту дописами, а не реальними справами. Проте останнім часом він усе ж частіше постить таку інформацію, аби привернути увагу до проблеми фінансування зоозахисників. Навіть на одному з рекламних постерів Dutchbarn Vodka він позує із собакою, а підпис взагалі не стосується алкоголю: «If you don't like dogs, you can fuck off». Утім, попри любов до собак, головна пристрасть Джервейса — це коти. Він пробачає все своїй кішці, яка живе з ним у Гемпстеді. Вона систематично обгризає рослини в його кабінеті, він знімає її ехо на всю вітальню чи як вона спить на дивані, й щиро називає її музою, яка й надихнула його створити цей анімаційний серіал. Складно оцінювати, наскільки це хороший проєкт і чи варто зараховувати його до топів року, адже не полишає відчуття, що це дуже фанова робота. Здається, ніби друзі зібралися в одній кімнаті й одночасно озвучували своїх персонажів (що особливо відчувається наприкінці епізодів, коли вони разом щиро сміються з якогось жарту). «Вуличні коти» за духом схожі на попередні серіали Джервейса — «По той бік життя», «Життя таке коротке» та «Масовку». Немає сенсу окремо аналізувати сюжет — просто перегляньте ці півтори години котячо-пацанячого життя. І бажано в оригіналі, щоб зчитати всі цитати та паралелі з його попередніми роботами. Оскільки актори в серіалах Джервейса зазвичай мають схожі типажі, ви легко впізнаєте в одному з котів його самого: рудий Ґас не лише копіює його манеру мовлення, а й демонструє ту саму міміку та жести, якими Джервейс перекривлює людей у своїх спешлах. Мені серіал сподобався, я навіть сміялась. Передивляючись у оригіналі, порахуйте кількість варіантів проговорення британцями слова water. Мій список найкращих серіалів 2026 року: ➖ «Напівлюдина» ➖ «Сусіди» ➖ «Відоус-Бей» ➖ «Павук-Нуар» ➖ «Мис Страху» #житомирськийкінофестиваль

Збираємося на твічі о 19.00. Нагадую, що переглянути всі записи кіноклубу «Нагнітальня» можуть спонсори каналу. Підписуйтесь на Patreon або на YouTube-спонсорство.

Ще складно прогнозувати вибірку на наступний «Оскар», але цілком можливо, що «Сусіди зверху» Олівії Вайлд там будуть. Тому якщо маєте вільний час, чому б не згадати її фільмографію. Раніше режисерка випустила «Розумниць», що виросли із «чорного списку» у один з найкращих buddy comedy-сценаріїв сучасності, та «Не хвилюйся, серденько», що вдало продавався через тогочасні стосунки режисерки з Гаррі Стайлсом. Але були і короткі метри. ➖ «Free Hugs (2011): трисерійний вебсеріал, що демонструє реальні історії від читачів Glamour, втілені в життя голлівудськими зірками. Історія про життя після розриву стосунків, коли «друзі втрачають терпіння, а безжальний світ рухається далі без тебе». ➖ «Wake Up» (2020): соціальний проєкт, що поєднує елементи кіно та реклами, адже його основна мета — привернути увагу до теми технологій і їхнього впливу на людське життя. HP використовували цей фільм як частину своєї кампанії, демонструючи, як технології можуть і віддаляти, і зближувати людей: «Our screens allow us to do extraordinary things. But we still believe the most powerful connection is a human one». Головну роль виконала Марґарет Кволлі, чия пластичність та експресивність дозволили фільму поєднати в собі риси музичного відео й танцювальної постановки. ➖ Також вона зняла кліпи «No Love Like Yours» для Edward Sharpe and the Magnetic Zeros і «Dark Necessities» для Red Hot Chili Peppers. Короткі метри на каналі збираю за тегом #телеграмнабібліотека

Могли б сьогодні постраждати через новий український фільм, але тугуватий твіч не хотів підключатися. Тому будемо дивитися щось хороше, літнє, підліткове, може, у чомусь повільне. Хороша оцінка, гарна зйомка і Квебек — все, як треба. Збираємося на ютюбі о 21.00. Нагадую, що переглянути всі записи кіноклубу «Нагнітальня» можуть спонсори каналу. Підписуйтесь на Patreon або на YouTube-спонсорство.

Найбільш смішним тут виглядає продакт-плейсмент. Якщо зазвичай рекламу ховають в інтер'єрі чи образах, то у «Мисі Страху» її проговорюють уголос. Син шукає не просто кросівки, а конкретно Asics; він хоче не абияку каву, а саме Savannah Coffee Roasters. Місцевий бізнес із Саванни (штат Джорджія) пропіарили на славу. Мені було складно сформулювати остаточну оцінку. Очевидний секрет головної героїні (який насправді не надто впливає на логіку) вкидають у 3 епізоді, а розкривають аж під кінець. І тільки-но починаєш захоплюватися динамікою переслідування та трилерним напруженням, як вмикаються розлогі «тарантінівські» діалоги та виходять на передній план недорозвинені лінії недорозвинених дітей. Та попри всі огріхи, серіал мені сподобався — він зміг переламати моє першочергове упередження. Якщо плануєте дивитися, підготуйтеся, що «Мис Страху» довгий. Мій список найкращих серіалів 2026 року: ➖ «Напівлюдина» ➖ «Сусіди» ➖ «Відоус-Бей» ➖ «Павук-Нуар» 🔺 «Мис Страху» #житомирськийкінофестиваль

Коли засуджений убивця Макс Кейді виходить із в'язниці, він починає втиратися в довіру та переслідувати сім'ю подружжя адвокатів, які допомогли запроторити його за ґрати. Можливі спойлери. Я не надто хотіла дивитися новий «Мис Страху», адже ремейки набридли. Сам Мартін Скорсезе, на якого і покладалася нова команда, став виконавчим продюсером разом із Стівеном Спілбергом. Тут зберігається харизма антагоніста, і Хав'єр Бардем, здається, підходить для цієї ролі навіть краще за Роберта Де Ніро: він не просто небезпечний — ми бачимо його слабкість, через яку глядач і розглядає його людяність. Скорсезе у своїй кар'єрі часто звертається саме до «божественного», тому його Кейді постає не стільки персонажем із виправданою мотивацією, скільки невідворотною демонічною силою, що руйнує й без того крихке та лицемірне життя родини Боуденів. Проте у серіалі від Apple TV+ Кейді позбавлений цього християнського підтексту (хоча культизм тут присутній і одне таїнство хрещення). Творці «продавали» Бардема як сексуального злочинця, але насправді він відповідає своєму справжньому віку (а йому 57 років), і подібний контекст, на відміну від фільму 1991 року, відсутній. Наприклад, тут є сцена з пальцем, але тепер це швидкоплинний сон або відрізана фаланга на нозі, а не палець дорослого чоловіка у роті неповнолітньої дівчини з поцілунками опісля — момент, що колись балансував між довірою, спокусою й первісним жахом. У фільмі Скорсезе Боудени лише на перший погляд здаються ідеальною американською сім’єю середнього класу — режисер зображує їх як абсолютно дисфункціональний союз, який тріщить по швах ще до появи Кейді. У серіалі ж усе дещо складніше: у всіх є секрети, але вони не критичні й скоріше об'єднують персонажів. До кінця лишається завуальованою інтрига, якої саме помилки припустилося подружжя, але між Анною та Томом немає холодної відчуженості чи постійних скандалів. Чоловік дуже лояльний, спокійний і пригнічує власні негаразди, а жінка постійно «в роботі», хоч і щиро любить родину. Звісно, дрібні таємниці є у кожного: Том має ситуативні зустрічі з колегою-коханкою, а Анна відчуває шалений тиск і провину, адже колись була адвокаткою Кейді й змусила його піти на угоду, яка коштувала йому 17 років в'язниці. Утім, спроба додати персонажам бекграунду не завжди працює. Лінії з «біполярним» батьком Анни та загиблим в аварії братом Тома виринають кілька разів «просто щоб бути». Згодом приховану травму Тома намагаються прив'язати до його гіпертрофованої реакції на поведінку сина Зака, а лінію Анни — до того, що її чоловіки й самі не знають, хто є справжнім батьком дітей. Але все це читається надто натягнуто — так само як і символізм, який спочатку розкидають по епізодам, а в наступній же сцені герої просто розжують його вголос. Підлітки Боуденів мають схожу сюжетну логіку: вони бунтують, почуваються самотньо й відчужено. Здається, акторам ставили чітке завдання — додавати трішки театральності, гіперболізації та очевидних мімічних емоцій. Це часом сприймається як данина класичному телебаченню, яка все більше проявляється до середини сезону. Чим ближче до фіналу, тим хитрішими стають інтриги Кейді, й за ними справді цікаво стежити. З його образу сформували чоловіка, який може і вирішити питання силою, і бути «глибоким», завдяки чому він постійно балансує між антагоністом та протагоністом. Технічно це доволі дивний проєкт. Шоуранер Ніколас Антоска намагається використовувати динамічний монтаж (jump-cut чи quick cutting) та зйомку під різними кутами, додатково задіюючи дзеркала й кольорові акценти. Та кольорокорекція тут занадто «ядюча», що візуально здешевлює серіал (так само, як і кольорові лінзи деяких героїв). Стиль операторів Ебена Болтера («Останні з нас») та Селіни Карденас («Дастер») цікавий і личить жанру, але не відчувається цілісним. Зрештою, це частково той самий оммаж — наприклад, перша сцена з інверсією кольору явно відсилає до сцени кохання у Скорсезе. Головна окраса серіалу — саундтрек Джеффа Руссо («Ріплі», «Фарго»), який чудово наслідує тривожні основи, закладені Елмером Бернстайном у 1991 році.

Не лягайте спати, я тут новий випуск принесла ❤️

Я ніколи не чула від Сергія Неретіна нічого доброго чи конструктивного. Це завжди були максимально токсичні коментарі та імітація надивленості, де не було жодних адекватних пропозицій щодо розвитку української кіноіндустрії. Але який же чудовий пост у фб він виклав після нової «Золотої Дзиґи»! Каже, що «рішення організаторів кінопремії видати нагороду в номінації «Найкраща операторська робота» за фільм «2000 метрів до Андріївки» є дуже дивним». У нас, як і на «Оскарі», для документального кіно є дві окремі номінації — «Найкращий документальний фільм» і «Найкращий короткометражний документальний фільм». Документальні стрічки теоретично можуть претендувати й на інші «загальні» категорії, якщо відповідають вимогам Академії, але цьому жанру рідко дають реально конкурувати з ігровим кіно. На мою думку, це нечесно: документальне кіно часто знімається в неймовірно тяжких умовах і може мати значно вищу художню цінність. Чи ви скажете, що документалки Вернера Герцога гірші за «Непрощенного» Клінта Іствуда? Отож Неретін пише, що документальний фільм (загалом чи конкретний — невідомо) не має відношення до естетичного смаку. У документалістиці так само працюють зі світлом, композицією та символізмом. Не кожне таке кіно розповідає лише про піт, кров і сльози — у цьому є й глибоке митецьке бачення. Якщо ви дивилися фільми Чернова, то знаєте, яку складну роботу там проробляють і з кадром, і з монтажем. «2000 метрів до Андріївки» тримає динаміку як своєю історією, так і технікою виконання. І ні, весь фільм не знімали бійці у тій лісосмузі. Особливо насмішило його «ми так ще довго будем пасти задніх на світовій кіноарені». Може, ще й «Оскар» Чернов отримав за гарні очі? А, точно, він же «людина, якої не існувало на мапі українського кіно до 24.02.2022». «Оскар» же дається суто за вислугу років. І це написала людина, яка роками сиділа в Держкіно, займаючись паперовою роботою. Слова пана Неретіна якраз і є тим самим «критиканством», проти якого він нібито виступає.