онофріюк

липень пхає свої липкі пальці мені під сорочку без активної згоди торкається ребер і вказує яке з них дефектне і з якого усе почалося шкіра пече ще декілька доторків і вона відшарується разом зі здатністю відчувати ну і нехай від рефлексії нудить і це найчесніший рефлекс на який я ще здатна літо вологе ніби приміщення де забагато людей їхнє дихання важке й поверхневе такі ж і думки нехай їх змиє блаженною зливою а липень далі розпускає руки шепоче на вухо що я все це вигадала ґазлайтер

якби ми навчались у гоґвортсі зараз була би приблизно наша десята річниця випуску в когось було би крісло в візенгамоті у когось лонгслів з особистим номером в команді по квідичу хтось би навчав захисту від темних мистецтв хтось би збирав колекцію артефактів можливо у ній опинився б той самий камінь проте ми не навчались у гоґвортсі і світ цей аж ніяк не магічний із каменів хіба ниркові чи той що у цю хвилину тисне мені на груди і саме тому горе чимдуж збиває нас в купу як отару овець і саме тому в двадцять вісім я гуглю вінки із написом «від однокласників» і саме тому не можу полишити думку яких частин тіла у тебе тепер немає і саме тому на фасад школи вчеплять нову табличку і саме тому мій раціон сьогодні дві кави та йогурт саме тому усі наші фото застиглі і я не маю часовороту щоб знову побачити нас у залитій світлом кімнаті в день здачі підручників в кінці травня і саме тому у магічному світі ми б побачили що нашу карету тягнуть тестрали

“if I am turning in your stomach am I making you feel sick?” — ethel cain мам не хвилюйся що мені нічого вдягнути на літо це найменша з проблем коли ніяк не збагнеш чи друг тобі твоє тіло я втягую дупу й живіт безперервно ще з часів коли мені було шість ти казала так треба відчуваю огиду до органів що розтягують пузо зсередини ноги мої короткі та грубі в екстазі від думки заморитися голодом спресувати себе до діаметра бджолиного жала жага їжі валідна лиш коли папіроса не може її придушити твій голос мене переслідує в дорозі додому наче стрічка для вимірювання об’ємів я зминаю цю думку і кидаю в куток на просторах свідомості вона рикошетить назад прямо в голову кожен недолік шкіри ніби мішень у дартсі куди точно поцілить твій погляд-дротик роздираю прищі на обличчі щоб ти бачила як я стараюсь очиститись подивись може нарешті тепер мене буде достатньо проте всі здобутки нівелює спіднє розміру L певно щоб мене стало достатньо треба щоб хтось із нас вмер

з цією тривожністю та панікою перед подією на арсеналі я забула розказати, що вчора на арсеналі у нас була дискусія про деколонізацію читання, там були наш подкаст, а також видавництва сафран та компас, і обидва я страшне люблю! з книжками від компасу в мене взагалі дуже особиста історія. бо моя тепер вже близька подруга ще дуже давно сказала, що мені ну точно треба «єдину доньку» ґуадалупе неттель. і я прочитала, ми обговорили і звайбувались. а «суку» пілар кінтани вона подарувала, щоб підняти мені настрій, бо того дня у мене стався міні ментал-брейкданс (рідкісна знахідка зараз, до речі). і якби я наліпила стікер «дружба — це диво» на книжки якогось видавництва, то в моєму випадку це був би компас, бо він асоціюється саме з подругами (бо ще одна близька подруга вже за нашою рекомендацією теж прочитала «єдину доньку»!)

цією подругою був альберт айнштайн (я)

смачного

trial period в павутині безконтрольних метань ціпенію розбиваю коліна об хвилі хоч одну намагаючись взяти під натиском паніки стоншуюсь до блідості рисового паперу ще трохи і вітер підхопить як щупле зерно що ґрунту ніяк не тримається поміж своїх у меншості поміж субстанцій відскакую як в кімнаті з мʼякими стінами моя золота середина підхоплює течія зі звуками материної утроби раптом згадую це так має бути завжди? я просто не в курсі мені спокій доступний лише по підписці

життя мазок сперми на полотні всесвіту лягає раптово ще ґрунт не встигає висохти розтікається в композицію синьожовтийрожевофіолетовосиній твоя особиста палітра пиши цвяхи забиті у дерево поки що тільки рамка тож мусиш проводити лінії навіть із болем у кисті часом з надмірним тиском на себе та на папір сіро та брудно коли змішуєш фарби навпомацки найяскравіші спогади врешті мають тенденцію вицвісти затерті до мʼяса ескізи зламайте руки художнику або вбийте в долоні пензлі залежить від вибору техніки по лікоть в пастелі й гуаші і скільки навкруги не дивися ніщо від відсутності хисту не рятує мій натюрморт порушують перспективу мої чорно-білі нутрощі дайте жменю фломастерів обведу

я і поезія

робила друзям мігрень едішин огляд на свій перший «легіт». показую ще вам і заохочую придбати 💋

думка репостити його щоразу, коли у мене мігрень

мені у спадок від батька перейшов оцей хист до поезії і мігрені поки у батька із двох опцій залишилися тільки мігрені мені в голову лізуть слова які треба скласти докупи до яких треба прикласти сенс бо як не прикладу ті мігрені тільки посиляться то може вони взаємозалежні? може думки пращурів які вони ніколи не сміли озвучити накопичувалися віками у психосоматичні стоси і ці стоси перейшли у черепну коробку мого батька а потім у мою бо відчуваю як це невисловлення розпирає скроні тисне на очі а потім все розмивається окрім пульсації в голові ніби тисячі язиків відштовхуються від префронтальної кори як від піднебіння і якщо так то мені потрібно озвучити якнайбільше аби це не передалося моїм дітям бо, здається, поезія і мігрені з однієї парафії така от генетична лотерея

на сторінках третього випуску @nepysav_zin. дякую 🫶🏻

часом у тілі ніби пес у автівці якого господар залишив із зачиненими вікнами у спеку тридцять воно старіє і колись муситиму померти разом із ним усе проти моєї волі воно вирішує що має бути боляче що треба поводитися як підліток і коли знову застрягти на думці що варто схуднути cogito ergo викликає лише sum

розкажи як ти помираєш вкотре в останній день серпня вперто чіпляєш пальцями землю аж важко дихати спека злиться вкриваючись зморшками бо більше нікому не страшно підставити щоки сонцю промінь так довго тягнувся аж поніжнішав до текстури китайського шовку шов розійшовся ляж у тінь підвечірʼя де зібралися трави й води щоб провести тебе додому ріж на скибки мою тривогу як дійдеш пригости нею бога вже кістки твої кавунові віддають себе ґрунту до наступного разу коли знов помиратимеш в останній день серпня

снопи ніби розгублені люди зібрались гуртом наче до відпусту останні зі свідків схилили свої легкі голови в прийнятті тіла їх кидають тіні у яких вже ніхто не сховається крадькома споглядають як пульсує світило чиє сяйво поволі згасає до ватів кімнатної лампочки і поки воно ще жевріє вони на прощання просять про те аби тиша та темрява були непорушні у полі і в серці про те аби затягнулися рани у пам’яті та у ґрунті про останній доторк тепла аби ще раз відчути запах нагрітих покосів просять допоки не згаснуло просять аби спокій нині і повсякчас навічно і без людей за картиною івана марчука «тут спокій поселивсь»

муки починаються із утроби у світ крізь тунель із крові та болю як добре що не пам’ятаєш кажуть вони та тільки тепер кожен вдих наче під мікроскопом тому часто у того хто дивиться звужено кругозір можливо нам варто було залишитися в печері ніколи не знати про гедонізм та політичні течії ніколи не мати доступу до законів та формул пальцями строчити одяг зі шкури та хутра а не накази світло що випромінюють люди в блаженному незнанні випалює очі сильніше ніж хімія між дейтерієм та тритієм вінець еволюції став терновим тому пощастить якщо помру від простого інсульту і лиш сподіваюся що наприкінці тунелю нарешті не буде нічого