Левізкіни страсті та мордасті

фан інформація: в мене є вірші про трамвай, автобус і тепер про потяг. люблю їхати.

Мені байдуже, на який потяг сідати, мені байдуже, куди він їде і чи доїде, сидіння незручні, пружини тикають в спину, в голову і трохи в горлянку. мені байдуже, чи видана постіль в плямах, чи вона мʼята, чи випрасувана маминою долонею - цей потяг занадто голосно стогне, коли я притискаю голову до подушки, подумки в пошуках найбільш зручної позиції, але зручна позиція протирічить моїм принципам, але я мітингувала за незручні позиції, але незручні позиції швидко стають фікцією, коли їх вимовляють на марафоні новин. трохи огидно. краще не притискати так сильно голову до подушки. за вікном не змінюються краєвиди, потяг їде кожного дня, але руху не видно. тільки чашки чаю стучать на складному столику. вкрасти б собі підстаканник, принести б його до дому. але дому не буде, але до дому ще не проклали колії, мій потяг життя по колу катається навколо Львова. це не прям хєрово, але і не те щоб я купувала квиток в одну сторону. просто в зворотню сторону квиток ще не компастований. мені байдуже, що це вже про трамвай, в цьому вірші я не обіцяла вам правдиву історію. серед чотирьох ліжок я завжди обираю найвище, щоб бачити більше і щоб мене ніхто не побачив. пачка серветок, щоб витерти пальці, коли випадково доторкнулася до реальності. коли випадково доторкнулась до залізної ручки, що робить ілюзію, наче ти не йобнешся з верхньої полички. наче ти не йобнишся, поки їдеш по маршруту свого життя. мені би хотілось сказати більше, можливо навіть поставити танець як імітацію, як алюзію на рухи вагона. замовити хор. тільки в проході не вистачає місця для хору. вибачте. продовжувати жити - це найкращий перформанс, який я здібна видати вам. Та й по тому. 2026

чомусь віршам знову забракло перших слів. тих, без яких вижити, та не вціліти. вишукуй здавлене слово, збирай пожитки, відправляйся туди, де повітря не стало старим. відчуваєш? стало трішечки душно. монстр пихтить в алкогольнім делірії. схоже, згідно з традицією, час згодувати йому жінку, щоб своїми чарівними співами з черева його заколисувала. серед всіх ми влаштуємо конкурс краси. переможниці дай зброю, а монстра з пут відпусти. тих, хто не долучиться, чекає незавидна участь — бути затиснутими в лещата канону. пальці за те, що це будеш ти. ми когось іншого схвалимо, але не вас. для ваших абрисів простору в нас нема. немає місця, живіть в лісі, мандруйте кіньми. так з’являються північноподільські відьми. вивчають кпт в електричках і у містах, ловлять транспорт, поки вечір ще не настав, а вдома їх заколисує холодна тьма. а чого тобі адаптація коштує? поки материк у стані дюшана, а плями на морі у стилі роршаха. хіба конкретної ціни коштує, але хіба то гроші за можливість себе натаскати втискатись, страхом загнатися у щось більше, що тобою буває тільки під тиском. дивись, вихід вже поруч, лиш коридором йти слизько. а ти чого така, цяця-нейровідмінниця? морда сорому висунулася і шкіриться. твоє зашироке лице вимагає забагато позицій і заколючі замаленькі очиці картон падає на дно сухої криниці жаби–бунтівниці здались і залазять камери, тільки ще голови трохи схилити б, щоб закрилась буква закону, і текстом пройшлася чітко по горлу лінія гетеронорми вчишся не подобатись. перекидаєшся в іншу форму. і не людина, а міська легенда, вміє час зупиняти легенями, знає токсини на дотик, призвичаїла шкіру бути в солених водах. постійно відходиш по трошки вбік розростатись там кущем шипшини, пробуєш розвіяти хмари сині, а потім миришся, що не вмієш усувати дощі. добро не завжди приходить в звичайних коробках, а з’являється звідти, куди не долітають сильні токсини, ландшафти не засмальцовані, стебла ніким не схилені. тому треба робити текст трошки жирнішим, вібрувати кількох поділках вище, тренувати голос, від страху прим’ятий. дівчата живуть в поролонових шафах, дівчата вчаться вокалу — дівчата вчаться кричати подай напитись як джерело заміліло, завербуй мене в секту сильної хвилі, води соленої, воля росте із опору, любов виринає з вибору і довіри камера прагне систоли, форма життя — зросту, душа — радості. добре, іди як так хочеш. тільки як будеш заходити, схили голову, щоб не вдаритись

я все той самий позер, що просить притримувати двері, коли виходить із себе чує закадровий сміх серед думок про своє життя, смішки закопує в землю. я все той самий бездар, що нетверезо палить на качку в осінньому парку, думає, що здорові сніданки бувають лише у Берроуза, а правильні дороги у Керуака. так собі. я той самий дворушник й підлиза, що шукає корисні рецепти з варіння рису, щоб набити їм рота, й нарешті стулитись, не прочитавши більше нічого з написаного. Я часто ніщо. дивлюсь, як трамвай сходить з колії, ходить навколо мене кругами, чекає знекровлення, а може серцевого нападу, щоб тіло моє загарбати і відправити частинами поштоматами мені на зло, мамі на згадку. сценарист мого життя схлипує, трамвай ламає ноги по шпалах, я продовжую бути і мені цього гранично мало. 2017-2026

Загалом у віршах Левізи часто простежується ота навпівтрачена, обірвана нитка першого дому, старого дому, який, ймовірно, більше не вийде повернути. Тон її текстів — різкий, насичений емоціями, і в них часто присутня любов до дрібних деталей, що й формують картину вірша, яку читач часто може лиш уявити. А якщо хочете дізнатись повну біографію + послухати начитки її віршів — переходьте за цим посиланням, підписуйтесь на Патреон та долучайтесь до групи підтримки. #WikipediaPoet

це так жахливо сказати, що вірші не пишуться не через відсутність натхнення, а через відсутність знайомих слів, якими б ти міг передати мичання, що замінило крик; це так жахливо сказати, що я, можливо, цілком ймовірно, більше ніколи не пройду по вулиці, де народилась, і сірий камінь з тисячі сірих каменів цієї вулиці буде лежати не топтаний моєю ногою; це так жахливо сказати, що тема дому мені набридла, але окрім теми дому мене більше ні на що не стає; це так жахливо сказати, що я досі перечитую вірші старих друзів і плачу, бо більше не є ми друзями, і ніхто в тому не винен, а по їх карманах фасовані чи то яблука, чи то гранати; це так жахливо сказати, що західний вітер незручно сидить в легенях, а східний вітер лякає мене до голок у серці; це так жахливо сказати, що за 4 роки на заході я не відчула від жодного, що йому я близька і значно важлива, що я є тут і це тепло комусь на серці; це так жахливо сказати, що я була зроблена з чужих мелодій, чужих книжок, навіть чужого слова і іноді сум за цим (дитинством, юнацтвом, першим коханням, першим віршем) зжирає мене зсередини, а потім я зжираю себе зсередини за сором від того; це так жахливо сказати, що перший вірш, написаний у 12 років, починався з «я хочу, чтоб мечты мои все-все сбывались и немного счастливее стал этот свет» і не справдився ні на словечко, і залишився забутий, похований під залізною горою; це так жахливо сказати, що в мені вже мало відчутних думок, мало хороших ідей, мало захоплення і бажання, мало навіть краси на обличчі, бо все це кожного дня зʼїдає важкий час, який ніколи для мене не починався, і не закінчувався; це так жахливо й правдиво сказати.

який відсоток зі сказаного батькам - правда? яким чоловіком я був вчора і яким прокинусь завтра? сьогодні мені так впадлу на масному картриджі в симулятор життя грати. розкидати перфокарти по хаті, словом, множити пролетарський дим. сьогодні мені можна бути злим. сьогодні день рябить сонцем у плямисті вікна. сніг на кришах машин лежить підозріло рівно. хтось мав проставити саме такі конфіги, задати стартові правила, набори умінь, навмисно чи ні, розполідені жахливо недбало. час стікається під нігті чорним місяцем. на балі-маскараді особистостей немає місця цим невдахам. чоловіче липне до чоловічого кулаками. не піднімай голови, мурахо, інакше будеш затоптаний зграєю. маску одягати лінь? тоді отримуй по пиці. маскулінність - це те, чому не навчитись. взірець нашого племені - по коліна в крові, по вуха в проблемах. на прогулянку взув найкращі батькові шузи. іде босий, сутулиться, пише в голові вірші. краще закреслить, гірше залишить. це не поза. це принцип. бути нижчим за власні уявлення про самого себе. ніколи не ставати великим. ніколи не мати на то потреби. буття жує таких ледь не щоденно. модельки потрохи зчинають спіральний рух. металевий тризвук гуляє від вуха до гладни. ляпас себе рукою - найкращий друг. сніг злітає з машин як по команді. 2026.

я за вами так сильно сумую, буковки мої, страсті-мордасті.

Сьогодні стало відомо, що пішов з життя наш друг і справжня легенда слему – Сергій Науменко. В це досі не віриться, здається ніби це просто чергова артистична витівка від нього, перфоманс, мистецький акт. Ще пару хвилин і з‘явиться повідомлення, що з ним все добре. Що ось він запланує відеочат в чаті слему, скине свій твір, напише про зустріч. Сергій був яскравим артистом, з неймовірними текстами, він був частиною нашої сім‘ї. І як в кожній родині у нас виникали і моменти радості і суперечок. Проте одне розуміння залишалось залізним – це неймовірно талановитий чортяка. Він назавжди залишиться в нашій пам‘яті. Читайте твори Сергія в його пабліку @stnaumenko Приходьте на прощання у Львові (дата і час – стануть відомі пізніше). Підтримати сім‘ю (маму Сергія) можна за реквізитами: 5168752135506981

ТРАНСФІҐУРАЦІЇ повертаються знову. запрошуємо ще раз пережити з нами цю емоційну пригоду у формі музичнопоетичного концерту. ми ділимося своїм відчуттям часу, в якому доводиться жити, болем втрати дому, досвідом долання страху і переживаннями майбутнього, існування якого тримається радше на вірі, аніж на певності. концерт відбудеться 16 листопада (неділя) о 17:00 в арт–центрі Дзиґа учасни_ці/ки: Морті Блек Оля Гонтар Левіза Нікуліна Сергій Чорновіл естер невінчаний віолончель: Воло Бедзвін гітара: Макс Дмитришин перкусія: Василь Войтик фортепіано: Марина Радіоновська афіша: Левіза Нікуліна квиток можна буде придбати на вході. вартість — 250 грн. побачимося!

Радіємо можливості анонсувати довгоочікуване повернення! На фестивалі «Земля поетів» зможете знову почути наш проєкт іммерсивної мелодекламації «Трансфіґурації»✨ пʼятеро поеток/ів та четверо музикантів/ок занурять вас у подорожі снами та наяву - сучасністю та спогадами, реалістичними снами та дивовижними історіями, враженням та сенсами, що заховані між шарами так званої дійсності. ми ділитимемося своїми відчуттями часу, в якому доводиться жити, спробами знайти своє місце у світі, болем втрати дому, сприйняттям любові у її різноманітних формах і переживанням майбутнього, існування якого тримається радше на вірі, аніж на певності. p.s. також ходять чутки що в листопаді буде й сольний концерт 🤫 поезія: Морті Блек естер невінчаний Сергій Чорновіл Оля Гонтар Левіза Нікуліна музика: Воло Бедзвін Софія Бершова Макс Дмитришин Василь Войтик афіша: Левіза Нікуліна

оце якість топ у телеграма, тому на Станції подивіться

така моя улюблена робота, що і сюди закину її https://www.artstation.com/artwork/5W9aZw

вчора на нашому youtube-каналі ми опублікували shorts і вирізки з нашої найновішої програми «Трансфіґурацій», з якою ми виступали 14го березня в Нижньому Залі. якщо вам не вдалося там побувати, але цікаво подивитися, або хочеться згадати той досвід, або хочеться тим досвідом поділитися з кимось, хто цієї програми не бачив — дуже запрошуємо! https://youtube.com/playlist?list=PLEcYpUxqGQLYUqzenOrWR8HU6uGxnnveE&si=sT_U6hSoOnfxwYZp

Топ-топ ніжками, чух-чух потягом, час іде, але похуй на всі ненаписані рядки, їх не повернути, та ти стаєшся знову і знову в кожному моєму житті. Постаєш таким різним і прекрасним — одного разу втілився сусідом, що жив на пʼятому поверсі мого маленького підʼїзду і ніколи не вітався, а потім раптово кудись дівся. Пізніше я дізналася, що ти пішов на війну і зробився мертвим. Це був не найкращій з наших сюжетів. Колись ти був кепським письменником, що майстрував зі слів банальності, а я страшенно боялася тобі у цьому признатися, та ось одного вересня, коли всі митці не підвладні собі, пʼять ночей мучилась, засинала під ранок, а на шостий пішла на ринок, купила солодющих персиків. І сказала, біс із ним, поки по твоїх струнких руках буде стікать їхній сік, я скажу тобі все. Бо любов — найважливіше в світі, але погана поезія має вмерти. Ти був моїм колегою, міським божевільним, чарівною пані з довгим чорним волоссям. Колись нам навіть вдалося побратися — ти красивий, я у святковій сукні. Ми були щасливі, а потім звикли. Населення планети постійно збільшується, все важче не розминутися.

Там мій добрий друг вірш мій переклав, щоб чехам показати. Вийшло класно, навіть з римами, як в мене. То перечитайте. I was 17, when I got gun pointed at me for the first time 2 A.M., my pajamas with too childish pattern, I'm in corridor, my sister in the kitchen, the parents are holding me by the shoulders and arms, I'm still swaying, from them there is no hi ding widening my eyes with fingers questioning like "where was your daughter this night" i'm looking at them and don't understand parents looking at them and don't understand gun is looking at you, undrestanding is not fucking required i'm closing my eyes, it's just a shitty dream, i'm imagening myself as a child of Paul Pot, i was given a gun — i'm pointing it in my throat, i'm pointing at my mind, mind is always feeling more on T.V. they were saying, it's a good decision to shoot first to shoot before you can think about death, i'm opening my eyes, but it's not the end, when i was turning 17, i was sitting in the kitchen, not smoking yet, but already think that i'll die the seventh floor was swaying, from the wind or from the explosion of the nearest gas station i was 17 when i had my first blackouts and first basements i would want to say, that it is just a dream and it is really a dream, i've been dreaming it every day. from 17. the worst part — i'm 27 now.